Зародження психологічної думки в Київській Русі ІХ–ХІ ст.

Період становлення Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) є одночасно періодом зародження тут психологічної думки. За словами видатного російського психолога Б.Г. Ананьєва, „у давньоруському фольклорі, билинах і казках відобразилась і зміцніла народна мудрість, своєрідна філософія практичного життя, що становить великий інтерес для розробки історії психологічних уявлень і понять». На особливу увагу заслуговує етико-психологічний бік народного епосу, який розкриває рівень і ступінь духовного розвитку людини, з’являє його своєрідне бачення природи та й цілого світу. Цей епос здобув міфологічну плоть, одягся в одежу численних фантастичних оповідань, переказів, тобто здобув одежу літературну і зберігся у пам’яті народу, не зважаючи ані на переслідування церкви й держави, ані на християнський світогляд, який насаджувався зверху і певною мірою увійшов у побут, мораль та звичаї того ж народу, створивши паралельно додатковий різновид міфотворчості, уже християнської.

Середньовічна людина оточувала себе богами й духами, з якими вона перебувала у щільному співзв’язку, цей співзв’язок – форма її зв'язку з природою. Епос богів був похідним людського існування, а оскільки ці умови з плином часу психологічно мало змінювалися, то й епос богів і духів, витворений народом, зберігся і плекався впродовж століть, фактично в незначній мірі міняючись. Духи, витворені людською фантазією, жили простим життям і відбивали поняття близькі і зрозумілі широким масам, отже, були на певному етапі розвитку потрібні.

Найбільша кількість духів домашніх, тобто таких, що зв’язані з помешканням, у якому людина живе, із селом і найближчим оточенням (городом, вулицею тощо). Цих духів і божків можна розділити на дві підгрупи: по-перше, це люди з надприродньою силою, люди фантастичні, без демонологічних ознак, а по-друге – це істоти демонологічні. Решта народних духів та божків мешкає неподалік. Найбільше є лісових, адже ліси на нашій території були величезні.

Приблизно однакова кількість божків та духів польових (земляних), річкових та повітряних. Деякі духи можуть бути одночасно домашніми й лісовими та водяними тощо, деякі духи вельми схожі поміж собою зовнішністю, та й функції у них однакові; частина з них – уособлення абстрактних понять (Блуд, Страх, Смерть), одне слово, це безпосереднє і досить близьке людині оточення, її образне світобачення, частина її поетичного світу.

В духів чи богів перетворюється людина після смерті, адже слов’яни не визнавали цілковитого знищення по смерті, про що свідчать тризни і свята на честь померлих, що співпадають із весняними празниками оновлення природи, а також і звичай залишати покійникам їжу на могилках, який проіснував аж до нашого часу. На основі нього виник цілий цикл поетичних уявлень про існування та дії мерців, потопельників, повісельників, упирів, а також особливий тваринний епос у народній творчості, адже давня людина вважала, що місце перебування мертвих – уся природа, а душі, за віруваннями, переходять у дерева, пташок, у мишей, тварин, звірів і покутують за вчинені лихі діла, живучи життям тварини, смерть якої вістить для такої душі звільнення.

