Тенденції розвитку адміністративного права в умовах реформування.

Проведення адміністративної реформи в Україні викликало об’єк­тивну необхідність його переосмислення і розгляду як предмета адмін.. права:відносин державного управління у сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності;

—управлінських відносин в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби);

управлінських відносин, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Апарату Верховної Ради України, Адміністрації ПУ, Секретаріату КМУ тощо), а також в адміністраціях державних підприємств, установ, організацій;

— управлінських відносин,пов’язаних з реалізацією функцій та пов­новажень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інстанціям;

— відносин у зв’язку з забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також надання їм різноманітних управлінських послуг;

— відносин у зв’язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто у сфері адміністративної юстиції);

відносин у зв’язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб. Методуадміністративного права-, що в ньому використовуються як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реа-лізуються шляхом: а) використання приписів;

б) встановлення заборон;

в) надання дозволів;

так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністра-тивного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій тощо.

Принципи адміністративного права — це основоположні засади, ідеї теорії адміністративного права. Серед загальних принципів адміністративного права виокремлюють принципи: законності, гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, взаємної відповідальності держави і людини, рівності громадян перед законом, демократизму, нормотворчості й реалізації права. У розв’язанні завдань адміністративної реформи вирішальну роль має відіграти адміністративне право, оскільки воно органічно пов’язане з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого — важливий засіб, інструмент її здійснення. Оскільки адміністративне право відстає від вимог сьогодення, неповно і суперечливо регулює суспільні відносини, не забезпечує утвердження пріоритету прав і свобод людини у її стосунках з державою, виникла нагальна потреба в його реформуванні. Система адміністративного права — це внутрішня єдність галузі, яка відображає взаємозв’язок її структурних чинників. Реформа адміністративного права має на меті:— переосмислення принципових науково-методологічних засад цієї фундаментальної галузі права з урахуванням наслідків руйнування колишньої тоталітарно-державної системи й утвердження нових політико-ідеологічних та соціально-економічних орієнтирів історичного розвитку українського суспільства;

— трансформування змісту і системи чинного адміністративного законодавства відповідно до потреб якісної зміни ролі адміністративного права в регулюванні взаємовідносин між дер­жавою і людиною, а також більш ефективного здійснення державного управління у різних сферах суспільного життя;

— сприяння більш ефективному використанню адміністративного законодавства як основи правового супроводження самої адміністративної реформи.

Тенденції розвитку адміністративного права- раціоналізація структури, функцій і методів діяльності органів виконавчої влади, спрощення та скорочення зайвих галузей управління;

- впровадження дієвої системи державного контролю та раціоналізація адміністративних процедур;

- дерегуляція та удосконалення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади;

- реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів, механізму державної служби, оновлення законодавчої бази адміністративних правовідносин, організаційно-правове забезпечення розвитку адміністративної юстиції, встановлення і розвиток судової системи і судових органів влади, удосконалення системи центральних виконавчих органів влади, прийняття нових законодавчих актів у сфері адміністративного права (адміністративно-процедурного кодексу. ін), забезпечення парламентського та судового контролю за функціонуванням органів виконавчої влади та їх посадових осіб, продовження адміністративної реформи з урахуванням європейського досвіду.

