Світоглядні уявлення слов'ян

Основним писемним джерелом, в якому розповідається про слов'янські племена VII — Хет., є літопис "Повість времен них літ".

Про суспільне життя наших предків-слов'ян маємо небагато відомостей. Жили тоді патріархальним родовим життям. Родина була міцною, на чолі її стояв батько. Держави як суспільної об'єднувальної організації не існувало. Жили переважно сільським життям серед свого поля (давнє слово «село» — це поле). Згодом з'явилися «городи» — заго­роджені місця, добре укріплені. Таких городі в-фортець на нашій землі було дуже багато і тому скандинави прозвали цю місцевість «Гардаріка», що означало «царство городів».

Про слов'ян багато свідчень залишили для нас давньогрецькі, візантійські та арабські письменники. З-поміж давньогрецьких авторів, які залишили відомості про слов'янські землі та народи, що їх заселяли, виділяється Геродот, автор відомої «Історії». Це єдиний автор, який свого часу подав комплексну картину природи, населення, госпо­дарства, побуту і культури земель, що простиралися від Істри (Дунаю) до Танаїса (Дону). В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сіцилійський, Страбон, Птолемей) мож­на знайти описи подій або окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Більш системними є праці візантійських та захід­ноєвропейських авторів від VI до XI ст. У цих працях знаходимо відомості про спосіб життя і побут слов'ян, їх воєнну силу, про окремих руських князів — Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира та ін. Найвідомішими авторами є Прокопій Кесарійський, візантійський імператор Маврикій, патріарх Фотій, імператор Костянтин Порфирородний, візантійський хроніст Лев Діакон. Цінними для нас є і свідчення арабських авторів ІХ-ХІ ст., які повідомляють нам, що слов'яни і руси у ті давні часи були великими наро­дами, заселяли величезну територію і виконували помітну роль у тодішніх міжнародних політичних і економічних відносинах.

Українська міфологія — одна із ланок загальнослов'янської і світової міфології. Корінням своїм вона сягає у сиву давнину, в далекі дохристиянські часи. Слов'янські племена створили свою багату міфологію, яка ґрунтувалася на народних віруваннях анімістично-магічного характеру.

Хліборобство, яким займалися з прадавніх часів народи, що проживати на цій території, вимагало тривалої осілості. Це зумовлювало світогляд давніх слов'ян, зорієн­тований на єдність з природою. На початкових етапах своєї історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у духів, які супровод­жували людину від її народження до смерті. Це, власне, і стало основою релігії, яка отримала назву «язичництво». Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на при­родний і надприродний. Світ поділявся на «свій» і «чужий» і вважався упорядкованим, коли був оцінений по семи координатах: схід — південь —захід — північ і верх — центр — низ. Цей світ сприймався невід'ємним від людини, що освоює його, встановлюючи у ньому порядок.

В основі давньої слов'янської міфології були реальні образи, які людина брала з природи. Найдавніші міфи були в геоморфічній формі. Небо здавалося то полем, то морем, то просто кленовим листком, на якому написані сонце, місяць, зорі; хмари здава­лися лісами, дібровами, скелями; сонце—соколом. Поступово геоморфічні міфи засту­паються антропоморфічними. Народ створює генерації богів з повними родами, цілий світ духів, який оточував людину у повсякденному житті.

Слов'яни вірили в існування у тілі людини її двійника—душі, що здавалася цілком реальною істотою — чоловіком у зіниці ока, пташкою у грудях, кров'ю тощо. Ці най­давніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються у масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею.

Про залишки вірувань чуттєво-надчуттєвого типу зустрічаємо свідчення і в художній літературі, наприклад, у Панаса Мирного: «очі в Чіпки налилися кров'ю, в чоло­вічках засвітили огні».

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, він глибоко проник у нашу сьогоднішню мову. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, надаючи природним явищам властивостей, притаманних людині.

Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетво­рюється в окремого бога. Слов'яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви. Люди вірили, що природа може допомагати або шкодити людині, а отже, з нею треба було налагодити стосунки, і якщо сонце закривала затьма, це обов'язково вважалося вісником нещастя. Згадаємо хоча б «Слово о полку Ігоревім», золоту пам'ятку давньоруської літератури.

У народній традиційності часто зустрічаємо залишки солярного світогляду. У свят­ковому ритуалі слов'ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце—джерело зародження, які сонце, Андріївська «калита» тощо. Коли сонце заходи­ло, його проводжали із сумом і страхом, тому захід став недобрим місцем, а схід— це добра сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло.

Дуже рано люди пізнали силу вогню і обожнили його. Домове вогнище зберігає щастя в домі. Вогонь святий праведний, тому в давні часи ним здійснювався суд Божий. Ці вірування перейшли й до християнства і були поширені за середньовіччя, бо люди вірили, що невинний не згорить у вогні. Блискавку вважали небесним вогнем, який поси­лається на кару людям, тому не можна було нічим загасити пожежі від неї, хіба тільки молоком. Давнє пошанування вогню перейшло за християнських часів на церковні свічки.

