Задунайська Січ.

Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків. Під час другої Турецької війни (1787-1791 pp.) вони ввійшли до складу нового козацького війська, яке організував князь Потьомкін. Переселене на півострів Тамань і на береги ріки Кубань, воно стало ядром населення Чор­номорського, чи пак, Кубанського війська.

Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем. Звід­си вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Москалям дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана й тому в міжчасі їхні емісари постійно намов­ляли козаків до повороту під царську владу, але вони на те не по­годилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини II й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Ту­реччиною.

Щойно в 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець. І так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не мог­ли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втіка­ли за Дунай.

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм по­селитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Йосиф II по­годився на те і приділив запорожцям землі в прикордонній про­вінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців переселилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або Setscha латинкою), решта залишилася в Добруджі.

У 1805 р. запорожців переведено на берега Чорного моря, в су­сідство з москалями-"некрасовцями", відомими також під назвою "донських раскольників" або "липован", які раніше втекли з Росії від релігійного переслідування. Але в міжчасі в Турецькій імперії дійшло до міжусобиць і запорожці силою обставин станули на бо­ці свого зверхника Брайлівського візиря. Тим часом його супер­ник Псвлівак приєднав собі некрасовців і післав їх проти запорож­ців, з якими вони так і не жили у згоді. Некрасовці радо з того скористали, несподівано напали на розсіяні оселі запорожців і спа­лили "їх до самих основ. Багато запорожців, неприготованих до бою, некрасовці вирізали, інші розбіглися. Після цього некрасовці в біль­шості відійшли на береги Марморного моря, залишивши свої осе­лі в місцевості Великий Дунавець.

Після Бухарестського миру 1812 p., поблизу Великого Дунавия запорожці побудували свою Нову Січ, що була обведена невисо­ким валом і сухим ровом. Посередині Січі знаходилася церква, паланка кошового та сорок куренів, на чолі яких стояли отамани. До куренів зараховували приписаних бл. 40 тисяч козаків, причому кож­ний курінь мав свою управу. Запорожці і тут застосовували свої старі закони і звичаї, які не дозволяли жінкам жити на Січі, а той, хто хотів одружитися, мусів вийти із Січі. Проте кількість козаків постійно зростала завдяки новим втікачам з України.

Але кошового отамана вибирали вже не всі козаки, а лишень отамани й вибирали безтерміново. Команда Січі складалася з од­ного осавула, одного писаря й одного драгомана, тобто перекла­дача. Всі звідомлення до турецьких властей мали передаватися тіль­ки українською мовою через драгомана. Навіть якщо кошовий знав турецьку мову, він не смів, під карою смерті, нею користуватися у взаєминах з представниками Порти чи Сераскира. Кошовий разом зі своїм штабом, з трьома бунчужними користувався великою вла­дою; він мав право карати за крадіж і за вбивство. І його присуд був остаточний. Кошовий юридично залежав тільки від одного ту­рецького Сераскира в Сілістрії. Запорожці не платили жодних да­нин, навпаки, Порта платила їм за їхню службу грішми й мукою. За тс козаки були зобов'язані, в разі потреби, виставляти визначе­ну кількість війська. Запорожці завжди носили свою зброю, але коли йшли на війну, то діставали зброю від Порти, яку із закін­ченням воєнних дій повертали назад. Поза воєнним ділом запорожці займалися головн

о рибальством і рибу продавали в Галаці або на побережжі Чорного моря.

Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час другої Російсько-турецької війни в 1787 р. Катерина II зверта­лася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозво­лить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали ко­заки чорноморці. Але загал запорожців, за виїмком деяких оди­ниць, на те не пішов. В боях з царськими військами задунайці вно­сили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те Голеніщев-Кутузов дав розпорядження, щоб чорноморці носили білу пе­рев'язку на правому рукаві для відрізнення від задунайців.

У часі російсько-турецької війни в 1806-1812 pp. Задунайська Січ була, зокрема, небажана й тому російський уряд повів агітацію серед задунайських запорожців, щоб вони повертітися назад на батьків­щину. Головнокомандуючий російськими військами І. Міхельсон звернувся 12 грудня 1806 р. до задунайців із закликом повертатися на батьківщину й усі їхні провини будуть їм прощені. У відповідь на той заклик відгукнулося бл. 1000 задунайських запорожців на чолі з Іваном Губою, типовим задунайським шукачем пригод. З них Мі­хельсон створив Усть-Дунайське Буджацьке військо та формував їх у курені з традиційними запорозькими назвами. У серпні 1807 р. це військо налічувало вже 1387 козаків. Створення Усть-Дунайського війська викликало неспокої і непослух серед селян України й вони почали цілими селами тікати до Молдавії. Унаслідок того цар Олександер І своїм декретом від 20 червня 1807 р. наказав ліквідувати Усть-Дунайську Січ, тому що "та організація створює між селянами пограничних губерній погані наслідки". Так Усть-Дунай

ська Січ бу­ла ліквідована. Козацтво розійшлося, Іван Губа із 400 козаками пе­реселився на Кубань, а основна маса бідноти, яка не бажала верта­тися у кріпацтво, повернулася за Дунай.

Перед вибухом Російсько-турецької війни 1828 р. російський уряд, побоюючись, щоб Задунайська Січ не виступила на боці Ту­реччини, повів серед цих запорожців агітацію за поворот в Укра­їну.

