Дипломатія І.Виговського. Гадяцький трактат 1658р.

ВИГОВСЬКИЙ Іван Остапович (? - 16.03.1664, поблизу Лисянки, нині Черкаська обл.) — укр. держ. і військ, діяч, дипломат.. Виявивши блискучі дип. здібності, виконував найважливіші доручення гетьмана та вів безпосередні переговори з послами Речі Посполитої, Московського царства, Швеції, Венеціанської республіки, Кримського ханату та ін. Після смерті Б. Хмельницького до повно­ліття його сина Ю. Хмельницького В. було дору­чено виконувати обов'язки керівника д-ви, але вже 15.10.1657 на Корсунській раді він був обраний повноправним гетьманом. У цій ролі продовжив зовн.-політ, курс Б. Хмельницького на зміцнення Української козацької д-ви, зокрема відразу ж уклав союзний договір із шведським королем Карлом X Густавом і відновив стосунки з кримським ханом Мехмедом Гереєм IV, що викликало занепокоєння в Москві. З огляду на те, що В. відмовився присягнути цареві на нових статтях, які значною мірою обмежували права України порівняно з Переяславсько-Мос­ковським договором 1654, Кремль підтримав пол­тавського полковника М. Пушкаря й кошового отамана Запорозької Січі Я. Барабаша, які вчи­нили заколот проти законно обраного гетьмана. Не зумівши власними силами приборкати зако­лотників, В. у травні-червні 1658 розгромив їх за допомогою кримських татар.

У маніфесті до європ. монархів В. так пояс­нював наслідки втручання Москви у внутр. справи України: «Без ніякої нашої провини насамперед нашою домашньою і громадянсь­кою війною, а потім одверто вже власною зброєю приготовляли нам ярмо неволі. Для належного зрозуміння цього наводимо нашу невинність і з молитвою про Божу поміч заявляємо, що ми були і тепер змушені далі твердо стояти при нашій законній обороні та просити сусідів про допомогу в обороні нашої свободи. Тож не наша вина ані за ту війну, що тепер розгорілася, ані не ми є причиною того, що, хоч ми були і хотіли бути вірними Великому Князеві, були змушені вхопитися за зброю». Враховуючи по­зицію Москви, яка відкрито підтримала анти-держ. заколот, В. схилився до розриву з царем і пішов на переговори з Річчю Посполитою, підписавши Гадяцький договір 1658, згідно з яким Україна як Велике Князівство Руське із влас­ними парламентом, адміністрацією та військом поряд із Великим Князівством Литовським мала увійти до складу Речі Посполитої на федерат, правах. У Конотопській битві 1659 В. вдалося за допомогою кримських татар розбити моск. армію на чолі з О. Трубецьким. Однак гетьман не зміг скористатись цією перемогою, оскільки, через заздалегідь скоординований з моск. воє­водами похід кошового отамана І. Сірка на Крим, змусив хана повернутись до своїх володінь, і водночас підняла голови опозиція, яка за підтримки моск. воєвод знову виступила проти гетьмана. На скликаній 11.09.1659 козацькій раді в Германівці В. намагався пояснити ситуа­цію, але його аргументів не сприймали, бо стало відомо, що польський сейм не затвердив у пов­ному обсязі Гадяцький договір 1658, суттєво обме­живши права укр. народу; щоб уникнути брато­вбивчого кровопролиття, поклав гетьманську булаву; згодом був призначений королем Яном II Казимиром сенатором і київ, воєводою. На пев­ний період В. відійшов від політ, життя, але коли пересвідчився, що обраний на його місце Ю. Хмельницький не може впоратись із покла­деними на нього обов'язками, повернувся до активної діяльності, намагаючись впливати на перебіг подій в Україні. Небезпідставно запідоз­рений гетьманом 77. Тетерею в підготовці козаць­кого повстання, В. був схоплений і розстріля­ний без суду.

Гадяцький договір 1658 — угода між Війсь­ком Запорозьким і Річчю Посполитою щодо умов федерат, об'єднання, укладений гетьма­ном /. Виговським за ініціативою авторитетного козацького політика Ю. Немирича 6(16).09.1658 в полковому Гадячі на Полтавщині. У підготов­ці цієї угоди брали участь представники усіх полків Гетьманщини, які скріпили своїми під­писами кожен пункт. Згідно з дог-ром укр. землі в межах Київського, Чернігівського та Брац-лавського воєводств входили як суверенне Руське князівство на рівних правах у федерат, союз із Польщею та Литвою. На чолі Руського князівства мав стояти пожиттєвий гетьман, при­значений королем з-поміж 4 претендентів, обраних законодавчим органом — радою, яка складалась із представників козацтва, міщанства, селянства та духовенства. Одночасно він пови­нен був виконувати обов'язки київ, воєводи. Г. д. передбачав створення окремих урядів, зокрема власної скарбниці, обрання укр. послів до феде­рат, сейму, свій судовий трибунал і військо з 60 тис. реєстровиків та 10 тис. найманців. Польські й литовські війська не мали права перебувати на території України без дозволу гетьмана, а якщо б у цьому виникла потреба, то вони мали підля­гати йому. Православна віра визнавалась у рівних правах з католицькою, зокрема ієрархи першої одержували право засідати в спільному сенаті, діяльність греко-католицької обмежувалась. В Україні скасовувались обмеження на відкриття навч. закладів, унаслідок чого було б започат­ковано низку колегіумів, семінарій, засновані два університети, мало активно розвиватися книгодрукування. Усім козакам гарантувались традиційні соц. права, за поданням гетьмана по сто заслужених із кожного полку одержували шляхетство.

Водночас гетьман із Військом Запорозьким зобов'язувалися «ніяких послів від сторонніх держав не приймати, а коли такі трапляться, їх до королівської милості мають відсилати; <...> Також ані військ чужих не впроваджувати і не мати жодного із сторонніми порозуміння на шкоду Річі Посполитій, хіба доповівши його королівській милості». У ході подальших пере­говорів у Варшаві в квітні — травні 1659 козаць­кого посольства Т. Носача, що представило для ратифікації сеймом «Нові пункти» (перед­бачали приєднання до Руського князівства Во­линського, Руського й Подільського воєводств, запровадження спадкоємного гетьманства, скасу­вання унії та ін.), польській стороні вдалось сут­тєво обмежити права й прерогативи Руського князівства. Ратифікований сеймом 22(12).05.1659 текст дог-ру передбачав скорочення реєстру до 30 тис. козаків, збереження унії й вилучення застереження про необов'язковість для Руського князівства брати участь у майбутній війні Речі Посполитої проти Москви. Утратив чинність з укладенням Переяславських статей 1659.