ТЕМА 5. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Розвиток сучасної економіки пов'язаний з необхідністю забезпечення ефективного управління на регіональному рівні. Предметом такого управління є економіка регіону й всі процеси, які з цим пов’язані, а об'єктом - регіон. Регіон - це територіально спеціалізована й адміністративно визначена частина території країни, що характеризується цілісністю відтворювального процесу і єдиною системою управління. Регіон відзначається спільністю природних, соціально-економічних, національно-культурних та інших умов. Регіон є складною соціально-економічною системою [14, с. 6].

Регіональне управління - це сукупність принципів, методів, форм і засобів впливу на господарську діяльність регіону. Регіональне управління можна розглядати як науку і практику управління соціально-економічними процесами регіону в умовах ринкової економіки.

Процес регіонального управління полягає у впливі суб'єкта управління (представників регіональної влади, у тому числі органів місцевого самоврядування) на об'єкти управління по спеціальних каналах передачі інформації. Від об'єкта до суб'єкта управління також по спеціальному каналу передачі інформації надходять дані про стан об'єкта управління, що є підставою для подальшого прийняття управлінських рішень.

До основних функцій регіонального управління відносяться:

- визначення рівня економічного та соціального розвитку регіону й аналіз сформованої ситуації, в результаті якого повинні бути отримані конкретні дані. Це дозволяє виявити проблеми в регіональному розвитку, намітити шляхи їх вирішення і мобілізувати засоби для їх розв’язання;

- прогнозування і планування регіонального розвитку. Ця функція управління на регіональному рівні полягає в розробці стратегії економічного й соціального розвитку регіону, на основі якої формуються програми економічного та соціального розвитку регіону;

- організація регіонального управління полягає у формуванні організаційних структур управління регіоном на основі проектування нових або вдосконалювання існуючих;

- мотивація регіонального розвитку полягає в необхідності забезпечення постійного підвищення рівня життя населення на основі сталого економічного росту як у межах регіону, так і в масштабі всієї країни;

- контроль процесу економічного й соціального розвитку регіону повинен здійснюватися з метою досягнення поставлених цілей і подолання проблемних ситуацій, що вимагають вирішення;

- регулювання регіонального розвитку здійснюється на основі законодавчого поля, що діє на території регіону і формується в результаті спільної діяльності органів законодавчої, виконавчої влади національного й обласного рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Якщо говорити про завдання регіонального управління то, як і у будь- якого іншого виду управління, воно полягає у досягненні мети, тобто бажаного стану об’єкту у майбутньому, завчасно визначених цілей.

Цілі регіонального управління класифікуються: а) за змістом - економічні, політичні, екологічні, науково-технічні; б) за часом - довгострокові (10 - 15 років), середньострокові (3 - 5 років), короткострокові (на рік); в) за рівнем, на якому вони визначаються і досягаються: загальнодержавні та адміністративно-регіональні одиниці.

Економічні цілі передбачають збалансований пропорційний розвиток регіонів, нарощування та ефективне використання його ресурсного потенціалу. У політичних цілях відповідно до визначених Верховною Радою засад внутрішньої і зовнішньої політики відображаються завдання політичного розвитку суспільства, особливості їх вирішення в умовах конкретного регіону. Зміст соціальних цілей полягає у підвищенні добробуту місцевого населення. Екологічні цілі пов’язані з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування. Науково-технічні цілі конкретизують напрямки розвитку і використання науково- технічного потенціалу регіону.

Зміст і завдання довгострокових цілей визначають державні і регіональні програми; середньострокові - конкретизують визначені довгостроковими цілями завдання щодо забезпечення збалансованого і пропорційного розвитку економіки регіону, а короткострокові - деталізують середньострокові і є цілями оперативного управління.

Важливе значення має класифікація цілей за рівнем, на якому вони визначаються і здійснюються. За цією ознакою розрізняють: загальнодержавні та цілі територіально-адміністративних одиниць. Загальнодержавний (національний) рівень управління є головним. На ньому визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку країни і регіональної політики щодо сприяння різнобічного розвитку регіонів, враховуючи їх відмінності. Держава розробляє національну програму соціально-економічного розвитку України, регіональні програми на основі державної власності і контролюючих

функцій, у яких регламентує основні параметри розвитку регіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольно!' і митної політики, запроваджує спеціальні управлінські заходи для столиці держави міста Києва, господарських агломерацій і великих господарських вузлів.

