Суміжні права. Історія авторського права веде свій початок з появи друкування, і перший відомий державний нормативний акт щодо охорони авторського права стосувався саме

Історія авторського права веде свій початок з появи друкування, і перший відомий державний нормативний акт щодо охорони авторського права стосувався саме охорони літературних творів.

Батьківщиною авторського права вважається Англія, де у 1710 році було видано перший авторський закон, що більше відомий під назвою “Статут королеви Анни”, за яким автору надавалось виключне право на опублікування твору протягом 14 років з моменту його створення з можливістю продовження такого права за життя автора ще на 14 років. Право власника твору є його невід’ємним природним правом, що виникає із сутності творчої діяльності і існує незалежно від визнання цього державою. [137, с. 10].

(Смит А. Иссследование о природе и причинах богатства народов. - М., 1962. – 336с.)

Після цього відповідні закони, нормативні акти щодо авторського права стали з'являтися в інших країнах світі. Дія законів поширювалася на спектаклі, географічні карти та інші твори. Так французький закон ввів норму - право слідування, яка відносилася до прав спадкоємців автора та поширювала дію майнових прав після смерті автора.

В епоху французьких буржуазних революцій було прийнято два важливих законодавчі акти. Так Декретом від 1791 р. було проголошено свободу театрів, що знаходяться під контролем муніципалітетів та визнано за авторами драматичних творів виключне право на театральну постановку протягом усього життя автора та п’яти років після його смерті. Декрет 1793 р. одночасно надав авторам різного роду письмових творів, композиторам, художникам та графікам виключне право продавати, передавати для продажу, поширювати свої твори на території Республіки, а також надавати повністю чи частково право власності на них [78, с. 15].

Перехід до авторського та патентного права як власності отримав найбільше поширення в ХІХ ст. з прийняттям у більшості європейських країн авторських і патентних законів, якими права власників досягнень у галузі літератури, мистецтва та науки, а більше – технічної творчості були прирівняні до класичного права власності. При цьому, важливе значення відводилося економічній цінності новинки та її ефекту, який вона могла надати, навіть і у тому разі, коли винагорода була лише за факт створення новинки. Більш того, такі результати відносились і до рухомого майна.

Першою міжнародною багатосторонньою угодою, яка стосувалася авторських прав, стала прийнята в 1886 році Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, яка в подальшому неоднарозово переглядалася. У 1952 році на конференції в Женеві була прийнята Всесвітня конвенція про авторське право. З прийняттям цієї Конвенції розпочалося прийняття інших міжнародних конвенцій, які направлені на міжнародне регулювання окремих проблем авторського і суміжних прав.

Інноваційні закони, що відбувалися в Європі у ХVIII столітті не залишалась осторонь і Російську імперію до складу якої входила і Україна. Розвиваючи свою промисловість та маючи потужну й визнану у світі літературу, Росія об’єктивно потребувала відповідного законодавства, яке повинно було регулювати ці відносини.

Першим в Росії отримав професійний гонорар за опублікований твір О.С. Пушкін, якому за видання поеми «Руслан та Людмила» в 1820 році було виплачено авторську винагороду. Тривалий час в Росії зберігалася державна монополія на книговидання та книготоргівлю. В подальшому норми цензури регулювали питання, що мали відношення до книговидання, авторського права. Так «Цензурный устав» 1828 року включав розділ «О сочинителях и издателях книг», який надавав авторам виключні права на власні твори протягом життя автора і його спадкоємцям протягом 25 років після смерті автора. В подальшому цей термін був збільшений до 35 років. «Цензурний устав» є фактично першим нормативним актом щодо авторських прав у Росії.

В 1830 році був прийнятий ще один закон – «Положение о правах сочинителей», в якому визначено поняття контрафактності та передбачалася відповідальність за неї.
В 1845 році був прийнятий закон щодо авторських прав композиторів, а в 1846 році – прав художників і архітекторів.
У 1874 році створюється Товариство російських письменників і драматургів, яке займалося захистом авторських прав, виплачувало авторські гонорари, в тому числі через створену мережу агентів.
В театральній сфері закріплювалися права на авторські гонорари, а також права виконавців, нормативно запроваджені відсоткові відрахування від зборів за театральні постановки на користь авторів.

Для забезпечення ефективного захисту прав авторів творів та їх користувачів Державною Радою Російської імперії у 1897 році було прийнято рішення щодо розробки нового закону у цій сфері, який був прийнятий під назвою "Положение об авторском праве" у 1911 році. Цей закон, який діяв на території Росії, хоча і не в повному обсязі відповідав правам авторів країн, які входили до Бернської конвенції, так автору дозволялося писати тільки російською мовою, але все ж він став значним кроком у розвитку авторських прав у Російській імперії.

