Тема 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА

План

1. Предмет регулювання трудового права України.

2. Метод правового регулювання трудових відносин.

3. Функції трудового права України.

4. Система трудового права України.

1.Предмет регулювання трудового права України.

Трудове право займає одне з ведучих місць в системі галузей права України. Його значення визначається місцем праці в суспільстві. Кожній людині, яка реалізує закріплене в ст.43 Конституції України право на працю, потрібно зіткнутись з нормами трудового права.

Предмет трудового права відповідає на питання: які суспільні відносини регулюються цією галуззю права. Сама назва трудового права свідчить про те, що зміст відносин, які регулюються цією галуззю права, складає трудова діяльність громадян. Але не всі відносини, пов’язані з працею, входять до сфери дії трудового права. Наприклад, відносини по проходженню служби в органах Міністерства внутрішніх справ регулюється не законодавством про працю ,а Законом України „Про міліцію”, Дисциплінарним Статутом органів внутрішніх справ України.

Реалізуючи конституційне право на працю, громадяни Ук­раїни мають можливість вступати в різні суспільні відносини щодо застосування своєї здатності до праці. Всі трудові правовідносини розділяються на індивідуальні та колективні трудові відносини. До індивідуальних трудових відносинвідносяться правовідносини:

- по укладенню, зміні та припиненні трудового договору;

- по відстороненню працівників від роботи;

- по атестації працівників;

- по оплаті праці та нормуванню праці;

- по робочому часі та часі відпочинку;

- по дисципліні праці;

- по охороні праці;

- по дисциплінарній відповідальності;

- по матеріальній відповідальності сторін трудового договору;

- по матеріальному забезпеченню працівників в разі тимчасової непрацездатності.

До колективних трудових відносин відносяться відносини:

- по участі трудових колективів по установленню колективних умов праці;

- по колективним переговорам;

- по укладенню та вимконанню колективного договору;

- по діяльності професіональних союзів;

- по розггляду та вирішенню індивідуальних та колективних трудових спорів.

Проте предмет трудового права не тотожний з трудовими відносинами. Трудове право регулює й інші відносини, що без­посередньо пов'язані з працею. В період переходу України до ринкових відносин значною мірою поширилися відносини по працевлаштуванню, які передують трудовим відносинам. Таке передування не є обов'язковим, оскільки трудові відносини можуть виникнути і з безпосереднього волевиявлення сторін про укладення трудового договору про працю як робітника, так і службовця.

На зміну трудовим правовідносинам постійно або на три­валий строк приходять пенсійні правовідносини, які також ви­никають залежно від трудової діяльності робітників і службовців.

Таким чином, поряд з трудовими в галузі суспільної орга­нізації праці створюються відносини по працевлаштуванню, ко­лективні правові відносини і відносини по соціальному страху­ванню і пенсійному забезпеченню трудящих, які також відно­сяться до предмета регулювання трудового права України. Всі ці відносини групуються навколо трудових відносин, які в даній системі є головними.

Звідси ми визначаємо, що предметом трудового права Украї­ни є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування працівниками здатності до праці в суспільному ви­робництві, відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по матеріальному забезпеченню робітників та службовців в разі тимчасової або постійної втрати працездат­ності.

2. Метод правового регулювання трудових відносин

У визначенні галузі права важливе місце поряд з предметом належить методу правового регулювання. Під методом слід ро­зуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюються права і обов'язки, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і обов'язків.

Для трудового права України метод визначається нормативним регулюванням трудових відносин. За допомогою закрі­плення у відповідних правових нормах правомочностей і юри­дичних обов'язків фіксуються три первинних способи впливу на поведінку людей: дозвіл, наказ і заборона. .

1).Дозвілдає широку можливість сторонам самим встановлю­вати для себе суб'єктивні права і брати обов'язки по виконан­ню певних трудових повноважень. Держава дозволяє громадя­нам вступати в трудові відносини з досягненням 16-річного віку, а з дозволу батьків і осіб, що їх замінюють, як виняток, — навіть в разі досягнення 15 років. З метою підготовки молоді до про­дуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів за­гальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних і середніх спеціальних навчальних закладів, які досягли 14-річного віку, у вільний від навчання час для виконання роботи, яка не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процес навчання (ст. 188 КЗпП України).

