Державність, її наукові основи

Державність – це державний лад, система соціальних, економічних та політико-правових відносин.

Держава - відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Доки поведінка та взаємини людей у спільноті регулювалися звичаями, не існувало й особливої установи, яка б їх спрямовувала та контролювала (хоча можливо віднайти у найдавніших суспільствах деякі протодержавні утворення). Найважливіші ознаки держави полягають у наступному. По-перше, держава контролює поведінку людей у межах державних кордонів: те, які саме аспекти поведінки вона контролює, залежить від особливостей самої держави. По-друге, щоб здійснювати управління, ця суспільна установа повинна володіти владою. Оскільки у багатьох випадках здатність регулювати поведінку людей неможливо реалізувати без застосування примусу, то наявність апарату примусу характерна для будь-якої держави. Третя ознака держави - це всеосяжність державної влади: тобто йдеться про владу над усіма людьми, що населяють певну територію (а не про владу однієї людини над іншою чи владу окремої людини чи групи осіб над іншою групою осіб). Четверта ознака полягає у тому, що державна влада є найвищою, або суверенною. Проте цією останньою ознакою не володіють повною мірою різного роду залежні державні утворення (колоніальні адміністрації, домініони, протекторати, суб'єкти конфедеративних чи союзних утворень і т. п.). Відмова сучасних держав від частини свого суверенітету може бути наслідком добровільного визнання цими державами певних повноважень наддержавних міжнародних установ. У зв'язку з тим, що державна влада є суверенною та неподільною на даній території, прагне захищати себе від зовнішніх втручань, спрямованих проти суверенітету (від завоювання тощо). Отже, держава повинна володіти силою, здатною захищати суверенітет — мати армію. Визначення різновидів держави (типологія держави) — традиційна тема політичної філософії.

Для класичних (Платон - Аристотель) тем належить поділ на типи державного управління у залежності від кількості осіб, які зосереджують в своїх руках повноту влади. Це так званий тричленний поділ: один, кілька (група), всі (народ). Застосування додаткової ознаки - законні та незаконні види управління — дало змогу перетворити цей поділ у шестичленний (законні: монархія, аристократія, демократія; не законні: тиранія, олігархія, охлократія. Історичний досвід показує багато різноманітних модифікацій кожного із цих шести типів. XX ст. дало підставу поділяти держави на демократичні і тоталітарні. У залежності від будови (структури), сучасні держави поділяють на

унітарні, федеративні та конфедеративні. За етнонаціональною ознакою держави поділяють на надетнічні (багатоетнічні), національні та багатонаціональні.

Концепції держави - концепції політичної філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції які стосуються походження держави можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави і більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад в суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції ( розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Що стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції можна поділити на дві групи — концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики).

У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьких держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав.

У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що вищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми.

Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури, її ще називають ліберальною, правовою, або формальною концепцією.

Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави. Одні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан

культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо.

Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно- правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

Держава — організація економічної, політичної, правової та ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується її цілісність і безпека, здійснюється виконання загальнолюдських та класових соціально-економічних функцій. Виникнення держави зумовлене появою та розвитком економічної нерівності у первісному суспільстві, зародженням класів у процесі його розпаду та зародженням рабовласницького ладу, потребою у виконанні загальних соціально-економічних функцій, а також захисту членів суспільства від зовнішньої небезпеки.

Перший великий поділ суспільства на класи (рабів і рабовласників) відбувся у IV—III тис. до н.е. у Давньому Єгипті, Давньому Китаї та на території Дворіччя, і це зумовило виникнення перших держав. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у Давній Греції й Давньому Римі. Первіснообщинний лад характеризувався спільною колективною працею членів суспільства, зрівняльним розподілом виготовленого (а також зібраного) продукту, пануванням общинної (спільної) власності. Цей устрій був наслідком низького рівня розвитку продуктивних сил, відповідного суспільного поділу праці. Органи самоуправління у первіснообщинному суспільстві (старійшини роду, племені, збори) не відокремлювалися за соціальним статусом або професійним від інших членів суспільства, захищали інтереси всіх його членів, а їхня влада поширювалася на всіх жителів.

З появою нових знарядь праці, першим суспільним поділом праці зрівняльний розподіл став гальмом розвитку продуктивних сил, передусім людини, необхідні були нові стимули до праці. Тому первісна община поступово перетворюється на селянську, яка базується на приватній власності окремих сімей на засоби виробництва, що поступово спричинило економічну нерівність сімей, розшарування членів общини, появу родової знаті, а згодом і поділ суспільства на протилежні класи. Щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, класу власників потрібний був спеціальний орган насильства — держава, уособленням якої стали армія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо.

