Организация и управление.

Патентовласник не завжди має достатньо ресурсних можливостей, щоб використати запатентований ним ви­нахід або корисну модель повною мірою. Тому законо­давством передбачено можливість передавання права на інтелектуальну власність, зокрема на об'єкти промисло­вої власності. Надаючи дозвіл використовувати винахід третій особі, автор винаходу має від цього комерційну вигоду.

Продаж ліцензій. Є достатньо поширеним видом пере­давання права власності.

Ліцензія(лат. licentia — свобода, право) —дозвіл використовува­ти технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протя­гом певного строку за обумовлену винагороду.

Продаж ліцензій патентовласниками та придбання їх суб'єктами підприємницької діяльності здійснюється на основі ліцензійного договору.

Ліцензійний договір— договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі, товарного знака, комер­ційної таємниці (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) лі­цензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні знаки тощо.

1. Залежно від підстави, на якій видається дозвіл використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові.

Добровільна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник патенту з власної волі передає свої майнові права іншій фізичній або юридичній особі на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони, обсяг користування і порядок виплати винагороди. Ліцензійний договір вважають дійсним, якщо він укладений у письмо­вій формі, підписаний сторонами та зареєстрований.

Примусова ліцензія. Це дозвіл на використання вина­ходу, що видається уповноваженою на це урядовою уста­новою за встановленою нею винагородою проти волі патентовласника. Світова практика показує, що вони видаються лише за виняткових обставин.

В Україні примусові ліцензії уповноважений реалізову­вати Державний департамент інтелектуальної власності. За законодавством України це може мати місце тоді, коли юридична особа, яка бажає використати запатентований винахід, не в змозі дістати прямий дозвіл патентовласника. Однак примусова ліцензія є певним обмеженням прав власника, тому може бути оскаржена патентовласником у судовому порядку.

Примусова ліцензія може реалізовуватись двома шля­хами: адміністративним або судовим. До адміністратив­ного вдаються тоді, коли цього вимагають інтереси сус­пільства або інтереси національної безпеки країни. За таких умов Кабінет Міністрів України може без згоди власника передати право на використання об'єкта промис­лової власності будь-якій іншій юридичній особі.

У судовому порядку примусову ліцензію може бути на­дано за заявою зацікавленої сторони. Такі дії можуть мати місце, коли власник чи його правонаступник зовсім не ви­користовували або використовували недостатньою мірою об'єкт промислової власності в Україні протягом трьох ро­ків після видачі патенту. Крім того, ці ж дії можуть бути застосовані і у випадку, коли використання патенту на ви­нахід чи KM було припинено на термін більш ніж три ро­ки. Цим самим забезпечуються умови для використання винаходу суспільством.

2. Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяють на патентні та безпатентні.

Патентна ліцензія. Вона передбачає передавання за­хищеного патентом технічного досягнення. Умови ліцен­зійного договору щодо обсягу прав і терміну дії в цьому випадку визначаються правилами, які регулюють експлуа­тацію патенту.

Безпатентна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник технічного рішення (технології) дає дозвіл або фактично розкриває перед партнером по договору знання, які з певних причин не були запатентовані або ж не підда­ються патентуванню, наприклад модернізація наявного обладнання, яка дає можливість виготовляти продукцію з іншими властивостями; навчання персоналу новій методи­ці роботи, ноу-хау технічного характеру. За таких умов ук­ладення угоди про передавання технології у формі безпа­тентної ліцензії містить ризик для власника технології, ос­кільки не забезпечує його прав власності при ознайомленні протилежної сторони з цінністю та деякими таємницями технології. Для зменшення цього ризику практикується укладення опціонної угоди про нерозголошення таємниць технології. Вона передбачає надання майбутньому імпор­теру технології технологічної документації або дослідного зразка, які не повинні розголошуватися ним певний тер­мін, а власнику технології — опціонної винагороди, яка при укладенні угоди про передавання технології врахову­ється як частина ліцензійного платежу; у протилежному випадку — втрачається покупцем опціонної угоди.

3. Залежно від обсягу прав на використання розрізня­ють звичайні, виключні й повні ліцензії.