2).Наказ вміщує в собі імперативні засади, що є обов'язкови­ми для обох сторін трудових правовідносин. Вони спрямовані на створення здорових і безпечних умов праці, регулювання праці жінок, неповнолітніх, осіб з пониженою працездатністю, обмеження нічних та надурочних робіт та в інших випадках, коли є потреба встановити конкретні вимоги, до яких прагне держава в трудових відносинах. При імперативному способі діяльність сторін не може суперечити положенням, що вста­новлені державою.

3).Заборона також носить імперативний характер. Забороняється приймати неповнолітніх на певні види робіт, жінок — на підземні роботи, звільняти вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації (ст. 184 КЗпП).

Зележно від способу впливу на поведінку людей можна виз­начити два методи правового регулювання: державно-норма­тивний і колективно-договірний (локальний).

1).Державно-нормативний метод виражається в тому, що дер­жава розробляє і приймає закони та інші форми нормативних актів, що спрямовані на здійснення всієї системи державного управління суспільством. Всі законодавчі акти, що приймають­ся як органами державної влади, так і органами державного управління, є результатом державно-нормативного методу ре­гулювання.

2).Локальний метод правового регулювання проявляється пе­реважно у формі колективного договору, що вміщує основні положення з питань праці і заробітної плати, робочого часу, часу відпочинку, охорони праці, що розроблені власником або Уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом або іншим уповноваженим трудовим колективом органом в межах наданих йому прав. Тому цей метод прийнято називати колек­тивно-договірним, хоч поряд з колективним договором можуть прийматися й інші форми локальних актів: правила внутріш­нього трудового розпорядку, положення про преміювання, ін­струкції щодо охорони праці тощо.

3. Функції трудового права України.

Функція права — це напрям правового впливу на суспільні відносини, що визначає службове призначення права в житті сус­пільства.

Функції трудового права:

1.Економічна або виробнича функція.

2. Соціальна функція.

3.Іде­ологічна (виховна) функція.

Регулюючи трудову діяльність громадян трудове право ак­тивно впливає на виробництво і тим самим виконує економіч­ну, виробничу функцію. Саме через трудові відносини реалізу­ються виробничі програми, створюються і збільшуються народне агатство і фонди матеріального забезпечення працюючих.

Соціальна функція трудового права проявляється у тому, що за її допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для суспільства. Проявом розвитку особи праців­ника є його сумлінне ставлення до праці, участь в справах тру­дового колективу та громадських організаціях.

До соціальної функції трудового права тісно примикає іде­ологічна (виховна) функція, яка має загальну соціальну спря­мованість на справедливе регулювання трудових відносин і ви­ховання свідомості цієї справедливості. Провідне становище людини у виробництві визначають його розумові здібності, хоч і фізичні здібності є важливим компонентом робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим здібностям людина відіграє активну роль в суспільному виробництві.

4. Система трудового права України.

Система трудового права України – це структура взає­мозв'язаних норм, що регулюють трудові відносини.

Система трудового права поділяється на дві частини: загаль­ну і особливу. До загальної частини відносяться норми, що є єдиними для всіх трудових відносин, вони визначають:

- принципи правового регулювання;

- джерела трудового права України;

- кла­сифікують суб'єктів трудового права;

- визначають правове ста­новище професійних спілок і трудових колективів;

- поняття, порядок підготовки та укладення колективних договорів;

- кла­сифікують правові відносини, що виникають із застосування праці;

- визначають поняття працевлаштування і його правові форми.

Особливу частину складають норми, що регулюють певні еле­менти трудових відносин:

- порядок виникнення, зміни та при­пинення трудових відносин;

- тривалість праці та відпочинку;

- види оплати праці, порядок і строки виплати заробітної плати;

- питання внутрішнього трудового розпорядку;

- дисциплінарну і матеріальну відповідальності працівників;

- охорону праці;

- порядок вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів.

Тема 2. ДЖЕРЕЛА ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

План

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація.

2. Конституція України як основне джерело трудового права.

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини.

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини.

5. Локальні правові норми.

6. Міжнародні правові акти про працю.

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

Джерела трудового права України –це спосіб вираження норм права, що прийма­ються компетентними на те органами держави і призначені регу­лювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспіль­ного захисту людей праці.

Джерела трудового права можна класифікувати за різними ознаками:

І.По юридичній силі:

- Конституція України;

- Акти міжнародного регулювання праці;

- Закони;

- Підзаконні нормативно-правові акти;

- Акти органів місцевого самоврядування;

- Локальні нормативно-правові акти.