Регіональний рівень управління охоплює автономну республіку, область, адміністративний район. На цьому рівні узгоджуються регіональні, галузеві і підприємницькі інтереси. Однак найважливішою одиницею регіонального управління залишається область, оскільки саме на рівні області реалізується принцип економічної самостійності, задовольняється значна частина першочергових потреб населення та через фінансування з бюджету області і держави здійснюється управління місцевим господарством і господарством централізованого підпорядкування. Місцевий (низовий) рівень управління є найбільш проблематичним і складним. Саме на цьому рівні реалізуються державні, регіональні і власні рішення щодо інтересів територіальних громад сіл, селищ і міст.

Державна регіональна політика — це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни з врахуванням поточного соціально - економічного стану регіонів та стратегічних завдань. Заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіону, раціональне використання їх ресурсного потенціалу, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Державна регіональна політика являє собою складову частину загальнодержавної стратегії економічного та соціального розвитку України. Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій на основі ефективного використання виробничого потенціалу кожного регіону для підвищення рівня життя населення, забезпечення соціальної захищеності кожного громадянина, удосконалення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування. Державна регіональна політика базується на здійсненні перерозподілу ресурсів для підтримки депресивних територій та розв’язання проблем, що за своїми масштабами є загальнодержавними.

Державна регіональна політика ґрунтується на таких принципах:

- конституційність та законність - реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

- забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;

- поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів;

- максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів;

- диференційованість надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;

- стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів щодо регіонального розвитку [14, с.11].

Державна регіональна політика має забезпечити: формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів, яка б забезпечувала їх комплексний розвиток на основі використання природно - ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та людського потенціалу, історико-культурних традицій; удосконалення системи державного прогнозування та стратегічного планування регіонального економічного та соціального розвитку; запровадження систем стратегічного бюджетного планування та фінансового забезпечення регіонального економічного та соціального розвитку з використанням науково обґрунтованих норм та нормативів, для визначення оптимального рівня фінансових ресурсів для реалізації цієї мети; обґрунтування перспектив залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури на основі впровадження нових технологій, збільшення виробництва високоякісних товарів і послуг; впровадження заходів, спрямованих на стимулювання розвитку депресивних територій; об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для вирішення спільних міжрегіональних економічних, соціальних та екологічних проблем; підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві, активне входження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізація міжрегіонального та транскордонного співробітництва; децентралізацію влади, розмежування повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням повноважень органів місцевого самоврядування.

Основу ресурсного забезпечення регіонального управління складає ресурсний потенціал, що представляє сукупність, матеріальних (в тому числі природних ресурсів), фінансових, трудових та інформаційних ресурсів.

Матеріальні ресурси представляють накопичені у засобах виробництва й предметах споживання матеріалізовану працю, яку має у своєму розпорядженні система управління регіоном. Відповідно до характеру використання у процесі управління у складі матеріальних ресурсів можна виділити матеріальні виробничі ресурси й матеріальні невиробничі ресурси.

Фінансові ресурси складають фінансову основу для реалізації основних функцій регіонального управління і представляють грошові кошти, що акумулюються в місцевих бюджетах.

Трудові ресурси в процесі регіонального управління забезпечують усі функції управління людським фактором, який розробляє і реалізовує управлінські рішення, направлені на досягнення певних цілей і вирішення завдань регіонального розвитку.

Інформаційні ресурси - це ресурси, що забезпечують процес регіонального управління необхідною інформацією. При цьому ефективність регіонального управління залежить від точності й достовірності інформації.

Природно-ресурсний потенціал регіону — це об'єктивна реальність, що характеризує дійсний стан природних ресурсів. До основних принципів і специфічних вимог раціонального природокористування можна віднести:

збалансованість природних ресурсів; необхідність обліку взаємного впливу компонентів навколишнього середовища; оптимальне співвідношення між інтенсивним та екстенсивним використанням території й природних ресурсів; створення системи природоохоронних територій, які спроможні підтримувати місцевий екологічний баланс [14, с.25].

