Світовий фінансовий ринок.

Світовий фінансовий ринок – система відносин попиту і пропозиції щодо фінансового капіталу, що функціонує у міжнародній сфері в якості покупних і платіжних засобів, кредитів, інвестиційних ресурсів.

Основна функція світових фінансових ринків – забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучити достатню кількість грошових засобів в різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні.

Операції на міжнародному фінансовому ринку поділяються на дві великі групи – кредитні та інвестиційні. Відповідно, весь фінансовий ринок складається з двох частин:

- кредитний ринок – де грошові ресурси рухаються на принципах поверненості, терміновості, платності і гарантованості; та

- ринок цінних паперів – на якому відбувається купівля і продаж фінансових зобов’язань і таким чином здійснюється процес інвестування.

Критерієм їх виділення виступає тип фінансових зобов’язань чи інструментів, що використовуються. Якщо вільна купівля-продаж неможлива, то ми маємо справу з кредитним ринком. Там же, де зобов’язання чи інструменти купуються і продаються, покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів.

З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав – короткі (до року) і більш тривалі – розрізняють:

- грошовий ринок – система відносин попиту і пропозиції фінансових ресурсів, що надаються на короткостроковий термін. Грошовий ринок в свою чергу складається з:

- облікового ринку, на якому основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов’язань;

- міжбанківського ринку, на якому залучаються тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів і розміщуються у формі міжбанківських депозитів на короткі строки (1, 3, 6 місяців, до 1-2 років);

- валютного ринку, який обслуговує міжнародний платіжний обіг, пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн;

- фондовий ринок (ринок капіталів) – система довгострокових позик на міжнародному рівні, коли капітал використовується позичальниками для фінансування капіталовкладень. Фондовий ринок в свою чергу складається з:

- ринку середньо- та довгострокових кредитів;

- ринку цінних паперів – інвестиційний сектор міжнародного фінансового ринку, сфера наднаціонального обігу цінних паперів.

На міжнародному ринку цінних паперів представлені такі види зобов’язань:

Єврооблігації – боргові зобов’язання, що випускаються позичальником при отриманні довгострокової позики на євроринку. Вони розміщуються одночасно на ринках декількох країн і номіновані у валюті, яка є для кредитора іноземною. Наприклад, позика компанії ФРГ в доларах США, отримана через розміщення облігацій у Франції, Великій Британії і Швейцарії. Єврооблігації випускаються на тривалі строки: від 4-7 до 15 років, 30 та 40 років. Розмір єврооблігаційної позики становить 20 та 30 млн. дол., а іноді – до 300-500 млн. дол.

Іноземні облігації – цінні папери, які розміщуються позичальником в іншій країні, але в своїй національній валюті. Наприклад, облігації іноземців, які обертаються в США, називаються “янкі бондз”, в Японії – “самураї бондз”, у Великій Британії – “буль-догз”.

Єврооблігації бувають різних типів: звичайні (прямі), з плаваючою процентною ставкою, з нульовим відсотком (купоном), з індексованим відсотком, конвертовані, облігації з опціоном. Зараз 60% всіх єврооблігацій є звичайними, тобто прямими облігаціями, власники яких отримують фіксований відсоток у вигляді річних купонів.

Облігації з плаваючою процентною ставкою – ставка за облігаціями змінюється залежно від зміни відсотка на ринку.

Облігації з індексованим відсотком – ставка прив’язується не до позичкового відсотка, а до індексу цін на відповідні товари.

Облігації з нульовим відсотком – доход за облігацією отримується не щорічно, а лише один раз, при викупі облігацій.

Конвертовані облігації – вид облігацій, які за певних умов можна обміняти на акції компанії-боржника за попередньо встановленим курсом.

Акції – інтернаціональні розміщення свідоцтв про власність. Обсяг угод про купівлю-продаж акцій постійно зростає, але залишається невисоким. Це пов’язано, по-перше, з тим, що інвестори тяжіють до акцій відомих національних підприємств, і, по-друге, з відсутністю справжнього міжнародного вторинного ринку перепродажу акцій.

Євроноти – цінні папери, які випускають корпорації на строк від трьох до шести місяців зі змінною ставкою, яка базується на ЛІБОР. Євроноти використовуються для надання середньострокового кредиту. Вони можуть продаватися банками іншим покупцям і таким чином виступають одночасно в ролі банківського кредиту й облігаційної позики. Ринок євронот почав активно розвиватися з кінця 70-х років.