ІІ.За характером прийняття:

- Прийняті органами держави (закони, укази,постанови і т.д.);

- Прийняті по узгодженню між власником або уповноваженим ним органом та працівниками ( угоди, колективні договори і т.д.)

- Прийняті органами міжнародного правового регулювання праці ( пакти про права людини, конвенції та рекомендації МОТ).

2. Конституція України як основне джерело трудового права.

Основним джерелом трудового права є Конституція України від 28 червня 1996 року, яка закріплює трудові права громадян та гарантії їх реалізації.

В ч.1 ст.43 сформульовано право на працю в відповідності до ст.23 Декларації прав людини. Кожен має „ можливість заробляти собі на прожиття працею, яку він вільно вибирає”.

Особливу увагу приділено забезпеченню економічних та соціальних прав. Збільшені гарантії прав на випадок безробіття, а також незаконного звільнення. Так, в ч.2 ст.43 передбачено обов’язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей в виборі професії та роду трудової діяльності.

В ч.3 ст.43 містяться норми, які забороняють примусову працю. Ця норма відповідає ст.8 Міжнародного пакта про громадянські та політичні права.

Вперше в Конституції в ч.4 ст.43 закріплено право кожного на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату,не нижче чим закріплено законом.

В ст.44 Конституції закріплено право працівників на страйк для захисту своїх соціальних та економічних інтересів.

Ст.45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.

В відповідності з ч.3 ст.36 Конституції громадяни мають право на участь в професіональних союзах з метою захисту своїх трудових та соціально-економічних прав та інтересів.

Важливою юридичною гарантією прав та свобод являється судовий захист. В ст.55 Конституції закріплено, що правап та свободи людини і громадянина захищаються судом.

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини.

Серед законів в першу чергу слід виділити кодифіковане джерело трудового права – Кодекс Законів про Працю , затверджений Законом УРСР від 10 груд­ня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою «Забезпе­чення зайнятості вивільнюваних працівників», главою “Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по де­кілька разів.

Поряд із КЗпП, діють інші закони України,прийняті Верховною Радою України .Закони, які регулюють трудові відносини можна розділити на :

1.Закони які безпосередньо регулюють трудові відносини ( галузеві закони).

2. Закони, які побічно відносяться до трудових відносин (загальні закони).

До галузевих законів можна віднести:

- Закон України „Про зай­нятість населення” від 1 березня 1991 р. який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зай­нятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи.

- Закон України „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудо­вої діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища і встановлює єдиний порядок органі­зації охорони праці в Україні.

-Закон України „Про оплату праці”від 24 березня 1995 р. визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й договірного регулювання оплати праці.

- Закон України „Про відпу­стки” від 15 листопада 1996 р.

- Закон України „По порядок розгляду колективних трудових спорів(конфліктів)”від З березня 1998 р. - законодавче вирішено питання про поря­док розгляду в Україні колективних трудових спорів (конфліктів).

До загальних законів відносяться:

- Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р., який дає визначення права власності як урегульованих зако­ном суспільних відносин по володінню, користуванню і розпо­рядженню майном. Власнику надано право використовувати на договірній основі працю інших громадян, забезпечивши їм соціальні та економічні гарантії і права, передбачені законом. Майно може використовуватися і для підприємницької діяль­ності.

-Закон України „Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. Закон визначає порядок створення підприємства і його реєстрацію, створення і використання май­на, управління підприємством і самоврядування трудового ко­лективу, визначає господарську, економічну та соціальну діяльність підприємства, взаємовідносини підприємства з дер­жавою, порядок ліквідації і реорганізації підприємств.

-Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, орга­нізаційних, економічних та соціальних умов реалізації грома­дянами України права на державну службу. Закон визначає за­гальні засади діяльності державної служби, правовий статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження дер­жавної служби, її припинення, матеріальне та соціально-побу­тове забезпечення державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

-Закон України „Про ста­тус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 р., основни­ми завданнями якого є створення належних умов для підтри­мання здоров'я й активного довголіття; організація соціально­го та інших видів обслуговування; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

-Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р. - всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспіль­не корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кож­ної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини.

До підзаконних актів відносяться :

-Укази і розпорядження Президента України,

- Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,

- Накази і положення Міністерства праці і соціальної політики.

