Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом.

Як і більшість революцій, революція 1917 р. в Російській імперії почалася скромно й помірковано. Поштовхом до неї стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого – на початку 1917 року, під тиском яких цар Микола II змушений був підписати заяву про зречення від престолу. Переломною подією в перші дні революції став перехід петроградських солдатів на сторону демонстрантів. Першими приєдналися до демонстрантів солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливами української студентської громади в Петрограді. Свою революційну рішучість солдати згодом пояснювали тим, що, як українці, вони достатньо натерпілися переслідувань українства під старим режимом…..(мой)

Дипломатія УНР доби Центральної Ради.

Перший дип. досвід модерної укр. нац. держав­ності пов'язаний із діяльністю Центральної Ради, створеної з ініціативи укр. соціал. партій і культ.-просвітніх орг-цій 4.03.1917 в умовах перемоги Лютневої демокр. рев-ції 1917 в Росії. З огляду на особливості розвитку вітчизняного визв. руху в умовах загострення політ, б-би на теренах колишньої Російської імп. й пошуків виходу з Першої світової війни, історію дипломатії Цент­ральної Ради можна умовно поділити на 3 пе­ріоди: 4.03-7.11.1917 — б-ба за створення авт. укр. державності й накопичення міжнар.-прав. та орг. передумов для формування самостійної дип. діяльності; 7.11-11(24).01.1918 - вихід УНР на міжнар. арену й започаткування власного відомст­ва закордонних справ; 11(24).01.-29.04.1918 — нобуття дип. визнання суверенної УНР. Під час 1-го періоду, внаслідок автономістсько-федера-мапського курсу Центральної Ради, питання про класну зовнішню політику та створення відп. Зфж. апарату не стояло на порядку денному, іип. зусилля були майже цілковито зосереджені и досягненні порозуміння з рос. Тимчасовим уря-юм шодо забезпечення широкої нац.-територ.

автономії для етнічних укр. земель. Із цього при­воду 16-21.05.1917 у Петрограді й 29-30.06.1917 у Києві тривали переговори між лідерами Цент­ральної Ради (В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов,Д Одинець, С. Петлюра та ін.) і пред­ставниками Тимчасового уряду (О. Керенський, І. Церетелі, М. Терещенко та ін.), що увінчались одночасним оприлюдненням постанови Тимча­сового уряду про визнання Ген. Секретаріату вищим виконавчим органом в Україні та 2-го Універсалу Центральної Ради, який від­кладав вирішення проблеми автономії до скли­кання Всеросійських Установчих зборів. Резуль­татом другого візиту укр. делегації (В. Винни­ченко, X. Барановський, М. Рафес) до Петрограда наприкінці липня 1917 стала «Тимчасова інст­рукція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» від 4.08.1917, яка значно звужувала ком­петенцію першого й обмежувала його повнова­ження Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською (без 4 півн. по­вітів) губерніями. Але й після цього соціал. біль­шість Центральної Ради обмежувала свої зовн. зв'язки відносинами з Петроградом та перебувала на автономістсько-федералістських позиціях, що засвідчили рішення скликаного за її ініціативою 8-14.09.1917 в Києві «З'їзду поневолених народів». Однак, хоча Центральна Рада до проголо­шення УНР своїм 3-м Універсалом фактично не розглядала Україну як суб'єкта міжнародних відносин, дедалі ширшого громад, визнання на­бувала ідея участі її представників у процесі повоєнного мирного врегулювання. Ще в резо­люції Всеукр. нац. конгресу (6-8.04.1917) йшлось про «спеціальну вимогу на участь України в між­народній акції» та потребу делегування її депу­татів на майбутню мирну конференцію. А у ви­голошеній В. Винниченком 12.10.1917 на засі­данні Малої ради Декларації Ген. секретаріату стверджувалось, що він «уживає всіх заходів, щоб на світовій конференції, яка обговорюва­тиме наслідки війни, були серед російської де­легації і представники українського народу», очолюване ж О. Шульгиним секретарство міжнац. справ «має бути заступником інтересів не тільки на Україні, але і за її межами». Суттєвою обста­виною, що стимулювала керівництво Централь­ної Ради до самостійного виходу на міжнар. арену, було зростання інтересу до України з боку провідних інозем. д-ав як до потенційно важ­ливого фактору військ.-політ, ситуації у Схід. Європі. У липні 1917 військ, аташе посольства Японії в Росії Ашида відвідав Центральну Раду й Ген. Секретаріат із метою отримання досто­вірної інформації про ситуацію в регіоні. У ве­ресні аналогічний візит здійснила франц. військ.-санітарна місія, на поч. жовтня — керів­ник франц. військ, місії генерал Ніссель, який залишив у Києві для спостереження за розвит­ком подій генерала Ж. Табуї, що мав 9.10.1917 зустріч із С. Петлюрою. О. Шульгин напри­кінці серпня відвідав Петроград і мав розмову з послом Франції Ж. Нулансом. Не випадково після розгрому більшовиками Ставки Верхов­ного головнокомандування рос. армії в Моги­льові до Києва переїхали військ.-дип. місії Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Бель­гії, Румунії й Сербії. Але «вихід» Центральної Ради на міжнар. арену після проголошення УНР 7.11.1917 відбувся не зовсім вдало, усере­дині її керівництва точилась гостра б-ба щодо стратегічного вибору між Антантою, яка нама­галась зберегти Схід, фронт проти Німеччини, і Центральними державами, які, на думку бага­тьох вітчизняних політиків, були зацікавлені в становленні незалежної України. Тому під час зустрічі в листопаді 1917 у Петрограді Ж. Ну-ланса з ген. секретарем у справах фінансів УНР X. Барановським останній відхилив франц. пропозицію щодо надання позики на придбання військ, спорядження, а на поч. грудня в розмові з Ж. Табуї й брит. офіцерами В. Винниченко та О. Шульгин в обмін на свою згоду продов­жувати війну з Німеччиною й Австро-Угорщи­ною вимагали визнання де-юре Антантою укр. державності та встановлення з нею диплома­тичних відносин (хоча, згідно з 3-ім Універсалом, УНР була проголошена, «не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її»). На додаток, відряджені у грудні 1917 на пере­говори з Антантою до Ясс (Румунія) делегати Центр. Ради А. Галіп і Є. Голіцинський заявили, що УНР відмовляється визнавати свою частку зовн. боргів царського уряду.

