Конфлікт у Нагірному Карабасі та його вплив на етно-демографічну ситуацію в Азербайджані

З-поміж низки проблем, що загрожують національній безпеці Азербайджану, найпекучішою залишається нагірнокарабахська. Це територіальний конфлікт між Азербайджаном з одного боку та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією - з іншого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій мешкають переважно вірмени. Конфлікт сприяв формуванню на Кавказі й навколо нього державних угруповань, грає центральну роль у новій геополітиці в Євразії і є джерелом зростаючої загрози регіональної безпеки Кавказу і всього Середнього Сходу.

Обидві сторони конфлікту наводять різні історичні аргументи, доводячи свої претензії на Карабах. Азербайджанці стверджують, що регіон завжди перебував під їх владою, а вірмени заявляють, що в Карабасі завжди жили вірмени, а правління азербайджанців було нелегітимним.

Коріння вірмено-азербайджанського протистояння за Нагірний Карабах сягає початку XIX ст., а саме періоду між 1801 і 1828 рр., коли Росія захопила землі, що в даний час є територією Вірменії і Азербайджану, в тому числі й Карабахське ханство, що перейшло з-під контролю Ірану під владу Росії 1813р. за Гюлістанським договором. Ескалація вірмено-азербайджанського протистояння припадає на кінець XIX ст. і пов'язана зі зростанням видобутку нафти в Баку, що сприяло концентрації в місті вірмен, які посіли провідні позиції в нафтовій промисловості зокрема, і в підприємництві загалом (таким же був статус вірмен в турецькому Стамбулі*. Оскільки вірменам покровительствувала російська влада, між ними й місцевим населенням виникли тертя, що в 1905-1906 рр. призвели до відкритих зіткнень спочатку в Баку, потім - в Шуші (Західний Карабах*, де стався кривавий конфлікт, внаслідок якого загинули понад 10 тис. осіб. 22 квітня 1918 р. було створено Закавказьку федерацію, однак вона швидко розпалась (26 травня 1918 р.*, оскільки вірмени були зацікавлені у встановленні російського або британського протекторату, грузини тяжіли до Німеччини, азербайджанці - до Туреччини. На завершальній стадії Першої світової війни на Кавказ увійшли оттоманські війська, що підтримували азербайджанців у їх зіткненнях у Карабасі з вірменським „Дашнакцутюном".

Після розпаду Закавказької федерації, у 1918-1920 рр. у регіоні спостерігалося співіснування трьох незалежних республік, яке, проте важко назвати мирним, головним чином тому, що вірменські „дашнаки" висували територіальні претензії до сусідів: на Джавахетський район Грузії (досі, в основному, населений вірменами* і на Карабах, Зангезур, Нахічевань - в Азербайджані.

Першою радянською республікою у Закавказзі став Азербайджан, вочевидь тому, що російські більшовики потребували нафти, а також тому, що Азербайджан був єдиною республікою Південного Кавказу, де комуністи мали відносну підтримку, особливо серед робітників Баку. Червона армія увійшла в Баку у квітні 1920 р., коли азербайджанські війська були зосереджені в Карабасі, де вели боротьбу з повсталими вірменами. Азербайджан став першим форпостом радянської влади в Закавказзі, у листопаді 1920 р. вона була встановлена в Єревані, а в квітні 1921 р. - в Грузії.

Після більшовицької окупації Закавказзя боротьба за Карабах перемістилася з військової у політичну площину. Спочатку більшовики, натиснувши на Ревком Азербайджану, домоглися від нього в грудні 1920 р. постанови, за якою Карабах, Зангезур і Нахічевань переходили під вірменський контроль. Однак лідер радянського Азербайджану Н.Наріманов відмовився виконувати це рішення.

У березні 1921 р. до тексту „Договору про братерство і дружбу" між Радянською Росією й Туреччиною увійшло положення, за яким Нахічевань і Карабах мали перейти під контроль Азербайджанської СРР. Ідея поділу вірмен на два державних утворення - власне Вірменську СРР і Нагірно-Карабахську автономну область (НКАО* у складі Азербайджанської СРР - відповідала настанові наркома у справах національностей РСФРР И. Сталіна поділяти кавказькі народи, щоби не допустити їхнього спільного спротиву радянській владі. Оскільки згідно з цим рішенням, не лише вірмени, але й азербайджанці були поділені між власне Азербайджаном і Нахічеванню, що відділена від Азербайджану вірменською територією. Остаточно азербайджансько-вірменське розмежування закріпив Декрет від 7 липня 1923 р., підписаний в Баку.

У серпні 1923 р. адміністративний центр Нагірного Карабаху було перенесено з Шуші до Степанакерта, а в листопаді 1924 р. відбулося офіційне проголошення НКАО. З часом Нагірний Карабах був відділений від Вірменії Лачинським коридором, що територіально увійшов до Азербайджану.