Єврокомерційні папери - зобов’язання комерційних корпорацій, які випускаються на 3-6 місяців з невисокою маржею до базової ставки.

Новою тенденцією в розвитку світового фінансового ринку стало розмиття меж між традиційними секторами – кредитним та інвестиційним. Міжнародною банківською системою був ініційований процес “сек’юритизації кредитів”, основною метою якою було зменшення кредитних ризиків. На суму виданого клієнту кредиту банки випускають цінні папери типу облігацій, що вільно обертаються на ринку. Продаючи їх, банки повертають гроші набагато раніше строку погашення кредиту. Крім цього, банки можуть об’єднувати свої кредити з різними строками, різною мірою ризику, в різних валютах і в різних країнах в один кредитний пул і на цій основі випускати єдині облігації. Інвестори, що купують ці цінні папери, не знають, які саме кредити складають їх основу. Таким чином страхуються навіть самі проблематичні кредити.

Похідні фінансові інструменти (деривативи):

Форвардний контракт – це контракт між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Форвардний контракт – це тверда угода, тобто угода, обов’язкова до виконання. Предметом угоди можуть бути різні активи, наприклад акції, облігації, валюта та ін.. Цей контракт укладається для реального продажу чи купівлі відповідного активу, в тому числі з метою страхування постачальника або покупця від можливої несприятливої зміни ціни. Цей контракт також може бути укладений з метою гри на різниці курсової вартості активів. Форвардна ціна – це ціна поставки, яка фіксується в контракті на момент його укладання.

Ф’ючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Ці контракти укладаються з метою хеджування, гри на курсовій різниці і, як правило, рідко мають своєю метою виконання реальної поставки активу. Ф’ючерсні контракти високоліквідні, для них існує широкий вторинний ринок. Ф’ючерсна ціна – ціна, яка фіксується при укладанні ф’ючерсного контракту, вона відображає сподівання інвесторів відносно майбутньої ціни спот відповідного активу.

Своп – це угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежами відповідно до визначених у контракті умов. Зараз свопи укладаються здебільшого за допомогою фінансових посередників, які беруть на себе кредитний та ринковий ризики.

Опціон – це угода між двома сторонами про передання права (для покупця) та зобов’язання (для продавця) купити або продати відповідний актив (цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку. Опціон дає одній із сторін угоди право вибору виконати контракт або відмовитися від його виконання.

Варанти – це опціон на придбання певної кількості акцій (варант акцій) або облігацій (варант облігацій) за ціною виконання в будь-який момент часу до закінчення строку дії варанту. Варанти звичайно випускаються як додаток до якогось боргового інструменту, наприклад облігації, щоб зробити його привабливішим для інвестора.

Набуває поширення надання банками довгострокових кредитів за компенсаційними угодами, які базуються на взаємних поставках товарів на однакову суму. Найчастіше суть цієї операції полягає в тому, що якась країна отримує від іншої в кредит на довгий термін (15—20 років) машини, обладнання тощо і в рахунок погашення кредиту здійснює зустрічні поставки продукції, виробленої на цьо­му обладнанні.

Важливою формою міжнародного кредиту є міжурядові позики, які надаються за рахунок засобів державного бюджету у вигляді допомоги.

Умови:

- надаються пільгові кредити;

- надаються безвідсоткові кредити;

- надаються кредити без повернення;

- термін – декілька десятків років;

- надаються під конкретні проекти економічного розвитку окремих країн, на купівлю товарів.

Наприклад, в 1945 р. США надали Великобританії урядову позику в сумі 750 млн дол. на 50 років з розрахунку 2 % річних за умови відміни валют­них обмежень та інших перепон для проникнення американського капіталу в стерлінгову зону. Сьогодні значні міжурядові позики на­даються країнам, що розвиваються, у формі програм "допомоги".

4. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінан­совим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжна­родний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розра­хунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС — Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — це міжурядова ва­лютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Створений на міжна­родній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Ста­ном на 2012 р. нараховує понад 187 країн-членів. Україна стала членом МВФ у вересні 1992 р. (на той час — 167-м членом).