Закони, які приймала держава, були, за словами П.Прудона, павутинням для багатих і сильних, путами для слабких і бідних, рибальськими сітями в руках уряду. Тому з часу виникнення держави її найважливішими функціями були збереження та зміцнення існуючого ладу, панівних форм власності й експлуатація більшості трудящих переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Давнього Сходу держава виконувала такі загальні для всього суспільства економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єдиного грошового обігу.

З виникненням і розвитком держави здійснюється розподіл населення за

адміністративно-територіальними одиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв'язок органів влади з населенням на всій території. З економічного погляду такий зв'язок забезпечувало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій. За феодалізму в VIII—IX ст. держава надавала у пожиттєве користування бенефіцій (землі) дрібним і середнім феодалам, які перебували на військовій службі. Загалом пожиттєвий бенефіцій перетворився на спадкове землеволодіння — лен або феод. Водночас відбувалося закріплення вільних общинників за великими землевласниками, чітко визначалися їх повинності. Основними формами експлуатації селян були панщина та податки (у грошовій і натуральній формах), які централізовано збирали державні органи.

У Візантії в X—XI ст. існувало три форми великого землеволодіння — феодальне, церковно-монастирське і державне, або імператорське. Держава передавала приватним особам право на землю та експлуатацію залежних селян, але залишала за собою право вершити суд, описувати майно тощо. У Візантії державі належали монетний двір, зброярня, майстерні для виготовлення предметів розкошів, тканин. Корпорації, в які об'єднувалися ремісники і купці, перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадові особи. Ціни на хліб, рибу і м'ясо регулювала держава, регламентувалася діяльність іноземних купців.

У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запроваджувала мито, організовувала будівництво нових міст. В часи становлення і розвитку капіталістичного способу виробництва функції держави, у т.ч. економічні, значно розширюються. Насамперед вона виконує функцію первісного нагромадження капіталу.

З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється державна власність на землю та надра у колоніях. Держава у цей період стає власником арсеналів і верфей, підприємств із добування міді, залізної руди, виготовлення пороху тощо (для постійного ведення війн), насаджує розвиток мануфактури. Щоб мати постійне джерело поповнення скарбниці, держава створює горілчані, соляні, тютюнові види монополій.

Важливими економічними функціями держави у цей період стають збереження конкуренції, обмеження іноземного впливу на місцеву промисловість, утримання пошти, портів, транспортних засобів, організація географічних досліджень. Держава також регулює тривалість робочого дня, частково розмір заробітної плати за допомогою відповідного законодавства. Ці функції на нижчій стадії розвитку капіталізму держава виконувала за панування індивідуальної форми власності, залишаючись переважно елементом надбудови. Її перетворення на елемент базису здійснювалося лише частково, тією мірою, якою вона була власником засобів виробництва.

З часу переростання продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одержавлення капіталістичної економіки, або процес все більшого одержавлення системи продуктивних сил і виробничих відносин (економічної власності), господарського механізму. Тому держава перестає бути лише елементом надбудови і стає невід'ємним елементом базису.

Економічні функції держави значно розширюються і поглиблюються порівняно з тими, які вона виконувала на нижчій стадії розвитку капіталізму. Так, якісно новою економічною функцією держави стає відтворення сукупного капіталу — держава виконує таке глобальне економічне завдання, як розвиток усієї економічної системи. Іншими словами, без широкомасштабного втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, в обміні, розподілі та споживанні) економічна система капіталізму не могла б існувати.

Цей факт, а водночас і обмеженість суто ринкової системи капіталізму вперше серед західних науковців усвідомив Дж.Кейнс. Про виконання цієї глобальної економічної функції держави свідчить зростаюча роль держави як підприємця, інвестора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організатора, центральної регулюючої сили тощо. У єдності та взаємодії вони формують гігантську економічну силу сучасної держави.

Таке посилення ролі держави зумовлене насамперед неспроможністю ринкового регулювання вирішувати складні соціально-економічні проблеми, породжені ринком, зокрема:

1) забезпечити поступовий і планомірний розвиток кожного елемента продуктивних сил (засобів виробництва, робочої сили, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації тощо) в їх взаємодії у процесі науково-технічного прогресу;

2) в сучасних умовах самостійно розвивати окремі елементи системи продуктивних сил (наприклад, фундаментальну науку, належний рівень освіти, охорони здоров'я) як основних сторін формування сучасної робочої сили;

3) ринок поступово призвів до наростання труднощів у взаємодії людини з природою, до екологічної кризи. Він позбавлений таких внутрішніх пружин, які б стимулювали підприємців зберігати природу, не враховує економічного фактора у процесі суспільного відтворення, оскільки цей фактор не можна виразити в ринковій ціні;

4) рівномірно розвивати різні регіони країни, забезпечувати відносно однаковий рівень життя населення, його зайнятість та справедливий розподіл створеного національного доходу і соціальний захист людей;

