Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.

За допомогою середніх величин варіаційного ряду можна розв'язувати ряд практичних задач:

1)порівнювати одну й ту саму якість в одній і тій самій групі з плином часу, оцінюючи таким чином динаміку розвитку цієї якості у віковому аспекті;

2)порівнювати однорозмірні величини кількох однотипних груп досліджуваних;

3)порівнювати між собою групи досліджуваних, які тренуються за різними програмами або методиками, з метою виявлення оптимальної програми або методики;

4)проводити всі наведені вище порівняння відносно окремо взятого індивіду, маючи при цьому змогу прослідкувати динаміку його спортивних можливостей, обрати оптимальну методику спортивних тренувань і таким чином сприяти всебічній індивідуалізації спортивної діяльності досліджуваного;

5)розробляти різні спортивні норми чи стандарти, взявши за основу і σ, варіюючи в межах ± kσ, де k - деякий коефіцієнт;

6)проводити класифікацію вихідного матеріалу на групи: до першої групи відносити спортсменів, показники яких кращі за середній рівень, до другої - тих, чиї показники нижчі за середнє значення. Отримані групи можна продовжувати ділити далі аналогічним способом. Вони можуть служити основою для призначення норм, підготовки спеціальних методик, що відповідають різним групам, для оцінювання тренувальних впливів, для вдосконалення техніко-тактичної майстерності тощо;

7)і нарешті, строге співвідношення варіантів та їх частот у варіаційних рядах можна розглядати як деяку отриману на практиці закономірність розподілу вихідних даних.

Наведемо приклади розв'язання деяких задач спортивного змісту.

Приклад 2. Для перевірки спритності тих, хто бажає займатися в секції з баскетболу, було запропоновано певний маршрут для подолання бігом із веденням м'яча. У 20-ти претендентів зафіксовано час х_і (в секундах). Результати обробити і зробити висновки.

Знайдемо основні параметри варіаційного ряду: , σ², σ, V.

xi	ni	xi ni	xi-	(xi- )²	(xi- )²ni
			-11 -5 -3
	n=20

Розрахунки оформимо в таблиці. Користуючись відповідними формулами (2.2), (2.5), (2.6), (2.8), знайдемо потрібні показники варіації:

=454:20=22,7≈23(с); σ²=436:20=21,8(с²); σ= ≈4,67(с).

Коротка характеристика групи претендентів має такий вигляд: ± σ = 23 ± 4,67(с). Коефіцієнт варіації:

свідчить про те, що група неоднорідна. Не всі, хто вступає до секції, однаково спритні, тому є сенс розділити цю групу на дві (а може і більше) з тим, щоб мати можливість розвивати їхню спритність за різними методиками. Поділ групи виконується з урахуванням середнього арифметичного. Більш спритні ті, хто показав х_і < . Їх треба віднести до однієї групи, решту - до іншої.

За допомогою характеристик варіаційних рядів можна виконувати нормування. Як характеристику нормування доцільно брати величину ± σ. Межі інтервалу ± σ можуть представляти собою норму або стандарт певного виду. Норми і стандарти мають дуже велике значення в практиці фізичного виховання і спорту. Вони є основою для побудови модельних характеристик спортсменів, призначення норм у масових змаганнях, оцінки коректності проведення тренувального процесу і його елементів, визначення рівня фізичного розвитку дітей різного віку.

Приклад 3. Покажемо, як можна користуватися коефіцієнтом варіації при нормуванні. Часто для наближених обчислень за фактор розсіювання беруть R_max=X_max - X_min. Розглянемо нормативні вимоги для ковзанярів II розряду на дистанції 200 м. Вони становлять інтервал від 22,6 с до 24,0 с. Знайдемо максимальне розсіювання R_max=24,0-22,6=1,4 с. Знайдемо середнє арифметичне цих значень: =(22,6+24,0):2=23,3(с). Отже, нормативно допускається варіативність результатів ковзанярів II розряду в межах V=(σ : )·100=(1,4:23,3)·100=6,0(%). Якщо варіативність результатів перевищувала б значення коефіцієнта варіації 6,0%, то це означало б, що спортсмен виходить за межі своєї норми, демонструючи деяку нестабільність результатів.

Нехай ковзаняр, пробігаючи 15 раз дистанцію 200 м, показав такі результати (в сек.):

Через деякий час у того самого спортсмена було зафіксовано ще 15 результатів:

Характеристики першої серії випробувань такі: =23,7(с), σ²=1,66(с²), σ=1,29(с), V=5,5%, а другої серії - такі: =24,50(с), σ²=1,12(с²), σ=1,06(с), V=4,3%. Результати в секундах в обох серіях ті самі, але кількість повторень - різна. Проте і в першому, і в другому випадках варіативність результатів спортсмена не вийшла за межі норми (6%) для ковзанярів II розряду.

Є сенс установити граничні значення коефіцієнта варіації як нормуючого фактора в більшості спортивних спеціалізацій, в антропометричних вимірюваннях, фізіологічних і медичних показаннях тощо.

Коефіцієнтом варіації як нормуючим фактором можна було б користуватися під час наукових обмежень нормативних вимог у спорті, а також розв'язувати соціально-педагогічні проблеми фізичної культури.

В лекції наведено лише деякі приклади застосування основних показників варіаційних рядів.

Запитання для самопідготовки

1. Як знайти середнє арифметичне варіаційного ряду?

2. На що вказує середнє арифметичне?