Як і всі боги та духи, і слов’янські мають подобу людини до неприродного побільшену або ж зменшену, така подоба буває часом у звіриному образі, або ж людське тіло з'єднується із тілом тварини, риби (риб'ячий хвіст – людський торс, людське тіло – цапині ноги чи ратиці тощо), одягнені вони в білу одежу (ритуальний одяг) або ж бувають голі (наближеність до первісного стану), тільки деякі є уособленням чистого зла чи добра, переважно більшість чинить добро на добро (навіть Смерть і Чорт) і зло на зло, що зумовлено моральним кодексом людини того часу: не твори зла – не творитимуть його й тобі, твори добро – і матимеш. Отже, система епосу богів – не тільки дивовижна пам’ятка образного мислення й уяви наших предків, це своєрідний його застережний, самоохоронний і моральний кодекс. Узяти б хоча до прикладу часті звістки, що духи крали, хапали дітей – був це елемент психологічної острашки підростаючого покоління, в якого почуття небезпеки часто атрофовано, цим самим пояснюється і факт різноманітної персоніфікації Страху. Отже, зайве нищення дерева викликало помсту лісових духів, та й дерево могло бути богом і духом: зазіхання на чужу ниву викликало помсту польових духів, ловлення риби вночі – водяних, а Домовик звався Хазяїном і стежив за ладом у домі, приносив щастя, але й мстився, коли того ладу не було. Так само чинив і Вогонь: усі боги й духи – образне втілення природи – вимагали до себе поваги, а за неповагу відплачували бідами. Вони теж не всесильні, божки й духи, і їх можна було карати, щоб і вони знали межі собі дозволеного – загалом же вся система сприяла гармонійному співжиттю людини з природою, адже й Страх існував тільки для того, щоб людина, як то кажуть, „не заривалася», а постійно відала, що існує сила вища за неї, яка за людиною постійно стежить і її дії вивіряє.

Чоловік дохристиянських часів не знав поняття гріха, але він чітко усвідомлював добро і зло. Отже, епос богів, витворений ним, не тільки результат марновірства, як це вважали в часи пізніші, а образне втілення його мислительних понять – це було людині життєво необхідно, і вона богів творила „в лицях та подобах», що відповідало стану її цивілізаційного рівня.

Контакт між людьми й богами з навколишнього світу був прямий, безпосередній і постійний. Але він не міг би довго проіснувати, коли б з-між людей не виділився проміжний стан з особливою, як вважалося, здатністю спілкуватися із світом вищим, сильнішим за людину, світом невидимим та уявним. Отак і виник стан людей с надприродньою силою, серед яких були герої казкові: Котигорошок, Ведмеже Вухо, Вернигора, Вернидуб, Крутивус, Розімнизалізо, Розпихайгора, Загативода, Хлопчик-мізинчик і люди реальні – богатирі, а також ті, що потім уособились у стан волхвів, відунів, чарівників, часто з певною спеціалізацією. Ці люди, з огляду на свою особливу заангажованість, створювали довкола себе мур загадковості, неприступності, вибраності, вони були людьми Таємниці, людьми особливими й виростали в очах людських у типи, наближені до богів та духів, а їхні казкові здатності переселялися на них зі світу богів; для їхньої ж діяльності було винайдено навіть спеціальний термін: люди, які богують.

Реальне й фантастичне в їхніх подобах дивовижно змішалося, чому, здається, сприяли й самі вони. Хтось десь сказав, що той і той зловмисний, тобто може насилати біду на людей і худобу, що той і той урекливий, тобто людина з лихим поглядом, яка насилає уроки. Такі речі вістилися про людей, які чимось із маси вирізнялися; люди вірили, що той, хто насилає, може зняти, той, хто урікає, може від того ж уберегти. Отже, цих людей почали не тільки зневажати інші, їх не тільки боялися, а й шанували і починали запобігати в них ласки, їх осуджували, але й зверталися до них по допомогу. Самі зловмисні й урекливі, бачачи до себе таке ставлення, мимоволі вивищувались у думці про самого себе й починали грати ті ролі, які їм заповіджено, а згодом виділилися в окремий стан, беручи участь у житті громадськім та політичнім, а з вивищенням ролі князів якась частина того стану (волхви) стала в своєму народі інтелектуальною елітою, законодавцями й творцями богів-ідолів. Здається, в їхніх руках були засоби духовної чинності, те, що ми тепер називаємо літературою та мистецтвом.

Самі обряди були початком суспільних видовиськ, тобто своєрідним театром; особливі люди, як про це вістить час пізніший, ставали казкарями, творцями оповідей, легенд і сказань. У цьому колі зародилися перші астрономічні й математичні пізнання, отже, витворився цілий культурний комплекс. Люди з надприродною силою (мали, вони її чи удавали, що мають, чи, може, свідомо вважали, що мають) наділялися відтак міфічними рисами і самі ставали не тільки творцями, а й героями епосу богів.