У радянський період історії вірменська еліта неодноразово прагнула спонукати Москву передати Карабах Вірменській РСР (так було, зокрема, у 1930-ті рр., коли вірмени хотіли взяти під контроль і НКАО, і Нахічевань*. Однак центр не підтримав цих вірменських прагнень. Понад те, розформування 1936 р. ЗФСРР і створення трьох союзних республік призвели до остаточного відділення НКАО від Вірменії.

У 1963 р. М. Хрущову було направлено петицію з підписами 2,5 тис. карабахських вірмен, в якій йшлося про утиски НКАО з боку азербайджанської влади економічними важелями. Кремль знову промовчав, а в автономії сталися масові безпорядки, у 1968 р. конфліктна ситуація повторилась. У 1970 р. підлила масла у вогонь офіційна статистика, що, згідно з переписом населення СРСР 1969 р., спостерігалося зменшення його в НКАО з 91% у 1939 р. до 80% - у 1969 р. Вірмени звинувачували у цьому офіційний Баку.

Від 1987 р. Кремль став все частіше отримувати звернення з вимогами об'єднати НКАО і Нахічевань з Вірменською РСР. Так, у серпні 1987 р. АН Вірменської РСР направила петицію з проханням передачі НКАО і Нахічевані Вірменії, хоча за переписом населення 1979 р. в Нахічевані мешкало 97% азербайджанців. Оскільки Москва не ухвалювала жодних рішень, Єреваном поширились чутки про неминучу передачу НКАО і Нахічевані Вірменії. Це сприяло витісненню азербайджанців з Вірменії. Наприкінці січня 1988 р. перша хвиля азербайджанських біженців докотилась до Баку, більшість з них розмістили в Сумгаїті - промисловому місті, розташованому неподалік від азербайджанської столиці.

11 лютого 1988 р. в НКАО відбулася демонстрація протесту проти культурної і економічної політики офіційного Баку, а 20 лютого Рада народних депутатів НКАО ухвалила резолюцію (110 голосів - „за" і 17 - „проти"* про клопотання перед Верховними Радами Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і СРСР щодо передачі області зі складу Азербайджану до складу Вірменії.

Цей крок був підтриманий масовими демонстраціями у Вірменії й одночасно викликав протест в Азербайджані. Зіткнення поблизу Аскерана між натовпом азербайджанців і місцевою міліцією, під час якого було використано зброю, що призвело до людських жертв, стало початком збройної фази конфронтації. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання озброєнь і військової техніки. Азербайджан вдався до економічної блокади Нагірного Карабаху. У відповідь 1 грудня 1990 р. Верховною Радою Вірменської РСР було прийнято рішення про створення єдиної Вірменської Республіки, до складу якої в односторонньому порядку включено Нагірний Карабах. Із розпадом СРСР конфлікт фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний -між Азербайджаном та Вірменією.

На початку 1992 р. азербайджанська армія розгорнула наступ на півночі Нагірного Карабаху, але, незважаючи на чисельну та технічну перевагу, не змогла досягти значних успіхів. У відповідь армія Нагірного Карабаху та з'єднання збройних сил Вірменії розгорнули контрнаступальну операцію на південному напрямку, головною метою якої було захоплення Лачинського коридору, що з'єднував територію Вірменії з територією Нагірного Карабаху. У результаті успішних дій вірменські збройні формування захопили Лачинський коридор та стратегічно важливий вузол Шуші і 27 березня 1993 р. розгорнули широко-масштабний наступ на східному та південному напрямках. Цей наступ було сплановано з метою створення так званої „розширеної зони безпеки" навколо Нагірного Карабаху. Наступальні операції вірменських збройних формувань навесні-влітку 1993 р. принесли значні успіхи. Було відкрито другий коридор між Вірменією та Нагірним Карабахом через Кальбакар, захоплено територію Азербайджану, загальною площею 40 тис. кв. км.

Ескалація Нагірнокарабахського конфлікту спричинила втручання ООН, НБСЄ та інших міжнародних організацій, які намагались припинити збройну конфронтацію. Але спроби посередництва в переговорах принесли лише тимчасове зниження інтенсивності бойових дій. У жовтні 1993 р. на південно-східному напрямку було проведено черговий наступ вірменських сил, у результаті якого азербайджанській армії було завдано нищівної поразки. Захоплено шість адміністративних районів (25% території Азербайджану* з містами Фізулі та Кельбаджар, 700 тис. азербайджанців стали біженцями. У грудні 1993 р. азербайджанська сторона здійснила спробу контрнаступу в північній частині Нагірного Карабаху, але безуспішно.

18 лютого 1994 р. в Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за посередництвом міністра оброни Росії П. Грачова був підписаний Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій, а також досягнуті умови розведення військ ворогуючих сторін на узгоджені рубежі.

Важливу роль в урегулюванні конфлікту намагаються відігравати міжнародні організації, хоча на його початку особливої активності не виявляли. Так, ООН тривалий час залишалася пасивним спостерігачем, обмежившись резолюціями Ради Безпеки, в яких засуджувались військові дії і підтверджувалась територіальна цілісність „усіх держав регіону", без конкретизації агресора. Усю роботу з вирішення конфлікту ООН передоручила НБСЄ, яка вже в березні 1991 р. сформувала комітет з 19 членів для врегулювання конфлікту і зробила все, щоб його призупинити і не дати Росії під виглядом проведення миротворчої операції повернутися до Азербайджану.

