Шкільні реформи у 60 – 80-тих рр. ХІХ століття

11.7.1. Особливості шкільних реформ 1860-х рр. Період другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у вітчизняній історико-педагогічній літературі характеризується, з одного боку, кризою офіційної школи, старих педагогічних концепцій та теорій. Економічний розвиток й обумовлені ним зміни соціальної структури в Україні виражалися у зіткненнях різних класів, протиріччях станових інтересів. Нерівномірність промислового розвитку окремих регіонів, соціально-економічні негаразди були пов’язані, передусім, із суттєвою різницею освітнього рівня різних верств населення. Російське самодержавство постійно ігнорувало національні інтереси українського народу. заперечувало його право на самовизначення і розвиток. переслідувало викладання навчальних предметів у школах українською мовою, забороняло вивчення культури та історії України.

У другій половині ХІХ ст. посилилась політична реакція в усіх галузях суспільного життя, особливо в галузі народної освіти і школи. Рівень освіти в Росії і Україні був досить низький. На початкові школи був досить сильний вплив духовенства, а за діяльністю вчителів було встановлено суворий нагляд з боку інспекторів і директорів народних училищ. У більшості парафіяльних шкіл вчителями працювали паламарі, дяки, відставні солдати, писарі та інші випадкові люди, держава не відпускала коштів на утримання початкових шкіл, і вони утримувались сільськими громадами.

Такий стан освіти вимагав нової шкільної реформи в країні.

Проведенню реформ сприяли деякі умови:

- відміна кріпосництва (1861),

- розвиток капіталізму. перетворення феодальної монархії в буржуазну, а це було певним кроком вперед у створенні буржуазної системи освіти,

- подальше загострення протиріч соціального характеру і зростання громадського руху.

Саме під тиском громадсько-педагогічного руху 60-х рр. царський уряд пішов на деякі уступки. Так, у 1856 р. було відновлено Вчений комітет, який займався підготовкою проектів нових шкільних статутів. Було складено й опубліковано в пресі проекти нових положень про різні типи навчальних закладів, навколо них розпочалась дискусія, в якій взяли участь представники різних напрямів громадсько-педагогічної думки. Особливий вплив мали думки К.Ушинського та М.Пирогова.

Суттєвими документами, які приймалися в той час Міністерством освіти, які гостро обговорювались і відіграли важливу роль у реформуванні шкільництва були наступні: „Положення про початкові народні училища” (1864). Перед початковими школами, згідно цього положення було поставлено завдання „зміцнювати в народі релігійні і моральні поняття та поширювати початкові корисні знання”. Терміну навчання в початкових народних училищах не було визначено, фактична його тривалість коливалась від одного до трьох років. Учні вивчали Закон божий, церковнослов’янське і російське читання, письмо, елементарну арифметику, церковні співи. Училища були як спільними для дівчат і хлопчиків, так і окремими, навчання здебільшого було платним.

Вчителями могли бути попи, дяки, світські особи, які мали на це дозвіл. Міністерство освіти пропонувало в деяких початкових школах вводити трудове навчання професійного ухилу. Особливо це рекомендувалося для сільських шкіл.

Позитивним було те, що „Положення” 1864 р. сприяло розвитку ініціативи органів місцевого самоврядування. Воно надавало губернським і повітовим училищам, радам досить широкі права. Серед них – і право відкриття або закриття народних училищ.

Того ж року було затверджено „Положення про земські установи”, згідно з якими у більшості губерній Росії було створено земські органи самоврядування (крім деяких частей України та інших, де вони були створені пізніше).Земствам було надано право дбати про будівництво шляхів, водопостачання, відкриття початкових шкіл і лікарень. У питаннях народної освіти і школи права земств були обмежені, вони могли займатися тільки господарськими справами, а навчально-виховною роботою керували губернські і повітові училищні ради. Земства відіграли свою позитивну роль у розповсюдженні і поширенні освіти і Росії. У деяких земських школах активно працювали представники різночинної інтелігенції (лікарі, вчителі, агрономи), наприклад, велику освітню діяльність проводив М.О.Корф. Асигнування коштів земствами на утримання школ перевищувало асигнування Міністерства освіти. Представники земств дбали про будівництво шкільних приміщень, забезпечення учнів підручниками, посібниками, письмовим приладдям тощо.

Учителі земських шкіл застосовували звуковий метод навчання грамоті, пояснювальне читання, різні наочні посібники, проекційні ліхтарі. Передові вчителі земських шкіл використовували кращі підручники того часу: „Родное слово” Ушинського, „Азбуку” Толстого, „Наш друг” М.Корфа, „Світ у розповідях для дітей” Вахтерові та ін. Земства проводили вчительські з’їзди, короткострокові курси підвищення кваліфікації вчителів, відкривали вчительські семінарії (Чернігівське земство в 1869 р. відкрило першу в Україні учительську семінарію).

До важливих шкільних реформ 1860 рр. слід віднести дозвіл відкривати нові приватні заклади, жіночі гімназії. Завдяки цьому, з кінця 1850-х рр. виникають недільні школи, приватні народні школи, які керувались передовими педагогічними ідеями свого часу. У 1859 р. в Києві і Полтаві відкрились перші недільні школи, в організації яких взяли участь студенти, члени нового громадського українського об’єднання „Громада”. Слідом за цими школами виникає приватна недільна школа Х.Д.Алчевської, Василеострівська школа (1860 р.) у Петербурзі. під керівництвом В.Остгорського та Л.Модзалевського; Ясно полянська школа Л.Толстого під Тулою (1859) та інші. У цих школах було створено легку, радісну атмосферу праці, поваги до дитини, застосовувались нові методи викладання: наочне навчання, пояснювальне читання, дитячі ігри.