3. Чи завжди середнє арифметичне є членом варіаційного ряду?

4. З якою точністю варто знаходити середнє арифметичне аби не ускладнювати процес подальших обчислень?

5. Як обчислюється проста, або незважена, середня арифметична величина?

6. Що характеризує середнє лінійне відхилення?

7. Як обчислити середнє лінійне відхилення? Чому різниці між варіантами і середнім арифметичним беруть за модулем при знаходженні d?

8. Яка характеристика називається розмахом варіації?

9. Про що свідчить відмінність значень розмаху варіації двох груп з однаковими значеннями середнього арифметичного?

10. Що характеризує дисперсія і середнє квадратичне відхилення?

11. Як обчислити ці характеристики?

12. Як знаходиться коефіцієнт варіації і що він характеризує?

13. Коли вибіркова сукупність вважається однорідною?

14. В яких дослідженнях здебільшого використовують коефіцієнт варіації?

15. Що таке медіана і мода?

16. Перелічити практичні задачі, які розв'язуються із застосуванням показників варіації у фізичній культур.

Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.

Методи організації навчально-пізнавальновальної діяльності — сукупність методів, спрямованих та передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок.

У межах цієї групи є підгрупи методів, які виділяються за різними ознаками в залежності від способу передачі і засвоєння інформації учнів. Методи цієї групи діляться на три групи:

а) словесні;

б) наочні;

в) практичні.

а) Словесні методи навчання - розповідь, бесіда, пояснення, інструктаж, шкільна лекція, робота з підручником.

Розповідь - послідовне розкриття змісту навчального матеріалу, це монологічна форма передачі знань учням. Їїособливістю є відсутність питань

Головні умови організації розповіді: чітке формулювання теми; продумування плану; вибір раціональної послідовності розкриття теми; вдалий підбір прикладів та ілюстрацій; підтримка певного емоційного тону.

Позитивне в методі розповіді є виклад значної кількості інформації за короткий час, емоційний характер розповіді впливає на почуття учнів. Недолік методу розповіді - мисляча активність учнів невисока.

У процесі розповіді доцільно практикувати: 1) короткі записи учнями почутої інформації, складання схем; 2) як прийом - розповідь від імені очевидця; 3) підвищувати ефективність розповіді риторичними, проблемними, узагальнюючими запитаннями.

Види розповіді: 1) розповідь-вступ; 2) розповідь-виклад; 3) розповідь- заключення.

Розповіді поділяють також на: художні (образний переказ фактів, вчинків дійових осіб (наприклад, розповіді про географічні відкриття, написання художніх творів створення мистецьких шедеврів та їй.), наукові та науково-поулярні (ґрунтуються на аналізі фактичного матеріалу, тому виклад пов'язаний з теоретичним матеріалом, з абстрактними поняттями.),, описові (послідовний виклад ознак, особливостей предметів і явищ навколишньої дійсності (опис історичних пам’яток, музею-садиби та ін.).

Пояснення — словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладі», наочних посібників, слів, термінів тощо. Пояснення розкриває зміст окремих фактів, явищ, законів. За допомогою пояснення вчитель підводить учнів до розуміння складних питань. Наприклад, учитель географії перед викладом нового матеріалу може пояснити учням записані на дошці нові назви, терміни. Метод пояснення переважно використовують під час викладання нового матеріалу, а також у процесі закріплення, особливо тоді, коли вчитель бачить, що учні щось не зрозуміли. Успіх пояснення залежить від його доказовості, логіки викладу, добору аргументації. Вагоме значення мають чіткість мовлення, його темп, образність мови.

Методика пояснення:

- супроводжувати пояснення наочністю, записами на дошці;

- пояснення повинно спиратися на опорні знання учнів,

- пояснення повинно бути доказовим, науково переконливим;

- у процесі пояснення доцільно використовувати прийом порівняння, логічні паузи, за допомогою яких виділяють головну думку.

Лекцій — усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. її практикують у старших класах. Лекції читають на визначені теми. Шкільна лекція дає можливість послідовно в певній системі викласти матеріал глибше, розкрити складну тему, наукову проблему.

Наприклад, про життєвий і творчий шлях письменника — з курсу літератури; з історії — на теми, присвячені аналізу причин та наслідків важливих історичних подій; з природничих дисциплін — на теми, які потребують розкриття сутності певних теорій тощо.

Метод лекції передбачає ознайомлення учнів з її планом, що допомагає їм стежити за думкою вчителя, за послідовністю розкриття теми. Важливо навчити школярів тезисно занотовувати зміст лекції, виділяти в ній головне. Доцільно хоча б вибірково перевіряти конспекти лекцій, знайомити учнів з допустимими скороченнями слів.

Успішне читання лекції залежить від підготовки до неї вчителя:

- складання чіткого плану;

- добору матеріалу, який змістовно розкриває тему;

- добору наочного матеріалу для демонстрування учням відповідних технічних пристроїв та ін.

Важливо під час лекції володіти увагою учнів. Цього досягають різними прийомами: незвичний початок лекції (короткий факт, що має стосунок до змісту лекції, деталь з біографії людини, про яку розповідатимуть). Увага учнів активізується, коли до них звертаються з пропозиціями на зразок «уявіть собі...», коли вони нібито стають співучасниками подій, про які йдеться на лекції. Підтримують увагу слухачів цікаві приклади-ілюстрації теоретичних положень, а також наочність, технічні засоби навчання, проблемний виклад матеріалу. Вчитель може вдатися і до таких простих прийомів, як риторичні запитання, підвищення голосу, паузи та ін.

