Постать Дмитра Вишневецького в історії України.

Дмитро Іванович Вишневецький шляхтич,волинський магнат, князь гербу Корибут династії Рюриковичів, Гедиміновичів, князів Глинських - Мамаєвичів і Чингізідів, а також Острожських і Дашкевичів, володарів краю тих часів, перших старост Черкаських і отаманів Запорізької Січі.

Дмитро Вишневецький народився в 1517 році в місті Вишнівці (імовірно 8 листопада — в день святого Дмитра) і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни — донька Семена Олізаровича та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом.

На публічну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Вишневецький взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії.

Знаємо його як заможного магната, властителя кількох сіл в полудневій Волині. Але замість розширяти й збільшувати свою „фортуну”, він віддається модному тоді спорту — боротьбі з Татарами.

Зі свого боку, як одного з найвизначніших репрезентантів боротьби з Татарами рекомендує його в своїй записцї Претвич з 1550 р. до польського короля Сигізмунда II Августа,який характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, що має виняткові здібності у воєнній справі. Сигізмунд ІІ Август призначив Вишневецького старостою міст-фортецьЧеркас та Канева. З цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком, яку Вишневецький сприймав як власну справу. Але далекоглядний князь не вдовольнився тією оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й магнати; він береться здійснити задум, який носився перед очима, очевидно, не одного з тодішніх людей, але не був реалізований досі — хоче заложити замки на Днїпрових островах, як твердині проти Татар.

Він планував створення політичного союзу польсько-литовської держави та Москви для організації відсічі турецько-кримської агресії. Центром його плана було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької організації на той час нема. Сигизмунд II стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Польщі у боротьбі проти Москви.

Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією.

Улітку 1553 року, серед цих заходів, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправляється до Стамбула. Не знати — чи вчинив він це тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енергійної допомоги, чи, можливо, в його планах було — опертися на Туреччину проти Криму. Про цей приїзд Жигимонту-Августу писав князь Острозький: «Вишневецький „з усею своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе”,вирушив до Турків — вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми козаками потягнув до Туреччини». Це викликало страшенну тривогу в двірських колах: всі боялися, що Вишневецький наведе Турків на Україну. Але страхи не мали основи: на початку 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини і постав перед королем в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе обов'язки посередника і заступника перед королем. Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

Але сміливі плани Вишневецького й безоглядність в їх виконання страшили короля. „Під сі часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями”, писав він Радивилу кілька літ пізніше. Супроти Татар литовсько-польське правительство старалося триматися обережно: формально Крим був союзником Литви проти Москви. Правительство боялося, щоб Вишневецький не зачепив Татар якось нетактовно. Князь навіть мав гадку „звести” його з границі й вислати з козаками на війну в Ливонію, цим самим якось звабити його з Низу. Але Вишневецький не давав себеошукати, й правительству залишалося тільки пильно уникати всякого прояву солідарності з небезпечнимслугою.

Тим часом як литовське правительство силкувалося втримати добрі відносини з Кримцями й звернути їx против Москви, Вишневецький як раз звернув ся в московський бік. Це був його власний план : ігноруючи державне суперництво Литви й Москви, вести свою степову політику, опираючись на обидві держави.

Саме в цей час він довідався, що московський цар Іван Васильович Грозний, бажаючи запобігти набігові кримських татар на московські окраїни, відрядив два загони російських ратників з путивльськими козаками на Низ — один, під керівництвом Чулкова, Доном, а другий, під начальством дяка Ржевського, Дніпром, наказавши їм «здобувати язиків і вивідувати про кримського хана». Звістка про похід росіян проти кримчаків була надзвичайно доречною і припала до смаку черкасько-канівським козакам, отож вони, зібравши 300 чоловік, під керівництвом своїх отаманів Млинського й Михайла Єськовича або Миська, кинулися вниз по Дніпру і разом з російським військом дяка Ржевського завдали немалої шкоди туркам і татарам під Іслам-Керменем, Очаковом і Волам-Керменем. Подвиги козаків черкасько-канівських замків підняли авторитет і самого старости князя Дмитра Вишневецького, і тоді, як Ржевський після походу відступив на «литовський», тобто західний бік Дніпра, Вишневецький опинився на Дніпрі й розташувався на острові Хортиці, звідки розраховував розпочати постійні набіги на мусульман. Для цього він 1556 року влаштував тут земляний «город» навпроти Кінських Вод, поблизу Протовчі, який згодом послужив запорізьким козакам прототипом Січі.

Про свої виступи проти татар і турків на Дніпрі Вишневецький негайно сповістив через слугу Миська короля Сигізмунда Августа, прохаючи королівської протекції. На це донесення король відповів Вишневецькому грамотою, писаною 1557 року. У ній король похвалив Вишнивецького за його службу, стійкість і мужність людей при обороні; обіцяв і на майбутнє не забувати його подвигів: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші.