Відповідно до „Статуту гімназій і прогімназій” 1864 було визначено типи середніх навчальних закладів: чоловічі і жіночі; класичні і напівкласичні з семирічним строком навчання, реальні; прогімназії, програма яких дорівнювала чотирьом першим класам гімназій. У гімназіях учні вивчали такі предмети: закон божий, російську мову і літературу, церковнослов’янську, французьку, німецьку мови, математику, фізику, космографію, географію. природознавство тощо. У класичних гімназіях вивчали ще латинську та грецьку мову, в напівкласичних тільки латинь, в реальних гімназіях мови не вивчались. Особи, які закінчували класичні гімназії. мали право вступати тільки до вищих технічних і сільськогосподарських навчальних закладів. Оголошено було, що гімназії безстанові, але реально навчатись в них могли лише діти заможних батьків.

Значно розширились права педагогічних рад гімназій у навчальних справах, позитивним було і те, що в гімназіях створювались бібліотеки, кабінети фізики, хімічні лабораторії. Виготовлялись навчальні посібники і прилади з природознавства, математики, фізики, історії, креслення. Статут забороняв фізичні покарання учнів, але на практиці ця заборона часто порушувалась.

Жіночі школи. Право на жіночу освіту забезпечувалось ще шкільним статутом 1786 р., за яким дівчатка мали право навчатись у малих і головних народних училищах, але дійсності їх там було дуже мало. Наступна шкільна реформа 1804 р. не сприяла також жіночій освіті: для дівчат-дворянок існували Інститути шляхетних дівчат, пансіони, домашня освіта, жіночих училищ, частина з них перебувала у відомстві установ імператриці Марії (Маріїнськім жіночі училища), частина підлягала компетенції Міністерства освіти (міністерські жіночі училища). А в 1860 р. вийшло „Положення про жіночі училища відомства Міністерства освіти”, згідно з яким було створено два типи жіночих училищ: першого розряду з шестирічним строком навчання, де учениці вивчали закон божий, російську мову, словесність, арифметику, географію, загальну і російську історію, природознавство, фізику, рукоділля, німецьку або французьку мову, малювання, музику, співи (останні п’ять предметів не були обов’язковими), училища другого розряду з трирічним строком навчання, в яких учениці вивчали закон божий, російську мову, географію, історію, арифметику, чистописання, рукоділля.

У жіночих училищах обох типів дозволялось навчатись дівчаткам усіх станів, але фактично більшість була дітьми заможних. „Положенням” визначалась мета жіночої освіти і училищ: „…давати ученицям ту релігійно-моральну і розумову освіту, яка вимагається від кожної жінки, особливо від майбутньої дружини і матері сімї”. Держава мало приймала участі в фінансуванні цих училищ, вони існували на пожертвування приватних осіб, міських купецьких та міщанських товариств.

І все ж, незважаючи на відставання жіночої освіти у порівнянні з чоловічою, вже в 60-х рр. ХІХ ст. вона займала перше місце в Європі щодо розвитку середньої жіночої освіти, в порівнянні з такими країнами, як Франція, Англія та ін. Тобто, сам цей факт свідчить про досить високий рівень підготовки в цих закладах, а значить і рівень викладання та навчання. Велику роль у розвитку жіночої освіти відіграли К.Ушинський, В.Стоюнін, М.Чернишевський, Д.Писарєв та ін.

У 60-х рр. ХІХ ст. передова громадськість Росії починає вимагати докорінної перебудови вищої освіти. Царський уряд місив здійснити реформу вищої школи. Він затвердив новий статут університетів 18 червня 1863 року, який надав їм деяку автономність. Учена рада університету мала право обирати ректора. проректора і професорів, присвоювати викладачам вчені ступені, створювати нові кафедри, ради факультетів мали право обирати деканів. Університети мали чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, медичний. У 1865 р. крім раніше відкритих Харківського і Київського, було засновано Новоросійський (Одеський) університет. Вступати до університетів було дозволено лише чоловікам. Жінкам таке право було дане лише у 1906 р.

11.7.2. Школа в період реакцій 1870-80 рр. Після періоду ліберальних реформ почалась сильна політична реакція, яка продовжувалась і в першій половині 90 рр. У галузі народної освіти ця реакція стала відчутною вже в 1866 р. після пострілу студента Казанова. Цар оголосив, що головним завданням уряду має бути „охорона… людей від тих зародків шкідливих псевдовчень, які б могли з часом захитати громадську впорядженість” і що „особисту увагу царя вже звернуто на виховання юнацтва”, що ним дано вказівки. щоб юнацтво „виховували в дусі істин релігії, поваги до прав власності і додержавування корінних засад громадського порядку”.

Провідником цієї реакційної політики став міністр народної освіти проф. Д.Толстой, діяльності якого в галузі народної освіти характеризувалась введенням реакційних шкільних статутів, посиленням урядового нагляду за школою, обмеженням освітньої діяльності земств, переслідуванням вчителів та студентів, посиленою русифікацією національних меншин.

Так, у 1874 р. Міністерство освіти затвердило нове положення „Про початкові народні училища”, в якому головна увага приділялась релігійно-моральному вихованню учнів. Було встановлено строк навчання – 2 роки, вивчались предмети: закон божий, катехізис і священна історія, російська мова, перші чотири дії арифметики, церковний спів. Учителями початкових шкіл дозволялось працювати попам, дякам та особам, які закінчили церковно-вчительські школи, єпархіальні жіночі училища.

У той час відкривались також початкові школи підвищеного типу з п’ятирічним строком навчання, так звані двокласні народні школи: перший клас – три роки навчання, другий – два. Навчальна програма першого класу дорівнювала програмі звичайної початкової школи, а другого класу – першим двом класам середньої школи (гімназії). Двокласні школи відкривались переважно у великих повітах і селах, навчались в них діти заможних городян і селян. Випускники могли вступати потім до вчительських семінарій, сільськогосподарських шкіл або на курси рахівників.