Інструктаж – підготовка, спрямування навчально-пізнавальної діяльності учнів на засвоєння ними певних знань, умінь, навичок.

Види інструктажу:

- фронтальний, індивідуальний;

- усний, письмовий;

- вступний;

- поточний;

- заключний.

Розглянуті методи не дають змоги визначити активність учнів, їх участь в роботі, вчителеві важко виявити, як в учнів з його слів формуються уявлення про об'єкти, що є предметом вивчення. Тому існує небезпека, що засвоєні учнями знання будуть формальними.

Бесіда — метод навчання, що передбачає запитання і відповіді, отже існує діалог між учителем та учнями. Види питань: основні, додаткові, навідні.

За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну, бесіду-повідомлення, повторення, контрольну.

Вступну бесіду проводять з учнями як підготовку до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу.

Бесіда-повідомлення базується переважно на спостереженнях, організованих учителем на уроці за допомогою наочних посібників, записів на дошці, таблиць, малюнків, а також на матеріалі текстів літературних творів, документів.

Бесіду-повторення використовують для закріплення навчального матеріалу.

Контрольну бесіду — дня перевірки засвоєних знань.

За формою проведення розрізняють бесіди: індивідуальну (коли вчитель запитує одного учня з метою перевірки його знань) і фронтальну (вчитель ставить запитання до всього класу, а також, коли запитання ставить один учень, а відповідає інший або вчитель).

За характером діяльності учнів у процесі бесіди виділяють такі їх основні види: репродуктивна, евристична, катехізисна.

Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного матеріалу . її проводять з вивченого навчального матеріалу. Відповідаючи на запитання вчителя, учні повторюють пройдений матеріал, закріплюють його, водночас демонструючи рівень засвоєння. Така бесіда може бути супутньою, поточною, підсумковою, систематизуючою.

Евристична бесіда (сократівська) включає елемент творчості, вимагає роздумів, це послідовні проблемні запитання, у ході відповідей на які учнів встановлюють внутрішні причинно-наслідкові зв’язки між явищами. До неї вдаються лише за умови належної підготовки вчителя, досконалого володіння ним методикою навчання й відповідного рівня мислення учнів. Цей метод цінний у тому разі, якщо вчитель за допомогою правильно дібраних запитань і правильного ведення всієї бесіди вміє залучити всіх учнів класу до активної роботи.

Катехізисна бесіда спрямована на відтворення відповідей, які погребують тренування пам'яті. її використовували ще в середньовічних школах. За таким самим принципом побудований церковний підручник, в якому релігійні істини поділено на запитання й відповіді. Цей метод вимагав від учнів середньовічних монастирських шкіл заучування без розуміння й осмислення запитань і відповідей, у сучасних школах вій використовується таким чином, що учнів підводять до самостійної розумової діяльності, до самостійного мислення. Катехізисна бесіда дає змогу проконтролювати розуміння учнями вже вивченого матеріалу, сприяє розвиткові мислення й тренує пам'ять.

Ефективність методу бесіди залежить від уміння вчителя формулювати і ставити запитання. Під час бесіди важливо звертати увагу на якість відповідей учнів і за змістом, і за стилем. Вони мають бути повні (особливо в молодших класах); усвідомлені й аргументовані; точні й чіткі; літературно правильно оформлені.

Робота з підручником — організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

Існують різні види самостійної роботи з підручником. Найпоширеніший — читання тексту підручника з метою закріплення знань, здобутих на уроці. Розпочинаючи читання підручника, учень повинен пригадати матеріал, який вивчався на уроці. Це допоможе йому глибше проникнути в зміст прочитаного. Дуже важливо навчити учнів схоплювати порядок викладу і в процесі читання подумки складати план. Прочитавши текст, учень повинен подумки відтворити основні положення теми.

Інша форма самостійної роботи з підручником — відповіді на запитання, подані в підручниках після тексту. Це привчає учнів до уважного читання тексту, виокремлення в ньому головного, допомагає встановлювати при-чинно-наслідкові зв'язки, виявляти й запам'ятовувати найістотніше.

Ще один вид самостійної роботи з підручником — заучування текстів (правил, законів, віршів та ін.). Його слід починати з уважного читання матеріалу, відтак необхідно продумати прочитане й у довільній формі відтворити його зміст. Цілісне заучування невеликого матеріалу дає кращі результати, ніж заучування його частинами. Якщо ж текст великий, його ділять на смислові частини.

Окремим видом самостійної роботи є розгляд і аналіз учнями таблиць. малюнків та інших ілюстрацій, вміщених у підручнику. Щоб така самостійна робота мала осмислений характер, учням пропонують пов'язувати розгляд і аналіз з текстом підручника та знаннями, здобутими на уроках.

Учитель повинен вдаватися до різноманітних форм роботи з підручником на різних етапах уроку.

б) Наочні методи качання забезпечують залучення учнів до активної дальності із засвоєння знань. До них належать: спостереження, ілюстрування, демонстрування.

Метод спостереження - тривале, цілеспрямоване сприйняття об’єктів або явищ із фіксацією змін, які в них відбуваються, виявленням внутрішніх зв’язків та розкриття сутності явищ.

