Грюндвальдська битва.

Славнозвісна Грюнвальдська битва відбулася 15 липня 1410 р. між військами Тевтонського ордену й об'єднаною польсько-литовсько-російсько-українською армією поблизу с. Грюнвальд (Східна Пруссія, тепер Польща).

У XIII ст. німецькі рицарі заснували орденську державу в Пруссії та здійснювали спустошливі походи на литовські, білоруські, українські й російські землі. На початку XIV ст. хрестоносці напали на Польщу, захопили Гданське Помор'я і відрізали Польщу від Балтики. На заході їхні володіння зімкнулися з Бранденбургом і вони отримали змогу поповнюватися новими загонами німецьких рицарів.

Незабаром Тевтонський орден спрямував свої удари на Литовську провінцію Жемайтію, захоплення якої дало б хрестоносцям можливість об'єднатися з силами іншого ордену - Лівонського, який визнавав владу Великого магістра Тевтонського ордену. Лівонський орден захопив землі латишів і естів, загрожував Литві й Московській державі.

Уклавши Кревську унію 1385 р. і ставши польським королем, Ягайло взяв зобов'язання спрямувати зусилля Литви і Польщі на визволення їхніх земель від німецьких рицарів.

Кревська унія - проголошене 14 серпня 1385р. у м. Крево (Литва ) об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги та великого литовського князя Ягайла. Головною метою Кревської унії було об'єднання сил двох держав для спільної боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Згідно з умовами Кревської унії Ягайло ставав польським королем, залишаючись водночас великим князем литовським. Литовське князівство зберігало за собою незалежність, але в ньому істотно посилився польський вплив. Виконуючи умови унії, в 1385р. Ягайло разом з усіма своїми підданими прийняв католицтво. Частина українських і білоруських земель, які до того входили до складу Великого князівства Литовського, було приєднано до Польщі. Проти унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, під тиском яких угода не була реалізована на практиці.

Навесні 1409 р. почалося повстання в Жемайтії, яке підтримали Ягайло і Вітовт. Однак противники уклали перемир'я, термін якого закінчувався влітку 1410 р. За цей час німецькі рицарі несподівано залишились без союзників - угорський король Сигізмунд Люксембурзький вів війну з Туреччиною і Венецію, тому не зміг надати дієву допомогу, відмовився брати участь у війні й Лівонський орден, побоюючись мати у себе в тилу вороже настроєні Новгород і Псков. Союзники, навпаки, крім власне польських і литовських військ залучили на свій бік українців, росіян, добровольців із Чехії, Сілезії та Молдови.

Лівонський орден - католицька державна і військова організація німецьких феодалів у Східній Прибалтиці на латвійських і естонських землях у 1237-1561 рр., відгалуження Тевтонського ордену, що вела загарбницькі війни проти Литви і Русі. Зазнав поразки у

Льодовому побоїщі в 1242 р. розпався в період Лівонської війни 1558- 1588рр.

Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. у Пруссії між поселеннями Танненберг і Грюнвальд (у зарубіжній літературі її називають битвою під Танненбергом). На правому фланзі союзників розташовувалися польські війська під командуванням Ягайла, а на лівому - литовські, українські, російські та ін., очолювані Вітовтом. Вони і почали наступ першими. Однак їхня кіннота потрапила у завчасно підготовлені хрестоносцями ями, прикриті згори землею, і це дало змогу рицарям контратакувати силами важкої кінноти. Воїни Вітовта відступили у болотисту, лісисту місцевість, де важка кіннота рицарів втратила переваги і була розгромлена піхотинцями. На правому фланзі рицарі змусили відступати також і польські війська, однак там великий магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгенген припустився фатальної помилки, кинувши на поле бою останні резерви, що дало змогу військам союзників завдати остаточної поразки військам ордену- їх більша частина була знищена, а інша потрапила у полон. Тевтонський орден уже не міг проводити свою агресивну політику.

9. Люблінська унія.

Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:

- прагнення до унії значної частини української, білоруської, литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною силою були не магнати, а шляхта); б) прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);

- знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.

Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що НЕ хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.

Підписання угоди. 3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). .'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.

Основні положення угоди. Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії. Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;

б) полонізації (ополяченню) української знаті;

в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.

До позитивних наслідків унії можна віднести:

а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;

б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.