Основною метою системи управління фінансами регіону є мобілізація фінансових ресурсів регіону на забезпечення сталого економічного і соціального розвитку регіону. Управлінням фінансовими ресурсами місцевих бюджетів відають місцеві органи влади. Згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві бюджети затверджують відповідні ради територій, а забезпечують їхнє виконання місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або міські, селищні та сільські голови. В ролі координаторів усієї діяльності, пов'язаної з розробкою і виконанням місцевих бюджетів, виступають місцеві фінансові органи.

Важливу роль в управлінні фінансовими ресурсами суб'єктів господарювання, установ, закладів та населення регіонів відіграє банківська система, яка завдяки своїй посередницькій сутності об'єднує окремі мережі обігу фінансових ресурсів в єдиний цикл.

Трудові ресурси складає наявне працездатне населення — потенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу. Їх відтворення і раціональне використання є одним з найважливіших напрямів регіональної економічної політики, дотримання якого націлює управління на вирішення таких завдань: створення умов для повного здійснення громадянами конституційного права на працю; забезпечення рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності; розробка та реалізація програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб; створення належних, безпечних і здорових умов праці; встановлення оптимальних пропорцій у розподілі трудового потенціалу між галузями регіонального господарчого комплексу; збалансування регіонального ринку праці, чисельності трудових ресурсів і робочих місць у регіоні; соціальний захист неконкурентоспроможних на ринку праці верств населення. Розв'язання цих завдань становить зміст управління трудовими ресурсами і здійснюється місцевими органами за допомогою економічних, правових та адміністративних методів.

Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідними механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв'язання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної економіки та окремих галузей.

Регіональна промислова політика базується на таких ключових засадах: 1) вона є складовою державної промислової політики і ґрунтується на її правовій основі; 2) формування й реалізація її здійснюється з урахуванням особливостей регіону; 3) розробка і реалізація цієї політики здійснюється адміністрацією за сприяння органів місцевого самоврядування, асоціацій, об’єднань промисловців і підприємців.

Проблеми, які покликана вирішувати регіональна промислова політика, можна виділити наступні: збереження найцінніших елементів накопиченого науково-технічного потенціалу і використання його для розвитку промисловості регіону; розвиток, використання і порівняльних конкурентних переваг національної промисловості і послідовне подолання її слабких сторін; подолання деформацій, що склалися, в галузевій, внутрішньогалузевій і виробничій структурі, що проявляються в технічному і технологічному відставанні вітчизняного виробництва; насичення внутрішнього ринку вітчизняною промисловою продукцією відповідно до об’єму структурного попиту; створення власної ніші на світовому ринку для експорту промислової продукції; об’єктом реалізації регіональної промислової політики є дії, що направлені на підвищення продуктивності праці.

У процесі формування регіональної промислової політики слід враховувати наступні значущі аспекти функціонування промислового комплексу регіону. 1. Стратегічним напрямом регіональної промислової політики є підтримка місцевих стабільно працюючих підприємств.

2. Регіональна промислова політика формується як функція потреб підприємств регіону, і є складовою частиною державної промислової політики.

3. Сукупність інвестиційних програм підприємств регіону визначає формування всієї решти функціональних політик регіональних органів управління.

4. Існуюча промислова політика взагалі і регіональна, зокрема, орієнтована на збільшення ВВП на душу населення, і як наслідок на формування платоспроможного попиту і забезпечення цілей та завдань розвитку

підприємств. 5. Регіональна промислова політика створює градоутворюючим підприємствам протекціоністські умови, мінімізуючи конкуренцію (якщо на регіональний ринок поступає аналогічна продукція з інших регіонів, і дані виробники мають підтримку в своїх регіонах, то регіональні органи управління мають право встановлювати бар’єри для підтримки місцевих виробників).

6. Критерієм вибору підприємств для підтримки є висока ефективність виробництва, а інструментом підтримки є компенсація «побічних ефектів».