Школа має великі можливості для організації спостережень, їх можна вести на уроці (особливо у процесі лабораторних і практичних занять), використовуючи наочні посібники, під час екскурсій. Наприклад, за завданням учителя біології учні тривалий час спостерігають за ростом рослин. Формування складних географічних понять (клімат, погода) потребує самостійних спостережень упродовж року за атмосферою. Такі спостереження привчають учнів глибше аналізувати їх, порівнювати, робити висновки, занотовуючи все це в свої щоденники.

Методика організації будь-якого виду самостійного спостереження потребує послідовного використання його елементів:

- інструктаж учителя про мету, завдання і методику спостереження (повторення або вивчення навчального матеріалу, необхідного для свідомого виконання завдань спостереження),

- здійснення спостереження, фіксація, відбір і аналіз його результатів учнем, узагальнення і формулювання висновків (вивчення вчителем поданих учнями матеріалів спостереження, їх аналіз і оцінка виконаної роботи).

Ефективність методу спостереження значною мірою залежить від того, якою мірою зібрані під час спостереження матеріали вивчають і відповідно обробляють під керівництвом учителя й на їх основі роблять певні висновки, узагальнення.

Метод ілюстрування включає роботу з наочними посібниками (показ плакатів, карт, схем). Може бути цілісний показ, показ окремих частин, показ взаємозв’язків або певних етапів.

У навчальному процесі нерідко ілюструють предмети в натурі (рослини, живі тварини, мінерали, техніку та ін.), зображення об'єктів, що вивчаються (фотографії, картини, моделі та ін.), схематичні зображення предметів вивчення (географічні, історичні карти, графіки, схеми, діаграми тощо). Такі ілюстрації допомагають учням ефективніше сприймати навчальний матеріал, формувати конкретні уявлення, точні поняття.

Метод демонстрування - показ рухомих засобів наочності (приладів, технічних установок і т. д,). Цей метод ефективний, коли всі учні мають змогу сприймати предмет або процес, а вчитель зосереджує їхню увагу на головному, допомагає виділити істотні сторони предмета, явища, роблячи відповідні пояснення. Під час демонстрування дію складного механізму розчленовують на елементи, щоб докладно ознайомити учнів з окремими процесами, які відбуваються одночасно. Демонструючи діючі моделі, виробничі процеси на підприємстві, слід подбати про дотримання правил техніки безпеки.

Використовуючи розглянуті вище наочні методи, вчитель повинен забезпечиш всебічний огляд об'єкта, чітко визначити головне, детально продумати пояснення, залучати учнів до пошуку потрібної інформації.

Практичні методи забезпечують набуття знань не лише через розумові дії, а й через практичні: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, графічні і дослідні роботи.

Вправи — багаторазове повторення певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коригуванням. Використовують такі види вправ:

підготовчі — готують учнів до сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці;

вступні— сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій;

пробні— перші завдання на застосування щойно засвоєних знань; тренувальні— набуття учнями навичок у стандартних умовах (за зразком, інструкцією, завданням);

творчі — за змістом і методами виконання наближаються до реальних життєвих ситуацій;

контрольні— переважно навчальні (письмові, графічні, практичні вправи).

Кількість вправ залежить від індивідуальних особливостей школярів і має бути достатньою для формування навички. Вправи не повинні бути випадковим набором однотипних дій, а мають ґрунтуватися на системі, чітко спланованій послідовності дій, зокрема поступовому ускладненні, їх не слід переривати на тривалий час. Ефективність вправляння залежить і від аналізу його результатів.

Лабораторні роботи — вивчення у шкільних умовах явищ природи за

допомогою спеціального обладнання.

Цінність лабораторних робіт у тому, що вони сприяють зв'язку теорії з практикою, озброюють учнів одним із методів дослідження в природних умовах, формують навички використання приладів, вчать обробляти результати вимірювань і робити правильні наукові висновки і пропозиції. Організаційно такі роботи проводять у формі фронтальних занять або індивідуально.

До початку лабораторної роботи вчитель інструктує учнів: формулює її мету, знайомить їх з обладнанням, пояснює, в якій послідовності і як виконувати роботу, вести записи і оформляти результати. Для лабораторних робіт складають картки-інструкції, з якими учні можуть ознайомитись індивідуально. Вчитель стежить за виконанням роботи кожним учнем й у разі потреби дає консультацію Під час виконання лабораторної роботи учні повинні дотримуватися правил техніки безпеки. Завершується лабораторна робота усним або письмовим звітом кожного учня.

Практичні роботи — за характером діяльності учнів близькі до лабораторних робіт. Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Практичні роботи мають важливе навчально-пізнавальне значення, сприяють формуванню вмінь і навичок, необхідних для майбутнього життя та самоосвіти. Виконання таких робіт допомагає конкретизації знань, розвиває вміння спостерігати й пояснювати явища, що вивчаються. Зміст і методика виконання практичних робіт залежать від специфіки навчального предмета.

Етапи проведення практичних робіт: пояснення вчителя (теоретичне осмислення роботи) — показ (інструктаж) — проба (2— 3 учні виконують роботу, решта спостерігає) — виконання роботи (кожен учень виконує роботу самостійно) — контроль (роботи учнів приймають і оцінюють).

