Інтроспекція - специфічний метод психології

Інтроспекція (лат. Intro – «всередину», spectare – «дивитися») як метод самоспостереження має багату історію. І, мабуть, до цих пір в науковому світі до інтроспекції немає однозначного ставлення. І якщо минулого таке становище визначалося переважно боротьбою світоглядів, то в даний час, мабуть, головною причиною виступає поєднання в терміні «спостереження» (а відповідно, і «самоспостереження») двох понять. Перше – це розуміння спостереження як психічного явища: вищої форми сприйняття. Друге – це розуміння спостереження як дослідницького методу.

Розбіжності світоглядного порядку були по суті відгомоном того чи іншого підходу до вирішення психофізичної проблеми. Так, дуалістичне рішення, яке протиставляє дух матерії, душу тілу, суб'єктивне об'єктивному, свідомість поведінці, веде до поділу двох ліній в пізнанні психічного з подальшим їх поєднанням. Перша лінія зв'язується з самоспостереженням як способом прямого розсуду внутрішнього суб'єктивного світу. Друга лінія - це об'єктивне спостереження, яке дає опосередковане знання про внутрішній світ людини. При цьому визнається, що самоспостереження страждає суб'єктивізмом і не може саме по собі дати об'єктивне знання. З метою «об'єктивізації» цього знання до інтроспекції «додається» об'єктивне спостереження, оформлене як строгі експериментальні умови та приписи спостерігачеві. Яскравим прикладом такого підходу є методологія «структурної психології» Вільгельма Вундта.

Інший шлях вирішення психофізичної проблеми, представлений теоріями тотожності, полягає у визнанні як реальності, що вимагає свого пізнання, тільки однієї субстанції: або матеріальної, об'єктивної, або духовної, суб'єктивної. Перша точка зору реалізована поведінковими теоріями, зокрема біхевіоризму. Представники цього напрямку визнають як наукового методу тільки об'єктивне спостереження за зовнішнім поведінкою людини і тварин, ігноруючи і свідомість як активно впливає на поведінку фактор, і самоспостереження як метод вивчення свідомості. Апологети (запальний прихильник якоїсь ідеї, напряму, вчення) духовної субстанції, природно, нехтують об'єктивним спостереженням, яке, на їх думку, не може проникнути в її сутність. Великими пізнавальними можливостями вони наділяють інтроспекцію. Але, на відміну від В. Вундта і його послідовників, прагнули не скільки отримати раціональне знання про психіку і свідомість, скільки через самоспоглядання долучитися до вищої духовної субстанції. На таких позиціях стоїть спіритуалізм (філософське учення, що визнає суттю світу духовну першооснову). Мабуть, до цієї ж групи можна віднести і багато напрямків феноменалістичної, або «глибинної», психології, незважаючи на їх критику класичного інтроспекціонізму. Суть глибинної психології – у визнанні в якості сили, що визначає поведінку людини, деяких внутрішніх утворень, прихованих за «поверхнею» свідомості. В психоаналізі 3ігмунда Фрейда – це несвідоме, в гормічній концепції Вільяма Мак-Дугалла (Гермін «гормічна» походить від грецького слова та означає спонукання, зрештою — спонукальний мотив до життя. А це є го­ловною метою живого організму. Тому вихідною ідеєю гормічної психології є визначення доцільності поведінки, її цілепошукового характеру) – інстинктивна енергія «Горма», в багатьох гуманістичних напрямках – незалежна від соціально-історичних факторів мотиваційна сфера особистості і т. п. Звертаючись до аналізу цих внутрішніх утворень, зазначені психологічні течії фактично змушені були використовувати самоспостереження. Так, екзистенційний аналіз Людвіга Бінсвангера прямо вказує, що справжнє буття особистості виявляється завдяки поглибленню її в себе з метою вибрати не залежний ні від чого зовнішнього «життєвий план». Властива гуманістичній психології ідея самодетермінації особистості в області методичній, по суті, призводить до визнання інтроспекції як провідного психологічного методу.