МВФ — це організація акціонерного типу. Його ресурси форму­ються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня еконо­мічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнарод­ній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. За даними МВФ, на кінець серпня 2009 року йо­го статутний фонд складав 217,4 млрд СПЗ (близько 325 млрд дол. США). Квота України становить 0,63 %. Найбільші квоти мають такі країни: США — 17,1; Японія — 6,1; Німеччина — 6,0; Велико­британія і Франція — по 5,0; Китай — 3,7; Італія і Саудівська Аравія — по 3,2; Канада — 2,9; Російська Федерація — 2,7 %. Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. В результаті більшість голосів належить США і країнам — членам ЄС.

Основними завданнями МВФ є:

· моніторинг економічного та фінансового розвитку, надання консультацій, спрямованих на упередження кризових явищ у валютно-фінансових системах;

· термінове кредитування країн із труднощами, пов’язаними з нерівновагою платіжного балансу; надання супровідної консуль­таційної допомоги з метою усунення причин такої розбалансованості міжнародних платежів країни;

· надання валютних кредитів державам-членам для вирівнюван­ня платіжних балансів;

· організація відповідної технічної та освітньої допомоги у сфері валютно-фінансових відносин.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів — казначействами, центральними банками, валютни­ми стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі прода­жу іноземної валюти за національну, а погашаються шляхом вику­пу національної валюти за іноземну.

МВФ надає такі основні види кредитів:

1. Автоматичний кредит на вимогу країни-члена МВФ у межах від 25 до 125 % її квоти (залежно від того, якою є резервна позиція країни-члена МВФ: резервна частка + кредитна позиція).

2. Резервні кредити «стенд-бай», які надаються на термін від 12 до 24 місяців для подолання короткострокових проб­лем, пов'язаних із дефіцитом платіжного балансу. Кредити погаша­ються впродовж 3'/₄ — 5 років.

3. Кредити в межах механізму розширеного кредитування, який має на меті подолання серйозних порушень рівноваги платіжного балансу, зумовлених несприятливими структурними змінами ви­робництва, торгівлі або цін. Кредити (терміном до 3 років) нада­ються траншами. Наступний транш перераховується лише за умо­ви виконання погоджених з МВФ заходів макроекономічних стабілізаційних програм або структурних реформ, передбачених по­переднім траншем. Строк погашення складає 4^!/₂ - 10 років.

В рамках Трастового фонду для скорочення бідності та сприян­ня економічному росту в січні 2010 року для країн із низькими до­ходами було розроблено нові пільгові механізми:

1. Розширений кредитний механізм — спрямований на середньострокову підтримку країн з низькими доходами, що мають три­валі труднощі з дефіцитом платіжного балансу. Фінансування здійснюється за нульовою відсотковою ставкою, з пільговим періо­дом 5'/₂ років і повним терміном погашення 10 років.

2. Кредитний механізм «стенд-бай» — використовується для фінансової підтримки країн з низькими доходами, що мають корот­кострокові труднощі з урегулюванням платіжного балансу. Фінан­сування здійснюється за нульовою відсотковою ставкою, з пільго­вим періодом 4 роки і повним терміном погашення 8 років.

3. Механізм прискореного кредитування — передбачає швидку фінансову допомогу країнам із низькими доходами, що мають термінові фінансові потреби для врегулювання платіжного балансу. Механізм є надзвичайно гнучким та використовується у багатьох випадках. Фінансування здійснюється за нульовою відсотковою ставкою, з пільговим періодом 5'/₂ років і повним терміном пога­шення 10 років.

Зазначені нові механізми є частиною ширшої реформи МВФ, пов'язаної з формуванням гнучкості його політики під час світової фінансової та економічної кризи.

Діяльність МВФ спрямовується на забезпечення стабіль­ності світової валютно-фінансової системи. В процесі досягнення цієї мети МВФ передбачає право кожної країни на отримання кре­диту з метою вирівнювання платіжного балансу. Реалізувати нада­не право чи не реалізовувати його — справа компетентних органів кожної країни-члена МВФ.

Група Світового банку включає в себе п'ять міжнародних ор­ганізацій:

1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);

2. Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

3. Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

4. Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАГІ);

5.Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок
(МЦВІС).

Метою діяльності всіх членів групи Світового банку є підви­щення рівня соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою — шляхом надання їм де­шевших (за ринкові) інвестиційно-кредитних ресурсів. Кожна з ор­ганізацій групи Світового банку має власні функції та відіграє свою, якісно відмінну роль у досягненні спільної мети.