Звичайна ліцензія. Надає ліцензіату право використан­ня об'єкта ліцензії. Право розпоряджання зберігається за ліцензіаром.

Виключна ліцензія. Цей вид ліцензії надає ліцензіату право виключного користування об'єктом ліцензії за умо­ви збереження за ліцензіаром права користування техніч­ним рішенням у частині, що не передається ліцензіату; при цьому ліцензіар не має права давати ліцензії на викорис­тання об'єкта промислової власності іншій особі на цій са­мій території в обсязі наданих ліцензіату прав.

В угоді за виключною ліцензією ліцензіар може обме­жити права ліцензіата стосовно:

— терміну дії угоди (який може бути рівним або меншим за термін дії патенту);

— території (конкретним підприємством, областю, країною тощо);

— виду використання (тільки продаж об'єкта або тільки його виробництво тощо).

Повна ліцензія. Згідно з нею ліцензіат одержує всі пра­ва на використання та розпорядження технологією.

Ліцензіат, що дістав виключні права на певний об'єкт інтелектуальної власності, має право на укладення субліцензійного договору з іншою особою в обсязі наданих йому прав. У цьому випадку правовідносини між ліцензіаром і ліцензіатом зберігаються. Субліцензіат не вступає у безпо­середні відносини з ліцензіаром. Усю відповідальність пе­ред ліцензіаром за виконання субліцензійної угоди у цьо­му випадку покладено на ліцензіата. Економічна доціль­ність субліцензійної угоди полягає в тому, що таким чином задовольняється потреба у попиті на товари та послуги на території дії угоди, якщо ліцензіат не спроможний за­довольнити їх сам. Обсяг прав, які надаються субліцензіату, визначаються обсягом прав, які одержав би ліцензіат за виключною ліцензію, і не можуть їх перевищувати.

Ліцензійний договір передбачає передавання прав на використання об'єктів інтелектуальної власності на комер­ційній основі. Тому виникає необхідність обґрунтування доцільності придбання ліцензій, суть якого полягає у визна­ченні і порівнянні витрат на проведення власних НДДКР і промислового освоєння їх результатів і витрат, пов'язаних з придбанням ліцензій і промисловим освоєнням.

Вибір способу оплати ліцензії на переданий об'єкт ін­телектуальної власності залежить від розміру втраченої вигоди ліцензіара за умов передавання об'єкта, захисту прав власності на нього, ступеня освоєння технології (ла­бораторна чи прикладна). Відповідно до цього у практиці господарювання сформувалися такі способи оплати лі­цензії:

— у формі паушального платежу — разової або поділе­ної на кілька частин суми виплат, яка визначається загаль­ною величиною можливих втрат ліцензіара та наданих ним послуг. Такий спосіб оплати, як правило, використо­вується при передаванні незавершених технологічних розробок;

— у формі роялті — періодичних сум виплат ліцензіару (встановленого відсотка від обсягів виготовленої продукції на основі переданої технології);

— у формі поєднання паушальної суми платежу та роялті.

Отже, передавання прав на використання продукту ін­телектуальної діяльності через укладення ліцензійного до­говору дає змогу винахідникам отримувати вигоду від ре­зультатів своєї роботи навіть за умов, коли вони безпосе­редньо не займаються впровадженням новації у виробничу діяльність. Крім того, придбання ліцензій фірмами забезпечує прискорення процесу дифузії інновацій, а значить, сприяє економічному зростанню суспільства.

У світовій практиці існує ще одна схема відступу прав на деякі види об'єктів інтелектуальної власності. Останні­ми десятиліттями у країнах з розвинутою економікою значного поширення одержав продаж товарів, послуг та технологій на умовах франчайзингу.

Франчайзинг. Передбачає взаємодію двох сторін: франчайзера (англ. franchisor — власник генеральної лі­цензії, організатор справ) — сторони, яка є власником пев­ного нематеріального ресурсу і диктує умови контракту, та франчайзі (англ. franchisee — енергійний бізнесмен) — сторони, яка готова виготовляти продукцію за технологією та умовами, запропонованими франчайзером. Поточна ді­яльність франчайзі є цілком самостійною, але його підпри­ємство функціонує не як відокремлений об'єкт, а діє як частина єдиного комплексу, об'єднаного франчайзером. Терміном «франшиза» (франц. franchise — вільність, при­вілей) позначають договір франчайзингу.

