Загальна характеристика психології в Новий час

Поява нових підходів до побудови науки в ХV-ХVІ ст., пов‘язаних з прагненням до раціональності і доказовості теоретичних положень, ознаменувало початок нового етапу в процесі становлення психології. Розвиток цих підходів став провідним мотивом вчених, які розробляли психологічні концепції в Новий час.

Психологія в цей період, як і на перших етапах розвитку античної науки, зміцнила свій зв‘язок з наукою. Це пояснювалось тим, що залишаючись в межах науки про душу (свого власного предмету), психології було складніше позбутися схоластичних догм, відокремилися від богослов‘я. Але орієнтація на філософію в той час звужувала предмет психології, яка розглядала в основному загальні закономірності розвитку психіки людини, а не живого світу в цілому. Розвиток природознавства в той час ще не давав можливості вибудувати повноцінну концепцію психічного (особливо психіки людини) на її основі.

Але міцний зв‘язок з філософією не означав, що психологія в цей час не шукала власного предмету дослідження, конкретного визначення сфери своєї діяльності. Ця сфера розумілась, насамперед, як дослідження шляхів становлення у людини картини оточуючого світу і самого себе. Причому ця картина, як вважалось, повинна бути усвідомленою. В усвідомленості душі, в розумі, слідом за психологами Середньовіччя, вченим бачилась відмінність людини від інших живих істот.

Так уточнювався предмет психології, яка ставала наукою про свідомість. При цьому із декількох питань, що досліджувались психологією античності, – про пізнання, про рушійні сили і закономірності психіки, про механізми регуляції поведінки – на перший план виходили саме проблеми пізнання.

Це було пов‘язане декількома причинами. Перша, про яку згадувалось раніше, – бажання довести можливості людини в осягненні істини на ґрунті знання, а не віри. У зв‘язку з цим поставали питання про етапи формування знання, його об‘єктивності і співвідношенні того образу, який вибудовує людина у власній свідомості, з реальною картиною світу.

Обмеження предмета психології свідомістю виводило із сфери психічного зовнішню активність, поведінку, яка розглядалась психологами античності як одна із складових життя душевного. Одночасно проблеми змісту і функцій свідомості підвели вчених до вивчення її ролі у людському житті, отже, і у поведінці людини.Так знову перед психологією поставала необхідність проаналізувати різницю між розумною і нерозумною (афективною) поведінкою, межею свободи людини.

Аналіз становлення предмету психології в цей період дає суперечливу картину. З одного боку, методологічно психологія обмежувалась проблемами свідомості і шляхів її формування, етапів розвитку образів світу і себе. З іншого боку, вивчення змісту і функцій свідомості приводило до фактичного включення поведінки, рушійних сил і регуляції не тільки внутрішньої, але і зовнішньої активності в коло досліджень провідних психологів того часу.

Якщо в кінці ХVІ ст. на перший план виходили проблеми предмету психології, об‘єктивності методів дослідження психіки, аналізу отриманих даних, які були центральними для теорії Ф.Бекона, то, починаючи з Р.Декарта, не менш значимими стають проблеми функцій душі, її ролі в пізнанні і поведінці.

Цей час, – час розвитку механіки, появи фізики І.Ньютона, не міг не накласти відбиток і на психологію. Відмінна риса цього періоду полягає і тому, що іноді не наука визначала розвиток виробництва, а навпаки, успіхи у виробничій діяльності, особливо в галузі механіки, обумовлювали появу нових наукових поглядів.

Так у ХVІІ ст. утвердився новий погляд на Всесвіт, природу в цілому як гігантський механізм. Аналогічний підхід розвивався і у вченнях про людське тіло, яке бачилось своєрідною машиною-автоматом, функціонуючим за законами фізики. Цей новий пояснювальний принцип, який отримав назву механістичного детермінізму, саме у цей період панує в психології.

У дослідженні процесів пізнання психології психологи виходили із різних положень. Одні вважали, що основою наших знань є відчуття, інші віддавали пріоритет мисленню. Ці напрямки відповідно називались сенсуалізмом і раціоналізмом.