Україна стала членом МБРР із вересня 1992 року, МФК - у жовтні 1993 року, БАГІ - 1995 року, МЦВІС - 2000 року.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який часто нази­вають Світовим банком, було засновано одночасно з МВФ на Бреттон-Вудській конференції 1944 року. Свою діяльність МБРР розпо­чав 1946 року, має статус спеціалізованого закладу ООН. Членом МБРР може стати лише та країна, що набула членство в МВФ.

Метою діяльності МБРР є надання дешевших за ринкові дов­гострокових інвестиційних та стабілізаційних кредитів урядам най­менш розвинених країн-членів. Кредитні ресурси спрямовуються передусім на об'єкти інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок), розвиток сільського господарства, в охорону здоров'я та освіту, на проекти в галузях промисловості, на структурну перебу­дову економіки, оздоровлення платіжного балансу. Строк кредиту­вання - приблизно 20 років, частка участі МБРР 30 %.

Кредитні ресурси МБРР формуються за рахунок власних коштів, прибутків від операцій та позичок на міжнародних ринках капіталів. Останні залучаються під низькі відсотки завдяки високо­му кредитному рейтингу МБРР.

Міжнародну фінансову корпорацію було створено 1956 року з метою забезпечення стійкого припливу приватних інвестицій у країни, що розвиваються, та становлення в них приватного підпри­ємницького сектору.

МФК надає позики приватним структурам, інвестує у формі часткової участі в капіталі, а також консультує щодо стимулювання росту приватного сектору в країнах, що розвиваються.

МФК, співфінансуючи приватні підприємницькі проекти, не лише досягає підвищення відповідальності приватного підприємця за рентабельність проекту, але й виступає гарантом для залучення капіталу з інших джерел. На відміну від МБРР, ця установа надає позики без урядових гарантій.

Міжнародну асоціацію розвитку засновано 1960 року з метою довгострокового кредитування найбідніших країн світу. МАР надає фінансову допомогу країнам, що розвиваються, у виг­ляді кредитування конкретних проектів. Кредити є безвідсотковими, терміном до 40 років, з відтермінуванням основних платежів протя­гом перших десяти років.

Джерелами фінансування МАР є прибутки МБРР, внески її держав-членів, передусім найрозвиненіших, а також кошти, отри­мані за рахунок погашення раніше наданих кредитів.

Багатостороннє агентство гарантування інвестицій, яке було створено 1988 року, є наймолодшою організацією групи Світового банку. Діяльність БАГІ спрямована на захист прямих іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, від некомерційних (політич­них) ризиків. До некомерційних ризиків належать: війни, соціальні вибухи, експропріація вкладеного капіталу, неможливість переказу прибутку за кордон та ін. Гарантії надаються тільки інвесторам із країн-членів БАГІ. Строк гарантій 15-20 років за прямими інве­стиціями, за позиками — понад три роки. Гарантії БАГІ, по суті, е страховкою, за одержання якої треба сплатити від 0,25 % до 1,25 % за кожні 100 доларів вартості гарантії.

Установа також надає консультативні послуги урядам країн-членів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в еко­номіку.

Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок засно­вано 1966 року з метою сприяння припливу іноземних капіталів шляхом створення умов для примирення й урегулювання спорів між урядами й іноземними інвесторами. Центр виступає арбітром між інвестором й урядом країни в разі виникнення конфлікту. Про­цес урегулювання інвестиційних спорів має дві форми: примирен­ня й арбітраж. Примирення досягається тоді, коли вдається пере­конати обидві сторони у можливості вирішити конфлікт узгоджено,! через взаємні поступки. Якщо ж примирення неможливе, то МЦВІС виносить аргументоване рішення на користь однієї з сторін; така процедура має назву арбітраж.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) функціо­нує з 1991 року з метою сприяння економічним реформам у країнах: Східної Європи та колишнього СРСР. Україна стала членом ЄБРР 13 серпня 1992 р.

Основними об'єктами кредитування ЄБРР є приватні фірми і державні підприємства, що приватизуються, а також новостворені компанії, включаючи спільні підприємства з іноземними інвести­ціями. Майже 60 % ресурсів Банку спрямовується на розвиток у цих країнах приватного сектору, а 40 % — на розвиток інфраструктури. |

Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1940—60-х рр. були створені регіональні банки розвитку: в 1949 р. — Міжамериканський банк розвитку (53 країни);
в 1964 р. — Африканський банк розвитку (75 країн), Азіатський банк розвитку (14 країн).

