Інформаційні обов’язки державної влади і громадянського суспільства

Реальне виконання владою інформаційних обов’язків гарантує інформаційну прозорість, гласність діяльності влади, що істотно обмежує поширення таких негативних явищ, як корупція в економіці та політиці, зловживання службовим становищем, а також вплив мафіозних структур на соціально-економічне життя суспіль­ства.

Громадянське суспільство, його самоорганізовані, самокеровані структури (політичні партії, громадські об’єднання, кооперативи, корпорації, трудові колективи, профспілки тощо) не лише беруть участь у розробці законів про інформацію, а й зобов’язані всебічно сприяти їх виконанню, здійснювати громадський контроль за об’єктивністю і достовірністю будь-якої інформації, за виконанням громадянами положень, законів про інформацію.

Таким чином, громадянське суспільство, державна влада та місцеві органи самоврядування безперервно взаємодіють як у загальному, так і в економічному інформаційному просторі.

Наявність повної і достовірної інформації, зокрема економічної, комерційної, фінансової, технічної, торгової, її ефективне використання є необхідною умовою сталого розвитку економічної та соціальної сфери, держави й суспільства загалом. Процес набуття і використання інформації у виробництві, торгівлі, комерційній діяльності перетворюється із бажаного і довільного за своєю результативністю на нагальний і життєво важливий.

У процесі соціально-економічної і політичної трансформації українського суспільства стає зрозуміло, що в інформаційному суспільстві, з одного боку, організації будь-якого типу, надаючи доступну, прозору, об’єктивну інформацію, підтримують загальносуспільну, державну та власну безпеку і водночас формують необхідно-раціональну (критичну) масу інформаційного простору, а з іншого — державна інформаційна політика дедалі більше впливає на економічну, соціальну, духовну-культурну життєдіяль­ність країни.

Державна інформаційна політика як організаційна, контрольно-регулятивна, управлінська сфера діяльності визначає розвиток інформаційної сфери, забезпечує правове регулювання національ­ного інформаційного ринку та подальше формування інформаційного простору в інтересах особи, суспільства і держави.

Держави, які прагнуть посісти повноцінне місце у світовому співтоваристві, зокрема Україна, повинні розробляти й реалізувати ефективну національну інформаційну політику, розглядати і використовувати її як важливий чинник оптимізації внутрішніх і зовнішніх відносин, пріоритетне завдання державного управління, що у загальній перспективі сприятиме забезпеченню переходу до інформаційного суспільства.

Демократичні реформи, спрямовані на становлення й розвиток громадянського суспільства і демократичної державної влади сучасного зразка, можуть здійснюватися послідовно й динамічно лише за умови формування сучасного національного інформаційного простору, а методи здійснення матимуть інформаційно відкритий характер.

Україна взяла курс і послідовно наближається до постіндустріального типу суспільства, нагальною потребою розвитку якого, на відміну від індустріального, що здебільшого використовувало екстенсивні засоби, є синхронність інтенсивного інституційного оформлення й природного становлення інформаційно-суспільних структур.

Ураховуючи взаємозв’язок демократичного й інформаційного режимів та інформаційної сфери, потрібно розуміти, що вільне масове поширення інформації є основою дієвого захисту прав і свобод людини, формування адекватної громадської думки, а це головне завдання системи зв’язків з громадськістю, тому що саме громадська думка за наявності досконалого інформаційного простору має реальну можливість впливати на всі економічні, соціаль­ні та політичні структури та державну владу, на зміст їхньої діяльності.

В Україні, як і в інших колишніх республіках Радянського Союзу, соціально-економічна сфера тривалий час була командно-адміністративною, практично виключеною зі світових каналів віль­ного поширення інформації, тому вона є надзвичайно вразливою
до використання сучасних технологій інформаційного впливу. Працівники цієї сфери ще не адаптувалися до ринкових відносин і демократичних методів регулювання соціально-економічних відносин. Вони з недовірою сприймають нові технології інформаційного впливу. На думку О. Литвиненка, таке ставлення до нових технологій інформаційних впливів зумовлене такими чинниками:

— присутністю напівтрадиційних сегментів у суспільному структуруванні (відносини патрон—клієнт, тінізація, розмивання процедур ухвалення рішень);

— відсутністю загальновизнаних моральних засад функціонування суспільства, зокрема застосуванням насильства як засобу боротьби з конкурентами, опонентами;

— транзитивністю (процес безперервних перетворень) сучасної пострадянської інформаційної сфери, пов’язаною з адаптацією іноземного продукту, а не зі створенням власного;

— відсутністю усталених вітчизняних суспільствознавчих тра­дицій, домінуванням у масовій свідомості афективно-емоційних чинників, сформованим у православній традиції абсолютизованим ставленням до слова, сприйняттям його як найвищої цінності^[48].