Росія, що намагалася повернути контроль над колишнім радянським кордоном з Туреччиною та Іраном на азербайджанській ділянці, щоби забезпечити свою долю у нафтових багатствах Азербайджану, не досягнувши своєї мети, стала усіляко заважати роботі Мінської групи НБСЄ, створеної 24 березня 1992 р. під час Гельсінського засідання Ради НБСЄ на базі конференції НБСЄ щодо Нагірного Карабаху. У 1997 р. переговорний процес з НКР очолили співголови від РФ, Франції і США (усього до Мінської групи у 1992 р. увійшло 10 країн -Білорусь, Азербайджан, Вірменія, ЧСФР, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Швеція, Туреччина і США*, які висунули план поетапного досягнення миру. Перший етап передбачав виведення військ з окупованої території і повернення біженців, зняття економічної блокади і розгортання миротворчих сил в Нагірному Карабасі, другий - вироблення статусу Нагірно-Карабахської Республіки (НКР*.

Цей план цілковито підтримав Азербайджан і, в принципі, офіційний Єреван (тодішній президент Вірменії Л. Тер-Петросян пішов проти позиції вірмен Карабаху, що виступали проти будь-якого плану врегулювання конфлікту*. Тер-Петросян хотів миру з Азербайджаном для покращення економічного стану Вірменії, заблокованої Туреччиною і Азербайджаном, але наразився на непримиренну опозицію прем'єр-міністра Р. Кочаряна і міністрів оборони та внутрішніх справ, які кваліфікували таку позицію як капітулянтську. Проти Тер-Петросяна ополчились усі політичні сили, крім вірменського Загальнонаціонального Руху, який він очолював. З березня 1998 р. внаслідок „двірцевого" перевороту Л. Тер-Петросян змушений був піти у відставку. На президентських виборах у березні 1998 р. (у другому турі* переміг Р. Кочарян.

У листопаді 1998 р. Мінська група ОБСЄ відмовилась від поетапного плану і висунула план „спільної держави" Азербайджану і НКР, не оголосивши однак, чи будуть два державних утворення мати однаковий статус, як того вимагала НКР. Цей план (як і аналогічні пропозиції з урегулювання в Придністров'ї та Абхазії"* виробили міністр закордонних справ Росії Є. Примаков та його заступник Б. Пастухов. На думку аналітиків Джеймстаунського фонду, план, в основі якого -ідея спільних держав, лише заганяв проглебу вглиб, відсував вирішення конфліктів і максимізував вплив Росії як арбітра між учасниками конфлікту.

Крім того, цей план означав відступ ОБСЄ від своїх ліссабонських принципів, що допускали лише автономію НКР у складі Азербайджану. Вірменія, звісно, одразу ж погодилась з таким планом, адже він передбачає переговори між Азербайджаном і НКР як рівноправних партнерів і не висуває попередніх умов на кшталт виведення військ з окупованих територій. План „спільної держави", по суті, заморозив конфлікт, адже попередній принцип „територіальної цілісності" поступився місцевому принципу права нації на самовизначення.

Мінська група ОБСЄ тільки за період з 1999 р. ініціювала близько 20 зустрічей президентів Азербайджану та Вірменії щодо врегулювання конфлікту, але суттєвого прогресу так і не було досягнуто.

Карабахський конфлікт серйозно вплинув на етнодемографічну ситуацію і оголив цілу низку соціальних проблем. Так, упродовж 1989-1997 рр. з Азербайджану виїхало близько 330 тис. вірмен, понад 220 тис. росіян і кілька десятків тисяч „російськомовних" азербайджанців. Останні виїхали через посилення позицій ісламу, кланових і сімейних зв'язків у соціально-економічному і політичному житті республіки.

Ще більшою проблемою для сьогоднішнього керівництва республіки є виїзд за її межі власне азербайджанців. За різними даними тільки в Росії знайшли пристановище від 1,5 до 3 млн. громадян Азербайджану, понад 60% населення республіки живе за кошти, зароблені в Росії.

Серйозною проблемою для Азербайджану є велика кількість біженців (близько одного мільйона осіб*, що опинилися в республіці внаслідок нагірнокарабахського конфлікту. Четверту частину біженців становлять колишні мешканці Вірменії, решту - біженці з Нагірного Карабаху.

Конфлікту Нагірному Карабасі породив проблему сполучення Азербайджану з Нахічеванською автономією, адже комунікації, що з'єднують Азербайджан з анклавом Нахічевань проходять територією Вірменії. Таким чином, газопровід, лінія електропередач, автодорога і залізниця, що проходять через вірменську територію, сьогодні - заблоковані (потрапити з Нахічевані в Баку автобусом можна лише через територію Ірану*.