Державне регулювання сільського господарства — це основана на законодавстві одна з форм державного впливу на агропромисловий комплекс України шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної діяльності суб'єктів аграрного господарювання з метою досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення потреби населення у продуктах харчування, а промисловості — у сировині. Функції державного регулювання сільського господарства здійснюють державні органи виконавчої влади, що визначають стратегічні цілі і завдання агропромислового виробництва, забезпечують матеріально-фінансову підтримку аграрного сектора, здійснюють контроль і нагляд за дотриманням аграрного законодавства [10].

Основними завданнями органів, що здійснюють управління сільським господарством на місцях є: забезпечення реалізації державної аг­рарної політики, розроблення та виконання регіональних інноваційно-інве­стиційних та інших програм і прогнозів розвитку галузей агропромислового виробництва; участь у формуванні та реалізації соціальної політики на селі, сталого розвитку регіонального агропродовольчого ринку і сільських територій регіону; організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сортови­пробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпе­чення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.

Інноваційна діяльність регіону - це система процесів: дослідження та моделювання станів ринку щодо доцільності створення інновації для вирішення існуючої проблеми в регіоні; генеруванням науково-технічної ідеї; НДДКР; виробництва та оформленням новації з подальшим її впровадженням на ринок, тобто перетворенням в інновацію.

До функцій управління інноваційною діяльністю регіону відносяться: аналіз, планування й прогнозування, організація інноваційної діяльності, облік і контроль, координація й регулювання.

Стрімкий розвиток інноваційних процесів у розвинених країнах, зростаючі потреби населення й одночасно поступове вичерпання природних ресурсів приводять до необхідності активізації науково-інноваційної діяльності, генерації нових ідей, розробки нової продукції, нових ресурсозберігаючих технологій, застосування нових, більш ефективних методів управління й т.д.

Управління інноваційною діяльністю регіону являє собою складний багатокроковий процес, що поєднує масу дрібних завдань, які необхідно вирішити органу управління в процесі організації, управління й розвитку інноваційної діяльності регіону.

Соціальна інфраструктура — частина загальної інфраструктури, сукупність галузей, які спеціалізуються на обслуговуванні населення. Ці галузі територіальне інтегровані за функціональним призначенням: задоволення у різних послугах потреб людей, які проживають у межах певної території. Підприємства, організації та установи інфраструктури створюють необхідні умови для життєдіяльності населення через надання різноманітних послуг.

Розвиток соціальної інфраструктури визначається такими об'єктивними закономірностями її функціонування: 1) поліпшенням добробуту населення;

2) неухильним зростанням потреб населення у високоякісних товарах широкого вжитку і різноманітних послугах; 3) комплексним розвитком і підвищенням ефективності функціонування галузей. На цих закономірностях базується управління розвитком соціальної інфраструктури.

Механізм реалізації регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу [16].

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово- економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Розрізняють методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальними та обмежувальними, активними та пасивними, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному рівні.

До методів прямого економічного регулювання відносять цільове фінансування, пряму фінансову допомогу, надання субсидій та субвенцій. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, бюджетної, кредитно-грошової, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної політики та ін.

Основними складовими механізму реалізації державної регіональної економічної політики України виступають: законодавчо-нормативна база; бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та підтримка окремих регіонів державою; державна фіскальна політика; державні регіональні програми, індикативні прогнози та плани, місцеві програми соціально- економічного розвитку; створення та розвиток спеціальних економічних зон у певних регіонах; розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає права та обов'язки регіонів у фінансово- бюджетній сфері, повноваження в управлінні майном, участь у реалізації загальнодержавних і регіональних соціально-економічних програм, порядок створення та використання регіональних фондів, форми соціальної підтримки

населення. Держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій, координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загального призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення [16].

Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів

Місцевий бюджет — бюджет адміністративно-територіальної одиниці — області, району, міста, селища, села, затверджений відповідною радою. Місцевий бюджет області об'єднує обласний бюджет, бюджет районів і міст обласного підпорядкування.

Місцевий бюджет району — районний бюджет, бюджет міст районного підпорядкування, селищні й сільські бюджети. Завданням місцевого бюджету є забезпечення необхідними грошовими ресурсами фінансування заходів господарського й культурного будівництва, комунального і житлового господарства, розвитку освіти, охорони здоров'я тощо. Місцевий бюджет представляє собою форму утворення та використання грошових ресурсів, призначених для забезпечення завдань та функцій, віднесених до предметів ведення місцевого самоврядування. Місцевий бюджет є фінансово- економічною категорією, інструментом вирішення проблем місцевого рівня.