Зрештою, можна констатувати, що опанування інформаційних потоків, забезпечення вільного доступу до інформації та можливостей щодо її поширення, сприяння адекватності відображення суспільних реалій є суттєвим стабілізаційним чинником у процесі економічного та соціально-політичного розвитку українського суспільства.

У сучасних умовах, на думку Ф. Ферраротті, інформація набуває соціально спрямованого характеру й покликання:

1) захистити громадські ініціативи від деструктивного впливу бюрократії;

2) гарантувати ефективність «тиску низів» не за допомогою гасел чи емоційних вибухів, що швидко вщухають, а шляхом створення локальних автономних інституцій, які забезпечуватимуть участь пересічних людей у процесі соціальної трансфор-
мації;

3) забезпечувати такі умови, щоб політичні рішення та зміни збігалися зі сподіваннями громадян і вони могли контролювати час та ритм соціальних перетворень, уникаючи авторитарних і патерналістських традицій^[49].

Інформаційний простір у соціально-економічній сфері українського суспільства насичений боротьбою за державну власність, фінансові ресурси, ринки, і засоби масової інформації у цій бороть­бі, на думку фахівців, нерідко є лише інструментом реалізації власних інтересів. Нові демократії, або країни перехідного періо­ду, легко піддаються будь-якому впливу внаслідок раптового падіння попередньої ідеології і через звичку підпорядковувати свої думки догмам, що поширюються засобами масової інформації.

На жаль, засоби масової інформації є основним чинником творення не лише нових демократій, зокрема й економічних, як стверджує американський політолог Р. Даль, а й антидемократич­них тенденцій, про що свідчать деякі принципи інформаційної
політики на місцях. Такими принципами, на думку російських дослідників, є: 1) зведення основної інформації до опису й коментування діяльності перших осіб регіонів; 2) блокування й обмеження будь-якої негативної інформації про реальне становище в регіонах або про політичну репутацію лідерів; 3) прикрашання інформації; 4) переключення громадської думки з негативної на позитивну; 5) демонстрація всемогутнього і пильного господаря^[50].

Засоби масової інформації в умовах соціально-економічної трансформації українського суспільства відіграють роль зв’язую­чої ланки у взаємодії суспільства і влади. Однак на функціонування і розвиток комунікативної сфери в Україні негативно впливає практична відсутність громадських організацій, які обстоювали б права глядачів і слухачів, створювали б альтернативні комунікативні системи на локальному рівні тощо. «Йдеться про недержавні громадські організації, — зазначає Є. Лисицин. Вони незалежні від держави і завжди є найоб’єктивнішими й наймораль­нішими (у сенсі загальнолюдської моралі) в оцінці внутрішньої
ситуації в країні та у своїх позиціях до офіційних органів своєї держави. У цьому сенсі вони відіграють роль своєрідної ланки негативного зворотного зв’язку в системі зв’язку «держава — суспільство». Ця роль має оздоровчий характер»^[51].

Процеси децентралізації влади та економіки, які розпочалися ще за Радянського Союзу, справили вплив і на інформаційну сферу суспільства. Наприклад, якщо у перший рік незалежності України московські (колишні союзні) та київські (колишні республіканські) видання разом контролювали 64,2% читацького складу, то вже у 1994 році ситуація кардинально змінилася: контрольний пакет «четвертої влади» перейшов до регіональних та місцевих (обласних, міських та районних) засобів масової інформації. Певною мірою це негативно вплинуло на процеси формування національної державницької свідомості й самосвідомості громадян України. Тим часом ефективно формувати таку свідомість в українському суспільстві покликані саме центральні, київські видання, телебачення і радіомовлення, які мають бути здатні у процесі висвітлення подій в економіці, соціальній сфері, політиці та культурі враховувати насамперед загальнодержавні й суспільні інтереси.

Таким чином, безперервна ефективна взаємодія громадянського суспільства і державної влади здатна забезпечити формування й розвиток інформаційної системи в соціально-економічній сфері життєдіяльності українського суспільства як дуже важливої підсистеми загальної системи зв’язків з громадськістю.