Графічні роботи — роботи, в яких зорове сприймання поєднане з моторною діяльністю школярів, креслення і схеми, замальовки з натури або змальовування, робота з контурними картами, складання таблиць, графіків, діаграм. Техніку графічного зображення учні опановують не тільки на уроках креслення і малювання; а й математики, фізики, хімії, географії, історії, біології під час виконання різних завдань. Наприклад, на уроках біології учні малюють схему сівозміни на пришкільній ділянці, що допомагає зрозуміти суть чергування культур на шлях і проведення необхідної обробки ґрунту; на уроках географії — наносять на контурні карти розміщення корисних копалин в різних регіонах України, на уроках історії — складають хронологічні таблиці, що сприяє кращому засвоєнню дат історичних подій.

Дослідні роботи - пошукові завдання і проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів. їх застосовують у процесі вивчення будь-яких предметів, передусім на факультативних і гурткових заняттях. Учні складають звіти про свої спостереження за розвитком рослин, життям тварин, природними явищами; пишуть огляди науково-популярної літератури, твори на вільну тему; роблять схеми дій приладів, верстатів, машин; вносять пропозиції щодо вдосконалення технологічних процесів.

Елементи пошуковості, дослідницької діяльності сприяють вихованню у них активності, ініціативи, допитливості, розвивають їхнє мислення, спонукають до самостійних пошуків.

У практичній діяльності вчителя словесні, наочні та практичні методи навчання тісно взаємопов’язані. Наприклад, під час розповіді, лекції чи бесіди вчитель використовує методи ілюстрування і демонстрування, на лабораторних і практичних заняттях здійснюється інструктаж за допомогою методів пояснення та розповіді. Завдання вчителя — знайти оптимальне поєднання цих методів, не припускаючи необґрунтованого превалювання одних і нехтування іншими.

Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності

Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності - це методи, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. їх поділяють на дві групи:

а) методи формування пізнавальних інтересі учнів:

- метод навчальної дискусії;

- метод створення ситуації новизни навчального матеріалу;

- метод опори на життєвий досвід учнів;

- метод пізнавальних ігор;

- метод створення ситуації інтересу в процесі викладання навчального матеріалу,

- метод створення відчута успіху в навчанні;

6) метод стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні.

а) Методи формування пізнавальних інтересі учнів

Метод навчальної дискусії — суперечка, обговорення будь-якого питання навчального матеріалу. Цей метод ґрунтується на обміні думками між учнями, вчителями й учнями, вчить самостійно мислити, розвиває вміння практичного аналізу і ретельної аргументації висунутих положень, поваги до думки інших.

Навчальна дискусія використовується під час спільного розв'язання проблеми класом або групою учнів, її мета — обговорення наукових положень, даних, що потребують безпосередньої підготовки учнів за джерелами ширшими, ніж матеріал підручника. Як метод формування інтересу до знань, вона покликана не лише дати учням нові знання, а й створити емоційно насичену атмосферу, яка б сприяла глибокому проникненню їх в істину, отриманню від цього позитивних емоцій. Під час дискусії учні взаємно збагачуються навчальною інформацією.

Навчальна дискусія створює оптимальні умови для попередження можливих помилкових тлумачень, для підвищеної активності учнів і міцності засвоєння ними матеріалу. Вона вчить прийомів аргументування, наукового доведення. Участь у дискусії виховує в учнів уміння активно обстоювати власну точку зору, критично підходити до чужих і власних суджень. Але цей метод тільки тоді дає бажаний результат, коли навчальний процес відбувається в атмосфері доброзичливості, повага до думки товариша, що дає змогу кожному висловлюватися, не боячись осуду, скептицизму тощо.

Метод створення відчуття успіху в навчанні — метод, який передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх. Цей метод ефективний у роботі з учнями, які мають проблеми з навчанням. Учитель надає такому учневі допомогу доти, поки він наздожене однокласників і отримає першу хорошу оцінку, яка піднімає настрій, пробуджує усвідомлення власних можливостей і на цій основі прагнення закріпити успіх. Уважно спостерігаючи за навчальною діяльністю кожною учня, вчитель може своєчасно прийти на допомогу тому, кому вона потрібна. Так запобігають появі прогалин у знаннях окремих учнів і водночас усувають причини незадоволення й небажання вчитися. Забезпечення успіху в навчанні ефективніше, коли в учнів зміцнюють віру у власні сили, пробуджують почуття власної гідності.

Метод пізнавальних ігор — спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок. Гра у навчальному процесі забезпечує емоційну обстановку відтворення знань, полегшує засвоєння навчального матеріалу, створює сприятливий для засвоєння знань настрій, заохочує до навчальної роботи, знімає втому, перевантаження. За допомогою гри на уроках моделюють життєві ситуації, що викликають інтерес до навчальних предметів.

Сучасна психологія визнає, що гра охоплює всі періоди життя людини. Це - важлива форма її життєдіяльності, а не вікова ознака. З грою людина не розлучається все життя, змінюються лише її мотиви, форми проведення, ступінь вияву почуттів та емоцій. Розробкою теорії дитячих ігор, з'ясуванням ролі, структури і значення гри для виховання і навчання дітей займалися психолога Ж. Піаже, Л. С. Виготський, О. М. Леонгьєв, Д. Б. Ельконін та ін.

Використання ігор у навчанні робить недоречною авторитарну позицію вчителя в спілкуванні з дітьми. Адже, щоб зацікавити дітей майбутньою діяльністю, внести в навчання ситуації несподіванки, вільного вибору, яскраві позитивні емоції, педагог повинен сам стати учасником гри.

