ПАЛЕОГРАФІЯ

Палеографія — спеціальна історична дисципліна, яка досліджує писемні і друковані пам’ятки з їх зовнішньої сторони, вивчаючи матеріали, знаряддя письма, особливості почерків, прикрас, оправ тощо. Термін палеографія виник і склався іcторично в XVII столітті. Він утворений з двох грецьких слів: палео — давній і графо — пишу, описую (давньописання). Засновником цього терміну вважається Бернард Монфокон ( 1655-1741). Як наукова дисципліна палеографія розвинулась у Франції в першій половині XVIII ст. Всебічне і глибоке вивчення писемних джерел вимагає від палеографії дослідження зовнішніх ознак джерела, історичного розвитку (еволюції) написання літер, розділових знаків, матеріалів (пергаменту, берести, паперу тощо), знарядь письма, які використовувались до кожного матеріалу, фарб, чорнила та способу написання літер. Особлива увага приділяється вивченню прикрас, які зустрічаються в рукописах: заставок, кінцівок, ініціалів, орнаменту, в’язі тощо. Разом із тим має значення і дослідження формату, оправи, зберігання писемних джерел тощо. Кожний дослідник завше стикається з питаннями визначення часу і місця появи писемного або друкованого джерела, його достовірності. В цьому випадку на допомогу приходить палеографічний аналіз, який може дати більш точну відповідь на поставлені питання і про час створення документа. Палеографічний аналіз включає в себе комплексне дослідження писемного або друкованого джерела, а також використання інших джерел і наук, якщо це потрібно.

Основним методом палеографічного вивчення і дослідження рукописів є визначення типових рис і особливостей аналізованого джерела. Однак вивчення рукописів пов’язане з труднощами, такого порядку, бо на текстах, печатках, прикрасах під впливом часу відбуваються зміни. Палеографічний метод визначення часу місця появи писемного джерела подібний до археологічних методів визначення і датування предметів, які знайдені під час розкопок. Досить часто рукописи не мають певної дати і її не можна встановити за змістом, в такому випадку допомагає саме палеографічний аналіз, який також дає можливість встановити і місце творення документа.

У давнину не так багато людей володіли письмом, і досить часто наука письма передавалися з покоління в покоління, що зберігало певні, типові для певної місцевості особливості письма. Палеографічний аналіз дає можливість встановити також оригінальність рукопису, визначити, справжній він, підроблений чи фальсифікований. Краєзнавці, вчителі, дослідники досить часто зустрічаються з необхідністю вивчення писемного джерела при створенні музеїв, експозицій, написанні наукових досліджень. Вони повинні читати різні тексти, вивчати їх, а тому мусять мати знання на такому рівні, щоб дослідження документа мало характер експертизи, що може зробити лише висококваліфікований фахівець-палеограф. Методи палеографічного дослідження часто використовуються вчителями, працівниками музеїв та архівів, дослідниками, які не завжди мають знання з основ палеографії. Без основ палеографії не можливе читання стародавніх документів та їх розуміння. Особливе значення має практика роботи над рукописами. Поєднання методики і практики з основами знань палеографії, з найновішими досягненнями науки дає можливість не тільки систематизувати і вивчати документи, але й робити відкриття важливого науково-історичного значення.

Палеографія тісно пов’язана з іншими історичними науками. Так, для визначення часу і місця виникнення писемного джерела необхідні знання історичних хронології та географії, археології та особливо тісно пов’язаних з палеографією археографії, текстології, філігранезнавства, сфрагістики — науки про печатки, епіграфіки — науки про письмена на камені, дереві, металі та інших твердих матеріалах. Особливе місце займають знання історичної граматики, без якої неможливе правильне розуміння появи і використання окремих слів, термінів, понять. Це ще раз підкреслює, що в основі палеографічного аналізу лежить принцип історизму і знання економічного, соціального та культурного розвитку людства.

Знання з палеографії використовувались давно. В середні віки на судових процесах доводили правильність чи фальшивість документів, особливо тих, які стосувалися прав на майно та нерухомість, успадкування, купівлі та продажу землі, а також на політичних процесах, починаючи з XV століття. Проте як наукова дисципліна палеографія формується протягом XIX ст.

У першій половині XIX ст. з’явилися праці, які вміщували цінні палеографічні спостереження за давніми слов’янськими рукописами. Насамперед, це праці А.Горського, К.Нєустроєва, перший підручник, керівництво з палеографії І.Срезнєвського, пізніше Ю.Карського, Н.Лихачова, І.Бєляєва та А.Соболевського. З’являються також наукові зібрання водяних знаків І.Лаптєва, К.Тромоніна і Н.Лихачова, який систематизував і видав (1899 працю, яка нараховувала 4000 водяних знаків ( філіграней), відомих йому на той час руських рукописів. Помітним вкладом у палеографію були наукові праці та підручники В.Щепкіна (1918) і Ю.Карського (1928), перевидані відповідно у 1967 і 1979 роках.

Новим етапом у палеографічних дослідженнях став післявоєний період, коли були опубліковані фундаментальні підручники Н.Чаєва і Л.Черепніна (1947), а у 1956 р. «Русская палеография» Л.Черепніна, що стала підсумковою і узагальнюючою працею всього попереднього розвитку палеографії. До цих робіт слід додати дослідження про водяні знаки С.Клепикова (1959), А.Гераклітова (1963), що стосувалися паперу російського виробництва, а також О.Мацюка (1974, 1992) про папір і філіграні на українських землях, що охопили чотири століття. Поява нових видів писемних джерел за допомогою машинопису, розмножувальної техніки, кіно-, фото- апаратури, стенографії, комп’ютерів тощо, нових матеріалів і знарядь письма спричинилися до появи неографії. Частина методичних розробок і посібників з палеографії були видані невеликою кількістью університетами і стосувалися в основному практичного використання палеографії. Зорієнтовані вони на виконання студентами програм навчання.