Роль закладів початкової освіти відігравали і такі навчальні заклади, як міські училища з 6 річним строком навчання. Вони відкривались замість повітових училищ згідно статуту 1872 р., в них навчались діти дрібних службовців, ремісників і торговців. Програма була значно ширшою порівняно з програмою старших класів народної початкової школи, при деяких з них існували одно-дворічні курси для підготовки учителів. І хоч міські училища закривали дітям незаможних верств населення доступ до гімназій та вищих шкіл, все ж вони давали шанс здобути хоч елементарну освіту. „Положенням” зауваживалось, що ті, хто успішно закінчив курс навчання чотирьох років, можуть вступати без іспитів до першого класу гімназії, але це було можливо далеко не для всіх. У 1912 р. міські училища, було реорганізовано у вищі початкові школи з 4 річним строком навчання.

У 1871 р. було затверджено новий статут гімназій і прогімназій, згідно з яким гімназії були перетворені в класичні з восьмирічним строком навчання. На вивчення латинської і грецької мови відводилось 40% всього навчального часу, природознавства і хімії не вивчали. Курс літератури був досить обмеженим. Твори Тургенєва, Достоєвського, Некрасова, Толстого, Гончарова, Григоровича, Шевченка, Франка вважались за „шкідливі” і не вивчались.

Життя гімназистів строго регламентувалось Правилами для учнів гімназій і правилами про стягнення (1874р.). Новий міністр освіти І.Делянов підвищив плату за навчання, встановив процентну норму зарахування дітей євреїв до шкіл, а у 1887 р. видав циркуляр, який дістав назву „про кухарчиних дітей”, що забороняв приймати до гімназій дітей простого народу.

У 1864 – 1873 рр. на Слобожанщині поряд з класичними гімназіями розпочали діяльність реальні, в яких особлива увага приділялася вивченню фізики, математики, природознавства, креслення, малювання, ремесел. Але швидкий ріст кількості навчальних закладів і, зокрема початкових шкіл, зумовлював збільшення витрат на освіту. Царський уряд, намагаючись уникнути збільшення асигнувань, законодавчо скорочував навчальні програми діючих на той час освітніх закладів.

З 1866 р. при церквах і храмах почали створюватися церковно-парафіяльні школи. Усього їх налічувалося в місті Харкові 22. З них 19 були однокласні і 3 двокласні. При всіх церквах школах були бібліотеки, існували шкільні хори.

У другій половині ХІХ ст. почали створюватися навчальні заклади, які поруч з початковою освітою давали ще й спеціальну професійну підготовку.

У 1870 р. у Харкові при залізничній станції було відкрито залізничну школу для підготовки техніків залізничної служби. Незабаром школа перетворилася на технічне залізничне училище. Також було відкрито першу в Україні приватну школу малювання художницею М.Д.Раєвською-Івановою. У 1870 р. було створено жіночу Маріїнську гімназію у складі 7 класів. Метою цього навчального закладу була підготовка домашніх наставниць, або вчительок. Для цього незабаром було відкрито спеціальний 8 клас. З тих, що закінчили гімназію, багато хто займав місця викладачок, наставниць, класних наглядачок у різних навчальних закладах міста Харкова і Харківської губернії.

У 1873 р. в місті Харкові було відкрито реальне училище. Воно давало загальну середню освіту, пристосовану до практичних потреб. Училище мало комерційне, механіко-технологічне і хімічно-технологічне відділення.

З 1876 р. почалася реорганізація повітових училищ у міські. Вони відкривалися для дітей купців, ремісників та інших міських жителів. На Слобожанщині у міські було реорганізовано такі повітові училища: Богодухівське трикласне (1880), Валківське двокласне (1881, а з 1886 р. – трикласне), Вовчанське трикласне (1886), Зміївське двокласне (1878), Ізюмське трикласне (1880), Слав’янське чотирикласне (1876), Старобільське двокласне (1891), Чугуївське двокласне (1879). Куп’янське (1807), Лебединське (1806), Охтирське (1890), Харківське (1805) – залишалися повітовими училищами.

У рік свого заснування Харківське Товариство грамотності відкрило першу школу щоденного навчання ім. Ф.С.Карпова (1869), яка тривалий час називалася за місцем розташування – Москалівською. Спочатку до школи вступило лише 50 учнів. Але 1871 р. учнів було вже 80. Починаючи з 1890 р., кількість дітей, які навчалися у зазначеній школі, поступово збільшувалася: 1890-1891 навчальний рік – 119, 1903 – 1904 навчальний рік – 141, 1906-1907 навчальний рік – 153 учня. 1873 р. ця школа вважалася зразковою. З 1894 р. було розроблено спеціальну інструкцію для прийому учнів до школи. Цей крок вмотивувався необхідністю впорядкувати процес вступу дітей до школи, уповільнити темп збільшення кількості учнів. Навчання у школі здійснювалося впродовж трьох років за програмою предметів початкових народних училищ Міністерства народної освіти. Школа мала три відділення, у кожному з яких викладала окрема вчителька.

1872 р. було відкрито другу щоденну школу Харківського Товариства грамотності, яка називалася елементарною єврейською школою Товариства грамотності для дітей бідних євреїв. 1873 р. в ній навчалося 60 дітей. 1874 р. школу було створено спеціальний комітет з вчителів даної школи, який зобов’язувався забезпечувати систематичне поновлення й постійне вдосконалення навчальних планів та робочих програм, згідно з якими відбувався навчально-виховний процес закладу.

