ІV. „Про захист цивільного населення під час війни”.

8 червня 1977 р. в Женеві представниками 102 держав на дипломатичній конференції були підписані Додаткові Протоколи до Женевських Конвенцій 1949 року. Вимоги цих Протоколів зобов’язані виконуватись:

а) під час міжнародних збройних конфліктів (Протокол № 1);

б) під час не міжнародних збройних конфліктів (Протокол № 2).

Вони є основними документами Міжнародного гуманітарного права про захист постраждалих у НС та жертв збройних конфліктів.

Основною вимогою Женевських Конвенцій є те, що під час воєн людина повинна дотримуватися певних норм гуманного відношення до ворогів.

I-а Женевська Конвенція — „Про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях” і II-а Женевська Конвенція — „Про поліпшення долі пора-нених, хворих і осіб, які потерпіли корабельну аварію у складі збройних сил на морі”, забезпечують захист пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію на морі. На вимоги цих Конвенцій забороняється посягати на життя поранених і хворих. Їх необхідно підбирати, обходитися з ними гуманно та надавати їм в найкоротші терміни медичну допомогу.

У разі взяття в полон поранених, хворих або осіб, які потерпіли корабель-ну аварію, з складу збройних сил кожна з сторін зобов’язана забезпечувати їм такий саме догляд, як за своїми пораненими.

Жодне тіло вмерлого не повинно бути поховано у землі (морі або спалено) без належного упізнання та констатації факту смерті.

Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, зобов’язано відноситися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, і не допускати актів насильства над ними. Цивільним особам дозволяється підбирати і доглядати поранених і хворих. За це їх не повинні карати і переслідувати.

Крім питань захисту хворих і поранених I та II Женевські Конвенції визна-чають велику увагу питанням захисту медичного і духовного персоналу, їх об-ладнання, а також інших осіб (адміністраторів, водіїв, кухарів), які використо-вуються постійно або тимчасово для адміністративно-господарських потреб.

Потрапивши до рук ворога, особи зі складу медичного або духовного пер-соналу, повинні мати можливість продовжувати виконувати свої функції по догляду за пораненими і хворими. Цей персонал, згідно з Конвенціями, корис-тується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста і Червоного Півмісяця на білому фоні і посвідченням. Він може мати форму, зброю для самозахисту або захисту поранених і хворих.

Особи, затримання яких не є обов’язковим по догляду за військовополонени-ми, повинні підлягати репатріації. Затримані таким чином особи не є військово-полоненими і повинні користуватися при виконанні своїх обов’язків пільгами.

III-я Женевська Конвенція — „Про поведінку з військовополоненими” — визначає статус комбатанта і військовополоненого. Згідно з Конвенцією особи, які входять, до складу збройних сил і беруть участь в бойових діях і є комбатанти (крім медичного і духовного персоналу). Будь-який комбатант, який попадає у владу противника стає військовополоненим.

Військовополонені зобов’язані бути організовані і знаходитися під коман-дуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку своїх підлеглих. Вважається, що військовополонені знаходяться під владою держави противника, а не окремих осіб або військових частин, які захопили їх у полон. Конвенція вимагає з всіма військовополоненими обходитись однаково. Привілеї можуть бути встановлені виключно в залежності від стану здоров’я, віку, звання або кваліфікації військовополонених.

Кожен військовополонений зобов’язаний повідомити на допиті тільки своє ім’я, прізвище, вік, звання і особистий номер.

Держава, яка тримає військовополонених, зобов’язана безкоштовно за без-печити їх їжею, обмундируванням, житлом і медичною допомогою.

Військовополонених, за винятком офіцерів, можуть залучати для вико-нання роботи в умовах, які не гірше умов праці громадян держави. Однак, їх не повинні примушувати до робіт військового характеру, а також до робіт, які загрожують їх здоров’ю або принижують їх гідність.

Військовополонені повинні мати можливість повідомити про себе свою сім’ю, а також Центральне агентство пошуку Міжнародного комітету червоного хреста (МКЧХ).

Військовополонені, які важко хворі або важко поранені, повинні бути репатрійовані. Після закінчення військових дій військовополонені повинні бути негайно звільнені і репатрійовані.

Текст Конвенцій повинен бути вивішений в кожному таборі військового-лонених, щоб дати їм можливість в будь-який час ознайомитися зі своїми правами та обов’язками.

IV Конвенція „Про захист цивільного населення під час війни” про-голошує норми захисту цивільних осіб, яких торкнувся збройний конфлікт, незалежно від національності або території, на якій людина проживає.

Цивільною особою є кожна особа, яка не є комбатантом. Населення, яке складається з цивільних осіб є цивільним населенням.

Згідно IV Конвенції, повинні дозволятися операції по наданню допомоги, забезпеченню харчами, медикаментами, одягом та ін.

Жінки та діти повинні користуватися особливою повагою, їм повинні забезпечувати захист від будь-яких непристойних посягань.

Особливу увагу ІV Конвенція приділяє цивільним особам, які знаходяться під владою противника, що поділяються на дві категорії:

1. цивільні особи, які знаходяться у країні противника;

2. населення на окупованій території.

Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. З ними повинні поводитися гуманно, до них не повинні застосовувати-ся ніякі заходи примусу.

