Українські землі в складі Австрійської монархії.

 

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн українців (із загальної кількості населення 2, 5 млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперії. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур.

 

Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п'ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей, ще й платили натуральний оброк. До того ж володарі панських маєтків постійно урізали й так незначні селянські наділи. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі менше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Провадилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний і національний гніт довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.

 

Західноукраїнські землі було поділено на округи (циркулі) на чолі з австрійськими чиновниками - старостами. Очолював управління губернатор, який перебував у Львові. У містах створювались магістрати на чолі з бургомістрами і радниками, яких призначав австрійський уряд. Галичина разом з частиною польських земель, що дісталися Австрії після поділів Польщі, була виділена в окремий коронний край-- "Королівство Галщії і Лодомерії" (Володимири) з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по річці Збруч, яка понад півтора століття була рубежем розчленування українського народу двома імперіями. Буковина з центром у Чернівцях на правах окремого Округу входила до складу Галичини, а з 1849-го по 1018 pp. мала статус окремого коронного краю. Закарпаття, на території якого компактно проживала більшість українців Угорщини, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, ділилось на чотири комітати (жупи). Таким чином, в межах Австрійської імперії західноукраїнські землі були розмежованими й не становили єдиного адміністративного цілого.

 

Напруження в соціальних і міжнародних відносинах у західноукраїнських землях зумовило спроби Габсбургів провести часткові реформи. Австрійські монархи Марія-Терезія та Йосиф II під час свого спільного правління (1765-1780) та самодержавної влади останнього (1780-1790) намагалися змінити аграрне законодавство. 1782 р. було скасовано особисту залежність селянина від землевласника, а 1786 р.-- частково обмежено панщину. Певні зміни було внесено в духовне життя. Зокрема 1781 р. було скасовано обмеження й дискримінацію некатолицьких конфесій. Шкільну освіту було переведено на державне утримання. Згідно зі шкільною реформою 1774 р. у містечках і великих селах було створено початкові ("тривіальні") школи, в окружних центрах -- "головні", в центрах провінцій-- "нормальні", в яких велася підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи було перетворено на гімназії. Робота освітніх закладів велась на основі державних навчальних програм та обов'язкових підручників. Це сприяло розвиткові національно-культурного життя в краї. Але ці реформи наштовхнулися на опір консервативних сил, бюрократичних структур державного управління й пізніше частина з них, насамперед у сфері аграрних відносин, була скасована Йосифом II та його наступниками.

 

Проте й за цих надзвичайно складних умов населення земель не втрачало своєї історичної, етнічної та культурної самобутності, спільності з усім українським народом.

 

Значної уваги культурно-освітним і національним питанням надавало українське духівництво, представники якого на чолі з каноніком Іваном Могильницьким заснували 1813 р. "Клерикальне товариство" з метою перекладу, видання й розповсюдження серед віруючих релігійної літератури українською мовою. Активна діяльність цього першого в Галичині культурно-освітнього товариства була спрямована проти експансії римсько-католицької церкви, мала позитивні наслідки, незважаючи на запеклий опір польського духівництва.

 

Велику роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. При ньому діяв Руський інститут з трирічним україномовним курсом навчання, де були професорами такі відомі вчені, як А. Гільтенбранд, М. Куральт, П. Лодій, І. Мартинович, І. Фестлер, Г.Уліх та інші. їхні праці й лекції сприяли формуванню й піднесенню національної свідомості серед студентської молоді.

 

У 30-х роках у Львівській семінарії студенти М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький створили гурток демократичної української молоді, що дістав назву "Руська трійця" (в широкому розумінні так називали всю групу, до якої, крім засновників, входили М. Устиянович, А. Могилецький та інші їхні ровесники). Своєю просвітницькою діяльністю гуртківці сприяли пробудженню національної свідомості народу, розвиткові й поширенню української мови. Вони писали статті з історії, збирали українські народні пісні та думи, друкували їх. Коли цензура заборонила видання збірки творів під назвою "Зоря", "Руська трійця" уклала другу книжку-альманах-- "Русалка Дністровая", що вийшла 1837 р. в Угорщині. Це був перший Серйозний виклик поневоленого українського народу колоніальній політиці Австрійської імперії. "Русалка Дністровая" посіяла зерна, що дали буйні сходи в період українського національного відродження.