Щодо жіночої освіти, у 1870 р. було видано нове „положення про жіночі гімназії і прогімназії”, які створювались замість колишніх жіночих училищ. Строк навчання був семирічний, а в деяких був додатковий восьмий клас – педагогічний. Жіночі прогімназії мали чотири класи. Випускниць жіночих гімназій до університетів не приймали, лише у 1872 – 1876 рр. їм було дозволено вступати на вищі жіночі курси.

1877 р. було відкрито жіночу ремісничу школу. У рік відкриття до неї вступило 55 дівчат. Спочатку цей заклад називався жіночою школою з навчанням шиття і перебував у віданні Харківського Товариства грамотності. Пізніше школу було перейменовано у жіночу ремісничу. Навчання у зазначеній школі було платним: 5 крб. за навчальний рік. Школа мала на меті запроваджувати в курс навчання різноманітні ремесла, що передбачали ознайомлення з основами графічної грамоти, кольорознавства. Початкові знання учні отримували згідно з програмою предметів для початкових народних училищ у трьох відділеннях. У кожному відділенні для постійного складу учениць викладала вчителька упродовж трьох років. Заклад існував на утриманні учениць та працівників.

У вказаний період Харківське Товариство грамотності здійснювало роботу щодо розширення мережі недільних шкіл. Так, наприклад, 1869 р. було відкрито жіночу недільну школу у приміщенні Олександрівської жіночої міської школи неподалік від духовного училища. Спочатку ця школа призначалася для дорослого неосвіченого населення, але, ідучи на зустріч побажанням батьків, Правління Товариства дозволило приймати до школи дітей віком 9-13 років. В 70-ті рр. ХІХ ст. у школі навчалося понад 150 учениць. Програма предметів відповідала обсягу курсу початкових народних училищ. Усі навчальні посібники та матеріали учням видавали безкоштовно. У 80-ті рр. ХІХ ст. діяльність школи пішла на спад, а 1884 р. її було закрито у зв’язку з недостатньою кількістю викладачів. У 90-ті рр. ХІХ ст. діяльність жіночої недільної школи було відновлено у приміщенні ремісничого училища. Найбільш відомою недільною жіночою школою була створена за ініціативи Христини Данилівни Алчевської.

За статутом 1872 р. почали відкриватися реальні училища з 6-7 річним строком навчання і професійним ухилом в старших класах. З одного боку, напівпрофесійний характер училищ знижував загальноосвітню підготовку і не забезпечував дійсної спеціальної підготовки. Випускники не мали права вступати до вищих навчальних закладів університетського типу, але мали змогу продовжити навчання в технічних і сільскогосподарчих вищих навчальних закладах, реальні училища забезпечували фахівцями промисловість і торгівлю. Відрізнялись вони від гімназій тим, що не вивчали класичних мов, а обов’язково дві нові іноземні. Більше уваги приділялось математиці, кресленню, фізиці, малюванню, а у 1888 р. реальні училища були реорганізовані в неповні загальноосвітні середні школи.

У ХІХ ст. в Харкові функціонували такі освітні установи як чоловічі та жіночі пансіони, приватні навчальні заклади. Прикладом може стати прогімназія Черняковської для дівчаток, створена в 1882 р. Хутірська Дергачівська школа заснована Харківським Товариством грамотності 1896 р. У цій школі навчалися діти найближчих до міста сіл. За побажанням батьків учнів, 1899 р. у школі було введено навчання плетінню кошиків з лози.

Чоловічу недільну школу біло відкрито в 1870 р., і вже в 1871 році у ній навчалося 130 учнів. Школа знаходилася у приміщенні Харківського духовного училища, але 1879 р. внаслідок смерті превелебного Нектарія, архієпископа Харківського, втратила приміщення і була закрита. У 1880 році було зроблено спробу відновити діяльність школи у приміщенні другої школи Товариства грамотності. Але її знову було закрито у зв’язку з недостатньою кількістю викладачів. На початку 1889 року групою громадських діячів на чолі з М.Ф.Хуцієвим відновлено діяльність чоловічої недільної школи, дозволивши викладати в ній вчителям-жінкам.

У 1882 – 1885 рр. було створено Другу жіночу гімназію. У ній існував один клас підготовчий, сім основних і восьмий клас педагогічний, який надав випускницям право викладати в початковій школі.

У Харкові, як центрі торгівельного обміну між промисловою північчю та сільськогосподарським півднем Росії, відчувалася потреба в підготовці фахівців торгівельної справи. З цією метою в 1883 р. було відкрито комерційне училище. Туди приймалися для навчання діти купецького стану, а також діти міщан, ремісників і селян.

У 1896 р. в Харкові було відкрито першу в Росії торгівельну школу. У ній навчалися діти з усіх прошарків населення, але переважали діти міщан і селян. Школа мала підготовчий та три основних класи. Викладання носило практичний, прикладний характер, пов'язаний з майбутньою діяльністю.

1886 р. вважається роком заснування Харківського міського релігійного училища. Тут вивчався Закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, фізика, механіка, технологія, креслення, малювання.

Існувала також приватна школа стенографічного письма, яка мала велике значення для розповсюдження стенографії в Росії. Випускники цієї школи ставали стенографами при судових палатах. у земських і міських установах.

Ново-Павлівську школу ім. В.М.Гаршина було відкрито 1898 р., в якій можна було здобути середню професійну мистецьку освіту.

У 1884 р. було затверджено новий університетський статут, за яким всі університети підпорядковувались попечителям округів. Скасовувалась їх автономність, студентам заборонялось організовувати гуртки і каси взаємодопомоги, була збільшена плата за навчання. Студентів зобов’язали носити форму, запроваджувались суворі засоби покарання, навіть карцер. Все життя молоді регламентувалось „Правилами для студентів”.

