Іншими суб’єктами, безумовно є
· Верховна Рада;
· Президент України;
· Кабінет Міністрів;
· Конституційний Суд;
· суди загальної юрисдикції;
· Прокуратура;
· Міністерство внутрішніх справ;
· Міністерство Юстиції України;
· Міністерство соціальної політики України;
· Міністерство освіти
· Державна пенітенціарна служба України
· міністерства і відомства,
· органи державної влади та місцевого самоврядування, повноваження яких витікають з Конституції, законів та положень кримінально-виконавчого кодексу України.
Під час розгляду офіційного (державно-владного) аспекту кримінально – виконавчої політики вважається за доцільне визначити, першочергово, наявність системи державних суб’єктів та інших учасників для реформування та реалізації кримінально-виконавчої політики, яких можна умовно поділити на певні групи.
До першої групи можна віднести систему суб’єктів вищої державної влади, які за своєю компетенцією і функціональним призначенням формують кримінально-виконавчу політику. Такими є:
а) Верховна Рада України, яка згідно з п.5 ст. 85 Конституції України, - визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (у тому числі кримінально-виконавчої):
- створює нормативно-правову основу, базову фундаментальну частину правового регулювання для всіх суб’єктів цієї політики;
- на законодавчому рівні здійснює конституційне регулювання державного курсу кримінально-виконавчого напряму щодо поводження із засудженими. Зокрема, ч.3 ст. 63 Конституції України проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а також п.14 ст. 92 Конституції України наголошує, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань;
- як суб’єкт кримінально-виконавчої політики Верховна Рада України розглядає законопроекти і приймає закони і постанови (у том числі до Кримінально-виконавчий кодекс, інші закони), зміни і доповнення до них, ратифікує міжнародні угоди з кримінально-виконавчої діяльності тощо, завдяки яким формує сучасну кримінально-виконавчу політику України на найвищому законодавчому рівні;
б) Президент України – згідно з розділом V Конституції України має право законодавчої ініціативи, підписання законів, у тому числі щодо законопроектів та законів кримінально-виконавчого характеру, а також право вето щодо цих законопроектів; присвоює спеціальні звання, чини, ранги представникам кримінально-виконавчої системи України, здійснює помилування засуджених, видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України, затверджує концепції та стратегії щодо реформування кримінально-виконавчого законодавства та діяльності системи виконання покарань, що відповідає його статусу суб’єкта як щодо реформування, так є реалізації кримінально-виконавчої політики держави;
в) Кабінет Міністрів України –як вищий орган виконавчої влади – згідно з розділом ІV Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України» забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики України, у том числі кримінально-виконавчої; розробляє проекти законів, що регулюють кримінально-виконавчу діяльність, її бюджетні, матеріально-технічні засади, програми боротьби зі злочинністю, концепції реформування кримінально-виконавчої системи, координує роботу міністрів та відомств, у тому числі у сфері виконання покарань; утворює та ліквідує відповідно до закону центральні органи виконавчої влади, діючи в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, у тому числі щодо кримінально-виконавчої діяльності, які є обов’язковими до виконання, чим здійснює свій вплив на формування та реалізації кримінально-виконавчої політики України.
До другої групи суб’єктів кримінально-виконавчої політики можуть належати спеціальні суб’єкти, які безпосередньо її реалізують і за своєю компетенцією і функціональним призначенням виконують вимоги вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади
До них можна віднести такі:
- Державну кримінально-виконавчу службу України (далі –ДКВС), на яку згідно із Законом України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (ст.1 Закону), а також її центральний орган – Державна пенітенціарна служба України. Згідно з названим вище Законом України від 23.06.2005 року «Про державну кримінально-виконавчу службу України» цю функцію реалізує Державна кримінально-виконавча служба в особі центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.7 Закону).
На рівні регіонів суб’єктами реалізації кримінально-виконавчої політики із спеціальним статусом є територіальні органи управління центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.9 Закону), які виконують завдання та вимоги відомчого центрального органу виконавчої влади та основоположні засади кримінально-виконавчої політики, що формуються суб’єктами вищих органів законодавчої та виконавчої влади. Відповідно до законодавства та визначеної компетенції кримінально-виконавчу політику в підпорядкованих їм органах кримінально-виконавчої інспекції та кримінально-виконавчих установах закритого та відкритого типу на місцях безпосередньо проводять в життя керівництво та особовий склад цих підрозділів.