Цей термін у різних країнах трактують по-різному. У США під франшизою розуміють переважне право на ви­користання товарного знака, емблем чи символів (дизайн, логотип та інші матеріали ідентифікації), а також методів реклами і завойовування суспільного визнання. Крім того, до неї відносять: патенти та ноу-хау; методи ведення бізне­су, що становлять комерційну таємницю; стиль і способи оформлення інтер'єру; устаткування та пристосування, а також стандартні господарські процедури, що обов'язково використовуються при здійсненні процесу або використанні устаткування. Однак усі названі об'єкти попередньо мають бути захищені законом про авторське право або пройти ре­єстрацію торгової марки, дизайну, винаходу чи бути захи­щеними у будь-який інший спосіб.

У Франції франшиза — це співпраця підприємства, що надає послуги для одного або кількох підприємств, у ре­зультаті якої ці підприємства користуються товарним знаком (знаком обслуговування), вивіскою, ноу-хау під контролем підприємства, що є власником цих об'єктів промислової власності. У Великій Британії франшиза — це контрольна ліцензія, що видається власником об'єкта інтелектуальної власності (наприклад, товарного знака) іншій особі. Ця ліцензія дозволяє або навіть зобов’язує особу, яка отримала права на використання згаданого об'єкта, займатися (у період дії цієїугоди) визначеним у ній бізнесом, використовуючи при цьому специфічне най менування, що належить власнику або асоціюється з ним. Окрім того, вона надає право власнику здійснювати кон­троль протягом усього періоду дії ліцензії за якістю веден­ня бізнесу, що є предметом цієї угоди. Ця угода також накладає на її учасників певні зобов'язання. Так, власник об'єкта інтелектуальної власності зобов'язаний надавати партнеру по угоді обов'язкову допомогу стосовно управ­ління персоналом, організації продажу тощо. Особа, яка отримала ці права, зобов'язана ретельно виконувати усі вимоги, обумовлені у цій угоді і регулярно вносити опла­ту на рахунок власника об'єкта інтелектуальної власнос­ті, яким вона користується.

Захищеність охоронним документом чи режимом ко­мерційної таємниці прав на об'єкт інтелектуальної влас­ності змушує потенційних франчайзі укладати договір власності за плату. Цим вони забезпечують собі і власному бізнесу надійну перевагу та гарантію стабільного існуван­ня, подальшого зростання.

Договір франчайзингу є комерційно привабливим для усіх зацікавлених сторін, в тому числі і для споживачів то­варів та послуг.

Переваги франчайзингу для франчайзі:

— висока ймовірність досягнення успіху в розвитку фірми завдяки втіленню ідеї, опрацьованої і перевіреної ринком, тобто мінімізація стратегічного ризику (за статис­тикою, згортають свій бізнес понад 25% звичайних малих підприємств і тільки 5% франчайзі);

— точне прогнозування прибутків;

— спеціалізоване навчання, що пом'якшує труднощі, пов'язані з початком діяльності;

— маркетингові переваги, пов'язані з використанням марки власника франшизи;

— стандартизація та зниження витрат на маркетингові заходи;

— привілеї, що стосуються інвестування бізнесу.

Переваги франчайзингу для франчайзера:

— прискорення торговельної експансії;

— зниження фінансового ризику;

— зменшення маркетингових витрат завдяки стандар­тизації і ефекту масштабу;

— надходження від вступних внесків і виплат, пропор­ційних обсягу продажу;

— надходження від продажу матеріалів, комплектую­чих, послуг, що ексклюзивно постачаються франчайзі;

— мотивація високої активності франчайзі.

Переваги для споживачів і суспільства:

— сприяння посиленню конкуренції, що забезпечує споживачам якісні товари і послуги;

— залучення іноземних інвестицій, які забезпечують ефективне передавання новітніх технологій і створюють додаткові робочі місця;

— поповнення державного бюджету за рахунок надхо­дження коштів від оподаткування і стимулювання розвит­ку відповідних сфер діяльності;

— скорочення державних витрат, пов'язаних із бан­крутством підприємств та допомогою по безробіттю.