Укази і розпорядження Президента України можуть відно­ситись до різних питань регулювання трудових відносин. Так, з метою вдосконалення роботи з кадрами Президент України 19 травня 1995 р. видав Указ «Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками підприємств, установ і організацій».

Вищим органом державної виконавчої влади України є Кабінет Міністрів — уряд України, який на підставі Консти­туції та законів України, постанов Верховної Ради, указів і роз­поряджень Президента України наділений правом видавати в межах своїх повноважень постанови і розпорядження.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України набувають чинності з моменту їх прийняття.

Наприклад, Постановою від 19 березня 1994 р. № 170 Кабінет міністрів України затвердив Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті(найманні ) на роботу працівників.

Міністри, керівники інших центральних органів державної виконавчої влади в межах своєї компетенції можуть видавати нормативно-правові акти, які підлягають реєстрації у Мініс­терстві юстиції України. Так, Міністерству фінансів України у межах його повноважень надано право на основі й на вико­нання чинного законодавства видавати накази, організовувати та контролювати їх виконання. У разі необхідності міністер­ство разом з іншими центральними та місцевими органами дер­жавної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування видає спільні акти, які є обов'язковими для виконання.

Міністерство праці і соціальної політики України на основі і на виконання чинного законодавства видає накази з питань праці, її оплати, умов зайнятості і соціального захисту населен­ня, які є обов'язковими для виконання.

5. Локальні правові норми.

Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учас­никами трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, можуть впливати на їх зміст. Це дає можливість працю­ючим знати обсяг належних їм прав та обов'язків, що визна­чені локальними нормами, максимально пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.

Для того щоб здійснювалась локальна нормотворчість, не­обхідні дві умови:

План

1. Поняття основних принципів трудового права України.

2. Основні права і свободи громадян, закріплені в Конституції України, що визначають принципи правового регулювання трудових відносин.

3. Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю.

1. Поняття основних принципів трудового права України.

Під основ­ними принципами трудового права слід розуміти виражені в пра­вових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень основних засад правового регулювання трудових відносин, які візначають загальну спрямованність і найбільш істотні риси його змісту.

Ці основні правові положення конкретизуються в нормативних актах, якими регулюється праця робітників і службовці. Вони мають регулюючий характер, містять певний наказ, припис, регулюють поведінку. Тому принципи не повинні вміщувати елементи, що не мають такого наказу, припису, не визначають поведінку.

Принципи трудового права можна класифікувати за такими критеріями:

1).В залежності від того в яких галузях діють відповідні принципи :

- основні (загальні);

- міжгалузеві;

- галузеві.

2).В залежності від того ,як принципизакріплені в правовій нормі:

- безпосередньо;

- побічно.

Наприклад, до загальних принципів можна віднести принципи, які закріплені в Конституції України (право на працю,право на соціальний захист і т.д);

до міжгалузевих принципів відносяться принципи ,які побічно проявляються в трудових відносинах (принцип охорони власності; принцип свободи об’єднання громадян );

до галузевих відносяться принципи,які закріплені в КЗпП України ( право на безпечні умови праці ; право на оплату праці ).

Безпосереднє закріплення має місце у тих випадках, коли формулювання норми закріплює певний правовий принцип. Прикладом цього може бути ст. 4 Закону України «Про зай­нятість населення», в якій держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності, що не заборонена законом. Такі правові норми можна назвати нормами-принципами, які відрізняються від інших норм широтою і важливістю сформу­льованих в них положень. Вони визначають зміст інших норм, є для них правовою основою. Але це — зовнішня ознака, за якою не завжди можна відшукати норму-принцип. Визначаль­ною є внутрішня ознака — зміст норми, її основостворюючий, керівний характер.

Другу групу складають принципи, що прямо не закріплені в правових нормах, але можуть бути виведені з них. Ці принципи містяться в законодавстві ніби у прихованому вигляді.

2. Основні права і свободи громадян, закріплені в Конституції України, що визначають принципи правового регулювання трудових відносин.

Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава створює умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовці перепрофілювання працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.

Праця повинна належним чином оплачуватися відповідно кількості і якості. Прибуток може бути одержаний і за допомогою інших видів діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об'єднання з інши­ми особами для досягнення своєї мети.

Оплата за працю має бути справедливою і забезпечувати гідні умови життя працівнику і його сім'ї. Винагорода визна­чається трудовим договором, виходячи з тривалості робочого часу не більше встановленої законом норми 40 годин на тиж­день, має забезпечувати прожитковий рівень і не може бути нижчою встановленого державою мінімального розміру.