Питання адміністративного реформування - цілеспрямованого, швидкого і успішного - останнім часом знову зайняло свою нішу серед реформаторських процесів в Україні. Влада звітує про успішні темпи реалізації адміністративної реформи, впорядкування функцій міністерств та відомств, уникнення дублювання таких та скорочення штатів бюрократичного апарату. Разом з цим, кроки у сфері державного реформування, вжиті впродовж грудня 2010 – квітня 2011 року, а саме прийняття Указів ПУ № 1085/2010 від 09 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» та №370/2011 від 06 квітня 2011 року «Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», проведено без належного нормативного підґрунтя. Так, за відсутності Закону «Про міністерства та центральні органи виконавчої влади», без розроблення та затвердження Положень про новостворені та реорганізовані органи державної влади, це створювало перешкоди виконанню цими органами покладених на них функцій протягом тривалого часу, інколи місяцями «паралізуючи» роботу державних органів, гальмуючи виконання тих чи інших програмних документів, прийнятих в державі тощо. Фактично, у результаті здійснення адміністративної реформи має бути досягнуто поступове формування раціонального механізму державного управління, який дав би змогу значно зміцнити та підвищити ефективність реалізації виконавчої влади, поглибити її взаємодію з місцевим самоврядуванням, забезпечити участь громадськості у формуванні державної політики. Відтак, для того, аби оцінити результати вжитих заходів, їх успішність, ефективність та комплексність, насамперед, необхідно базово з’ясувати правове підґрунтя такого реформування, його вектор та концептуально очікувані результати. Правовою передумовою для адміністративної реформи в Україні стала Конституції України, прийнята 28 червня 1996 року. Надалі, впродовж п’ятнадцятирічного терміну центральними органами влади вживалися заходи щодо визначення мети та векторів адміністративного реформування в Україні. 22 липня 1998 року ПУ підписано Указ №810/98 від «Про заходи щодо впровадження концепції адміністративної реформи в Україні». Даним Указом в основу адміністративного реформування системи державного управління закладено основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні, розробленої Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи. Концепцією визначено мету реформування, як поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі.

Концепція адміністративної реформи виокремила п’ять напрямів адміністративної реформи:· створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні;

· формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління;

· кадрове забезпечення нової системи державного управління;

· зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління;

· наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Адміністративна реформа, згідно даної Концепції, передбачалась до реалізації у три етапи:· підготовчий, у ході якого мали б бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи;

· другий, під час якого запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління;

· третій, спрямований на поглиблення трансформаційних процесів, формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів державного управління. Втім, аналізуючи об’ємність запланованих перетворень в адміністративній ланці, зважаючи на доволі широкий спектр заходів, запланованих у зміні системи управління, доводиться констатувати неефективне виконання положень згаданого документу, а також відсутність системності при прийнятті нормативних актів та вжиття заходів задля їх узгодження між собою. Так, до прикладу, 20 лютого 2006 року ПУ прийнято Указ №140/2006 від «Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні», яким зобов’язано КМУ забезпечити розроблення на основі Концепції, схваленої цим Указом, законопроектів з питань удосконалення державної служби в Україні, насамперед проекту нової редакції ЗУ "Про державну службу". Фактично ж, нової редакції ЗУ "Про державну службу" Україна очікує і досі. 20 травня 2010 року Верховною радою України прийнято Закон «Про державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік», яким визначено цілі (підвищення довіри до органів виконавчої влади) та очікувані результати реформування, зокрема – залучення громадян до формування та реалізації державної політики, сприяння впровадженню технологій демократичного врядування;

забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів виконавчої влади, запровадження державної комунікативної політики;

спрощення та підвищення якості надання адміністративних послуг;

зниження рівня корупції. В частині адміністративного реформування Закон, вибудовуючи правову базу для реформування, закріпив зобов’язання щодо розроблення впродовж 2010 року низки проектів нормативно-правових актів, серед яких, зокрема, проект Закону «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади», проект Закону «Про основні засади державної комунікативної політики», проект Адміністративно-процедурного кодексу України та ЗУ про адміністративні послуги, проект Концепції впровадження електронного врядування в Україні, проект Закону «Про внесення змін до ЗУ «Про державну службу». Аналізуючи стан виконанні вказаних положень, доводиться констатувати, що поставлені ЗУ завдання не виконано, відповідні нормативні акти не прийнято. Загалом, незважаючи на широкий спектр нормативних актів, прийнятих у напрямку адміністративного реформування, такі не лише не доповнюють один одного, а й не сприяють послідовному провадженню заходів із адміністративного реформування. Очевидно, що для досягнення поставленої мети адміністративної реформи, кроки, які вживаються органами державної влади, мають носити системний характер та бути узгодженими між собою.