Отже, основними і найчисельнішими спеціальними, згідно зі статтями 11,13,15,16,18,19 КВК України, суб’єктами системи, яка безпосередньо реалізує кримінально-виконавчу політику, є органи кримінально-виконавчої інспекції та установи виконання покарань (арештні доми, кримінально-виконавчі установи відкритого типу – виправні центри, закритого типу – виправні колонії мінімального, середнього та максимального рівня безпеки, слідчі ізолятори та спеціальні виховні колонії). Саме на цьому рівні реально здійснюється практична кримінально-виконавча політика даними суб’єктами та оцінюється її ефективність.
Реалізація державного примусу в його найбільш гострій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюються спеціалізовані органи і установи.
Органи та установи реалізують низку як загальних так спеціальних завдань:
| Загальні завдання органів та установ | Завдання спеціального попередження нових злочинів |
| виконання вироку суду із застосовуванням засобів впливу на засуджених (стаття 6 КВК - (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив) | ізоляція від суспільства, а окремих категорій - одна від іншої (ст.92 про роздільне тримання засуджених до позбавлення волі у виправних та виховних колоніях) |
| застосування примусових заходів медичного характеру (ст.21 про застосування до засуджених заходів медичного характеру, ст.117 про виконання примусового лікування), стягнення матеріальних збитків, заподіяних засудженими до позбавлення волі (ст.121 про відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі; ст. 137 про порядок стягнення матеріальних збитків, заподіяних засудженими до позбавлення волі) | охорона і постійний нагляд за поведінкою засуджених, вводиться цензура кореспонденції, догляд посилок, передач і бандеролей (ст. 102 про режим у колоніях та його основні вимоги); оперативно-розшукова діяльність основними завданнями якої є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп (ст. 104) |
| забезпечення процесу виправлення та ресоціалізації шляхом створення належних умов для відбування покарання в колоніях (ст. 107 про права і обов’язки засуджених, ст.108 про придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, ст. 109 про придбання літератури і письмового приладдя, ст. 110 про побачення засуджених, ст. 111 про короткочасні виїзди за межі колоній, ст. 112 про одержання посилок (передач) і бандеролей, ст. 113 про листування, ст. 114 про одержання і відправлення грошових переказів, ст. 115 про матеріально-побутове забезпечення, ст. 116 про медико-санітарне забезпечення, ст. 117 про примусове лікування, ст. 118 про залучення до суспільно-корисної праці, ст. 123 про соціально-виховну роботу, ст. 125 про загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, ст. 127 про самодіяльні організації, ст. 128 про богослужіння і релігійні обряди тощо) | диференціація впливу залежно від поведінки засудженого під час відбування покарання. Наприклад, за засудженими - злісними порушниками режиму ст. 133 встановлюється суворіший нагляд та застосовуються заходи стягнення (ст.132 про заходи стягнення – попередження, догана, сурова догана, призначення на позачергове чергування та прибирання приміщень і території, дисциплінарний штраф, скасування поліпшених умов тримання, ДІЗО (чол. – до 15 діб, жін. – до 10 діб) , ПКТ – до 3 міс., карцер – до 15 діб тощо) соціальний захист персоналу місць позбавлення волі – передбачено в прикінцевих положеннях КВК пункт 5 (поширюється дія статей 22 та 23 Закону України “Про міліцію”). |
Таким чином, перед органами і установами виконання покарань стоять чотири основні завдання: виконання вироку суду, забезпечення процесу виправлення та ресоціалізації засуджених; спеціальне і загальне попередження (превенція). Кожне із вказаних завдань має самостійне значення, а всі вони разом розкривають зміст процесу виконання кримінального покарання. Поряд із основними завданнями, органи і установи здійснюють різного роду допоміжні чи забезпечувальні функції.
До системи суб’єктів кримінально-виконавчої системи за ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» відносять також воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, підприємства установ виконання покарань. Інші підприємства, установи і організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України.
Наступну групу суб’єктів, що безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику в межах своєї компетенції, становлять органи державної виконавчої служби Міністерства юстиції, які виконують покарання у виді штрафу і конфіскації майна згідно зі
ст. 12 КВК України та законів України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.1998 року і «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року.
Крім зазначених, до суб’єктів які безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику у сфері виконання покарань за злочини, пов’язані із проходженням військової служби, слід також віднести таку групу суб’єктів:
а) військові частини, що виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст.14 КВК України);
б) гауптвахти, що виконують покарання у виді арешту (статті 14, 55 КВК України);
в) дисциплінарний батальйон, виконує покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби, згідно зі статтями 17,71-85 КВК України та Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 05.04.1994 року № 139/94.