Гостро ставилось питання про підготовку вчителів і викладацьких кадрів.

У 1870 р. було затверджено „Положення про вчительські семінарії”, згідно з якими посилювався релігійний вплив на виховання семінаристів. Учительські семінарії були навчальними закладами переважно закритого типу, семінаристи жили в інтернатах, навчання було безкоштовним, вихованці одержували стипендію, за яку потім мусили відробляти. До вчительських семінарій приймали переважно юнаків, які закінчили двокласну початкову школу і склали вступні екзамени. Термін навчання тривав 3 роки (з 1905 – 4 роки). Велику увагу надавалося вихованню в семінаристів вірноподданства урядові і церкві.

Випускники семінарії здобували достатню загальноосвітню підготовку, але педагогічна підготовка була не на досить високому рівні. Учителів початкових шкіл готували також жіночі гімназії з педагогічними класами, єпархіальні училища, педагогічні курси при міських училищах. Загалом для підготовки вчителів початкових шкіл до 1917 р. в Російській імперії було відкрито 171 учительську семінарію, в тому числі – 33 в Україні, серед яких найбільш відомими були Лубенська, Маріупольська, Полтавська, Херсонська, Черкаська та інші. Учителів міських шкіл і вищих початкових училищ готували вчительські інститути та педагогічні курси для вчителів, які існували при різних навчальних закладах. Перший учительський інститут в Росії було відкрито ще в 1817 році при головному педагогічному інституті в Петербурзі. Пізніше учительські інститути відкривалися відповідно до „Положення” про них від 1872 р. Приймали чоловіків, які закінчили, вчительські семінарії, міські училища і педагогічні курси при них, а також осіб, що мали стаж роботи в початкових школах і склали вступні екзамени. Строк навчання в учительських інститутах був трирічним. Вивчали закон божий, російську і церковнослов’янську мови, педагогіку, історію педагогіки, методики, математичні науки, історію, географію, малювання, креслення, співи, гімнастику. Студенти одержували стипендії, за які повинні були відробляти в школі кілька років. Осіб, які закінчили вчительські інститути, до вищих навчальних закладів не приймали. У Російській імперії до 1917 р. було 48 уч. інститутів, в тому числі вісім в Україні: Глухівський (1874), Київський (1909), Катеринославський (1910), Вінницький (1912), Миколаївський (1913), Полтавський (1914), Одеський (1915), Чернігівський (1916).

Учителів середніх шкіл і вищих навчальних закладів готували також університети, серед 12 університетів імперії з них п’ять функціонувало в Україні: Львівський (1661), Харківський (1805), Київський (1834), Новоросійський (1865), Чернівецький (1875).

11.7.3. Середня освіта в 1890-ті роки. У 90-х рр. ХІХ ст. в різних документах Міністерства народної освіти зазначалось, що школа є безстановою, доступною для всіх дітей без різниці їх соціального стану. На практиці було інакше: доступність гарантувалась лише здебільшого в початковій школі, а середні і , особливо, вищі навчальні заклади залишались малодоступними для різночинців.

Початкові школи були різних типів: церковнопарафіяльні, земські, міські, міністерські, фабричні, залізничні, тобто в залежності від того, кому підпорядковувались. Середня освіта здійснювалась гімназіями та релігійними училищами. Поширилась мережа жіночих гімназій, станових привілейованих закладів: інститутів для дівчат, дворянських інститутів, духовних закладів освіти.

Найбільш фінансово незалежними були заклади Міністерства фінансів та торгівлі (комерційні училища).

Стан вищої освіти був таким же, як і раніше: за весь період існування вищої школи до 1917 р. у Росії було створено лише 105 вищих навчальних закладів, в яких навчалось 127 тис. студентів. Для території Росії цифра досить незначна, та може не в кількості значення, а в якості, адже скаржитись на погану підготовку не можна. В історії багато прикладів випускників Російських вищих навчальних закладів – людей освічених, культурних, талановитих.

Підсумовуючи результати реформування системи народної освіти з 60-х до 90-х років, слід сказати, що у вказаний історичний період було створено мережу початкових навчальних закладів, які відрізнялися характером діяльності, конкретизацією мети та змісту навчально-виховного процесу. на підставі аналізу документів: „В. у. 31 мая 1872 г. М.Г.С. О Положеніяхъ и штатахъ городскихъ и учительскихъ институтовъ”, «Инструкція для двуклассныхъ и одноклассныхъ сельскихъ училищъ Министерства Народного Просвещенія, утв. М.Н.П. 4 іюня 1875 г. въ вид опыта на четыре года », «В. у. 25 мая 1874 г. Положеніе о начальныхъ народныхъ училищахъ», «Уставъ, утв. М.Н.П. 15 января 1883 г. объ училищах, учреждаемыхъ Императорскимъ Русскимъ Техническимъ обществомъ», «Првила для двуклассныхъ и одноклассных училищъ МНП, , устрояемыхъ на линыяхъ железных дорог, утв. М.Н.П. 25 сентября 1898 г.», «Положеніе о церковныхъ школах ведомства православного исповеданiя, в.у. 1 апреля 1902 г.» та ін., - можна зробити висновок щодо розповсюдження таких типів початкових навчальних закладів за приналежністю до певного відомства, поширених в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Початкові школи відомства Міністерства народної освіти: міські училища за Положеннями 1872 р. – однокласні (3 відділення по 2 роки), двокласні (1-й клас – 4 роки, 2-й клас – 2 роки), трикласні (3 класи по 2 роки), чотирикласні (1 – 2-й клас по 2 роки, 3 – 4-й клас по 1 року), однокласні повітові училища (3 відділення по 1 року), двокласні повітові училища (1-й клас – 4 роки, 2-й клас – 2 роки); початкові народні училища за Положенням 1874 р. – деякі однокласні повітові училища (3 відділення по 1 року), земські школи елементарного навчання: однокласні (2-3 роки), двокласні (4-6 років), початкові народні училища з додатковим курсом предметів: однокласні (3 роки), двокласні (5 років), приватні училища: І розряду (6 років), ІІ розряду (з роки), ІІІ розряду (2 роки), школи грамоти (2 роки), школи грамоти (2 роки), домашні школи навчання дітей грамоті (2 роки), рухомі школи, школи для іновірців (неправославного віросповідання), „вільні” школи у селянських хатах-читальнях, деякі недільні школи: однокласні (1-2 роки), двокласні (4 роки; сільські училища за Інструкцією 1875 р. – однокласні (2 роки), двокласні (4 роки); училища Імператорського Російського Технічного товариства за Статутом 1883 р. – елементарні школи (3 роки), школи зі спеціальними класами ремесел: технічні, малювання, креслення, гончарства, бджільництва (3-4 роки), гірничозаводські школи (3 роки), фабрично-заводські школи (2-4 роки), деякі залізничні училища: однокласні (2-3 роки), двокласні (4-6 років); залізничні училища за Правилами 1898 р. – однокласні (2-3 роки), двокласні (4-6 років).