Особливо важливе поєднання гри з навчальною діяльністю в початкових класах, коли складний перехід від дошкільного дитинства до школи зумовлює поступову зміну провідних видів діяльності - ігрової на навчальну.

У світовій педагогіці відомі системи дидактичних ігор, які вперше розробили для дошкільного виховання Ф. Фрєбель і М. Монтессорі, а для початкового навчання - О. Декролі.

Дидактичні ігри, які використовуються в початковій школі, виконують різні функції: активізують інтерес та увагу дітей, розвивають пізнавальні здібності, кмітливість, уяву, закріплюють знання, вміння і навички, тренують сенсорні вміння, навички тощо. Правильно побудована цікава дидактична гра збагачує процес мислення індивідуальними почуттями, розвиває саморегуляцію, тренує вольові якості дитини.

У навчальному процесі ігрова діяльність має форму дидактичної гри, ігрової ситуації, ігрового прийому, ігрової вправи.

Види дидактичних ігор:

- сюжетно-рольові;

- ігри-вправи;

- ігри-драматизації;

- ігри-конструювання.

Структурні складові дидактичної гри - дидактичне завдання, ігровий задум, ігровий початок, ігрові дії, правила гри, підбиття підсумків.

Дидактичні ігри можна включати в систему уроків:

- увесь урок будується як сюжетно-рольова гра (наприклад, деякі уроки навчання грамоти, що мають на меті ознайомити дітей з новими звуком і літерою; уроки-мандрівки; уроки ознайомлення з навколишнім, розвитку мовлення тощо);

- під час уроку як його структурний елемент;

- під час уроку кілька разів створюються ігрові ситуації (за допомогою казкового персонажа, іграшки, незвичного способу постановки завдання, елементів змагальності тощо).

Величезні можливості дає застосування ігор під час екскурсій у природу. Розкрити перед дітьми різноманітність і красу навколишньої дійсності, привернути увагу до малопомітних, але істотних ознак рослинного і тваринного світу значно легше, якщо залучити учнів до активного емоційного сприймання.

Саме цьому сприяють сюжетні ігри та ігри-вправи з природничим матеріалом. їхня мета - навчити дітей: знаходити потрібний предмет за допомогою аналізатора (дотику, смаку, запаху), оперуючи істотними озна­ками; описувати предмети й знаходити їх за описом; знаходити ціле за частиною і частину за цілим; групувати предмети за місцем, способом використання людиною; встановлювати послідовність стадій розвитку рослин.

Головні умови ефективності застосування дидактичних ігор - органічне включення в навчальний процес; захоплюючі назви, наявність справді ігрових елементів, зокрема зачинів, римування; обов’язковість правил, які не можна порушувати; використання лічилок; емоційне ставлення самого вчителя до ігрових дій (йога слова й рухи цікаві, несподівані для дітей).

Отже, дидактична гра в усіх своїх видах виконує різні функції, але домінує - мотиваційна; саме з цих позицій слід оцінювати її переваги порівняно з іншими методами навчання.

Метод створення ситуації інтересу в процесі викладання навчального матеріалу — використання цікавих пригод, гумористичних уривків, тощо якими легко привернути увагу учнів. Особливе враження справляють на учнів цікаві випадковості, несподіванки з життя й дослідницької діяльності вчених.

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу — передбачає, що у процесі викладання вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими збагатилися учні, створює таку морально- психологічну атмосферу, в якій вони отримують моральне задоволення від того, що інтелектуально зросли хоча б на йоту. Коли учень відчує, що збагачує свій багаж знань, свій словниковий запас, свою особистість, він цінуватиме кожну годину перебування в школі, намагатиметься ефективніше працювати над собою.

Метод опори на життєвий досвід учнів — полягає в тому, що у повсякденному житті за межами школи вони щодня спостерігають найрізноманітніші факти, явища, процеси, події, які можуть базуватися на певних закономірностях, з якими учні знайомляться під час вивчення шкільних предметів. Наприклад, спостерігаючи за процесом зведення будівлі, вони бачать, як за допомогою важелів пересувають важкі предмети, як подають на висоту цеглу або розчин за допомогою простого пристрою, не підозрюючи, що ці механізми діють на основі певних принципів (принцип дії важеля, принцип дії рухомого і нерухомого блоків). "Відкриття" на уроці наукових основ протікання процесів, які учні спостерігали в житті чи самі брали в них участь, викликає інтерес до теоретичних знань, формує бажання пізнати суть спостережуваних фактів, явищ, що оточують їх у житті. Тому, готуючись до уроку, вчитель повинен визначити, що в новому навчальному матеріалі може бути відоме учням, на що можна буде опиратися.

б) Метод стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні.

Ці методи передбачають:

- пояснення школярам суспільної та особистої значущості учіння;

- висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку;

- заохочення до сумлінного виконання обов'язків;

- оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби — вказівки на недоліки, зауваження.

Почуття відповідальності виховують:

- залученням слабших учнів до повторного виконання зразків роботи (варіантів) сильніших (наприклад, можна запропонувати учневі розв'язати виконану вже задачу раціональнішим способом або задачу, розв'язану сильним учнем, повторити оригінальне обґрунтування історичного явища та ін.);

- закріпленням усталених способів діяльності (постійним ускладненням їх);

- повторним залученням школярів до аналізу складних завдань;

- підтриманням емоційно-творчої атмосфери на уроці;

Методи контролю і самоконтролю у навчанні

Методи контролю - сукупність методів, які дають можливість перевірити рівень засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок.