Найпопулярнішими серед них були відьми і їхній чоловічий відповідник упирі (за життя) чи відьмаки. Відьми були родимі і вчені, у родимих – хвостик, в дитини – голий, а в дорослих оброслий; має здатність ховатися й випускатися. Лягаючи спати, покидають своє тіло, а самі йдуть на промисли, власне, йде душа.

Загалом, щоб зрозуміти поведінку відьом, треба коротко окреслити вчення давніх слов’ян про душу, зрештою, християнство на це вчення майже не вплинуло. Душа входить у людину від народження, а де перебуває раніше – невідомо. Сидить чи в голові, чи в ямці під шиєю, у грудях, животі, печінці, горлі, під правою пахвою. Виходить із тімені чи через рот, у вішальника – ззаду. Душу уявляли як маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом або як дитину з крильми (другий образ, можливо, виник під впливом християнства: янголи). Душа може являтись білим ягням, золотою пташкою, бджолою, мухою, парою. Живиться парою із страв, росте разом з людиною, відчуває гаряче, холодне, біль, радість (душа радіє), душа плаче, мучиться (змучена душа), тішиться (втішена душа) тощо.

По смерті чоловік утримує колишню подобу, але за гріхи переходить у тіло звірів та тварин, про що ми вже говорили, коли оповідали про тваринний епос. За життя душа покидає людину тільки уві сні. Мандри душі – це і є сни. По смерті раз у раз повертається до людини, а в час похорону супроводжує вмерлого і плаче. По похороні прилітає до хати й вечеряє. Потім навідується у поминальні дні. Після того відлітає – душі збираються у домі, звідки їх не відпускають – цей дім оточено морем. Щасливим душам добре, лихим важко, бо їх годують тільки попелом. Коли їх поминають, їм радісно, а лихим – легше.

Отже, усі дії, які чинить начебто відьма, вилітаючи з тіла, – це дії уві сні, сон. Тому, виходячи з тіла, вона стає круглим пухирем, який світиться, наче зоря, і котиться городом, полем. Відьми мають спеціалізацію: від корів, кіз, свиней, гусей, риби, гаддя, від дощу, засухи, морозу. Маючи один фах, в інші не втручаються. Відьми бувають на добре і зле (родимі) і тільки на зле (вчені) ті, що на гаддя, скликають їх і володарюють над ними так само, як Полісун вовками. Мають здатність до перетворення у домашніх тварин, птахів (сорокою), у неживі предмети. Відьма може осідлати чоловіка і їздити на ньому, вони крадуть дітей, здіймають зорі з неба, але бояться собак-ярчуків. Відьмують уночі, збирають попіл з купальських вогнищ, люблять сир з вареників. Часом сваряться поміж себе, насилають псів, жаб, гадюк тощо. Можна прикликати відьму чарами. Відьмаки подібні до відьом. Насилають неміч, можуть примусити людину літати, визволяють від чарів – ідентичні з чарівниками. Вранці душі відьом повертаються до тіла, а коли те тіло перевернути ногами в голови, то душа в тіло ввійти не може і відьма вмирає. Отже, лихочиння діє не сама людина (її тіло спить), а її лиха душа, а можливо, душа з’єднана із щезником (чортом), який має здатність проникати всередину людини, чим і пояснюється деяка подібність дій відьом та чортів. До речі, чорт уступає з відьмою у зв'язок, як із жінкою. Коли відьма вмирає, її, як і упиря, кладуть лицем донизу. Оскільки у відьми діє не вона, а її душа, не дивно, що вона може літати – пізніше цей момент фантазувався, і відьми почали літати і у власному тілі.