При цьому кожному громадянинові, що має виборче пра­во, належить рівне право доступу до зайняття державних по­сад, а також посад в органах місцевого і регіонального само­врядування.

Забороняється використання примусової праці, за винят­ком роботи, що визначена для певних осіб вироком суду або при уведенні відповідно до закону надзвичайного або воєнного стану.

У випадках незайнятості з незалежних від особи причин їй гарантується право на матеріальне забезпечення у відповідності із законом.

Усім, хто працює за наймом, гарантуються встановлені за­коном мінімальна тривалість щодобового вільного часу, що­тижневі вихідні дні, святкові дні, щорічна оплачувана відпуст­ка, скорочений робочий день для певних професій і робіт, для неповнолітніх, осіб з обмеженою працездатністю, а також для жінок (одного з батьків), які мають малолітніх дітей.

Кожний громадянин, який працює, має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Умови праці, визначені чинним законодавством, можуть доповнюватись колективними й індивідуальними трудовими договорами, що укладаються шляхом переговорів.

Кожний має право на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, спричиненої його здоров'ю чи майн) екологічними правопорушеннями, а також на компенсацій! витрат, пов'язаних з усуненням шкідливого впливу цих правопорушень. Гарантується доступність і безплатність обов'язкової освіти.

В разі настання старості, хвороби, повної або часткової втрати працездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати дувальника, безробіття з незалежних від громадянина обставин він має право на соціальне забезпечення. Це право гарантується загальнообов'язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків державних установ, бюджетних та інші джерел соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги повинні забезпечувати рівень життя людини, ні .нижчий прожиткового мінімуму.

Права і свободи громадян гарантуються, охороняються і захищаються державою.

3. Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю.

Усі права і свободи громадян України, закріплені в Кон­ституції України, знайшли відображення в ст. 2 КЗпП, конкре­тизовані в ньому та інших законодавчих актах. Наслідком такої конкретизації є те, що законодавством про працю розробля­ються і закріплюються інші принципи, але вже не безпосеред­ньо, не як норми-принципи, а побічно, як правові ідеї при реалізації, застосуванні норм трудового права.

Трудові відносини можуть припинятися лише з підстав, пе­редбачених законом, зокрема ст.ст. 36-41 та 45 КЗпП. Отже, цими статтями визначається принцип стабільності трудових відносин.

Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість на­селення» закріплено право громадян України вільно обирати види діяльності, які не заборонені законодавством; виключається будь-яка форма примусу до праці (п. 2 ст. 1).

Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип ма­теріальної зацікавленостіпрацюючих у наслідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузево­му, регіональному та виробничому рівнях.

Законом України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» встановлені державні га­рантії права на відпустку, визначені умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для поновлення працездатності, зміцнення здоров'я, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності визначає Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці».

Аналіз правових положень КЗпП та інших законодавчих актів України дозволяє визначити такі принципи трудового права:

- принцип свободи праці;

- принцип рівноправності в га­лузі праці;

-принцип договірного характеру праці;

-принцип виз­наченості трудової функції;

-принцип стабільності трудових відносин;

-принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці;

-принцип безпеки праці;

-принцип участі трудових колек­тивів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за додержанням законодавства про пра­цю;

-принцип свободи об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод;

-принцип матеріального забезпечення у разі не­працездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з ма­теринством.

Тема 4 .СУБ'ЄКТИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

План

1. Поняття суб'єкта трудового права України.

2. Громадяни як суб'єкти трудового права України.

3. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України.

4. Підприємство як суб'єкт трудового права України.

5. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України.

6. Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України.

7. Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України.

1. Поняття суб'єкта трудового права України.

В юридичній літературі суб’єктами права являються учасники суспільних відносин, які на підставі діючого законодавства мають суб’єктивні права та обов’язки . Звідси, суб’єктами трудового права являються учасники індивідуальних та колективних= трудових правовідносин, які на підставі діючого законодавства мають трудові права та відповідні обов’язки. Основними суб’єктом трудового права являються працівник та власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган або фізична особа – працедавець, як сторони трудових правовідносин.

Але суб’єкти трудового права – поняття більш ширше,ніж суб’єкти трудових правовідносин. Тому суб’єктами трудового права також являються:

1.Підприємства,установи,організації , так як вони використовуючи працю громадян, включають їх до трудового процесу, внаслідок чого набувають певні права та обов’язки.