Початкові школи відомства Святішого Синоду: церковні школи для дітей та дорослих – церковнопарафіяльні школи: однокласні (з роки), двокласні (5 років), школи грамоти з 1891 р. ( 2 роки), більшість недільних шкіл (3 роки).

Деякі початкові навчальні заклади, що діяли на території України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), знаходились у відомстві Міністерства внутрішніх справ, Міністерства фінансів, військового міністерства. Але їхню діяльність регламентували Положення і Статути навчальних закладів відомства Міністерства народної освіти або відомства Святішого Синоду.

Російський вчений, дослідник історії становлення та розвитку різних типів шкіл в Російській імперії, М.В.Чехов у роботі „Типы руських школ в их историческом развитии” (1923) запропонував класифікацію початкових навчальних закладів за приналежністю до офіційної номенклатури (таб. 1).

Класифікація початкових народних училищ відомства Міністерства народної освіти згідно з офіційною номенклатурою (однокласні й двокласні).

11.7.4. Значення для шкільних реформ 60 – 80-тих років педагогічних ідей П.Ф. Лесгафта,П.Ф.Каперєва, К.М.Вентцеля. У кінці ХІХ ст. в Росії виникли різні напрямки педагогічної науки, в яких певною мірою відображалися інтереси та ідеологія різних класів і політичних партій суспільства, з одного боку, з іншого – які відіграли свою конкретну роль у розвитку вітчизняної педагогічної теорії та практики. Найбільш плодотворно в цьому напрямі працювали П.Ф.Лесгафт, П.Ф.Каптерєв, К.М.Вентцель та інші.

Петро Францович Лесгафт (1837-1909) – видатний російський вчений – анатом і фізіолог, лікар, засновник вітчизняної системи фізичного виховання. Після закінчення Медико-хірургічної академії в Петербурзі в 1861 р. займався науковою роботою під керівництвом відомого анатома В.Грубера, завідував кафедрою фізіологічної анатомії в Казанському університеті, звідки був звільнений за виступи проти реакційних професорів, без права працювати в звільнений за виступи проти реакційних професорів, без права працювати в педагогічних закладах. Повернувшись до Петербурга, керував гуртком російських жінок на Вищих жіночих медичних курсах при Медико-хірургічній академії.

З 1874 р. працював у Головному управлінні військово-навчальних закладів, де приділяв увагу фізичному вихованню майбутніх офіцерів, відкрив дворічні гімнастичні курси, якими сам керував, був засновником шестимісячних курсів удосконалення офіцерів і лікарів-викладачів гімнастик і фехтування, тощо. У 1893 р. відкрив біологічну лабораторію з музеєм і друкованим органом „Известия” (в 1918 р. лабораторія була реорганізована в науково-природничий інститут ім. П.Ф.Лесгафта). Він відкрив дитячі майданчики для оздоровлення, курси виховательок і керівників фізичного виховання, на базі яких після Жовтневої революції було створено державний інститут фізичної освіти.

Написав він багато наукових праць, серед них відомі педагогічні твори: „Основи природної гімнастики”, „Про ігри і фізичне виховання в школах”, „Посібник з фізичної освіти дітей шкільного віку”, „Про викладання природничих наук в середніх учбових закладах”, „Про педагогічну літературу останнього часу”, „Сімейне виховання дітей і його значення”. Лесгафт вказував, що завдання середньої школи – сприяти розвитку людей, які вміють мислити і свідомо діяти, що розумове і моральне виховання учнів повинно поєднуватись з їх фізичним розвитком. як і теорія з практикою навчання, яке в свою чергу має бути виховуючим. У творі „Керівництво з фізичної освіти дітей” особливо цінні його погляди на фізичне виховання як складову частину всебічного розвитку дітей, підлітків, молоді: оздоровлення дітей і медичний контроль над їх фізичним розвитком, як і теорія з практикою навчання, яке в свою чергу має бути виховуючим. У творі „Керівництво з фізичної освіти дітей” особливо цінні його погляди на фізичне виховання як складову частину всебічного розвитку дітей, підлітків, молоді: оздоровлення дітей і медичний контроль над їх фізичним розвитком, гармонійний розвиток усіх органів людського організму, врахування анатомо-фізіологічних основ, послідовність фізичних вправ, дитячі ігри, що формують характер і розвивають розумові і фізичні здібності, естетичне оформлення фізичних вправ тощо. Фізичне виховання він розумів досить широко – як фізичну освіту і культуру.