Розгляд психічного і фізичного в їх нерозривній єдності – позиція матеріалістичного монізму (теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела). Відповідно з цією позицією само- та об'єктивне спостереження є дві сторони одного методу. Найчіткіше ця думка висловлена Сергієм Леонідовичем Рубінштейном: «Мова для нас йде не про спільне застосування спостереження і самоспостереження як двох різнорідних, зовні один одного доповнючих методів, а про їх єдність і взаємопереходи один в одного ... Пізнання власної психіки самоспостереженням, або інтроспекцією, завжди здійснюється в тій чи іншій мірі опосередковано через спостереження зовнішньої діяльності. Таким чином, абсолютно відпадає можливість перетворювати самоспостереження – як того хоче радикальний ідеалізм – в самодостатній, в єдиний або основний метод психологічного пізнання. Разом з тим, так як реальний процес самоспостереження в дійсності завжди є лише однією стороною спостереження також і зовнішнього, а не лише внутрішнього, інтроспективного, так що свідчення самоспостереження можуть бути перевірені даними зовнішнього спостереження, відпадають і всі підстави для того, щоб намагатися, як хотіла поведінкова психологія, зовсім заперечувати самоспостереження. У ряді випадків, наприклад, при вивченні відчуття, сприйняття, мислення, так зване самоспостереження (за допомогою якого розкриваємо зміст наших психічних процесів) і так зване об'єктивне спостереження (за допомогою якого ми пізнаємо явища об'єктивної дійсності, в них відображаються) представляють власне два різних напрямки в аналізі або тлумаченні одних і тих же вихідних даних. В одному випадку ми від показань нашої свідомості, що відображають об'єктивну дійсність, йдемо до розкриття тих психічних процесів, які привели до такого, а не іншого її відображення; в іншому – від цих свідчень свідомості, що відображають об'єктивну дійсність, ми переходимо до розкриття властивостей цієї дійсності ».

Однак в марксистській науці, що реалізує принцип матеріалістичного монізму, зайвий акцент на первинність об'єктивного і вторинність суб'єктивного при вирішенні так званого «основного питання філософії» призвів і до штучного дисбалансу в поглядах на співвідношення зовнішнього і внутрішнього спостереження в психології. І знову найбільше ясно це висловив С. Л. Рубінштейн: «В єдності зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного основним, визначальним для нас є об'єктивне. Тому виходячи з нашого розуміння свідомості, ми не зможемо визнати самоспостереження ні єдиним, ні основним методом психології. Основними методами психологічного вивчення є методи об'єктивного дослідження ». В кінцевому рахунку така тенденція привела до обвинувачення інтроспекції в тяжкому гріхові «абсолютного відриву свідомості від реальної діяльності людини». Але подібний порок властивий багатьом емпіричним методам психології. Зокрема, проблематична адекватність будь-якого психологічного моделювання. Нагадаємо хоча б численні закиди лабораторного експерименту в «нежиттєвості» експериментальної ситуації, в його відриві від тієї самої «реальної діяльності людини». Правда, справедливості ради треба зауважити, що вказівка на «методологічні збочення» ставилися переважно до інтроспекціонізму як наукового принципу, а не до властивого йому дослідницького методу самоспостереження. І це нагадує ситуацію з критикою тестування, яке оголошувалося «порочною практикою і« науково помилковим і знехтуваним радянськими психологами застосуванням тестів», в той час як самі тести розглядалися вельми корисними способами отримання психологічної інформації. Представляється, що визнання, об'єктивної зумовленості свідомості зовсім не обов'язково має вести до приниженню самоспостереження як дослідницького методу, дані якого мають наукову цінність нібито тільки за умови їх перевірки об'єктивними методами або співвіднесення самим суб'єктом цих даних з «їх реалізацією в об'єктивному акті».

Думається, що дані інтроспекції мають не менше значення для пізнання внутрішнього світу людини, ніж дані «об'єктивних» методів, які самі неминуче несуть печать суб'єктивізму, який виходить від дослідника (експериментатора, інтерв'юера, діагноста). Цінність показань самоспостереження не стільки в відповідній безпосередності зв'язку між суб'єктом і об'єктом спостереження, скільки в можливостях подолання просторово-часових обмежень чуттєвого пізнання, у можливостях відходу від конкретики об'єктивованих проявів психіки, в можливості включення до самоспостереження елементів вищої абстракції. Це розкриває перспективи до переходу від пізнання внутрішнього світу людини на макроскопічному рівні його організації (що уособлюється терміном «психіка») до його пізнання на космічному рівні його організації (що уособлюється поняттям «душа» і незвичним поки для нашого наукового слуху поняттям «універсум». Блискучі приклади використання самоспостереження як методу не тільки пізнавального, а й методу регуляції, дає багатовікова традиція багатьох східних навчань, орієнтованих на самовдосконаленні людини. У сучасній науці вражають дані трансперсональної психології (модель людської душі, в якій визначається значущість духовного і космічного вимірювань і можливостей для еволюції свідомості), одержувані за допомогою самоспостереження.

Класик гуманістичної психології, автор всесвітньо відомих «Я-концепції» та «клієнт-центрованої психотерапії» Карл Роджерс вважав, що інтроспекція як звернення до внутрішнього досвіду є «основний шлях пізнання, це глибоке організменне відчування, на базі якого ми формуємо і уточнюємо наші свідомі уявлення та концепції». На евристичний (наука, яка вивчає творчу діяльність, методи, які використовуються у відкритті нового і в навчанні) характер даних самоспостереження вказував великий вітчизняний вчений Сергій Васильович Кравков, вважаючи і сам метод джерелом постановки невідомих проблем.

Таким чином, слід визнати, що «інтроспекція не замикає нас у внутрішньому світі свідомості, а, навпаки, виводить нас в зовнішній – природний і соціальний – світ».