2.Трудовий колектив , проявляє себе, як суб’єкт трудового права через створені органи: профспілкові органи, страйкові комітети, а також безпосередньо через загальні збори трудового колективу.

3.Профспілковий орган підприємства виступає суб’єктом трудового права, тому що основною компетенцією його являється захист трудових та соціально-економічних прав.

4.Державні органи, які здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю. До таких органів відносяться відповідні державні комітети України, наділенні повноваженнями у своїй сфері діяільності, місцеві державні адміністрації та ради народних депутатів у межах відповідної території.

Суб’єкти трудового права наділені правовим статусом, в зміст якого входять слідуючі елементи:

1) трудова правосуб’єктність;

2) основні трудові права та обов’язки;

3) юридичні гарантії цих прав та обов’язків;

4) відповідальність за невиконання трудових обов’язків.

2. Громадяни як суб'єкти трудового права України.

Громадянином визнається фізична особа, яка володіє пев­ним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин фактич­ного порядку, що характеризують цю особу як учасника юри­дичного спілкування. Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення становища особи як суб'єкта криміналь­ного, житлового, сімейного, трудового права.

Щоб реалізувати своє право на працю громадянин повинен володіти трудовою правосуб’єктністю.На відміну від цивільного права трудова правоспособність та дієспособність виникають одночасно. Трудова правосуб’єктність працівників виникає за загальним правилом з шістнадцяти років. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замі­нює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли п'ятнад­цяти років.Для підготовки молоді до працідозволяється приймати на роботу учнів з 14 років (ст.188 КЗпП України). Не можуть бути суб’єктами трудового права особи визнані в судовому порядку недієспособними.

Крім вікового цензу також можуть встановлюватись обмеження в прийнятті на окремі види роботи: напрклад, на виборні посади – з 18 років; також обмеження по стану здоров’я або за статтю: в ст 190 КЗпП міститься норма про заборону залучення осіб молодше 18 років до важких робіт та робіт з шкідливими умовами праці.

Отже , щоб громадянин набув статусу працівника, тобто суб’єкта трудового права Необхідні слідуючі умови:

1.Трудова правосуб’єктність.

2.Волевий ценз: ніхто не має права примушувати вступати в трудові правовідносини, інакше як за волею самого працівника.

3.Укладення тру­дового договору (ст. 2 КЗпП).

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Зако­ну України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іно­земців» мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Ук­раїну для працевлаштування.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або зай­матися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами Ук­раїни, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Та­кий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обгрунтування доцільності використан­ня праці іноземних фахівців. Дозвіл на працевлаштування ви­дається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, відповідно до „Тимчасового положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні ”, Затверджене наказом Мінпраці України від 5 травня 19934р. № 27.

Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або зай­матися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до за­конодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства Ук­раїни.

3. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України.

Для управління підприємствами, установами, організація і державний орган, якому виділено майно, призначає керів­ника, з яким укладається контракт як особлива форма трудового Договору. Ця службова особа здійснює управління на засадах єдиноначальності, що забезпечує єдність волі багатьох лю­дей тоді, коли необхідно організувати виробничий процес для виконання певних завдань.

Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприє­мства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику нале­жить також право самостійно вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також про їх звільнення. Але навіть у тому разі, коли підприємство чи орга­нізація є державним утворенням, це не дає підстави стверджу­вати, що керівник та інші службові особи перебувають на дер­жавній службі.

Правове становище уповноваженої власником на управлі­ння службової особи тісно пов'язане з правовим статусом підприємства. На державному підприємстві становище дирек­тора є подвійним, що проявляється у тому, що, з одного боку, він є членом трудового колективу, а з другого — органом підприємства, яке створене на базі загальнодержавної власності. Тому він відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про підприє­мства в Україні» відповідає за результати роботи підприємства перед державою, власником і трудовим колективом. Це зобо­в'язує керівника відстоювати інтереси як колективу, так і дер­жави, які не завжди збігаються.

Уповноважений власником орган виступає суб’єктом трудового права , являючись стороною в відносинах з трудовим колективом та з працівником .

4. Підприємство як суб'єкт трудового права України.

Правове положення підприємства визначене Законом Ук­раїни від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні». Підриємством – це самостійний господарюючий ста­тутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно здійснює будь-яку господарську діяльність, що не заборонена законодавством України і відповідає цілям, передбаченим статутом підприєм­ства.