Серед людей відзначаються Мольфарі (зловмисні), про яких була мова, і Чинитарі – ті, які викликають магічними діями сварки й бійки по хатах – різновид відуна, але тільки такого, що може лише одне. Тільки свого одного вміння тримається Градівник (Градобур) людина, що відвертає град, і Хмарник – той, що вміє відводити хмари й дощ. Хмарниками бувають діди, чоловіки, хлопці, за своє вміння беруть плату. До людей з особливими здатностями можна віднести Сточників – може все робити і знає всьому силу. Заграє і на трісці, він майстер над майстрами (художній тип), відчиняє усі замки, володіючи так званим ключ-зіллям, може ставати невидимим, обмертвлює людей (гіпноз), відводить зір людський, щоб чогось не бачили.

До Сточників близькі Чарівники (чародійники) – чоловік чи жінка, які чарують, заклинають, привертають чи відвертають у любовних справах, насилають хвороби, сум, бідність, напастують на худобу, бджіл, відвертають чи спроваджують дощ, як Хмарники та Градівники, роблять деякі перетворення (типу фокусів), знають мову тварин і птахів, зупиняють воду тощо. Люди Верхоблюдники мають у собі щезника (чорта), виробляють інклюзи – зачаровані гроші, якими переманюють до себе гроші чужі. Ворожки й ворожбити ворожать із зір про життя та смерть, застерігають од зловмисних людей, тлумачать сни, відливають віск чи олово на воду, відводять смерть. Ворожбит ворожить також на квасолі, гороху, маку – все це чиниться з допомогою заклинань.

Ворогами відьом виступають Знахар та Знахарка (Яритники) – вони знають минуле, теперішнє і майбутнє. Знаються також на зіллі і основне їхнє заняття – лікування хвороб, заговорюють зубний біль, беруть участь, як і чародійники, у любовних приворотах або ж можуть наслати хворобу, заселити в людину ящірок та гадюк, наслати дощ, пацюків, мишей, скажених псів, водночас лікують од усього того. Забороняють птахам випивати хліб на нивах, перетворюють дівчат у зозуль, лисиць і дерева, загалом їхня сила обмежень не знає. Лікують від укусу гадюк, перешкоджають чи сприяють при полюванні та риболовлі. Знахарі часто живуть у лісі, а між людей мають авторитет і пошану. Це здебільшого професіонали, бо за послугу беруть плату. Ближче до божків наближаються Місячники – при зміні місяця вони міняють плоть: з жіночої у чоловічу і навпаки. Можуть бути тим чи тим годину, дві, тиждень, півмісяця, але ходять у чоловічому вбранні.

Як бачимо, християнське віровчення, яке активно поширювалося у Х-ХІІІ ст. у Давній Русі, мало серйозного конкурента – давньослов’янський міфологічний світогляд. Його не можна було знищити ні наказом, ні зброєю. Фольклор з його тисячолітньою традицією формувався на ґрунті політеїзму. В особливо тяжкі часи (засуха, неврожай, голод, хвороби, грізні знамення в природі) люди зверталися до вірувань і ритуальних дій, що мали магічний вплив на хід природних процесів і мали відвертати нещастя.

Давньоруська епоха стала добою протистояння старої і нової релігійних систем, взаємопроникнення ідей, що спричинило появу такого духовного феномена, як двовірство. Розвинуте в пору державотворення східнослов’янське язичництво не відразу поступилося новій вірі. Проте апарат церкви за підтримки світської влади поступово, але неухильно завойовував позиції в усіх куточках східнослов’янської ойкумени і, зокрема, на території південноруських земель.

Ідеологічним середовищем, в якому відбувалося становлення психологічних поглядів у Київській Русі, було двовір'я, що ґрунтувалося на поєднанні мотивів природної релігії і релігії одкровення. Уявлення про давніх богів переносяться на спасителя, богородицю, язичницькі свята пристосовують до християнського календаря людини.