До регіональних європейських валютно-кредитних організації належать: Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), створений у 1958 р., —
це фінансова організація ЄС, яка забезпечує довгострокові позики
для капітальних інвестицій з метою зміцнення збалансованого
економічного розвитку Союзу та інтеграції. ЄІБ також сприяє виконанню фінансових аспектів політики співробітництва з країнами,
які не є членами ЄС. Пріоритетне завдання банку — підтримання
регіонального розвитку. Більше ніж половина загальної суми позик виділяється для інвестицій у виробництво в регіонах, які відстають у індустріальному розвитку чи переживають занепад промисловості, для покращання систем зв'язку та охорони довкілля. Проекти, підтримані позикою ЄІБ, мають найнижчу з можливих відсоткових ставок. Кредити надаються на 20—25 років.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи. Він
надає кредити країнам — членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації
економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — це міжнародний банк, створений у квітні 1991 р. для сприяння еконо­мічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. У кредитуванні віддає перевагу недержавним структурам господа­рювання. 60 % його ресурсів спрямовано на розвиток у цих краї­нах приватного сектору, а 40 % — на розвиток інфраструктури.

Завданням ЄБРР є створення в постсоціалістичних країнах конку­рентоспроможної промисловості, розвиток взаємовигідних зв'язків між західноєвропейськими країнами і надання кредитів під великі проекти в галузях енергетики, транспорту, зв'язку, охорони довкіл­ля тощо.

Надаючи кредити, ЄБРР сприяє швидкому переходу східноєвро­пейських країн до економічної стабільності.

Пріоритетними проектами фінансування в Україні є конверсія, сільське господарство, приватизація, транспорт, телекомунікації, охорона довкілля, сприяння розвитку банківського сектору. Банк фінансує проекти вартістю не менше ніж 15—17 млн дол. США. Максимальний річний відсоток, який має сплачуватися банку за кредити, — 16—18 %.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) — це розрахункова палата, що діє на акціонерній основі. Створено БМР у 1930 р. у Базелі згідно з Гаагською угодою про німецькі репатріації за ре­зультатами Першої світової війни. Його членами є 41 країна. Роз­рахунковою одиницею, в якій ведеться баланс БМР, був і залишається золотий швейцарський франк (один золотий франк містить 0,29 г чистого золота; американський долар конвертується у золотий франк за курсом 1 золотий франк = 1,94 долара). Нині БМР здійснює банківські операції з метою сприяння центральним банкам країн в управлінні їх банківськими резервами; займається регулюван­ням міжнародних розрахунків та розробкою погоджених банків­ських стандартів; здійснює дослідження в галузі валютної і грошової політики. Функції регулювання міжнародних розрахунків та розроб­ка нормативних документів з банківського нагляду здійснюються через три комітети: Базельський комітет з банківського нагляду; Базельський комітет з систем платежів і розрахунків; Постійний комітет з євровалют. Мінімальні стандарти з банківського регулю­вання і нагляду, погоджені з БМР, використовує більшість країн світу як основу побудови національного банківського законодавства.

Паризький клуб — неформальна організація урядів головних держав-кредиторів світу. Основними його членами є розвинуті краї­ни — члени ОЕСР (у 1998 р. об'єднував 19 країн). В його роботі також беруть участь МВФ та Світовий банк. Клуб не має жорсткої організаційної структури і може поповнювати свої ряди будь-якими країнами-кредиторами, що визнають умови його роботи. Здійснює нагляд за державною заборгованістю країн-боржників. У разі виникнення проблем у країни-боржника зі збалансованістю платіж­ного балансу, організовує багатосторонні переговори та бере участь у виробленні угоди про перенесення строків сплати чи реструкту­ризацію зовнішнього боргу. Обов'язковою умовою звернення за допомогою до Паризького клубу про відстрочення сплати боргу є попереднє погодження з МВФ програми урядових заходів, спрямо­ваних на виправлення становища. Часто бере участь у виробленні умов реструктуризації зовнішніх боргів країн, що розвиваються (наприклад: Торонтські умови, що діяли у 1988—1991 рр.; Лон­донські умови 1991—1994 рр.; Неапольські умови, що діють з 1995 р. та Ліонські умови, що діють з 1996 р.).