Петро Федорович Каптерєв (1849-1921) – російський педагог і психолог. Після закінчення Московської духовної академії викладав психологію і педагогіку в середніх і вищих навчальних закладах Петербурга, був одним з організаторів І Всеросійського з’їзду в справі сімейного виховання і І Всеросійського з’їзду з психології.

На формування його педагогічних поглядів певний вплив мали педагогічні ідеї Я.Коменського, М.Пирогова, К.Ушинського, Л.Толстого. Він написав ряд значних педагогічних праць з теорії виховання, дидактики, історії педагогіки: „Дидактичні нариси”, „Педагогічний процес”, „Завдання і основи сімейного виховання”, „Про природу дітей”, „Енциклопедія сімейного виховання і навчання”, „Нова російська педагогіка, її головні ідеї, напрями і діячі”, „Історія Російської педагогіки” та ін.

Зміст цих статей складають головні проблеми педагогіки і психології: питання формування світогляду, змісту і методів навчання, розвитку розуму, формування волі і характеру дитини. У праці „Дидактичні нариси” і „Педагогічний процес”, він розкривав систему шкільної освіти, дав поняття „педагогічний процес”, як після нього широко використовувалось в педагогічній науці. Також він розширив ідею антропологічної основи педагогіки, підтверджуючи її новим даним фізіології і дитячої психології. Завдяки Каптерєву в Петербурзі в 1883 р. виник перший Батьківський гурток, під його керівництвом створена в 1898 р. „Енциклопедія сімейного виховання і навчання”.

У педагогічних поглядах П.Каптерєва були вимога єдиної школи для всіх верств населення, розширення мережі початкових шкіл і збільшення строку навчання в них, розвиток дошкільного виховання, розробка деяких питань педагогічної психології, дидактики і вдосконалення педагогічного процесу, вимога факультативних занять для учнів старших класів, висока оцінка сімейного виховання та ін.

Костянтин Миколайович Вентцель (1857- 1947) – прихильник теорії „Вільного виховання”. У книгах „Основні завдання морального виховання”, „Боротьба за вільну школу” він критикував стару школу, намагався обґрунтувати шляхи створення нової школи на основі вільного виховання нової людини.

На думку Вентцеля, основою духовного життя дітей є їх воля та інтереси, їх самоосвіта та самовиховання. Пропанував створювати „будинки вільних дітей” як вільну громаду дітей і батьків, педагогів. Такі думки він висловлював в своїх працях: „Звільнення дитини”, „Нові шляхи виховання та освіти дітей, „Етика і педагогіка творчої особистості”.

Хоч педагогічні погляди Вентцеля мають багато позитивних рис (прагнення розвивати творчість і самодіяльність дітей, бажання знайти шляхи поліпшення освіти, навчання і виховання, визнання ролі продуктивної праці дітей, виховання їх волі, заперечення догматизму в навчанні і вихованні), він дещо переоцінював роль інтересів дітей, недооцінював значення розумового розвитку. Школа і сім’я, на його думку, повинні бути вільними корпораціями дітей, учителів і батьків в їхньому взаємному духовному й моральному вдосконаленні, тому що не тільки батьки виховуватимуть своїх дітей, але й діти виховуватимуть своїх батьків.

Щодо підсумків шкільних реформувань 60-80-х рр. слід сказати наступне. Положення про початкові народні училища 1864 року сприяло відкриттю народних шкіл земствами та громадськими організаціями; „Статут гімназій та прогімназій 1864 року” метою гімназій поставив дати загальну освіту і підготувати до вступу в університет (класична освіта) та в інші вищі навчальні заклади (реальна) дітей всіх станів; статут також надавав право відкриття гімназій приватним особам та товариствам; Статутом університетів 1863-го року надавав університетам певну автономію.

Положення про початкові народні училища 1874 року свідчило про те, що народні школи були віддані під владу дворянства, духовенства та державних інспекторів; ішов посилений розвиток церковнопарафіяльних сил; були створені згідно статуту реальних училищ 1872 р. реальні училища з професійним нахилом у старших класах; статутом гімназій і прогімназій 1871 року було закрито реальні гімназії і надано перевагу в середній освіті класицизму; згідно університетського Статуту 1884 року університет був цілком підпорядкований міністрові та попечителеві навчальної округи, принцип виборності в університеті було замінено призначенням, були посилені поліційний нагляд і владу інспектора над студентами в самому університеті й за його стінами.

Проте завдяки вимогам прогресивної частини суспільства в 70-80 рр. ХІХ ст. сталось досить позитивні зрушення в жіночій освіті. Так було відкрито педагогічні жіночі курси при деяких гімназіях (1864), Московські вищі жіночі курси (1872), Бестужевські курси в Петербурзі (1876), Петербурзький жіночий лікарський інститут (1897), Петербурзький жіночий педагогічний інститут (1903), та інші навчальні заклади для жінок (1905-1907). У 1907 р. відкрилися Харківські вищі жіночі курси – своєрідний вищий навчальний заклад для жінок. Вони мали два факультети: історико-філологічний і фізико-математичний. Предмети, які вивчалися: логіка, історія філософії, латинська мова, богословя, природничі науки, гігієна. Курси функціонували як приватний навчальний заклад. Керівництво навчальним процесом здійснювала педагогічна рада, а взагалі курси залежали від попечителя округу. Термін навчання спочатку складав два роки, потім строк збільшився до чотирьох. Але випускниці могли викладати лише в початкових класах гімназій. Першим жіночим університетом в Україні стали вищі курси для жінок в Києві (1878р.). Продовжувалось існування відкритого у 1812 р. в Харкові інституту шляхетних дівчат.