 

Революційно-визвольний рух 1848 p., що охопив країни Західної Європи і розгорнувся в західноукраїнських землях, примусив австрійського імператора Фердинанда І декларувати демократичні свободи. Ця "весна народів" прийшла в Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, де 17 квітня 1848 р. було скасовано феодальну залежність селян і панщину.

 

Демократизація суспільного життя сприяла пожвавленню польського визвольного руху, для керівництва яким було створено у квітні 1848 р. Польську раду народову; розпочалося формування національної гвардії. Поляки домагалися перетворення Галичини на свою автономну провінцію, нехтуючи прагненням українців, що становили більшість населення краю, до самостійного національного розвитку.

 

На противагу екстремістському польському рухові 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну руську раду як координаційний орган українського відродження. До неї увійшли священики, інтелігенція та студенти, а очолив її єпископ Г. Яхимович. Головна руська рада відкрила 50 місцевих і 13 регіональних філій, організувала відділи та комісії, що опікувалися освітою, займалися селянським питанням, а також видавала (з травня 1848 р.) першу в Галичині українську газету "Зоря галицька". В містах формувалися підрозділи Української національної гвардії. Невдовзі монархія кинула їх на придушення повстанців в Угорщині.

 

У жовтні 1848 р. Головна руська рада скликала у Львові з'їзд українських діячів науки та культури, Собор руських учених, який ухвалив заснувати в західноукраїнських землях господарське й історичне товариство, народні читальні, хорові та музичні колективи, видавати популярні підручники з історії України, налагодити охорону пам'яток історії та культури. Рада відкрила Народний дім у Львові з бібліотекою, музеєм, клубом і книгарнею. При Львівському університеті почала діяти кафедра української мови та літератури. Створювалися україномовні народні школи й гімназії.

 

Значним надбанням визвольної боротьби стала участь українського населення у виборах до австрійського парламенту в червні 1848 p., -- українці тоді здобули 39 депутатських місць. Вони рішуче виступали за остаточну ліквідацію кріпацтва, а також соціальних політичних утисків українства з боку властей, захищали його право на освіту, свою державну мову й урядові посади.

 

Долю Галичини поділяла й Буковина-- ще одна частина української землі. Тут керівником антикріпосницького руху був Лук'ян Кобилиця, якого селяни обрали до австрійського парламенту. Восени 1848 р. він розгорнув кампанію протесту проти відокремлення Буковини від Галичини, якого домагалися помічники, й очолив народний виступ за повне проведення аграрної реформи. Селяни округів організували збройні загони; громади самочинно захоплювали поміщицькі землі, ліси й пасовиська, відмовлялися виконувати повинності. Однак на початку 1849 р. австрійський уряд на вимогу румунських феодалів відокремив таки Буковину від Галичини.

 

Наляканий піднесенням революційного руху австрійський імператор Франц-Йосиф І, що вступив на престол у грудні 1848 р. після зречення Фердинанда І, проголосив введення реакційної конституції (березень 1849); рейхстаг було розігнано. У травні 1849 р. російські війська на прохання австрійського імператора придушили угорську революцію. А 1850-го був заарештований ватажок селянського повстання в Буковині Л. Кобилиця. Після жорстоких тортур його вислали до м. Гура-Гумора (в Румунії), де він через рік помер. Влітку 1851 р. розпустили Головну руську раду.

 

Революційні події 1848-1849 pp. дали поштовх зростанню національної свідомості українського народу, зміцнили його прагнення до свободи й об'єднання українських земель.

 








Дата добавления: 2015-03-07; просмотров: 1443;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.007 сек.