Вищеназваних суб’єктів кримінально-виконавчої політики, які безпосередньо виконують кримінальні покарання в межах своєї компетенції можна вважати представників влади, які мають повноваження приймати рішення та здійснювати правозастосовну діяльність у процесі виконання покарань, і на них покладено відповідно до нормативно-правових актів обов’язки і відповідальність за реалізацію певних функціональних елементів державної кримінально-виконавчої політики.
Ще до однієї групи суб’єктів, які мають причетність до реалізації кримінально-виконавчої політики не в повному обсязі,а частково в межах своїх повноважень, можна віднести органи внутрішніх справ (зокрема щодо виконання таких покарань, як громадські та виправні роботи, де згідно зі статтями 34 та 41 КВК України, на них покладено проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого та здійснення інших функцій, пов’язаних з виконанням покарань); органи місцевого самоврядування, керівники підприємств та організацій, на яких працюють засуджені (статті 39, 44 КВК України), які в межах своїх повноважень реалізують певні елементи кримінально-виконавчої політики, а також спостережні комісії, згідно з Положенням про спостережну комісію, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 01.04. 2004 року № 429, беруть участь у процесі виправлення та ре соціалізації засуджених.
Тому, вважаємо, названі категорії суб’єктів доцільніше віднести д статусу учасників, які в межах своєї компетенції беруть участь у реалізації кримінально-виконавчої політики.
До групи суб’єктів (учасників) процесу формування та реалізації кримінально - виконавчої політики із особливим статусом можна віднести органи системи правосуддя, які мають виключну компетенцію, у тому числі і в даній сфері діяльності, юрисдикція яких поширюється (як наголошується в ст.124 Конституції України) на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Судові рішення ухвалюються судами України і є обов’язковими до виконання на всій території України. І, як зазначено у ст. 129 Конституції України, судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Тому саме ці, а не інші конституційні положення, а також законодавство про судоустрій України дають підстави вважати, що поряд із рішенням вищих органів законодавчої та виконавчої влади судові рішення є одним із невід’ємних джерел формування та реалізації кримінально-виконавчої політики.
Ці рішення в процесі розроблення та реалізації будь-яких напрямів кримінально-виконавчої політики повинні безумовно виконуватися всіма, без винятку, державними органами, установами та посадовими особами як загальної, так і спеціальної компетенції. Крім того, суди мають право контролю за виконанням судових рішень і реального на їх виконавців у разі порушення правових норм та відновлення справедливості в конкретних випадках правозастосовної, правоохоронної чи іншої діяльності суб’єктів, які безпосередньо реалізують ті чи іншої діяльності суб’єктів, які безпосередньо реалізують ті чи інші положення кримінально-виконавчої політики.
До специфічної групи суб’єктів (учасників) реалізації кримінально-виконавчої політики можна віднести систему органів прокуратури України, на яку за ст.121 Конституції України покладається нагляд за додержанням законів при застосуванні судових рішень, інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (у тому числі кримінально-виконавчої системи під час фактичної реалізації кримінально-виконавчої політики).
Тому прокурорський нагляд за своєю державною функцією справляє вагомий вплив на органи і установи виконання покарань у сфері реалізації їх повноважень щодо виконання політичних рішень, закріплених в нормативно-правових актах, які регулюють кримінально-виконавчу діяльність, і тим самим сприяє успішному втіленню в життя основних напрямів кримінально-виконавчої політики держави.
Підсумовуючи вищевказане щодо офіційного аспекту поняття системи суб’єктів кримінально-виконавчої політики, можна зазначити, що такими суб’єктами (учасниками) є визначені Конституцією та іншими законами України компетентні органи влади та управління, наділені повноваженнями на прийняття відповідних соціально-правових рішень та втілення їх в життя, або участі в їх реалізації у сфері розроблення, юридичного закріплення та практичного здійснення основних напрямів кримінально-виконавчої політики України.
Отже, кримінально-виконавча політика не може бути незалежною від економічного базису, юридичних інституцій, морального та культурного рівня суспільства.
Суб’єкти цієї політики не є постійними, вони змінюються під впливом часу та реальних обставин і факторів, що діють у суспільстві на певному історичному етапі розвитку, тому можна вважати, що кримінально-виконавча політика як динамічна система, як вкладна функціональна категорія певною мірою є тим продуктом творчої діяльності владних структур держави, який має свій вплив: на право, суспільні відносини, на законодавство і практику виконання покарань, але не є однозначно тотожною до цих понять.
Дата добавления: 2015-06-12; просмотров: 584;