5) в умовах значного ускладнення відносин власності (у США за повоєнний період кількість об'єктів власності зросла майже на 10 млн. одиниць) ринок неспроможний сформувати єдину нормативну базу для їх розвитку, виробити науково обґрунтовану політику оподаткування тощо;

6) проводити єдину цілісну економічну політику розвитку всієї соціально-економічної системи, формувати таку політику, збирати, обробляти й використовувати для цього розгалужену систему інформації, здійснювати програми економічного програмування й прогнозування;

7) забезпечити народне господарство необхідною кількістю грошей і проводити єдину грошово-кредитну політику через центральний банк;

8) подолати монополізм, монополістичні тенденції в економіці, наростаючу інфляцію, кризи надвиробництва та інші негативні явища.

Отже, ринок неспроможний забезпечити стабільне економічне зростання. Цей комплекс найважливіших причин розкриває кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще помітніше неспроможність

ринкового механізму виявляється в межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідне регулювання суто господарських зв'язків (торгівлі, валютних відносин тощо). Обмеженість ринкового механізму в цих сферах не означає, однак, що ринкові регулятори тут цілком зайві. Вони повинні використовуватися в органічному поєднанні з державним і наддержавним регулюванням, але пріоритет у забезпеченні збалансованості національного та світового ринків у встановленні (або відновленні) вищеназваних пропорцій і вирішенні багатьох "вузьких місць" розвитку сучасної економічної системи належить державі. З часом значення державного регулювання зростатиме.

Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням таких глобальних проблем сучасності, як можливість знищення людства в ядерній війні, світова екологічна криза тощо. Вплив держави на розвиток системи продуктивних сил виявляється в економічно неминучому процесі одержавлення відтворення кожного елемента цієї системи: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації праці, а на сучасному етапі — й інформації.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили відбувається у таких формах: зростання кількості робітників у державному секторі; організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. створено адміністрацію громадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання цієї проблеми; встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого дня, витрат на оплату надурочних робіт, забезпечення умов праці (нормального санітарного стану на підприємстві); прийняття законів про право робітників на організацію тощо (у США такими законами (кодексами) в середині 1930-х було охоплено 22,5 млн. осіб); розвиток державної освіти, охорони здоров'я, кваліфікації та перекваліфікації робітників; заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання цих функцій означає, що без держави процес відтворення робочої сили нормальної якості неможливий, а за рахунок заробітної плати робітників та службовців він здійснюється лише частково.

Отже, держава створює якісно нові форми для розвитку основної продуктивної сили, забезпечуючи еволюцію економічної системи.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробництва здійснюється через побудову державних підприємств, створення спільних з приватним капіталом корпорацій, фінансування передових, наукомістких галузей, які визначають розгортання науково-технічної революції, встановлення прискорених норм амортизації, здійснення сприятливої податкової, фінансово- кредитної політики тощо.

Одержавлення процесу відтворення науки відбувається у формі фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій тощо). Специфічні форми властиві одержавленню процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та

виробничих відносин, або економічної власності. їх узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності (на засоби виробництва, робочу силу, науку, інші елементи продуктивних сил, а також на значну частину національного доходу), якісно нової, прогресивнішої (порівняно з корпоративною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює ширший простір для їх розвитку, а держава при цьому перетворюється на могутню економічну силу.

Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8%, а в 1960-х рр. — до 30%. Якщо брати до уваги не лише безпосередньо державну власність (на засоби виробництва, науку, фінансово-кредитні інститути тощо), а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи через проведення активної податкової, амортизаційної політики, державного регулювання, програмування та прогнозування економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері тощо, то роль сучасної держави у розвитку економічної системи країн Заходу є домінуючою.

Один із узагальнюючих показників такої еволюції — власність держави на значну частину створеного в суспільстві національного доходу. Так, якщо в

1848 р. всі витрати держави у США становили 48 млн. дол., у 1902 р. — до

1,7 млрд. дол., то наприкінці 1990-х рр. — майже 3 трлн. дол., у т.ч. федеральні витрати майже 2 трлн. дол. Питома вага всіх витрат уряду США у 1913 р. дорівнювала 7,9% ВНП, 1927 р. — 11,7, а на початку 1990-х рр. — до 40%. У Великобританії всі державні витрати в 1910 р. становили 12,7% ВНП, у 1933 р.

— 25,7%, а в середині 1990-х рр. — понад 50%. Загалом у країнах ОЕСР (куди входять 28 наймогутніших країн світу) ця частка наприкінці 1990-х рр. становила майже 50%.