До основних функцій місцевих фінансів, а саме їх центрального елемента - місцевих бюджетів - належать:

- формування фондів грошових ресурсів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

- розподіл та використання коштів за напрямками і в інтересах комплексного розвитку відповідних територій та адміністративно- територіальних утворень;

- контроль за фінансово-господарською діяльністю підвідомчих регіональним органам та органам місцевого самоврядування підприємств, організацій і установ.

Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих рівнів.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок:

- власних (закріплених) джерел доходів (місцеві податки і збори (податки на майно, платежі за використання природних ресурсів, мито і збори тощо), фіксовані закріплені відрахування від державних податків, інші власні доходи);

- регулюючих доходів кошти, що передаються із державного бюджету місцевим бюджетам (% відрахувань від державних податків (податку на прибуток, ПДВ, акцизів, прибуткового податку), дотації, субвенції, кошти, отримані з державного бюджету).

Місцеві податки і збори поділяються на: податки, які встановлюються й вилучаються лише на певній території та дублюють загальнодержавні податки, і на податки, що є місцевими надбавками до загальнодержавних

податків; податки, запровадження яких погоджується або санкціонується центральною владою; податки, що встановлюються органами регіональної влади або місцевого самоврядування самостійно.

Видатки місцевих бюджетів пов'язані з реалізацією планів соціального й економічного розвитку відповідних територій і адміністративно-територіальних одиниць та спрямовуються на: соціально-культурні заходи (освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, соціальну політику). До речі, понад 75 % місцевих бюджетів спрямовується власне у соціальну сферу, а витрати на соціальний захист становлять понад 40 %; фінансову підтримку галузей господарського комплексу (промисловості, будівництва, сільського і рибного господарства, транспорту й дорожнього господарства, ЖКГ); управління; правоохоронну діяльність інше [14, с. 36].

Державна цільова програма — комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, спрямованих на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державні цільові програми поділяються на: загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно- культурного розвитку, охорони довкілля — це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади; інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

Регіональна цільова програма - це сукупність взаємопов'язаних завдань і заходів, узгоджених за строками та ресурсним забезпеченням з усіма задіяними виконавцями, спрямованих на розв'язання найактуальніших проблем розвитку регіону або окремих галузей економіки чи соціально-культурної сфери регіону, реалізація яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету і є складовою щорічної програми соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя на відповідний рік.

Особливості функціонування та управління територій із спеціальним статусом

Для здійснення територіального принципу управління держава законодавчо затверджує свій адміністративно-територіальний устрій і відповідно до нього формує управлінську вертикаль.

До основних територіальних одиниць відносяться території, межі яких носять сталий характер. Законодавство не визначає кінцевий термін дії цих меж. Такими є адміністративно-територіальні одиниці і територіальні округа. Адміністративно-територіальна одиниця - це частина єдиної

території країни, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. За географічними ознаками адміністративно-територіальні одиниці України поділяються на населенні пункти і регіони. Територіальний округ - функціональна територіальна одиниця, яка утворюється для виконання державницьких або освітньо-культурологічних завдань. До таких відносяться судові, військові, транспортні, освітні територіальні округи.

До факультативних територіальних одиниць відносяться екологічні зони, зони територіальної охорони, спеціальні (вільні) економічні зони, а також території з іншими видами спеціальних режимів господарської діяльності.

Екологічні зони - це територіальні одиниці, які характеризуються спеціальними умовами функціонування і охорони навколишнього середовища. В свою чергу екологічні зони поділяються на: природно-заповідні зони - ділянки суходолу або водного простору, природні комплекси яких мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне, рекреаційне значення а також прилегла охоронна територія; курортні зони - зони, які мають особливе рекреаційне значення і це визначає їхню економічну спеціалізацію; зона екологічного лиха - територія, в межах якої відбулися стійкі негативні, несумісні з життєдіяльністю людини, зміни навколишнього середовища [27].