Забороняється депортація чи вигнання населення. Усяке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Окупуючій стороні ставиться за обов’язок піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби та служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населення. Ця сторона зобов’язана дозволяти ввіз посилок допо-моги чи сприяти їх доставці.

Що стосується цивільних осіб, які знаходяться у країні противника, то вони можуть покинути цю країну, якщо не перешкоджають міркування безпе-ки. Якщо їхній виїзд не відбувся або їх затримали, ставлення до цих осіб повинно бути таке ж, як і до іноземців загалом.

Згідно І і ІІ Додаткових Протоколів, цивільне населення і окремі цивільні особи не повинні бути об’єктами нападу. Забороняється насильство та загрози насильством.

В цілях захисту цивільного населення забороняється:

1) напад, який не спрямовано на конкретні військові об’єкти;

2) напад із застосуванням засобів (зброї), що не спрямовано на конкретні військові об’єкти;

3) нападати на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;

4) використовувати присутність чи пересування цивільного населення і окремих цивільних осіб з метою захисту військових об’єктів від нападу.

Всі об’єкти, які не є військовими об’єктами, відносяться до цивільних об’єктів і вони не повинні бути об’єктами нападу та репресій.

Але тут дуже важко провести чіткій розподіл між військовими та цвіль-ними об’єктами. Так, до військових об’єктів можна відносити ті об’єкти, які в силу свого характеру, розташування, призначення чи використання можуть вне-сти значний ефективний вклад у військові дії, а їх повне чи часткове руйну-вання, захоплення чи нейтралізація на даний момент обставин дає наявну військову перевагу.

У кожному разі, коли існує сумнів з приводу того, чи використовується об’єкт для підтримки бойових дій (школа, житловий будинок), то необхідно вважати, що вони відносяться до цивільних об’єктів.

Відносно цивільних об’єктів забороняється:

1) здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам’яток, творів мисте-цтва та місць відправки культу, які складають культурну і духовну спадщину народів;

2) нападати на об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення та ви-користовувати голод серед цивільного населення у вигляді методу ведення війни. Це стосується таких об’єктів як: запаси продуктів харчування; сіль-ськогосподарські райони, які виробляють продукти харчування; посіви, худоба, споруди для постачання та забезпечення питної води; іригаційні споруди;

3) всі цивільні об’єкти не повинні бути об’єктами нападу та репресій.

Під час бойових дій необхідно піклуватися про захист природного середовища від великих тривалих та серйозних пошкоджень. Такий захист передбачає заборону використання методів і засобів ведення війни з метою причинити, чи які можуть причинити такі збитки і тим самим зашкодити здоров’ю та виживанню населення.

Особлива увага приділяється захист обладнання та споруд, які несуть в собі небезпечні сили. До них відносяться греблі, дамби (гаті) і атомні електро-станції, і вони не повинні бути об’єктами нападу навіть у тих випадках, коли вони віднесені до військових об’єктів, якщо під час нападу можливе звільнення небезпечних сил, внаслідок чого можливі великі та важкі втрати серед цвіль-ного населення. Навіть інші військові об’єкти, розташовані поблизу від споруд, які несуть в собі небезпечні сили, також не підлягають нападу, якщо немає гарантії, або існує загроза звільнення небезпечних сил із цих об’єктів. Для полегшення розпізнавання таких об’єктів конфліктуючі сторони повинні (мають право) позначати їх спеціальним знаком.

В Додаткових Протоколах також регламентується діяльність територій під особистим захистом. До них відносяться необороняємі місцевості та демілітаризовані зони. Сторонам, які знаходяться у конфлікті, забороня-ється здійснювати напад на необороняємі місцевості та демілітаризовані зони будь-якими засобами.

Відповідна влада сторони, що знаходиться у конфлікті, може оголошувати необороняємою місцевістю любий населений пункт, який знаходиться у зоні зіткнення збройних сил або поблизу неї, та він повинен бути відкритий для окупації стороною противника.

Демілітаризовані зони повинні проголошуватися відповідною, чітко ок-ресленою згодою конфліктуючих сторін в усній чи письмовій формі безпосе-редньо або через посередництво держави-покровительки, чи безсторонньої гуманітарної організації у вигляді взаємно узгодженої заяви. Така згода може бути досягнута і заключена у мирний час, а також після початку бойових дій, в ній повинні бути чітко визначенні кордони демілітаризованої зони та, при необхідності, встановлені методи контролю.

Зони, які знаходяться під особистим захистом, повинні відповідати таким умовам, як: 1) усі комбатанти та мобілізовані військові засоби, війсь-кове оснащення повинні бути евакуйовані; 2) стаціонарні військові установки та споруди не повинні використовуватися у ворожих цілях; 3) влада і населення не повинні здійснювати ворожих дій; 4). не повинні прийматися ніякі дії на підтримку військових операцій. Дозволяється присутність у цих зонах осіб, які користуються, згідно Конвенції, особистим захистом і поліцейських сил, залишених з метою підтримки законності та правопорядку.

Сторона, під контролем якої знаходиться така зона, зобов’язана, наскільки це можливо, позначити її знаками, узгодженими з конфліктуючою стороною по периметру, на шосейних дорогах та ін.

Ці головні Положення Конвенції та Додаткових Протоколів повинні знати не лише керівники усіх рівнів влади особисто, а й кожен громадянин будь-якої країни.