Високий динамізм розвитку державної власності з часу завершального переростання продуктивними силами меж корпоративної власності зумовлений передусім розгортанням науково-технічної революції. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існування країни (така сума витрат була досягнута у 1951 р.); щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол. — менше 10 років, сума у 300 млрд. дол. була досягнута за 4 роки, у 400 — менш як за 3 роки, 500 — приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна форма власності за капіталізму.

Частка держави у США (де найменш розвинута державна власність) у новому будівництві становила наприкінці 1990-х рр. майже 25% (приблизно

150 млрд. дол.), у працевлаштуванні — до 15% самодіяльного населення, у гарантованому ринку збуту — майже 15% населення (федеральні контракти досягають 200 млрд. дол.), у валових капіталовкладеннях — понад 20% (майже

210 млрд. дол.), в основному матеріально відтворюваному багатстві — до 20% (що становить понад 5 трлн. дол.), у фінансовому НДДКР — понад 50%.

Розвиток державної форми власності, а водночас економічних функцій держави (забезпечення розвитку всієї економічної системи, її нормальне відтворення на розширеній основі, надання простору для прогресу кожного елемента системи продуктивних сил, послаблення й усунення економічних криз, здійснення певного розподілу та перерозподілу національного багатства

на користь найбідніших верств населення тощо) відбувається відповідно до законів діалектики, насамперед закону заперечення заперечення. Це означає, що, незважаючи на перетворення державної власності (у широкому значенні цієї категорії) на домінуючу суспільну форму розвитку продуктивних сил, вона не повністю, а діалектично заперечує попередні, менш розвинуті форми власності.

Такий характер заперечення став можливим лише за розвинутої економічної системи капіталістичного способу виробництва. Це зумовлено тим, що в її межах відбувався одночасно поступовий, переважно еволюційний розвиток багатьох форм власності, які в умовах конкуренції виборювали право на існування. Тому тут не було тотальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності. Виняток був лише в часи становлення цієї економічної системи в період первісного нагромадження капіталу (масове вигнання дрібних селян з їхніх земель).

За плюралізму різних напрямів та шкіл економічної теорії практичні рекомендації однієї школи піддавалися ретельній "експертизі" науковців іншої. Тому економічна політика уряду здебільшого спиралася на дію об'єктивних економічних законів, хоч нерідко не цілком осмислених. Не було й не могло бути (внаслідок тривалої еволюції політичної системи, демократичних традицій тощо) у цих країнах культу особи. Водночас певний вплив на посилення чи послаблення тенденції до одержавлення економіки, на розвиток державної власності мала в окремих країнах зміна партій при владі.

Так, у Великобританії Консервативна партія традиційно проводила політику обмеження державної власності, Лейбористська — її розширення. Але за майже періодичної зміни правлячих партій відхилення у посиленні чи послабленні тенденції до одержавлення економіки взаємно нейтралізувалися.

Інша ситуація склалася в колишньому СРСР. Відбулася тотальна, не виправдана економічними вимогами націоналізація промисловості. У період культу особи здійснювали насильницьке одержавлення сільського господарства. В теорії одержавлення ототожнювалося з усуспільненням, у політичній економії через відсутність різних шкіл і напрямів існувала лише одна точка зору. Тому відбулося майже повне, всеохоплююче заперечення державною власністю інших форм власності, які ще не вичерпали себе як суспільні форми розвитку певних елементів продуктивних сил, різних галузей та сфер економіки.

Сама державна власність розвивалася за відсутності конкуренції з боку інших форм власності, без дотримання принципів демократії у процесі управління нею, без законодавчого встановлення реальних прав профспілок тощо. Тривалий час не мали таких прав і профспілки державного сектора в деяких країнах Заходу. Так, у США страйки в цьому секторі до певного часу були заборонені й прирівнювалися до зради батьківщини. Лише коли робітники монополізованого сектора економіки в наполегливій боротьбі домоглися таких загальнодемократичних прав і свобод, як право на страйк, на укладення колективних договорів, на організацію профспілок тощо, за такі права почали боротьбу трудящі державного сектора економіки. Тому закон про заборону страйків у державному секторі було скасовано лише у 30-х рр. XX ст. Водночас навіть у 1980-х рр. не всі категорії зайнятих у державному секторі США

домоглися права на страйк, на укладення колективних договорів, організацію профспілок.

За критерієм економічної системи виділяють рабовласницьку, феодальну, буржуазну та перехідну від буржуазного до соціалістичного типу державу. Елементи такого типу держави (переважання соціальних витрат у структурі державних витрат, сприяння розвитку народної трудової власності тощо) формуються у деяких розвинутих країнах світу. Щодо методів здійснення влади розрізняють тоталітарні й демократичні держави; за характером та рівнем розвитку технологічного способу виробництва — доіндустріальні, індустрі

альні, постіндустріальні; за ставленням до релігії — теократичні, світські

тощо.