Період Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) та наступних трьох віків постає в ідеологічному протистоянні: язичницького (політеїстичного) вірування, на ґрунті якого і всупереч якому виникала практична народна психологія, що містила моральні підвалини, та християнської ідеології, що зрештою виключно християнською ніколи не була. У протиборстві двох вірувань формувалися моральний кодекс поведінки, уявлення про його конкретного носія – людину даної епохи.

Літературні джерела цього історичного періоду (літописи, розповіді про життя відомих діячів, зокрема так звана агіографічна література, різні послання, повчання тощо) містять значний психологічний матеріал. Автори цих творів виходять з певного рівня психологічних знань – теоретичних, практичних, вживають психологічну термінологію, використовують концепції, запозичуючи їх із старогрецьких і візантійських джерел або розвивають психологічні знання в оригінальних підходах, міркуваннях.

Київська Русь, що мала широкі зв'язки з Візантією, була однією з найбільш розвинених і культурних держав світу. Уже в IX ст. через візантійську писемність Русь знайомиться з давньогрецькою філософією і психологією. Перекладається велика кількість творів візантійських учених, з'являються оригінальні взірці руської писемності. Твори східної патристики, відбиваючи знання свого часу, підсумовували й наукові досягнення античності, пропонували не тільки християнський світогляд, а й певні енциклопедичні відомості про виникнення і становлення світу, про відносини душі і тіла, живу людську психологію тощо. Книжки Луки Жидяти, Іларіона, Феодосія Печерського, Кирила Турівського, Климента Смолятича, Володимира Мономаха, Данила Заточеника дають уявлення про давню руську літературу, яка висуває проблему людини на передній план. Створюється своєрідна ідеалпсихологія, що порушує питання про те, якою за своїм психолого-етичним змістом має бути людина як взірець наслідування – громадянин, сім'янин, ратник, ремісник або віруючий, що дотримується аскези (зречення чуттєвого світу). Ідеалпсихологія пронизує наскрізь билинний епос, як київський, так і новгородський. Давньоруська література, створюючи ідеальний образ людини, має, зокрема, характер повчання. Це властиво творам як Володимира Мономаха, так і перших літописців. Повчання стосуються передусім ідеалу поведінки, виходячи з якого автори дають ґрунтовний аналіз реального характеру людини, її почуттів, думок.

Так, послання Никифора, митрополита Київського до великого князя Русі Володимира Мономаха варте уваги як найперше давньоруське джерело, де містяться міркування щодо пізнавальних здібностей людини, пов’язаних з психологією особистості. Окрім проблем гносеологічних, у тексті зачіпаються соціальні і етичні питання. Важливість цієї писемної пам’ятки і в тому, що вона є наочним свідченням візантійсько-руських культурних зв’язків.

Досвідчений теолог і політик Никифор, родом грек із Лікії Малоазійської, очолював біля 17 років Київську Митрополію (1104-1121). Центральна проблема його творчості – походження та природа Добра і Зла. Відповідно до тогочасних наукових уявлень, мислитель навчає про подвійність буття, чиї начала – словесне і безсловесне, безплотне і тілесне – перебувають в одвічній боротьбі. Орієнтуючись на філософію Платона і святоотчу традицію, Никифор вказує три складові душі: «словесну» (розум, логос), «шалену» (почуття, емоції, життєва енергія) та «жадану» (воля, прагнення). З позицій християнського дуалізму та раціоналізму він наголошує на керівній ролі душі «словесної», а тому вбачає в людині вінець творіння.

«Словесна» душа керує тілом через п’ять почуттів – зір, слух, нюх, смак, дотик, з-поміж яких найдостовірнішим засобом пізнання є зір. «Словесна» частина душі двоїста: розум для християн – шлях до Бога, для язичників – до пихи та ідолослужіння. Так само «шалена» частина – це любов до Бога і заздрощі та безбожність. «Жадана» частина несе благо, якщо простує під проводом Бога. Знання – критерій розрізнення добра і зла. Розум, тісно пов’язаний з моральністю, контролює почуття і допомагає здоланню їхніх негативних виявів.

