Сучасні тенденції міграції підприємницького капіталу

Значні зміни у міжнародному русі капіталу відбуваються після другої світової війни. Лідером в цьому процесі стали США, зарубіжні активи яких за 1950-1985 pp. зросли більш ніж у 30 разів. В 50-60-х роках їх частка становила понад 50 % усіх закор­донних прямих інвестицій. Основними імпортерами капіталу в цей час були країни Західної Європи та Японія.

Наприкінці 80-х років ситуація змінилася кардинально, на передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій у 1990 р. більш ніж у 2,5 рази перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. Провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і нині. На початку 90-х рр. характерною особливістю світового господарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додатко­вих капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, і імпортерами капіталу.

Для сучасного міжнародного руху капі­талів характерні наступні тенденції :

▪ динаміка експорту капіталу випереджає динаміку експорту товарів – з 1998 р. темпи зростання світової торгівлі – 10% на рік, іноземних інвестицій[4] – 19% (до середини 1980-х темпи зростання були однакові – 7,% на рік);

▪ зростає роль ТНК як основного суб’єкта світового ринку іноземних інвестицій зростає і їх число (7,5 тис. на початку 1970-х; 12 тис. на початку 1980-х, понад 40 тис. в кінці 1990-х рр.); вони контролюють понад 500 тис. зарубіжних філій, дочірніх компаній; здійснюють майже 90% усіх ІІ у світі, а саме шляхом об’єднання і придбання;

▪ орієнтація на інформаційний ринок, ринок передових технологій і послуг (понад 55% інвестицій); точкою відліку ”інформаційної доби” вважається 1991 рік, з якого починається рух ІІ від обробної промисловості і торгівлі до наукомістких галузей;

▪ динаміка щорічного росту іноземних інвестицій є нерівномірною; потоки ІІ реагують на циклічні коливання;

▪ підприємницька форма вивозу капіталу стає все більш впливовою “другою економікою” внаслідок її безпосереднього зв’язку з процесами виробництва (частка винесених за кордон виробничих потужностей для США – 20%, Західної Європи – 30-40%);

▪ поглиблення інтеграційних процесів призводить до формування єдиних економічних просторів, спільних ринків, які притягують та стимулюють потоки інвестиційного капіталу у рамках інтеграційних угрупувань;

▪ відмивання шляхом ІІ величезних коштів світової “тіньової економіки“. За даними Постійної комісії з розслідувань, що працює у складі Комітету з державних справ Сенату США, щороку до США і країн Західної Європи ввозиться близько 100 млрд. дол., одержаних в результаті незаконних операцій і “відмивається” від 5000 до 1000 млрд. доларів;

▪ на підприємствах з іноземними інвестиціями стають все більш помітними процеси реінвестування; реінвестиції – це додаткові капіталовкладення за рахунок отриманих прибутків.(у 2004 р. приблизно 21% іноземних інвестицій в економіці розвинутих країн – це реінвестиції)

▪ створюється система міжнародного регулювання зарубіжним інвестуванням – у 1992 р. група Світового банку розробила “Рекомендації по режиму для прямих іноземних інвестицій”; у 1994 р. – ООН прийнято “Міжнародний кодекс поведінки ТНК”.

В сучасних умовах відбуваються також зміни у географічній спрямованості міжнародної міграції капіталу:

· переважає міграція між промислово розвинутими країнами (73% ПІІ зосереджено у розвинутих країнах);

· значна чистина ІІ (21% ) припадає на країни, що розвиваються; в основному інвестиції направляються у 18 країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки; країни Латинської Америки отримують 50% ІІ, що направляються в країни третього світу; основними країнами-реципієнтами є Китай і Бразилія; частка іноземних інвестицій в загальних капіталовкладеннях в Сінгапурі – 57%, на Філіппінах – 60%, Індонезії – 57%, Малайзії – 55%.