Інтенсивність інноваційних процесів обумовлює нині динаміку економічного розвитку країн і суспільств. От­же, створення сприятливих умов для здійснення іннова­ційної діяльності є надзвичайно важливим завданням державної інноваційної політики, позитивне вирішення якого створить умови для входження вітчизняної еконо­міки у світовий розподіл праці на основі рівноправного партнерства.

Организация и управление.

Система управления (СУ) представляет собой совокупность всех элементов, подсистем и коммуникаций между ними, а также процессов, обеспечивающих заданное функционирование организации. Она состоит из четырех подсистем: методологии, структуры, процесса и техники управления.

Методология управления включает в себя – цели, законы и принципы, функции, методы, технологии управления и практику управленческой деятельности.

Процесс управления представляет собой – систему коммуникаций, разработку и реализацию управленческих решений, информационное обеспечение.

Структура управления включает в себя – функциональную и организационную структуру, схему организационных отношений, конкретные схемы взаимодействия высших органов управления и профессионализм персонала.

Техника управления включает – компьютерную и организационную технику, офисную мебель, сети связи, систему документооборота.

Методология и процесс управления формируют управленческую деятельность, а структура и техника управления – механизм управления.

Основная задача системы управления – формирование профессиональной управленческой деятельности, которая может рассматриваться как процесс и как явление.

СУ организации рассматривается как сочетание науки и искусства управления, где наука – это прагматизм, а искусство – творчество.

Традиционно российская школа управления испытывает влияние американской и японской управленческих школ.

Функции и структура управления организации находятся в диалектическом единстве.

При создании новой организации функции служат основой для формирования структуры (подразделений, должностей, закрепления за ними прав, полномочий и ответственности). При совершенствовании или диверсификации производства и управления основой является структура, которая определяет диапазон возможного изменения набора функций.

В общем виде функция – это совокупность действий, относительно однородных по некоторому признаку, направленных на достижение частной цели и подчиненных общей цели управления. Функции, выполняемые в организации, можно разделить на три большие группы: производственные функции, функции управления производственными функциями, функции управления управленческой деятельностью.

К функциям управления управленческой деятельностью относятся: стратегическое управление, внешнее представительство, консультационная деятельность.

Функции управления управленческой деятельностью выполняют работники, имеющие в распоряжении менеджеров и направляющие их деятельность в соответствии с целями и миссией организации. Образуется следующая иерархия: конкретные функции управления, общие функции управления, типовые процедуры, набор операций.

Каждая функция, процедура и операция имеют три главных параметра: трудоемкость, сложность и стоимость. Трудоемкость выражается в часах. Сложность имеет три уровня – низкий, средний и высокий. Уровень сложности определяется на основе преобладания технических, логических либо творческих операций.

Каждая общая функция управления, составляющая конкретную ФУ, включает набор процедур: подготовку, согласование, принятие, утверждение, организацию выполнения решения. Приоритет процедур, составляющих ФУ, определяет уровень обязательности их исполнения. ФУ считается административной, если среди составляющих ее процедур приоритетна процедура «принятие решения» или «утверждение решения». ФУ считается технологической, если приоритетны процедуры «подготовка решения», «согласование» или «организация выполнения решения». При отсутствии в ФУ приоритетных процедур она считается патронажной.

Взаимосвязь между функциями выражается следующим образом:

Т_кфу = Т_п + Т_о + Т_а + Т_к;

С_кфу = (Т_п*С_п + Т_о *С_о + Т_а *С_а + Т_к*С_к) / Т_кфу

где Т_п , Т_о , Т_а , Т_к - трудоемкости, а С_п , С_о , С_а , С_к – номера уровней сложности общих ФУ – соответственно, планирования, организации, активизации, контроля.

По критерию типизации целесообразно выделять три набора конкретных ФУ для организации: базовый, отраслевой и групповой. Базовый набор состоит из функций, выполняемых в любой организации либо своими силами, либо с помощью привлеченных организаций. Отраслевой набор включает функции, характерные для конкретной отрасли народного хозяйства: промышленности, сельского хозяйства, строительства, транспорта, связи, торговли и т.п. Групповой набор состоит из функций, определяемых правовой формой организации (ООО, ОАО, ЗАО и др.). К типовому набору могут присоединяться и специфические функции управления.