При цьому сенсуалісти розглядали процес пізнання як єдиний, виділяючи в ньому декілька ступенів – від відчуття до мислення, тобто – це процес поступового сходження від окремого до загального, поступове узагальнення окремих предметів у класи і поняття на основі логіки.

Психологи-раціоналісти виділяли у процесі пізнання два етапи. Перший етап, який складався із декількох ступенів, полягав, як і у сенсуалізмі, у сходженні від часткового до загального при переході від сприйняття до логічного мислення. Важливою відмінністю було те, що поняття, яке формувалось таким чином, раціоналісти не вважали закінченим, а головне – об‘єктивним, що передавало суттєві ознаки, властивості оточуючого світу. Для осягнення загального недостатньо чуттєвого досвіду, вважали вони, виділяючи ще один етап пізнання – інтуїтивне мислення, яке черпає знання із розуму, миттєво актуалізуючи в ньому поняття, усвідомлюючи всезагальні закони і властивості предметів.

На початку Нового часу, незважаючи на зусилля Ф.Бекона, більш розповсюдженим був раціоналістичний підхід, який розроблявся такими відомими вченими як Р.Декарт, Б.Спіноза, І.В.Лейбніц. Більшою мірою це було пов‘язане з необхідністю для психології і філософії подолати наслідки схоластики. Але вже до середини століття бурхливий розвиток точних наук та промисловості зробили очевидною необхідність враховувати у психології і нові вимоги, а тому все більшого поширення почав отримувати сенсуалізм, представлений в цей час в концепціях Д.Локка, Т.Гоббса.

Поява об‘єктивних методів дослідження і зміна предмета психології вплинуло і на розуміння новим поколінням психологів поняття «душа». Оскільки в поясненнях фактів психологічного життя вона не відігравала важливої ролі, то, згідно принципу Оккама, психологія в той час не мала потреби у використанні цього поняття у своїх дослідженнях. Але в цьому випадку необхідно було знайти інший підхід для пояснення активності тіла, виявити нове джерело енергії для внутрішньої і зовнішньої активності. У цьому і допомогли закони механіки, відкриті сучасною для того часу фізикою, закони І.Ньютона. Саме вони і були використані Декартом для обґрунтування першої в історії теорії рефлексу, яка з часом набула все більшого обґрунтування у відкриттях пограничних з психологією галузях науки і стала одним із постулатів сучасної психології.

Принцип активності, що використовувався Лейбніцем для пояснення процесів пізнання, дозволив по-новому уявити собі співвідношення між суб‘єктивністю й істинністю, адекватністю предмету у наших уявленнях про зовнішній світ. Його погляди вперше показали хибність попередніх ідей про пізнання як незалежних від емоцій і мотивів людини процесів, продемонструвавши єдність усіх сфер психічного.

Не менш важливою для психології (особливо для німецької психології) була і концепція душі-монади Лейбніца, в якій він доводив, що у психіці є не тільки галузь свідомості, але й галузь безсвідомого. Хоча в той час це уявлення і не було повністю визнане психологією, яка майже два століття залишалась наукою про свідомі процеси, ці ідеї Лейбніца склали основу наступних праць Гартлі, Герторда і, нарешті, Фройда, який зробив безсвідоме предметом своєї глибинної психології.

Поява нових соціальних груп і народження нового суспільства вимагало перегляду не тільки наукових істин, але і моральних цінностей епохи, яка минала, а отже і розробки нової етики. Аналіз підходу до проблеми емоцій і свободи людини в теоріях психологів Нового часу показує, що в рішеннях цих проблем, вони багато в чому схилялись до позиції вчених античності, які вважали, що емоції відображають зовнішню ситуацію (а часто і викликаються нею). Тому вони також пов‘язували свободу з можливістю подолання афекту і розумної регуляції діяльності. В цьому плані звертає на себе увагу позиція Декарта, який виділяв пасивні емоції (пристрасті), доводячи, що вони пов‘язані з мисленням і є однією із складових наших понять, когнітивною оцінкою предмету або ситуації. Тобто концепція Декарта, по суті, служить ґрунтом для наступного розвитку сучасної когнітивної теорії емоцій.