У «Посланні» Київського митрополита Никифора Володимиру Мономаху дається категоріальне визначення компонентів психіки, називаються три частини душі. Словесна частина душі первісна і панує над усіма іншими. Нею людина виділяється серед усього живого, завдяки їй пізнає і небо, і землю, і все, що існує в світі, ставить філософські питання про характер і сенс буття. Никифор звертається до Володимира як до освіченої людини, здатної глибоко аналізувати найскладніші психологічні проблеми.

Никифор розв'язує ґрунтовні питання відношення розуму і відчуттів, діяльності органів чуття та їх підпорядкованості вищим психічним здібностям людей. Душа має своїх «слуг», «воєвод», «наставників». Будучи безплотною, вона спрямовує свою діяльність залежно від співвіднесеності трьох своїх частин. Розв'язуючи психофізичну проблему, Никифор вміщує душу в голові. Розум душі наповнює своєю силою все тіло. Як князь, сидячи на своїй землі, здійснює панування над нею через своїх слуг, так і душа, охоплюючи все тіло, діє з допомогою п'ятьох своїх слуг – відчуттів. Никифор має на увазі органи зору, слуху, нюху, смаку, а також дотику, пов'язуючи, зокрема, дотикові відчуття з руховою активністю рук. У цілому органи чуття дають людині правильні відображення подій зовнішнього світу, але це передбачає обов'язкову участь розуму. Зорові відчуття у розкритті істини мають перевагу над іншими, яким не можна ні вірити, ні не вірити; сприйняті на їх основі емпіричні факти слід перевірити міркуванням.

Перебуваючи під впливом досягнень античної натурпсихології, Никифор водночас виступає і як представник християнської ідеології. Він тлумачить людське буття як складене з духовної та тілесної частин, що перебувають у противоборстві. Дійсне життя людини, полягає в тому, щоб приборкувати тілесні потяги і давати можливість душі йти за своїм вищим покликанням.

До феномену людського буття підходить з православних позицій і відомий давньоруський мислитель Kирило Турівський (бл. 1130 – 1182). Він намагається вирішити проблеми духовного й матеріального, зовнішнього і внутрішнього в людині, осягнути природу почуттів і розуму, висвітлити природу пізнавальних можливостей та моральності, свободи і необхідності, сенсу життя, психології тощо. У своїх творах мислитель наголошує на ретельному вивченні Святого Письма, проникненні в його потаємну суть, практичному втіленні у життя його настанов, здатному ушляхетнити та врятувати людину. Рай, створений Богом, охороняється Його законом; людина, наділена Богом здатністю мислення і фізичними властивостями, не повинна, з огляду на божественне призначення, порушувати усталені Богом норми, виявляти гордість – це веде, стверджує Кирило, до духовної й фізичної смерті. Він поділяє індивідів та окремі народи на зовнішні (язичницькі, чужі, тілесні) та внутрішні (християнські, «свої», духовні): перших приречено на смерть; другим дароване життя. Пізнання, за Кирилом Турівським, нерозривно пов’язане з моральними підвалинами; усі людські чесноти він виводить із сумирності. Найвищу мудрість знаходить у дотриманні християнського способу життя та правильному розумінні Святого Письма. Думки й діяння, не просякнуті духовністю, вважає гріховними. Розум, стверджує філософ, повинен контролюватись і спрямовуватись вірою.

Kирило Турівський кваліфіковано й широко застосовує метод символіко-алегоричного тлумачення Біблії. Найвідоміший його філософсько-психологічний твір фігурує під подвійною назвою „Притча про людську душу і тіло» або „Притча про сліпця й хромця», Сліпець – алегорія душі, а хромець – тіла. Об’єднавшись разом, вони вчиняють злочин – розкрадають виноградник, який їм доручено стерегти. „Виноград», обнесений стіною, – це символ впорядкованого людського буття, боронимого сталими моральними заповідями. Хазяїн виноградника Творець, який доручив стерегти його. Порушники закону душа і тіло суворо караються за свій злочин.