Единичная самостоятельная общая функция управления (ЕСОФУ) служит элементом для построения соответствующей ЕСКФУ. Каждая ЕСОФУ является общей функцией, но не каждая общая функция – ЕСОФУ.

Между собой ЕСОФУ связаны на уровне процедур. В рамках одной функции процедуры могут быть внутренними и внешними, могут формировать линейные или функциональные связи. Процедуры подготовки решения, принятия решения и организации его выполнения являются внутренними для типового функционального звена, а согласование и утверждение – внешними.

Для формирования взаимодействия процедур нескольких типовых звеньев используется следующая метаморфоза процедур:

- процедура «Утверждение» переходит в процедуру «Подготовка решения»;

- процедура «Согласование» - в процедуру «Организация выполнения»;

- процедура «Принятие решения» переходит на нижестоящий уровень в одноименную процедуру.

УТ ПР СО

		П ПО – ПР – ОР

Решение

(П,О,А,К – типовые звенья, реализующие общие функции, соответственно, планирование, организацию, активизацию, контроль)

Типовое звено соответствует только одной ЕСОФУ. Оно обладает большей независимостью и стабильностью, чем звено управления. Границы типового звена и звена управления в общем случае не совпадают.

Основные принципы формирования типового функционального звена управления: однозначность, детерминированность, стабильность, ограниченность, согласованность, необходимая детализация, совершенствование.

Принцип однозначности – каждое типовое звено должно отражать только одну единичную самостоятельную общую функцию.

Принцип детерминированности – в типовом звене процедура принятия решения должна иметь одно входное и одно выходное воздействия.

Принцип стабильности – изменение трудоемкости функций в заданном диапазоне (нормативный уровень) не должно отражаться на структуре связей типового звена с другими звеньями.

Принцип ограниченности – в типовом звене процедура принятия решения должна быть только одна.

Принцип согласованности – типовое звено должно быть вписано в соответствующую среду своего функционирования, в которой оно должно усиливать действие закона единства системы управления.

Принцип необходимой детализации – типовое звено должно реализовывать одну единичную функцию и иметь все процедуры для ее выполнения.

Принцип совершенствования – в типовом звене должны быть заложены возможности для снижения трудоемкости выполнения функции и повышения качества ее выполнения.

Формирование функциональной структуры из типовых звеньев дает хорошие результаты для небольших организаций, где число функций управления не превышает 200. При увеличении их числа сложность функциональных структур существенно возрастает. Для организаций со значительно большим числом функций предлагается метод агрегирования в рамках единичной самостоятельной конкретной функции управления (ЕСКФУ). При этом важнейшее значение имеет совместимость функций.

С точки зрения совместимости функции бывают одинаковыми, однотипными и разнотипными. К одинаковым относят функции, выполняемые разными людьми по одинаковым правилам (напр., 100 брокеров на бирже). К однотипным относятся функции, выполняемые по разным правилам (технологиям), но относящиеся к одной сфере деятельности (конструкторы автомобилей различных марок). К разнотипным относятся функции, выполняемые по разным правилам и относящиеся к разным сферам деятельности (в подчинении гендиректора – различные функциональные руководители).

Возможные варианты распределения функций, процедур или операций среди работников:

- работник выполняет одну функцию. Количество и профессионализм работников определяются сложностью и трудоемкостью функции, с одной стороны, и нормой рабочего времени и квалификацией работников – с другой.

- Работник выполняет несколько функций в течение отчетного периода (месяц, квартал, год). Количество и профессионализм работников определяются не только сложностью и трудоемкостью функции, но и различием в сложности и совместимости функций. Здесь возможны следующие ситуации: а) все функции одинаковые; б) функции имеют разный характер совместимости (одинаковые, однотипные, разнотипные) и разную сложность выполнения.

Коммуникации в организации рассматриваются как явление и как процесс. Как явление коммуникации представляют установленные нормы (правила, инструкции, положения) взаимодействия между людьми в рамках организаций, соответствующих организационных форм. Как процесс коммуникации отражают принципы и закономерности отношений между людьми.