Існують такі методи контролю і самоконтролю:

- Метод усного контролю.

- Письмовий контроль.

- Метод практичної перевірки.

- Тестування, заліки та іспити.

- Метод самоконтролю та самооцінки.

Метод усного контролю — найпоширеніший у шкільній практиці. Під час його використання учні вчаться логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, набувають досвіду обстоювати свою точку зору.

Усне опитування учнів здійснюється у певній послідовності:

- формулювання вчителем запитань (завдань) з урахуванням специфіки предмета і вимог програми;

- підготовка учнів до відповіді та викладу своїх знань;

- корекція і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді;

- аналіз і оцінка відповіді.

Для усної перевірки знань важливо визначити, які запитання чи завдання дати учневі. За рівнем пізнавальної активності вони є репродуктивними (передбачають відтворення вивченого); реконструктивними (застосування знань у дещо змінених ситуаціях); творчими (потребують застосування знань і вмінь у значно змінених (нестандартних) умовах, перенесення засвоєних принципів доведення (способів дій) на розв'язання складніших мислительних завдань.

Запитання для усної перевірки поділяють на: основні (формулюють таким чином, щоб учень міг дати на нього самостійну розгорнуту відповідь), додаткові (ставлять для уточнення, як учень розуміє певне питання, формулювання, формули та ін.) й допоміжні (є навідними, допомагають учневі виправити помилки,неточності).

Запитання для перевірки і оцінки знань учнів формулюють так, щоб вони не тільки передбачали відтворення вивченого, а й активізували мислення учнів.

У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та ущільнене усне опитування.

Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту відповідь учня на оцінку. Він повинен не лише відтворити текст підручника чи розповідь учителя на попередньому уроці, а й самостійно пояснити матеріал, довести наукові положення, навести власні приклади. Проводячи індивідуальне опитування, вчитель має визначитися, кого викликати, скількох учнів опитати, скільки часу відвести на опитування, а також передбачити, що в цей час робитимуть інші учні.

Мета фронтального опитування — перевірка знань, умінь і навичок одразу багатьох учнів. Йога проводять переважно тоді, коли необхідно виявити рівень засвоєння знань, які слід запам'ятати, оскільки вони є підґрунтям для засвоєння певного складного матеріалу. Таке опитування стимулює активність учнів, сприяє повторенню та систематизації знань.

На практиці фронтальне та індивідуальне опитування нерідко поєднують: учитель ставить учням запитання і проводить з ними перебіркову бесіду.

Ущільнене (комбіноване) опитування дає змогу перевірити знання відразу кількох учнів: один відповідає усно, решта — за вказівкою вчителя виконує певні завдання. Його проводять переважно тоді, коли весь матеріал в основному засвоєно і необхідно перевірити набуті знання, вміння та навички учнів. Коли учень виконав завдання учитель розбирає його разом з викликаним учнем, який пояснює хід його виконання (якщо це буде корисним для всього класу).

Оцінюючи метод усної перевірки знань загалом, слід наголосити, що він сприяє встановленню тісного контакту між учителем і учнем, дає змогу стежиш за його думкою всьому класу, виявляти прогалини чи неточності в знаннях учнів і відразу їх виправляти. В процесі опитування одного учня здійснюється повторення, узагальнення і систематизація знань цілим класом. Таку перевірку можна проводити з будь-якого навчального предмета.

Крім позитивних рис, цей метод перевірки має й недоліки. Передусім той, що на перевірку витрачається надто багато навчального часу, вона збуджує нервову систему опитуваного учня, нерідко буває суб'єктивною, а об'єктивність важко встановити, бо відповідь учня не фіксується. Крім того, вона нерідко буває нерівнозначною, оскільки різним учням ставлять різні запитання, часто неоднакові за складністю, що дає змогу сміливішим дітям отримати вищий бал ніж тим, хто знає, але не вміє впевнено висловлювати свої думки.

Метод письмового контролю — письмова перевірка знань, умінь та навичок. З таких предметів, як мова і математика, його використовують не рідше, ніж усну перевірку. Письмовим методом перевіряють знання учнів і з географії, історії, біології, хімії. Залежно від навчального предмета письмовий контроль знань здійснюють у формі: контрольної роботи, твору, переказу, диктанту та ін. Мета письмової перевірки — з'ясування ступеня оволодіння учнями вміннями і навичками з предмета. Водночас існує можливість визначити і якість знань — їх правильність, точність, усвідомленість, уміння застосовувати ці знання на практиці. Письмові роботи можуть виконуватись і як домашні завдання.

Контрольну письмову роботу перевіряє вчитель. За її результатами він аналізує якість знань, умінь та навичок класу загалом та окремих учнів і вживає заходів для усунення помилок і недоліків.

З метою запобігання перевантаженням учнів письмовими контрольними роботами необхідно складати грані зображення умови задачі, малюнки, креслення, діаграми, схеми, таблиці. Графічна перевірка може бути самостійним видом або як органічний елемент входити до усної чи письмової перевірки.

Метод програмованого контролю — полягає у висуванні до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується використанням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При цьому аналіз відповіді, виведення і фіксація оцінки можуть здійснюватися за допомогою індивідуальних автоматизованих засобів.

Наявність у школі комп'ютерів дає змогу механізувати процес перевірки, але її схема залишається.