У вересні того ж 1557 року Вишневецький відрядив в Москву козацького отамана Єськовича до царя Івана Васильовича бити чолом про те, щоб цар пожалував князя і прийняв його до себе на службу. Посол мав сказати цареві, що князь зовсім покинув польського короля і спорудив серед Дніпра, на Хортицькому острові, навпроти Кінських Вод, місто поблизу кримських кочовищ. Цар прийняв Єськовича з почестями і, вручивши йому «опасную грамоту» та царське жалування для Вишневецького, відрядив разом з Єськовичем боярських дітей Андрія Щепотьєва й Нечая Ртищева з наказом оголосити князеві про згоду царя на його службу Московській державі.За місяць після того Вишневецький відрядив до царя нових послів, сповістивши через них царя, що він — царський холоп дає своє слово приїхати до государя, але спочатку вважає за потрібне повоювати проти татар. І справді, Вишневецький дотримав слова: у грудні того ж року московський посол у Криму сповіщав царя, що жовтня першого дня князь Дмитро Вишневецький, випливши на пониззя Дніпра, взяв форт

ецю Іслам-Кермен, людей її побив, а гармати взяв і вивіз на Дніпро, у своє Хортицьке місто.

Майже роком пізніше, у жовтні 1558 року князь Вишневецький знову й цілком несподівано зазнав нападу з боку кримського хана Девлет-Гірея. Взявши з собою крім татар багато військ турецького султана й молдавського господаря, хан раптово підступив до Хортиці й люто напав на Вишневецького. Козаки довго відбивалися од хана, але згодом, використавши все продовольство і втративши багато людей, врешті залишив Хортицю і відійшов до Черкас і Канева, звідки сповістив царя. Той наказав йому здати Черкаси й Канів польському королеві, з яким росіяни уклали мир, а самому їхати в Москву. Вишневецький покорився волі царя, від якого отримав жалування, а також місто Бельов.

На початку 1559 року цар знову спорядив Вишневецького проти татар, а,повернувшись, 1561 року з «п'ятигорської землі» на Дніпро й розташувавшись поблизу острова Хортиці, став зноситися з польським королем про те, щоб знову перейти до нього на службу. Що спонукало Вишневецького до цього, невідомо: чи йому не сподобалося поводження Грозного з боярами в Москві, чи просто йому не сиділося на одному місці? Король охоче погодився прийняти Вишневецького на службу і 5 вересня 1561 року надіслав йому глейтового листа: «Пам'ятаючи вірні служби предків князя Димитрія Івановича Вишневецького, ми приймаємо його в нашу господарську ласку і дозволяємо йому їхати в державу нашої вітчизни і у двір наш господарський для служби нашої, не боячись суворості посполитого права і нашого від господаря карання й неласки нашої за те; може він добровільно у панствах наших жити, користуючись усілякими вольностями і свободою, як і інші княжата, панята й громадяни панства нашого». Приймаючи Вишневецького знову на службу, король мотивував свою милість до нього тим, що Дмитро Вишневецький ходив до московського царя ні для чого іншого, як для того, щоб дізнатися про «справи неприятеля і тим принести якомога більшу користь Речі Посполитій».

Після цього Дмитро Вишневецький разом із польським магнатом Альбрехтом Лаським приїхав до Кракова, де його радісно вітали маси люду. Король дуже ласкаво прийняв князя і вибачив його провину. Незабаром Вишневецький дуже тяжко захворів через якусь отруту, отриману ним іще в юнацькі літа. Король, довідавшись про це і жаліючи князя, наказав своїм лікарям оглянути його,які надали допомогу хворому і він щасливо видужав. Отже, з 1563 року Вишневецький знову вважався на службі у польського короля. Останній, прийнявши Вишневецького, негайно поцікавився у російського царя про причину його від'їзду з Москви: «Пришел он как собака и потек как собака; а мне, государю, и земле моей убытку никакого не причинил», — відповів цар Іван Васильович.

У цей час Вишневецький настільки постарів, що вже ледь міг сідати на коня, але дух героїзму в ньому ще не згас. Перебуваючи у Кракові, Вишневецький задумав нову справу: за порадою Ласького він вирішив оволодіти Молдавією і стати її господарем. Обставини йому сприяли: партія волохів, що не бажала обрання Томші, довідавшись про плани Вишневецького, відрядила до нього посольство й обіцяла господарство, якщо він з козаками підтримає цю партію. Князь погодився і 1564 року з чотирма тисячами козаків вирушив у Молдавію, однак Томша, побачивши нечисленні сили Вишневецького, несподівано кинувся на князевих людей, усіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького; але той устиг утекти і сховатися в копицю сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького відправили у Царгород до султана Селіма II. Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на залізні гаки, вмуровані в стіну біля орської затоки на шляху з Константинополя в Галату. Вишневецький при падінні зачепився ребром і висів так якийсь час живим, лаючи ім'я султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів.

Народ зберіг у своїй пам'яті величний образ князя і оспівав його трагічну загибель у вже існуючій пісні про козака Байду.За словами пісні, Байда був таким славним, що сам султан пропонував йому одружитися з його дочкою лише за умови, що він прийме віру Магомета; але Байда був настільки відданий православ'ю, що з презирством відкинув цю пропозицію і став плювати на все, що було любим і простому магометанинові і самому султанові, а врешті ухитрився навіть убити стрілою, поданою його слугою, самого султана з дружиною й дочкою. Турки, розлютившись на Вишневецького, вийняли у нього, ще живого, серце і, за словами польського письменника Несецького, порізали на шматки, поділилися між собою і з'їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був безстрашний Вишневецький. Пісня «Байда-козак» дійшла до нашого часу у багатьох варіантах, яка поширена на всій українській землі: від Галичини до Заднїпров'я.