Принята следующая типология коммуникаций:

- между организацией и внешней средой;

- между подразделениями;

- внутри подразделений по уровням производства и управления;

- межличностные;

- неформальные.

Коммуникации могут характеризоваться либо полной поддержкой, либо наличием противоречий. Полная поддержка свидетельствует либо о пассивности подчиненных и большом авторитете руководителя, либо об их некомпетентности.

Наиболее характерная реакция подчиненных – противоречие. Противоречие – это результат взаимодействия сторон с различной степенью восприятия и оценкой одного и того же явления или объекта. Противоречие имеет 4 ступени: различие, поляризация, столкновение, антагонизм.

Для руководителя ступени противоречий – категории управляемые. Правильное формирование соответствующей ступени противоречий может повысить эффективность работы организации.

На ступени «различие» руководитель и подчиненный достигают взаимопонимания в целях, основных средствах и методах выполнения задания. Различия не накапливаются и носят кратковременный характер. «Поляризация» характеризуется взаимопониманием в целях и задачах, но различным подходом к методам их реализации. При этом «иные» точки зрения могут либо накапливаться для нахождения принципиально иного решения задачи, либо в процессе обсуждения переходить в категорию «различие». Ступени «различие» и «поляризация» эффективны в подразделениях с медленно меняющейся технологией (например, в экономических, финансовых структурах).

«Столкновение» характеризуется пониманием и поддержкой только части общей цели задания со стороны подчиненных. Руководитель и подчиненный при этом формируют различные частные цели, задачи, и, естественно, предлагают различные способы их реализации. Столкновение может стать либо толчком к развитию и внедрению нововведений с последующим переходом на более низкие ступени противоречий, либо направлением к антагонизму. «Антагонизм» характеризуется неадекватным подходом руководителя и подчиненного к общей и частной целям, средствам и методам их реализации. Он может привести как к конструктивным, так и к деструктивным явлениям. Ступени «столкновение» и «антагонизм» эффективны в конструкторских, технологических, научных подразделениях, в которых предполагается инновационный процесс.

Все противоречия могут быть сведены к трем видам: системным, производственным, личностным. Системные противоречия являются глобальными, затрагивающими сами основы взаимодействия между управляющей и управляемой системами. Различие, поляризация и столкновение способствуют решению системных противоречий путем эволюционного развития. Антагонизм приводит к смене форм собственности, либо к переходу к более демократической системе управления, либо к возврату к ранее существовавшей системе производства и управления.

Производственные противоречия отражаются в рамках отдельных подсистем. Личностные противоречия отражают бытовой уровень отношений между людьми и определяются степенью удовлетворения социальных потребностей и интересов человека.

Перевод с одной ступени противоречия на требуемую осуществляется путем создания и (или) предотвращения конфликтов. Конфликт – это временное эмоциональное изменение настроения человека или группы людей в связи с получением новой информации, существенно меняющей старые представления об интересующем объекте или процессе. Конфликты бывают естественными и искусственными. Естественные конфликты возникают сами собой, когда достигается большое несоответствие (непорядок) в отношениях людей. Искусственные конфликты создаются людьми для реализации определенных целей. Конфликты могут быть деловые или открытые, межличностные или скрытые, тлеющие.

Всякий конфликт должен быть подготовлен, ограничен и иметь три фазы: создание, функционирование и выход. Выход из конфликта может быть достигнут принятием компромиссных решений. Для этого используются три пути:

- достижение взаимных уступок (консенсуса);

- подавление потребностей и интересов одной из сторон;

- предварительный учет приоритетов потребностей и интересов личности, коллектива.

Каждая ступень противоречий характеризует статику коммуникаций в организации, а конфликты определяют динамику ее деятельности. Обычно организация характеризуется взрывным характером конфликта и долговременным периодом противоречий.