Щодо радянської психології слід вказати на зайво жорстке протиставлення матеріалізму та ідеалізму, що в сучасних умовах представляється деяким анахронізмом часів ідеологічного протистояння.

Штучне дистанціювання радянських психологів від інтроспекції приводило навіть до ухилення від прямого використання терміна «самоспостереження» і заміні його на незграбне «використання даних самоспостереження». Верхом віртуозності в подібній термінологічної еквілібристиці був винахід терміна «моноспекція». Воістину, «мета виправдовує засоби»!

Відхрещування від інтроспекції, а в її особі і від ідеалізму, довело це «праве діло» до відмови «моноспекції» у статусі методу: «Реєстрація фактів свідомості – не метод наукового дослідження, а лише один із способів отримання вихідних даних». Не будемо сперечатися, чи є «використання даних самоспостереження» науковим методом, але щодо того, що «спосіб отримання вихідних даних» – це не метод, слід заперечити категорично. Будь-який емпіричний метод є лише спосіб отримання первинних (вихідних, сирих) даних про об'єкт і предмет дослідження. Перетворення цих даних у вторинні, в результати проводиться не на емпіричному етапі дослідження, а на стадії їх обробки.

Неузгодженість, а отже, і хиткість позицій радянської психології в цьому питанні ілюструється наступним висловом: «На відміну від самоспостереження як методу отримання емпіричних даних, якими б «глибинними» вони не були, інтроспекція являє собою методологічний принцип, що лежить в основі не тільки отримання, але і розуміння психологічного матеріалу».

Більшістю вітчизняних психологів самоспостереження все ж розглядається і як різновид сприйняття, і як науковий метод. Але при цьому йому, як правило, відмовляється в самостійності. Особливо підкреслюється неможливість наукового пояснення спостережуваних фактів в рамках самоспостереження. Типові в цьому відношенні такі судження: «Загалом самоспостереження не можна визнати самостійним методом психології, воно лише поставляє дослідникові емпіричний матеріал, в якому об'єкт вивчення представлений в непрямій, що вимагає спеціального тлумачення формі»; «... Самоспостереження дає лише початковий матеріал для об'єктивного причинного пояснення процесів і фактів свідомості»; «... Самоспостереження не може дати пояснення психічних явищ, але дає іноді дуже цінні відомості, які повинні ставати об'єктами для подальшого аналізу і синтезу». Видається, що все сказане з приводу пояснювальних можливостей самоспостереження з рівним успіхом можна віднести на рахунок будь-якого емпіричного методу, якщо розглядати його як спосіб збору даних про об'єкт дослідження. Пояснення одержуваних фактів – це вже інший етап дослідження, а саме стадія інтерпретації результатів, а не складова частина емпіричного методу, яким є і самоспостереження. Інакше кажучи, ознака «пояснювальності» притаманний науковому дослідженню (як один з його етапів) і досліднику (як його здібностей до наукового аналізу і синтезу), а не емпіричному методу, спрямованому не на пояснення, а на добування психологічних фактів. Таким чином, якщо зняти з методу самоспостереження незаслужений докір на неможливості з його допомогою пояснити спостережувані психічні явища, то автоматично знімаються і претензії до його несамостійності. Самоспостереження настільки ж самостійний спосіб збору даних, як і будь-який інший емпіричний метод.

У зв'язку з цим, очевидно, доцільно реабілітувати в нашій науці термін «інтроспекція» як позначення самоспостереження в сенсі дослідницького прийому, що виключає його паралельне трактування як психологічного феномена. Такий підхід проглядається в психологічному словнику керівника: «Інтроспективний метод – метод психології, заснований на самоспостереженні в процесі сприйняття, мислення і т. п. і наступному словесному звіті; використовується в науковій матеріалістичної психології поряд з об'єктивними методами вивчення психіки». Особливо привертають в цьому визначенні два моменти. По-перше, це вказівка на самоспостереження як на психічне явище, яке лежить в основі методу. І друге – визнання самоспостереження природним компонентом інших психічних процесів: сприйняття, мислення і т. п. Це означає, що поза протікання сприйняття, мислення, уяви, пам'яті, почуттів самоспостереження неможливе. Але ця несамостійність самоспостереження як психічного явища зовсім не означає несамостійності його як наукового методу.

Саме як метод самоспостереження існує самостійним статусом і включає в себе перцептивні, мнемічні, розпізнавальні, розумові, афективні, вольові та інші процеси.

Отже, інтроспекцію слід визнати повноправним емпіричним методом, в основі якого лежить здатність людини до самоспостереження, що розуміється як складна взаємодія всіх його психічних процесів, функцій і властивостей. Більш того, в силу такої психічної основи і процедурних особливостей інтроспекцію слід особливо виділити з усієї сукупності емпіричних методів психології як її гранично специфічний метод.