З часом для козаків за Дунаєм склалися скрутні умови, бо тур­ки вимагали, щоб вони несли військову службу на кордонах Оттоманської імперії та брали участь у карних експедиціях турецького війська проти православних болгар, греків і сербів, які саме в тих часах боролися за своє визволення з-під турецького панування. На­строї козацтва того часу відображені у тогочасній пісні:

Йосиф Гладкий (1789-1866) був козацького роду з Полтавщини і в 1820 p., залишивши свою родину, виїхав на заробітки до Оде­си, але незабаром мусів утікати й забрів до запорожців за Дунай. З запорожцями він брав участь у поході на греків у 1822 р., в якому він відзначився як відважний і добрий козак і, повернувшись з по­ходу, задунайці обрали його курінним отаманом. За старим зви­чаєм, на свято Покрови 1827 p., кошовий Василь Незамаївський відмовився бути переобраним і на кошового Задунайської Січі ко­заки вибрали Иосифа Гладкого.

Роль Гладкого у Задунайській Січі дуже неясна, невідомо чи прийшов він там як емісар російського уряду, чи випадково. Від самих початків сам він був прихильником партії, яка хотіла верта­тися в Україну під московське панування. Тому що в той час уже не було багато тих козаків, що втекли від москаля в часі руйну­вання Січі, молоде покоління дивилося на Росію вже іншими очима й до них власне належав Йосиф Гладкий.

Гладкий, ставши кошовим, підтримував російську пропаганду за поворот в Україну. Більшість козаків недовіряла російським обі­цянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, а з дру­гого боку боялася помсти з боку турків. Тоді він позвільняв старих курінних отаманів і, незважаючи на опозицію, настановив моло­дих, а сам став таємно порозуміватися з москалями. Щоб прихилити козаків до повернення, він пустив сфабриковану ним самим поголоску, що мовляв, з уваги на недалеку війну з Росією, і тому що дельта Дунаю напевно буде першим місцем воєнних дій між Росією і Туреччиною, султан, не довіряючи запорожцям, планує переселити їх до Єгипту. Але великого успіху він і тепер не мав.

Тимчасом Великий Візир вимагав, щоб Задунайська Січ висла­ла 13 000 козаків під Сілістрію. В страстну неділю 1828 р. прий­шов третій наказ, щоб козаки вирушили і Гладкий сам привів бл. 2000 козаків до Сілістрії, головно тих, яких він боявся, що вони не захочуть перейти до москалів, чим замилив і туркам і козакам очі. Тоді Гладкий за дозволом турецького візира повернувся назад на Січ, нібито зібрати ще більше війська, щоб привести на підмо­гу візирові. На Січі Гладкий знайшов заледве 500 однодумців, за­брав козацькі клейноди, скарбницю і подався з ними у бік Дунаю, де москалі шукали броду, щоб переправитися на турецький бік. Гладкий, знаючи місцевість, непомітно перепровадив російське військо через Дунай, яке несподівано вдарило на турків.

Діставши звістку про перехід Гладкого до москалів, у козацьких поселеннях настала паніка, люди кидали все й тікали, хто куди міг, знаючи, що турки за зраду Гладкого їх каратимуть. І справді тур­ки, довідавшись про зраду Гладкого, жорстоко помстилися над тими козаками, що залишилися, не щадячи ні старих, ні жінок, ні ко­зацьких дітей. Всіх козаків, що були під Сілістрією, вони арешту­вали й кинули до тюрми в Адріянополі, Січ спалили, а кого там захопили — вирізали. Почався погром усього українського насе­лення на Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Тоді на співпрацю з турками пішли й молдавани, які виловлювали козаків і як когось піймали, то відрубували їм голови.

По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й дозволили їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про відновлення Січі вже не могло бути й мови. Серед задунайських козаків Гладкий залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспівмірні жертви. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими вони ко­ристувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже на­віть дотримувати своєї національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися. Деякі з них навіть потурчилися.

У 1830-40 pp. українське населення "за Дунаєм", докладніше у дельті Дунаю, збільшилося за рахунок втікачів з України. У серпні 1858 р. європейська конференція у Парижі погодилася на об'єд­нання Валахії і Молдавії. У лютому 1862 р. турецький султан та­кож погодився на об'єднання тих двох князівств в одну державу — Румунію, і з того часу дельта Дунаю, яка досі була частиною князівства Молдавії, увійшла до складу новоствореного румунського королівства. Під час Російсько-турецької війни 1877-78 pp. части­на задунайських українців повернулася в Україну, але більшість із них залишилася за Дунаєм.

Основна маса задунайських українців проживає на острові Ле­тя, в головній дельті Дунаю, в частині повіту Тульча, що безпосе­редньо зв'язане з українською національною територією на північ від Дунаю, та в північній Добруджі. Там налічується 37 поселень, де займаються здебільша рибальством та мисливством. Нащадки за­порожців, які там живуть, називають себе запорожцями, а селяни, колишні втікачі від панщини, називають себе українцями. Але всі вони зберігають свої народні українські традиції.

Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуцький, є першим паростком зрубленого дерева — Дніпровської (Нової) Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Ко­зацьке військо, або "Чорноморську Січ", як це говорили в XVIII ст.

Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що разом із Гладким перейшли до москалів, бажали полупитися з запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не під­порядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріупо­лем і Бердянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром Азовського війська було місто Кальчик.