Ступень противоречия

Уровень централизации управления

На ступени «различие» (аналогично, как и при полной поддержке), система управления малоэффективна при любом внимании менеджера к управлению. Система находится в области «застой-волюнтаризм». При любых стараниях руководителя, на данной ступени противоречия дела будут идти плохо. Для этой ступени единственным позитивным сегментом является область Б1, т.к. она граничит не только с областью В1 (волюнтаризм и субъективизм), но и с областью Б2 (стабильность в развивающейся плановой экономике). Это область обучения персонала новым технологиям производства и управления.

На ступени «поляризация» представляет интерес область Б2, характеризующаяся средним уровнем централизации управления. Это область стабильно развивающейся плановой экономики. Увеличение или ослабление внимания к управлению переводит ситуацию в переходные области А2 или В2, т.е. в некоторое нестабильное состояние.

На ступени «столкновение» наилучшая область также достигается при среднем внимании к управлению. Область Б3 – область стабильности организации в развивающейся рыночной экономике. При усилении или ослаблении централизации управления формируется либо область анархии, либо неустойчивая область, требующая реформ системы управления или смены управленческой команды.

На ступени «антагонизм» представляет интерес область В4, характеризующая необходимость либо смены формы собственности, либо перехода на принципиально новые технологии.

Приведенная матрица наглядно демонстрирует, что стабильность во всех случаях достигается при средних уровнях противоречий и среднем уровне централизации управления.

Данная матрица может быть использована для анализа предполагаемых вариантов стратегий менеджмента. Предположим, организация находится в области А4 (анархия и противостояние). Требуется перевести ее в желаемую область Б3. При этом возможно три сценария перехода

1. А4 Б4  В4  В3  Б3

2. А4  А3  Б3

3. А4  А3  А2  Б2  Б3

Первый вариант (гайдаровско-чубайсовский) связан с профессионализацией процесса управления, предполагает усиление действия различных методов управления с целью мотивации к труду. В области В4 неизбежны потрясения. Это путь самый «кровавый», но и самый быстрый по времени.

Второй вариант (примаковский) начинается с частичного умиротворения. Дальнейший переход от А3 к Б3 основан на комплексном использовании различных методов управления. Это долгий эволюционный путь.

Третий вариант (зюгановский) имеет наибольшую социальную направленность.

Самоуправление и самоорганизация свойственны живой и неживой материи. В ряде случаев самоуправление и самоорганизация более эффективны, чем регламентное управление и организация. Самоорганизация может рассматриваться как процесс и как явление.

Выделяют техническую, биологическую, социальную самоорганизацию.

Техническая самоорганизация (как процесс) основана на программе автоматической смены алгоритма действия при изменении свойств управляемого объекта, цели управления или параметров окружающей среды. Как явление техническая самоорганизация – это набор альтернативных интеллектуальных адаптивных систем, обеспечивающих заданную работоспособность вне зависимости от условий функционирования.

Биологическая самоорганизация основана на генетической программе сохранения вида (как процесс), призванной обеспечить соматическое (телесное) построение объекта (как явление).

Социальная самоорганизация (как процесс) основана на общественной социальной программе гармонизации общественных отношений и реализуется за счет самообучения, самовоспитания и самоконтроля.

Под самоуправлением понимается автономное функционирование какой-либо социальной системы (коллектива, организации, индивидуума).

Принципы самоуправления:

- принцип вторичности – самоуправление не может быть первичным в организации;

- принцип сочетания управления и самоуправления – в любой организации управление и самоуправление должны сочетаться на каждом уровне управления;

- принцип мягкой регламентации – процесс самоуправления не может быть жестко регламентирован законодательными актами и положениями организации.

Социальная самоорганизация может быть личной и коллективной. Коллективная самоорганизация может происходить в трех средах:

- внутренних коммуникаций;

- внешних коммуникаций;

- рисковых операций.

Для внутренней среды характерны типовые схемы отношений в виде линии, кольца, колеса, звезды и т.д., в которых узловым элементом является не руководитель, а неформальный лидер. Для среды внешних коммуникаций добавляются матричная и редко используемая иерархическая схемы, а также сочетания всех приведенных схем, которые могут быть реализованы в виртуальном виде. Для среды рисковых операций добавляется узловая схема на базе всех существующих схем, в которых на ключевых (узловых) местах выдвигаются неформальные лидеры. Они самоорганизуют только часть общей структуры и не могут знать о существовании других.