Лондонський клуб — консультаційний комітет крупних при­ватних банків-кредиторів (об'єднує близько 1000 банків), що займається проблемами реструктуризації приватної зовнішньої заборгованості. Переговори про умови реструктуризації веде один з банків за дорученням усіх банків, що беруть участь у консульта­тивній раді. Умовою підписання угоди про реструктуризацію боргів є прийняття країною програми МВФ зі структурної перебудови еко­номіки та здійснення економічних реформ.

Діяльність Лондонського клубу за метою схожа на діяльність Паризького клубу. Відмінність складає лише те, що Паризький клуб об’єднує країни-кредитори в особі центральних банків та міністрів фінансів країн-кредиторів, в той час як Лондонський клуб об’єднує недержавні, комерційні банки.

5. Світова криза заборгованості

Практика міжнародного кредитування свідчить, наскільки реальний розвиток міжнародного кредиту не узгоджується з такими умовами нормальної роботи кредитної си­стеми, як стабільність та своєчасна виплата боргів.

Вагоме підтвердження цього — світова криза заборгованості.

Головною причиною періодичної повторюваності міжнарод­ної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмо­ви від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники доходять висновку, що виконання всіх платіжних зо­бов'язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбутньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допома­гає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмо­ви платити в 30-х роках і події 1982 р., коли величина сум обслу­говування боргу збільшилася до розмірів нових надходжень капі­талу і багато боржників вимагали перегляду строків платежів.

Причина припинення платежів суверенними боржниками до­помагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредито­рів. Одна з них — наполегливість у встановленні вищої відсотко­вої ставки в кредитах зарубіжним урядам порівняно з кредитами приватним та державним позичальникам у своїй власній країні. Вимоги вищої відсоткової ставки є способом отримання своєрід­ної премії на випадок відмови від виплат по боргах: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи во­ни мають великі збитки.

Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Гада­ємо, що це не може бути традиційне продовження, але пов'язує надходження нових кредитів боржнику з виконанням вимоги «затягування пасків», щоб відтягти момент відмови від виплат по боргах. Нові кредити повинні щонайменше покрива­ти суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть нові кредити настільки великі, що їх надання збільшує загаль­ну суму боргу, через те, що боржник врешті решт може відмо­витись платити незалежно від того, як довго здійснюватиметь­ся нове кредитування.

Надійним способом вирішення проблеми права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є введення заста­ви або забезпечення, тобто активів того чи іншого виду, які мо­жуть перейти у власність кредитора у випадку зупинення виплат по боргу позичальника. В угодах по позиках у середині країни юридично оформлені застава чи забезпечення відіграють важли­ву роль у підтриманні виплат по боргу і разом з тим у зміцненні кредитоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за нижчою відсотковою ставкою і за зручнішою тимчасо­вою схемою. У минулому країнами, що своєчасно сплачували борги, звичайно виявлялись ті, чиї кредитори мали можливість накласти арешт на активи боржників у випадку недотримання строків виплат.

Незважаючи на прийняття зазначених вище заходів, сукупний борг країн світу в 2007 р. становив 54 260 млрд дол.

Основна частина заборгованості припадає на країни, що роз­виваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як за теорією, так і за практикою міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики.

Зростання заборгованості країн, що розвиваються, роз­почалося з середини 70-х років XX ст. Розглянемо причини вибу­хового зростання заборгованості.

З одного боку — зростання позичкового капіталу, який шукає прибуткового застосування, що розпочалося у зв'язку з нафтовою кризою кінця 1973 р. країни, що розвиваються, виявилися залу­ченими до інтенсивного процесу міжнародного переміщення ка­піталу. Необхідність реалізації програми індустріалізації, випла­ти відсотків за попередніми позиками, використання нових позик не на цілі розвитку, а на покриття поточного дефіциту платіжних балансів у зв'язку зі зростанням цін на паливо, нав'язування їм з різних боків політики мілітаризації, діяльність ТНК спонукала країни, що розвиваються, брати позики і кредити у зростаючих обсягах. Негативну роль відіграла і масова корупція чиновницт­ва, яке наживалось на угодах по отриманню кредитів.

З іншого боку, в цей же період відбувся ряд взаємопов'язаних подій, які негативно вплинули на економічний і фінансовий стан країн, що розвиваються, і призвели до боргової кризи; у 1982 — 1983 рр. багато економічно відсталих країн виявилися неспромож­ними здійснювати виплати за своєю зовнішньою заборгованістю.