Реєстрація статуту є юридичним фактом створення підприє­мства. Вона одночасно є і установчим актом, і актом перевірки статуту з точки зору його відповідності чинному законодав­ству, законності створення підприємства. Саме реєстрація ста­туту є вимогою, при виконанні якої підприємство набуває пра­ва бути суб'єктом правових відносин. Добровільність створен­ня підприємства, відсутність будь-яких спеціальних дозволів державних, господарських або інших органів дають підстави зробити висновок про існування явочно-нормативного поряд­ку створення підприємств, вільного від відомчого, регіональ­ного або місцевого регулювання.

Підприємство, як суб’єкт трудового права має два критерії трудової правосуб’єктності:

1).Оперативний – здатність здійснювати підбір та розстановку кадрів, організовувати працю працівників, створювати необхідні умови для виконання роботи.

2).Майновий – наявність майна в підприємства: основні та оборотні фонди.

Підприємство як юридична особа є носієм і володарем ос­новного і абсолютного права — права власності, незалежно від того, в якій формі воно виступає. Основним джерелом ство­рення і примноження власності є виробнича діяльність. Вико­ристовуючи своє майно, підприємство виробляє продукцію, реалізовує її і здобуває прибуток, за рахунок якого і формує своє майно. Належне підприємству майно охороняється зако­ном і може бути вилучене у власника тільки за рішенням суду.

Трудова правосуб'єктність підприємства є відносно само­стійною. Вона може йому належати незалежно від того, чи має підприємство статус юридичної особи. Підприємство як су­спільно-трудове утворення може і не бути юридичною особою, якою виступає більш велике об'єднання. Для того щоб підпри­ємство було суб'єктом трудового права, необхідні наявність у нього потреби використовувати найману працю і можливість виплачувати винагороду за використання цієї праці. При цьо­му підприємство самостійно встановлює форми, системи і роз­міри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Воно може використовувати державні тарифні ставки, посадові ок­лади як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності і умов виконува­них ними робіт.

5. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України.

Об'єднання людей в їх трудовій діяльності здійснюється на об'єктивній і суб'єктивній основі. На об'єктивній основі пра­цівник, який поступив на роботу, незалежно від своєї волі вклю­чається в склад трудового колективу, оформлення якого здій­снюється залежно від внутрішньої структури підприємства. На суб'єктивній основі проводиться за волевиявленням працівників об'єднання в організації за професією — професійні спілки та інші громадські організації.

Через, відносини з іншими людьми особа існує, проявляє себе в суспільстві. Вона виконує обумовлену трудовим догово­ром роботу, дотримується встановленого на підприємстві ре­жиму роботи, правил внутрішнього трудового розпорядку.

Відносини між людьми мають важливе значення не тільки для суспільства взагалі, а й для кожного підприємства, бо всі вони об'єднані у формальний колектив, правове становище і структура якого визначені статутом. Формальний колектив є в кожній соціальній системі, якщо там існує підприємство, роз­поділ праці.

Таким чином, суспільне корисна діяльність, спільна праця є об'єктивною передумовою формування колективу. Справжній колектив виникає там, де люди усвідомлюють свою відпові­дальність за загальну справу, спільно вирішують питання, що постають перед ними, де складаються і стають дійовою силою громадська думка колективу, свідома дисципліна.

Трудовий колектив виникає разом зі створенням підприємства, установи, організації. До нього входять усі громадяни, як своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на основі трудового договору, а також інших форм, що викликають виникнення трудових відносин працівників з підприємством. Відносини ж колективізму для кожного працівника виникають з дня, коли працівник фактично розпочинає виконувати тру­дові обов'язки. Підставою, що викликає виникнення трудових відносин, є переважно трудовий договір.

Відносини трудових колективів з власниками або уповно­важеними ними органами є правовими, але не трудовими, ос­кільки своїм змістом мають не працю, а лише її організацію і умови, за яких ця праця здійснюється.