Ще більшу недовіру й занепокоєння, ніж у пи­таннях збереження держ. єдності Росії, у країн Антанти викликало задеклароване Центральною Радою (як головний напрям дипломатії УНР) досягнення заг. миру без анексій і контрибуцій шляхом скликання міжнар. конференції за участі всіх сторін на засадах визнання права націй на самовизначення. Нота такого змісту була схвалена 9.12.1917 Малою радою та відправ­лена 11.12.1917 Ген. Секретаріатом усім воюючим

і нейтральним д-вам. У док-ті також зазнача­лось, що УНР «стає на шлях самостійних міжна­родних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії». На відміну від країн Антанти, Німеч­чина та її союзники вже 13.12.1917 погодились на участь «повноважних представників УНР» у Брестських мирних переговорах 1917-18 (ще 3.12.1917 депутати Центральної Ради М.Любин-ський і М. Левитський, перебуваючи формально в складі рос. делегації, мали неофіц. зустріч у Бресті з нач. штабу нім. Схід, фронту генералом М. Гофманом і принцем Леопольдом Баварсь­ким). 15.12.1917 VIII сесія Центральної Ради ухвалила запропоновану фракцією УСДРП ре­золюцію про участь у мирних переговорах «на­рівні з іншими державами» і затвердила урядову постанову про негайне відрядження делегації. Вона стала першим закорд. дип. представництвом УНР і була сформована шляхом висування кандидатів від провідних парт, фракцій Централь­ної Ради: В. Голубович (голова до 15(28).01.1918, УПСР), М. Любинський (УПСР), М. Полоз (УПСР) і М. Левитський (УСДРП), а також екон. радник проф. С. Остапенко.