Головні з цих подій — це стрибок цін на імпортовану нафту, скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продук­цію з боку розвинутих країн і відповідно — зменшення експорт­них надходжень у країни, що розвиваються, підвищення відсот­кових ставок у розвинутих країнах, зростання курсу долара, скорочення приватних позик.

Дефолти урядів країн, що розвиваються, були звичайним яви­щем у 80—90 роках (дефолт — відмова боржника від виконання власних зобов'язань за борговими цінними паперами, несек'юритизованими позиками та кредитами). Однак, починаючи з 2000 р., ситуація кардинально змінилася. Продумана бюджетна політика, швидке зростання економіки і валютних резервів, висо­кі ціни на сировину — усе це дало змогу країнам, що розвива­ються, знизити обсяги позик.

Як відмічає Всесвітній банк, простежується тенденція змен­шення зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Так, Таїланд удвічі знизив показник зовнішньої заборгованості, який у розпал азіатської кризи становив 75 % ВВП. У 2006 р. Бразилія, Мексика, Венесуела оголосили про викуп облігацій на загальну суму 15,5 млрд дол., завдяки чому на відсоткових платежах зеко­номляться величезні суми. За даними Асоціації учасників ринків, що розвиваються обсяг боргових зобов'язань країн, що розвиваються, у 2005 р. становив 5,485 трлн дол. (на 18 % менше, ніж у 2004 р.)

Таким чином, міжнародна заборгованість є гострою пробле­мою світової економіки. Економічне становище країни внаслідок глобалізації фінансових ринків дедалі більше залежить від зовні­шніх джерел, необхідних для покриття дефіциту державного бю­джету, внутрішнього інвестування, соціально-економічних ре­форм у використання боргових зобов'язань. Мобільність і масштаби потоків капіталу залежать від рівня розвитку країн. Фінансові ресурси, отримувані країною на комерційних умовах у вигляді кредитів, призводять до виникнення зовнішнього боргу, оскільки вимагають відповідної оплати.

Зовнішній борг — це сума фінансових зобов'язань країни пе­ред іноземними кредиторами за непогашеними зовнішніми пози­ками і невиплаченими за ними відсотками.

Довгострокові боргові зобов'язання країни включають:

■державний (офіційний) зовнішній борг, під яким розуміють суму зобов'язань центральних і місцевих державних органів пе­ред зовнішніми кредиторами за невиплаченими позиками і відсо­тками по них. Зовнішніми кредиторами можуть виступати уряди іноземних держав, центральні банки, урядові структури, міжна­родні і регіональні валютно-фінансові організації;

■борг, гарантований державою, тобто борг приватних фірм, банків, компаній, гарантом оплати котрого є держава;

■приватний негарантований борг, тобто борг приватних по­зичальників, оплата якого не гарантується державою. Він вини­кає у випадку отримання позичальником банківських та інших кредитів, шляхом залучення боргових цінних паперів на міжна­родному фондовому ринку.

Платежі з обслуговування зовнішнього боргу зазвичай відбу­ваються в іноземній валюті.

Для аналізу зовнішнього боргу, здатності країни обслуговува­ти зовнішній борг Всесвітній банк використовує ряд відносних показників:

■ відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг;

■ відношення загальної суми зовнішнього боргу до ВНД;

■ відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг;

■ відношення платежів відсотків до ВНД;

■ відношення міжнародних (офіційних) резервів до загальної суми зовнішнього боргу;

■ відношення міжнародних (офіційних) резервів до імпорту товарів і послуг;

■ частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішньо­го боргу;

■ частка боргу міжнародним організаціям у загальній сумі зо­внішнього боргу;

■ частка концесійного боргу в загальній сумі зовнішнього боргу.

Сплата позик суверенними боржниками найвірогідніша за умови їх платоспроможності. Тому кредитори ідуть на реструк­туризацію боргу.

Реструктуризація боргу — це переоформлення боргових зо­бов'язань, за якими настав або прострочено строк платежу. У це поняття входять:

1. Реструктуризація боргу по лінії Паризького і Лондонського клубів. Вона найбільш значуща для державних боргів і відбува­ється за загальною угодою країн-кредиторів.