· у переважній більшості країн, що розвиваються (28) зосереджено лише 6% ІІ;

· значний і дедалі зростаючий вплив на географічну спрямованість ІІ чинить державна інвестиційна політика країн, що приймають інвестиції; це пояснюється нестачею внутрішніх ресурсів для розв’язання економічних і соціальних проблем та жорсткою конкуренцією між реципієнтами за іноземні інвестиції; особливість державної інвестиційної політики 1990-х – це перехід до політики стимулювання ІІ шляхом надання пільг та гарантій іноземним інвесторам, що приводить до тимчасових фінансових втрат. Тому іноземні інвестиції направляються в основному у розвинуті і найбагатші країни, які можуть собі дозволити таке фінансування іноземних інвесторів (у 2001 р. країни Заходу вивезли 3 трлн. дол. ІІ, а ввезли – 4 трлн. дол.

Забезпечення сталого економічного зростання в Україні, формування його інноваційної моделі, утвердження нашої країни як високотехнологічної держави передбачає значні обсяги інвестицій, активізацію інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Світова практика доводить, що для забезпечення стабільного зростання інвестиції повинні становити 19-25% ВВП. В Україні ж цей показник має тенденцію до скорочення – з 18,6% у 1990 р. до 14,7% у 2003 р. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США на рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років, у той час як за умов орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.

Розгортання інвестиційних процесів, їх характер, інтенсивність та результативність залежать від інвестиційного клімату, що сформувався в державі, тобто від стану правового, фінансового, соціально-економічного та суспільно-політичного середовища в її межах, яке зумовлює ту чи іншу ступінь її привабливості для іноземних інвесторів.

Інвестиційний клімат визначають декілька груп чинників:

ž соціально-політична ситуація та її перспективи (міцність державних інституцій, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність держав­ної політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжна­родних угод тощо);

ž економічна ситуація та її перспективи (загальний стан економіки, становище у валютній, фінансовій та кредитній сферах, митний режим та режим використання робочої сили, стійкість валютного курсу, податкові ставки та пільги тощо);

ž зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи (чинне законодавство в галузі захисту та регулювання діяльності підприємств з участю іноземного капіталу).

Україна потенційно є інвестиційно привабливою країною з вигідним географічним положенням, наявністю багатих природних ресурсів та потужностей по їх видобутку, дешевою і кваліфікованою робочою силою, концентрованою системою науково-дослідних і проектно-конструкторських закладів. Місткий ринок товарів дозволяє іноземному інвесторові вкладати кошти у виробництво практично будь-якої продукції без ризику зазнати збитків чи мати проблеми з її реалізацією.

Але поки що найбільший інтерес для іноземних інвесторів становлять види діяльності, пов¢язані з безпосереднім обслуговуванням внутрішнього ринку та видобутком ліквідної сировини, а не розвитком наукоємних виробництв. Це призводить до поглиблення структурних диспропорцій в економіці країни. Підвищеною є увага іноземних інвесторів до діяльності, яка не потребує значних початкових інвестицій, має швидку оборотність і розрахована на існуючий великий попит на внутрішньому ринку, що призводить до витіснення вітчизняного капіталу з найбільш рентабельних галузей виробництва продукції споживчого призначення.

При всіх потенційних перевагах Україну в світі розглядають як країну підвищеного інвестиційного ризику, який насамперед відзначають політичний ризик, особливо зростаючий у зв’язку зі зміною політичного керівництва країною, та повільна хода реформ як загального плану (податкової, земельної), так і реформ у конкретних галузях економіки (енергетиці, транспорті, металургії тощо). В цілому Україна поки що перебуває серед аутсайдерів у рейтингу інвестиційної привабливості. На жаль, вона набула в світі іміджу держави, яка не вміє якісно підходити до розробки інвестиційних проектів та ефективно використовувати зовнішні інвестиційні ресурси для впровадження реальних ринкових перетворень в економіці, не має належних умов для нагромадження капіталу та його прибуткового функціонування, має низьку інвестиційну активність вітчизняних підприємців.

Основою державної стратегії в Україні має стати створення сприятливого для іноземних інвестицій клімату з пріоритетом національних інтересів при врахуванні сучасних процесів глобалізації. Забезпечення сталого економічного зростання, утвердження його інноваційно-інвестиційної моделі в Україні повинні бути закріплені економічною політикою стимулювання насамперед внутрішнього інвестиційного процесу. Іноземний капітал може лише прискорити його.