Проте, перепис населення 1897 р. показав, що найнеписьменнішим народом Європейської частини Російської імперії були українці: на 100 чоловік на100 чоловік населення припадало лише 13 письменних. Стан освіти в окремих українських губерніях характеризувався так: Таврійська – 27,9 % письменного населення від загальної кількості, Херсонська – 25,9 % (м. Одеса – 50,2 %), Катеринославська – 21,5 %, Чернігівська – 18,4 %, Київська – 18,1 %, Волинська – 17,2 %, Могилевська – 16,9 %, Полтавська – 16,9 %, Харківська – 16,8 %, Подільська – 15,5%. Загалом же, 81,4 % тих, хто мешкав на території України, були неписьменними.

Реакційна політика уряду Російської імперії проявляється в тому, що Міністерство народної освіти постійно скорочувало програми початкових народних училищ, на потреби освіти державою відпускалися мізерні у порівняні з необхідним суми. Закон про фіксацію зросту земського оподаткування (1900) передбачав право земств збільшувати свої витрати на народну освіту не більше, ніж 3 % щороку. Це зумовило закриття багатьох земських шкіл та міських училищ. Уряд не піклувався про видання необхідних навчальних та методичних посібників, підручників. Більшість сільських початкових шкіл містилися у тісних, непридатних для навчання, приміщеннях. Діти шкільного віку часто не могли відвідувати школу, тому що працювали нарівні зі своїми батьками за мізерну платню.

Шкільна політику Миколи ІІ, який вступив на російський престол 1894 р., була аналогічна з політикою Олександра ІІІ, його попередника. Головне призначення офіційної школи вбачалося у вихованні учнів, а не розвитку їхніх розумових і творчих здібностей. Ідеалом народної школи була така, де учні отримували мінімум елементарних знань, вчилися любити і боятися Бога, любити Вітчизну й шанувати батьків. Офіційно уряд визнавав лише реакційну консервативну педагогіку, яка використовувала методи схоластичного навчання. Зберігалася станова замкнена система шкіл.

З іншого боку, друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – час активного розвитку вітчизняної педагогічної науки, напружених педагогічних пошуків. Скасування кріпосного права (Маніфест Олександра ІІ від 19 лютого 1861 р.), розвиток капіталістичних відносин, загострення соціальних суперечностей, активізація революційно-демократичного руху та діяльності різних громадських і політичних організацій, - об’єктивно сприяли розвитку педагогічної думки в Україні. Розробка проблем педагогічної науки та шкільної освіти відбувалася в умовах соціально-політичної боротьби реакційних сил самодержавства і представників прогресивної інтелігенції. Активна педагогічна та громадська діяльність відомих представників педагогічної науки, зокрема: К.М.Вентцеля, Б.Д.Грінченка, М.М.Грушевського, М.П.Драгоманова, О.В.Духновича, М.І.Костомарова, Т.Г.Лубенця, С.Ф.Русової, К.Д.Ушинського, І.Я.Франка, Т.Г.Шевченка, - сприяла посиленню уваги громадськості уряду до важливих проблем початкової освіти.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризуйте особливості шкільних реформ 60-х рр. ХІХ ст. У чому Ви вбачаєте їх прогресивний характер?

2. У чому полягає реакційність політики уряду в галузі освіти 70-80 рр?

3. Назвіть представників вітчизняної педагогічної думки другої половини ХІХ ст., які певною мірою вплинули на реформування освіти.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Складіть порівняльну таблицю мети та змісту середньої освіти в 60-і, 70-ті та 90-ті роки.

Література

1. А.Н.Джуринський История педагогики. Москва.: ВЛАДОС, 1999 г. – 430 с.

2. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.) Нариси / Редкол.: М.Д.Ярмаченко, Н.П. Калениченко, С.У.Гончаренко та ін. – К.: Радянська школа, 1991. – 384 с.

3. Общий сводъ по имперіи результатові разработки данныхъ первуй всеобщей переписи населенія, произведенной 28 января 1897 г./ Под ред. Н.А.Тройницкаго. – С.-Пб.: Тип. Н.Л.Ныркина, 1905. – Ч.1: Диаграммы и картограммы. – 268 с.

4. Фальборкъ Г.А., Чарнолуский В. Народное образованіе въ Россіи. – С-Пб.: Тип-Лит. Б.М.Вольфа, 1904. – 603 с.

5. Настольная книга по народному образованію/ Сост. Г.Фальборкомъ и В.Чарнолускимъ въ 4 томахъ. – С-Пб.: Тип.-Лит. Б.М.Вольфа, 1904. – Т.3: Низшія учебныя заведенія всехъ ведомствъ и разрядовъ. – 2623 столб.

6. Сборникъ постановленій по Министерству Народного Просвещенія в ХVI ст. – С-Пб.: Тип. Императорской Академіи наукъ, 1864 – 1897. – Т. 1-15.

7. Обзоръ деятельности М.Н.П. за 1879, 1880 и 1881 гг./ Извлеченіе изъ всеподданнейшаго отчета м-ра Н.П. – С-Пб.: Тип. В.С.Балашева, 1887.- 457 с.

8. Положеніе 1874 г. о начальныхъ народныхъ училищахъ въ связи съ инструкціей инспекторамъ 1871 г., проектомъ наказа училищнымъ советамъ и некоторыми другими законоположеніями.- С-Пб.: Тип. Т-ва „Народная польза”, 1901. – 166 с.

9. Пругавин А.С. Законы и справочные сведенія по начальному народному образованию, 2-е узд., значит. доп. – С-Пб.: Узд-во Т-ва „Общественная Польза”, 1904. – 1096 столб.

10. Чехов Н.В. Типы русских школ в их историческом развитии. – М.: Мир, 1923. – 148 с.