Повноваження трудових колективів усіх видів підприємств, де використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачене статутом, загальними зборами працюючих. Такі безпосередні відносини можливі тоді, коли підприємства неве­ликі за своїми розмірами, і для розв'язання конкретних питань у кожному випадку є можливість зібрати всіх працюючих. В умовах же великого підприємства вирішення питань вироб­ництва безпосередньо всіма працюючими є досить складним, у зв'язку з чим виникає необхідність використання представниць­кої демократії. В таких випадках повноваження трудового ко­лективу можуть реалізовуватись конференцією або виборними органами трудового колективу, такими, як рада трудового ко­лективу, комітет підприємства, страйковий комітет тощо. Вони, як правило, обираються таємним голосуванням на загальних зборах або конференції трудового колективу строком на два-три роки не менш як двома третинами голосів.

6. Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України.

Основним документом, що регулює внутрішню діяльність усіх профспілкових органів, є статут. Але він не є правовим актом. Правове становище громадської організації може виз­начати лише закон, що затверджується вищим органом зако­нодавчої влади. (Закон України “Про професійні спілки ,їх права та гарантії діяльності”)

Професійні спілки незалежні в своїй діяльності і підпоряд­ковуються тільки закону. Забороняється будь-яке втручання, що здатне обмежити права профспілок або перешкодити їх здійсненню. Ця незалежність забезпечується економічною са­мостійністю профспілок, які мають відокремлене майно, мо­жуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки. Тому вони відповідно до ст. 21 Ци­вільного кодексу України визнаються юридичними особами. А це означає, що профспілки можуть виступати в різних орга­нах по захисту своїх інтересів та інтересів своїх членів, бути позивачем і відповідачем в судових органах.

Правове становище профспілок визначають також норми, що встановлюють повноваження профспілок в трудових відно­синах. В КЗпП правове становище профспілок закріплене в главі XVI «Професійні спілки”.

Надані профспілкам права одночасно є й їх обов'язками по захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів працюючих.

До основних повноважень профспілок на підприємствах відноситься:

1) укладають та контролюють виконання колективного договору;

2) спільно з працедавцем вирішують питання про перегляд норм праці;

3) спільно з працедавцем вирішують питання робочого часу та часу відпочинку, дають згоду на проведення надурочних робіт, праці в вихідні дні і т.д.;

4) приймає участь в розробці Правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства;

5) приймає рішення про вимогу до працедавця розірвати трудовий договір з керівником підприємства;

6) дає згоду або відмовляє в розірванні трудового договору з працівником;

7) здійснює громиадський контроль за виконанням працедавцем законодавства по працю та про охорону праці;

8) за наявності порушень з боку власника або уповноважено­го ним органу профспілки мають певні повноваження щодо їх усунення. Профспілкові органи мають право проводити загальні збори і конференції трудового колективу, на яких можуть зас­луховувати звіти власника або уповноваженого ним органу про виконання зобов'язань колективного договору і вимагати усу­нення виявлених недоліків. Профспілковий орган, який за до­рученням трудового колективу підписав колективний договір, має право ставити перед власником або уповноваженим ним органом питання про розірвання трудового договору (контрак­ту) з керівним працівником або усунення його із займаної по­сади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором. Така вимога профспілко­вого органу є обов'язковою для власника або уповноваженого ним органу, хоч і може бути оскаржена до вищого профспілко­вого органу чи в суд.

7. Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України.

Поряд з контролем за додержанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю і нормативних актів про охорону праці , що здійснюється професійними спілками, нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють також спеціально уповноважені на те органи та інспкекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органа.

До таких органів відносяться:

1. Генеральний про­курор України і підпорядковані йому прокурори, які здійснюють вищий нагляд за додержанням і правильним застосуван­ням законодавства про працю

2.Центральні органи державної виконавчої влади здійсню­ють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, що перебувають у їх функціональному підпо­рядкуванні.

3. Комітет по нагляду за охороною праці, підпорядкований Міністерству праці і соціаль­ної політики України.

4. Державний комітет України з ядерної та радіаційної без­пеки.

5.Органи державного пожежного нагляду управління по­жежної охорони Міністерства внутрішніх справ України;

6. Органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Ці органи, здійснюючи свої повноваження по нагляду за додержанням законодавчих актів з охорони праці, відповідно виступають як суб'єкти трудового права.

Місцеві державні адміністрації і ради народних депутатів у межах відповідної території також виступають суб'єктами тру­дового права, коли забезпечують реалізацію державної політи­ки в галузі охорони праці; формують за участю профспілок про­грами заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; здійснюють кон­троль за додержанням нормативних актів про охорону праці, встановлюють квоту для прийому на роботу молоді, інвалідів.

Тема 5. КОЛЕКТИВНИЙ ДОГОВІР

План