2. Реструктуризація боргу комерційними банками. Найбільш популярним заходом реорганізації боргу для комерційних банків-кредиторів став прийнятий у 1989 р. План Бреді. Згідно з цим планом, банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу краї­ни, що розвивається (як правило, це — зниження відсоткових ви­плат), лише в тому випадку, якщо її уряд здійснюватиме більш радикальну програму макроекономічних і структурних перетво­рень. Кожний банк-кредитор має право вибрати свої методи рес­труктуризації, котрі були передбачені в умовах договору. Однак, на практиці, що склалась, банки вибирають дорадчий комітет, що представляє інтереси усіх банків-кредиторів, і веде переговори з урядом-боржником.

До реструктуризації боргу також включаються:

1. Конверсія боргу в активи.

2. Зворотний викуп боргових зобов'язань.

3. Конверсія боргу в облігації.

4. Списання всього боргу або його частини.

Аналізуючи результати багатосторонніх програм подолання кризи міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, Все­світній Банк дійшов певних висновків:

1. Основну роль в економічному розвитку країни відіграє не зовнішнє фінансування (кредити і допомога), а внутрішні ресур­си і виважена економічна політика.

2. Широка опора на зовнішні капітали приводить у довгостроко­вому плані до посилення забезпечення соціально-економічного роз­витку країни від несприятливих зовнішніх подій. Зовнішнє фінансу­вання може відігравати корисну роль лише тоді, коли воно доповнює і підкріплює здорову внутрішню економічну політику.

Реструктуризація боргу вимагає від країни-боржника прове­дення економічної політики, схваленої МВФ. Однак практика ви­конання рекомендацій МВФ, без урахування специфіки країни, в багатьох випадках призводить до погіршення стану її економіки, призводить до соціальних конфліктів, що змушує відмовлятися від деяких вимог МВФ і тим самим утруднює подолання кризи заборгованості.

ЗОВНІШНЯ ЗАБОРГОВАНІСТЬ УКРАЇНИ

У формуванні та розвитку державного зовнішнього боргу України виділяють п'ять етапів.

Динаміку державного зовнішнього боргу України за останні 5 років характеризують дані, наведені Департаментом державного боргу: у 2001 р. він становив 10 118 млн дол., у 2002 p. — 10190,9 млн дол., у 2003 р. —- 10 692,8 млн дол., у 2004 р. — 12 147,4 млн дол., у 2005 р. — 11 674,6 млн дол. Таким чином, протягом 2005 р. сума державного зовнішнього боргу зменшилась на 3,9 %. Таке зменшення відбулося вперше за останні чотири роки, що є наслідком поміркованої політики управління державним боргом (вирішена проблема пікового навантаження платежів щодо обслуговування та погашення боргу, створено передумови для відновлення програми співробітництва з МВФ та іншими міжна­родними організаціями економічного розвитку), а також знижен­ня курсів евро та долара США по відношенню до гривні.

Зовнішній борг України складається з таких заборгованостей: за позиками, наданими міжнародними фінансовими організація­ми, — 43 % від його загальної суми; за позиками, наданими іно­земними державами, — 35,6 %; за комерційними позиками — 21,4%.

Поліпшення ситуації з обслуговуванням зовнішнього боргу, зростання обсягу валютних резервів НБУ спонукали до перегля­ду кредитного рейтингу України на міжнародних фінансових ри­нках. Так, рейтингове агентство «Moody's» поліпшило прогноз суверенного рейтингу України з «негативного» до «позитивно­го», підвищило рейтинги за банківськими депозитами в іноземній валюті та державними облігаціями в національній валюті.

Підвищення кредитного рейтингу України є позитивним мо­ментом, оскільки наша країна знову зможе виходити на зовнішні ринки, розмістити свої зовнішні облігації і продовжити співробі­тництво з МВФ.

Загальне уявлення про сучасний рівень співпраці України з між­народними та регіональними економічними організаціями можна от­римати, проаналізувавши структуру державного та гарантованого дер­жавою зовнішнього боргу України. За даними Міністерства фінансів України, станом на 30.04.2010 р. державний та гарантований державою зовнішній борг України склав 25,6 млрд дол. США, з них: МВФ — 12,4 млрд дол. США, Світовому банку - 3,2 млрд дол. США; ЄБРР -0,5 млрд дол. США; урядам інших держав — 1,4 млрд дол. США.