Зони територіальної охорони - територія, яка встановлюється для прикриття, охорони і захисту державного кордону, морського узбережжя, острівних зон, важливих об'єктів і комунікацій, а також режимні територіальні одиниці.

Спеціальна (вільна) економічна зона (СЕЗ) - територія, на якій діє спеціальний правовий режим економічної діяльності, і яка має особливий юридичний і митно-економічний статус.

До територій з іншими видами спеціальних режимів господарської діяльності належить виключна морська економічна зона України. Виключна (морська) економічна зона України - морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать.

Законодавством визначені такі типи СЕЗ, які можуть бути створені на території України: вільні митні зони і порти, експортні зони, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, а також туристсько-рекреаційні, страхові, банківські зони.

Історичний досвід свідчить, що замкнутість в економіці веде до ще більшої відсталості. І, навпаки, відкритість, активна участь у міжнародному розподілі праці - шлях до процвітання держави [27].

Роль органів державного управління та місцевого самоврядування в економічному розвитку регіону

Регіональні підходи до управління економічними процесами стають все більш актуальними та все частіше піднімаються для обговорення і науковцями і представниками органів державної влади та місцевого самоврядування. Завдання створення дійових механізмів територіальних систем управління

повинні вирішити проблеми збалансованості інтересів державної та регіональної економічної політики та забезпечити відповідне регулювання економічного розвитку.

Основним завданням регіональної економічної політики є вироблення та реалізація раціональної моделі регіонального розвитку. Оптимальний процес управління повинен забезпечувати постійно зростаючий життєвий рівень населення на основі ефективного використання місцевих ресурсів.

Процес управління соціально-економічним розвитком регіону - це особливий вид діяльності, який здійснюється центральними органами влади, місцевими державними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Центральні органи державної влади відповідальні за втілення стратегій регіонального економічного розвитку та їх відповідність стратегічному розвитку держави в цілому для того щоб забезпечити максимально ефективне використання потенціалу регіону з одного боку та загальнодержавні потреби з іншого. Крім завданням центральної влади є регулювання відносин між регіонами та забезпечення виконання загальнодержавних програм, в яких задіяні декілька регіонів. При цьому центральні органи державної виконавчої влади забезпечують : дотримання чинного законодавства на території як всієї країни так і окремого регіону; функціонування єдиної грошової, бюджетної та митної систем; розвиток інфраструктури загальнодержавного значення; управління об’єктами загальнодержавної власності; створення умов для соціально-економічного розвитку регіону.

Регіональні органи державної виконавчої влади здійснюють: формування та виконання місцевих бюджетів; управління об’єктами комунальної власності; створення умов для розвитку підприємництва ; соціальний захист населення; забезпечення охорони навколишнього середовища.

Місцеві органи влади відіграють три ключові ролі в економічному розвитку регіону. Перша полягає в забезпеченні керівної ініціативи при формуванні регіональної економічної політики, вироблення стратегії розвитку регіону. В цій ролі здійснюють аналіз існуючого стану розвитку економіки регіону, визначають ключові впливи та формують уяву про майбутні економічні перспективи регіону. Друга - в адмініструванні розроблених конкретних програм та проектів розвитку регіону, виробленні конкретних заходів для досягнення поставлених цілей, контролі реалізації цих заходів для отримання запланованого результату. Третя - в створенні сприятливого середовища для мобілізації всіх ресурсів економічного розвитку та найбільш ефективного їх використання.

Кінцевою метою управління соціально - економічним розвитком регіону є розроблення та реалізація програм економічного розвитку регіону, які передбачають підвищення життєвого рівня населення регіону, ефективне використання природно - ресурсного, виробничого, трудового потенціалу території, оптимальний територіальний розподіл праці.

Управлінська структура регіону формується таким чином, що органи вищого рівня виконують лише ті функції, які не можуть виконати органи управління нижчого рівня. Регіональні структури управління повинні бути гнучкими, швидко адаптуватись до умов, що постійно змінюються.

Органи державного управління та місцевого самоврядування, встановлюючи законодавче та нормативне забезпечення економічних процесів в регіоні формують регіональну регуляторну політику з метою сприяння стабільному економічному розвитку регіону.