Кирило визнає, що душа й тіло різні за походженням. В людині тіло являє собою згідно з часовим виміром первинне начало. У «Притчі...» роз’яснюється, що подібно до того як Бог спочатку створив тіло Адама, а потім вдихнув у нього душу, у тілі жінки із семені спочатку утворюється тіло немовляти, а лише через п’ять місяців зароджується душа його.

Душа ж, хоч вона й вторинна за походженням, але твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Тому після смерті душа відокремлюється від тіла, яке ховають у землі. І хоча тіло старше за часом як компонент, що складає людину, не йому, а душі відводиться провідне значення у життєдіяльності людини.

Показово, що в «Притчі...» ініціатором вчинків, що здійснюють тіло й душа, виступає саме душа. Вона – життєве начало людини, від неї виходить ініціатива людських вчинків. Тим не менше протилежність душі й тіла не є абсолютною. Життєдіяльність людини виступає результатом взаємодії душі і тіла, кожне з яких перебуває у залежності від іншого. Втім, характер такої залежності, принаймні щодо моралі, неоднозначний. Добродійні вчинки є результатом впливу душі, що керується Божою істиною. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це приводить людину на шлях гріха.

Розрив зв’язку душі з тілом значить смерть людини. Особливу увагу приділяє Кирило проблемі посмертної долі душі й тіла людського. Досліджуючи це питання в «Притчі...», мислитель змальовує таку картину. Після смерті тіло людини віддається землі, а душа перед Богом тримає відповідь за все, що було скоєне протягом земного життя людиною. Однак розплата за вчинене не наступає відразу. Лише під час Другого пришестя і Страшного суду Бог знову єднає душу з тілом і віддає кожному належне згідно з вчиненим. Загалом такий мотив не дістав розвитку у православній традиції.

Ідеал поведінки, який протиставляється поганським «бісівським» її формам, мислиться як близький до природи. І саме це надає йому моральної величі.

Отже, за часів Київської Русі християнська етика спрямовується проти етичної безпринципності язичництва. Вважалося, що моральне зло, розбещеність людини випливають безпосередньо з політеїзму як вірування, в якому немає єдиного морального принципу.

Все це виражало найперше завдання, яке постало перед давньоруськими книжниками. Розв’язання цього завдання затяглося на століття, тому що християнство мало справу з архаїчним світоглядом, відповідною традицією поведінки. Вітчизняні мислителі пропонували уважне спостереження, зупинки на думках, почуттях і настроях, породжених пристрастями та «гріховними схильностями» з метою нещадного їх викорінення. Духовне самовдосконалення вбачалося в боротьбі з власними вадами і пристрастями, у процесі духовного самоочищення від них.

Питання на семінар:

1. Традиційна народна психологія.

2. Ідеалпсихологія часів Київської Русі.

Питання на самостійну роботу:

1. Пантеїстична психологія на Русі: вільний переказ творів східної патристики.

2. Прочитати та проаналізувати статті з навчального посібника Роменця В.А. «Життєвий шлях людини. Психологія в Київській Русі».

Література:

1. Гиппократ. Избранные книги. М., 1936.

2. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.-М., 1999.

3. Марцинковская Г.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб, заведений. - М.: Издательский центр «Академия», 2001. - 544 с.

4. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.

5. Платон. Отрывки из диалогов. Соч. в 3 т. М., 1968.

6. Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – 916 с.; іл

7. Роменець В.А. Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с.; іл.

8. Роменець В.А. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В.О.Татенка, Т.М.Титаренко. Вид. 2-ге, стереотип. – К.: Либідь, 2003. – 992 с.; іл.

9. Ярошевский М.Г. История психологии. – 2-е изд. – М.: Мысль, 1976. – 463 с.