Після створення у 1922 році СРСР, 30 січня 1925 року Постановою ЦВК і РНК СРСР «Об основах авторского права», був прийнятий перший нормативний акт нової держави щодо авторського права, це була а в 1928 році було прийнято інший нормативний акт : «Основы авторского права», яким крім іншого, встановлювалися тверді ставки авторського гонорару.

В Україні такий закон був прийнятий в 1929 році і діяв до 1961 року, до прийняття «Основ цивільного законодавства СРСР і радянських республік», розділ четвертий яких присвячений авторському праву.

Для організації і здійснення управління авторськими правами в Україні було створено Агентство із захисту авторських прав, яке в 1938 році увійшло до Всесоюзного управління з охорони авторських прав (ВУОАП), на базі якого в 1973 році було створено Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП), яке стало єдиним представником авторів з питань авторського права. В союзних республіках існували республіканські відділення ВААП. ВААП було посередником між авторами і видавництвами, між радянськими авторами і зарубіжними видавництвами, між зарубіжними авторами і радянськими видавництвами. ВААП збирало і розподіляло авторську винагороду за використання творів радянських та іноземних авторів у СРСР, а також за використання творів радянських авторів за кордоном.

Слід зазначити, що авторські права в СРСР були значно звужені і не відповідали міжнародним правовим нормам, якими користувалися автори провідних країн світу, в звязку з тим, що СРСР не приєднався до міжнародних конвенцій, в тому числі до Бернської конвенції, а більш гнучка Всесвітня конвенція авторських прав була ратифікована тільки у 1973 році.

Перший нормативний акт суверенної України, що стосувався права інтелектуальної власності – Декларація про державний суверенітет [2] від 16 липня 1990 р. проголосила економічну самостійність і визначила засади вирішення всіх питань стосовно розподілу власності, а також засади культурного розвитку, у тому числі науки, освіти та культури. В ст. 13 Закону Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР» [13] встановлено принципи юридичної відповідальності за порушення цього закону на основі невідворотності застосування економічних санкцій, правової захищеності суб’єктів економічних відносин, взаємовідповідальності між державою і учасниками економічних відносин. При цьому економічні санкції проголошені основним видом відповідальності за порушення економічних інтересів фізичних і юридичних осіб. У розробленій і прийнятій на виконання Закону Постанові Верховної Ради Української РСР “Про реалізацію Закону “Про економічну самостійність Української РСР” [29] передбачено прийняття низки законів, у тому числі стосовно регулювання відносин власності і зокрема інтелектуальної. Законом України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. уперше встановлено об’єкти права власності громадян, ними є: витвори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (ст. 13 Закону) [14].

Розділ VІ Закону “Про власність” встановив загальні засади права інтелектуальної власності і визначив дезінтеграційний підхід до її регулювання – на основі Цивільного кодексу України [7] і спеціального законодавства.

Спеціальне регулювання авторського права і суміжних прав в Україні започатковане Указом Президента України “Про тимчасову правову охорону об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій” від 18 вересня 1992 р. № 472 [30]. Ним передбачено створення спеціальних державних органів із управління і захисту прав інтелектуальної власності. Тобто проголошено необхідність активного впливу держави на відносини у сфері інтелектуальної власності.

З утвердженням України як незалежної держави в різних сферах діяльності стали створюватися державні структури управління. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 1992 року № 154 як орган державного управління створено Державне агентство України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України (ДААСП), що проводило в життя політику України в сфері авторського права.

Основні питання, які покладалися на Агентство, були пов'язані з розробкою і прийняттям законодавчих актів, участю України в міжнародній системі охорони авторських прав, входженням, інтеграцією України до міжнародних організацій, які опікуються проблемами авторського права, створенням механізмів, що реально сприяли б захисту авторських прав.

За час функціонування ДААСП України зроблені певні кроки щодо удосконалення авторського правового поля. В грудні 1993 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про авторське право і суміжні права", який пройшов експертизу фахівців, отримав позитивну оцінку європейських експертів і ВОІВ. Закон вступив у дію від дня публікації - з 23 лютого 1994 року.

Правові відносини стосовно використання об’єктів авторського і суміжних прав сьогодні прирівнюються до відносин матеріального виробництва, а їх використання в комерційній діяльності забезпечує розвинутим країнам приріст валового національного доходу та приносить їх власникам значний прибуток.

Українське законодавство у сфері сфері авторського і суміжних прав, розроблене з урахуванням вимог міжнародних конвенцій, угод та договорів і відповідає їх принципам та є адаптованим до вимог ринкової економіки.