Із 29.12.1917 делегація Центральної Ради як са­мостійна договірна сторона брала результативну участь у Брестських мирних переговорах, рішуче обстоюючи нац. інтереси УНР й успішно вико­ристовуючи суперечності між представниками більшовицької Росії та Центральних держав. Паралельно активізувались переговори про на­дання Антантою фінанс.-техн. допомоги УНР з Ж. Табуї та 77. Багге, які отримали офіц. при­значення до Ген. Секретаріату від урядів Фран­ції й Великої Британії (вручили відп. ноти В. Винниченку 21.12.1917 і 24.12.1917). Керів­ництво Центральної Ради розглядало цю обста­вину як визнання де-факто укр. державності, хоча насправді єдиною метою антантівських дипломатів було утримати УНР від сепаратних мирних переговорів із Німеччиною та її союз­никами. До того ж, перші дип. успіхи Цент­ральної Ради були затьмарені її військ.-політ, конфліктом із ленінським Раднаркомом, коли керівництво УНР відмовилось із принципових міркувань визнати останній за легітимний заг.-рос. уряд. Особливе роздратування в Петрограді викликало звернення Ген. Секретаріату УНР від 23,11.1917 до крайових органів влади Башкирії, Півд.-Схід. союзу козачих військ, Півн. Кавказу,

Закавказзя, Криму, Молдови, Сибіру та до ле­нінського Раднаркому з пропозицією негайно вступити в переговори щодо формування заг.-рос. соціал. уряду на платформі укладення заг. демокр. миру та своєчасного скликання Всеро­сійських Установчих зборів. У разі згоди уряд УНР прохав повідомити про готовність при­бути до Києва відп. представників для участі у спец, нараді. Засади майбутнього федерат, ладу Росії були уточнені в урядовій телеграмі (за під­писами В. Винниченка і О. Шульгина) з Києва до Петрограда, Новочеркаська, Омська, Тифліса, Сімферополя, Мінська й Кишинева від 25.11.1917: «республіканський і дійсно демократичний по­літичний устрій», а також «повне взаємне невтру­чання в політичне життя Республік, які федеру-ються». Проте обидві ініціативи не принесли очікуваних результатів, лише від уряду Південно-Східного союзу ЗО. 11.1917 до Києва прибула деле­гація для переговорів.

Заходи Центральної Ради щодо формування заг.-рос. федерації (з центром у Києві) призвели до прямо протилежного наслідку — збройного конфлікту з ленінським Раднаркомом (див. «Ма­ніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради») і запрошення нім.-австр. військ для порятунку УНР від більшо­вицької агресії. Лише в критичній ситуації, коли більшовицькі війська вже стояли на підступах до Києва, а представники Німеччини й Австро-Угорщини відмовлялись укладати мирний договір із УНР без формального проголошення її незалежності, Центральна Рада наважилась на повний держ. розрив із Росією у 4-му Уні­версалі (датований 9(22).01.1918, ухвалений 11(24).01.1918), задекларувавши своє бажання «жити у злагоді й приязні» з усіма сусідніми на­родами. Цим же док-том вона доручала Раді Народних Міністрів УНР підписати мирний договір із Центральними державами (див. Брест­ський мирний договір між УНР і Центральними дер­жавами 1918), що сталось у ніч на 27.01 (9.02). 1918; 23.04.1918 він був доповнений «Господарським договором між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною» (див. Економічні договори УНР і Ук­раїнської Держави з Німеччиною і Австро-Угор­щиною).

Ці вимушені кроки Центральної Ради при­звели до розриву відносин з Антантою, а згодом неодноразово використовувались антиукр. си­лами для дискредитації нац. державності на Заході; тому у довгостроковій перспективі зроблений Центральною Радою в січні 1918 зовн.-політ. вибір на користь Німеччини та її союз­ників, що згодом зазнали поразки в Першій сві­товій війні, виявився помилковим. Але водночас укладення Брестського мирного дог-ру між УНР і Центральними державами та дип. визнання України з боку останніх відкрило нові можли­вості для розбудови вітчизняної дипломатичної й консульської служби, змусило РСФРР пого­дитись на початок українсько-російських мирних переговорів 1918 та забезпечило Києву сприят­ливі позиції на українсько-білоруських перегово­рах про державний кордон 1918. Україна посту­пово перетворювалась на притягальний центр для нових незалежних нац. д-ав на території колишньої Російської імп.