Метод практичної перевірки — застосовують з таких предметів, як фізика, біологія, хімія, трудове навчання та інші, що передбачають оволодіння системою практичних умінь і навичок. Таку перевірку здійснюють під час лабораторних і практичних занять з цих предметів. Стежачи за тим, як учень виконує певні дії, вчитель з'ясовує, якою мірою він усвідомив теоретичні основи цих дій. Так, спостерігаючи за рослинами на пришкільній ділянці чи проводячи вдома досліди з рослинами, учні усвідомлюють процес утворення крохмалю на світлі, проростання насіння, дихання кореня, випаровування води через листя та ін.

Метод самоконтролю — усвідомлене регулювання учнем своєї діяльності задля забезпечення таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю — запобігання помилкам та їх виправлення.

Показником сформованості контрольних дій, а отже, й самоконтролю є усвідомлення учнями правильності плану діяльності та її операційного складу, тобто способу реалізації цього плану. Ефективний засіб формування в учнів навичок самоконтролю — використання колективних (фронтальних) перевірок у поєднанні з контролем з боку вчителя. У процесі навчання слід знайомити учнів з метою виконуваної роботи, вимогами до неї, способами виконання, прийомами самоконтролю і шляхами їх удосконалення. Важливу роль у самоконтролі відіграють педагогічна оцінка та самооцінка.

Метод самооцінки передбачає критичне ставлення учня до своїх здібностей і можливостей та об'єктивне оцінювання досягнутих успіхів. Стосовно самооцінки учнів поділяють на таких, що переоцінюють себе, недооцінюють себе, оцінюють себе адекватно. Для формування самоконтролю і самооцінки педагог повинен мотивувати виставлену учневі оцінку, пропонувати йому оцінити свою відповідь; організовувати в класі взаємоконтроль, рецензування відповідей інших учнів тощо.

Самоконтроль та самооцінку можна застосовувати до тієї частини знань, умінь і навичок, рівень засвоєння яких можуть легко визначити самі учні — формул, правил, географічних назв, історичних фактів, віршів тощо.

Для організації самоконтролю знань учнів ознайомлюють з нормами і критеріями оцінювання знань, звертаючи увагу, що помилки можуть бути істотні та менш істотні з огляду на мету контролю. Результати самоконтролю і самооцінки знань з окремих тем фіксують у класному журналі. Це робить їх вагомими, впливає на посилення відповідальності учнів за навчальну роботу, виховання почуття власної гідності, чесності.

3. Класифікація методів навчання за характером пізнавальної діяльності учнів

І. Я. Лернер (1917-1996) і М. М. Скаткін (1900-1991) розробили класифікацію методів навчання за характером пізнавальної діяльності учнів у процесі засвоєння різних компонентів змісту освіти, Кожному компонентові змісту освіти, на їхню думку, відповідає: певний спосіб його засвоєння. Так, знання засвоюються шляхом сприймання, усвідомлення і запам'ятовування учнями різноманітної інформації про довколишню дійсність. Уміння і навички формуються за допомогою практичного відтворення учнями способів діяльності, продемонстрованих учителем. Досвід творчої діяльності виробляється шляхом розв'язання нових для учнів проблем.

Відповідно до характеру пізнавальної діяльності учнів у процесі засвоєння різних компонентів змісту освіти виділяють п'ять методів навчання:

1. пояснювально-ілюстративний,

2. репродуктивний,

3. проблемного викладу,

4. частково-пошуковий або евристичний,

5. дослідницький.

Дещо умовно їх можна поділити па дві ірупи: репродуктивну (1 і 2 метод, які забезпечують засвоєння учнями готових знань і відтворення вже відомих їм способів діяльності), та продуктивну (4 і 5 метод, які мають ту особливість, що учні в процесі творчої діяльності відкривають суб'єктивно нові для них знання), Проблемний виклад належить до проміжної групи, тому що він однаковою мірою передбачає, як засвоєння готової інформації, так і елементи творчої діяльності учнів.

Пояснювально-ілюстративний метод

Сутність цього методу полягає: в тому, що вчитель, користуючись різними засобами, повідомляє: спеціально підготовлену, систематизовану інформацію, а учні сприймають її, осмислюють і фіксують у пам'яті. Для повідомлення нової інформації вчитель може скористатися усним словом (розповідь, лекція, пояснення), текстами (підручник, посібники), наочними засобами (картини, таблиці, схеми, кінофільми, телебачення, комп'ютери, натуральні об’єкти в класі і під час екскурсій), практичним показом способів діяльності (демонстрація способів роботи на верстаті, зразків відмінювання, способу розв'язання задачі, доведення теореми, складання плану, анотації тощо), Учні слухають, читають, спостерігають, співвідносять нову інформацію з раніше засвоєною і запам’ятовують.

Пояснювально-ілюстративний метод має суттєві переваги: викладання і засвоєння знань здійснюється в системі, послідовно, в економному режимі й темпі, для великої кількості учнів одночасно він дозволяє за відносно короткий відрізок часу повідомити учням у концентрованому вигляді значний обсяг наукової інформації.

Водночас цей метод має: й суттєве обмеження: діяльність учнів зводиться в основному до запам'ятовування і відтворення інформації, яку в готовому вигляді повідомляє учитель, тому мало розвивається творче мислення і пізнавальні уміння учнів (уміння бачити проблеми, ставити запитання, аналізувати і порівнювати факти, виділяти елементи цілого тощо).