У великий пошані у слов'ян завжди була земля, хоч окремою персоніфікованою богинею не стала. Вираз «мати сира земля» дуже давній і загальновідомий. Слов'яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Земля багата не тільки тим, що родиться на ній, а й тим, що на ній або в ній перебуває. Тому загальновідоме слов'янське ставлення до скарбів. Величезна кількість поетичних легенд і сказань дійшла до нашого часу про чудодійний цвіт папороті, який може розкрити ті скарби.

Як свідчать пам'ятки, у слов'ян відоме було поклоніння воді, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям тощо. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Особливо цілющою вважається вода з. того місця, де сходяться докупи три річки. Язичники освячували воду, проливаючи її через полум'я. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у слов'ян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси тощо дуже старі й різно­манітні. Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні.

Язичницькі вірування наших предків не були незмінними, як не були незмінни­ми і міфологічні уявлення про світ. На різних етапах історичного розвитку вони допов­нювалися різними богами, які уособлювали різні сили природи.

Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. З глибокої давнини слов'яни з благоговінням схилялися перед культом рослин­ного та тваринного світу, який їх оточував. Цей світ був життєво необхідний людині у найрізноманітніших сферах господарської діяльності. Рослини посідали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв та обрядодій. Важливу роль у ка­лендарних святах та сімейно-побутових обрядах відігравали рослини-символи, які мали допомогти людині зміцнити здоров'я, добробут сім'ї, посилити плодючість землі й ху­доби, вберегтися від нечистої сили.

В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. У давніх слов'ян такі дерева, як дуб, бук, липа вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Наші пращури влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. Оспіваний у народних думах та піснях дуб є символом моло­дого козака. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружньо­го життя, міцного здоров'я й довголіття молодих. За народним звичаєм, коли народжу­вався син, батьки висаджували два жолуді, а коли донька — висівали калинове зерня.

Калина біля хати — здавна найперша ознака оселі українця. Калина — це той символ, що пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, не­віддільний від життя. Про появу калини на нашій землі розповідає давня поетична українська легенда: несла весну на нашу землю богиня Лада та й лягла спочити. Поки вона спала, налетіла Мара і засіяла навкруги Лади колюче терня. Прокинувшись, Лада нама­галася вирватися з колючого оточення і голки впивалися у її тіло. Там, де впали краплі крові богині весни, виросли кущі калини.

Найчастіше з калиною порівнюють дівчину. У художній свідомості калина услав­лена своєю незрівнянною красою. Вона і червона, і ясна, і красна як символ дівочої незайманості, молодої вроди. Як дуб — символ міцності, надійності, так і калина — символ вірності. Звідси здавна широке використання калини у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали весільні столи, коровай, ставили калинові букети перед молодими, бажаючи їм вічної краси, міцного кохання.

Красива, струнка дівчина або заміжня жінка в народних піснях порівнюється з тополею. Рубання тополі символізує заручення та одруження дівчини. Здавна відомий обряд «водити тополю», який виконувався на Зелені свята.

Народна мудрість давно визнала: де ростуть верби—там чисті джерела води. 1 справді, з давніх-давен криниці переважно копали під вербою. Верби над ставом — традиційна прикмета українського села. Нерідко верба символізувала повноту життя, довголіття. Давні слов'яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога сонця Ярила, що дав людям вогонь. Верба була символом родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв проти вітру кидали вербову гілку — вона, мовляв, зупинить бурю. Як символ увійшло дерево пізніше і в християнські вірування. Тиж­день перед Великоднем називається Вербним. Освячену вербу приносили в дім і били нею членів сім'ї, найчастіше дітей із побажанням здоров'я і багатства, освячену вербу висаджували на городі. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неї дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку. Вірили, що верба відганяє від оселі злі сили і хвороби. Плакуча верба з дуже давнього часу — символ опечаленої матері або вдівства.

Пізніше, за часів християнства, давні язичницькі вірування набули нового змісту. Багато є народних оповідань про дерева, пов'язані з повішенням Іуди та виготовленням хреста для голгофи. Коли робили хреста для розп'яття Ісуса, то виявилося, що з сосни не можна виготовити ні хреста, ні цвяхів для нього. Бог поблагословив її і тому сосна вічно­зелена. Соснові шишки стали символом родючості й плодючості. Звідси звичай випіка­ти шишки на весілля.

Цвяхи для Хреста зробили з сухої верби. Тому вважається, що у вітті сухої верби ховається нечиста сила.

Коли зрадник Іуда вирішив повіситися, то підійшов до берези. Вона налякалася і побіліла, проте зрадника не прийняла. Біла береза здавна стала символом дівочої чисто­ти. Тоді Іуда пішов до осики, вона прийняла його, і зрадник на ній повісився. Через це осика нечиста, заклята і вічно дрижить навіть без вітру. Тому з її деревини не годилося споруджуватися оселі. Водночас, осику використовували я к один з найбільш надійних оберегів від відьом, упирів та іншої нечистої сили.

З глибокої давнини відоме вшанування різноманітного зілля. Вірили, що зібране у певні дні, особливо в купальську ніч, зілля має велику силу: розрив-трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток привертає любов.

Улюбленим зіллям чортів та відьом вважалася папороть. За народними повір'ями, в ніч під Івана Купала на коротку мить з'являється вогненна квітка папороті. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізна­ватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів.

Багато квітів та зілля пов'язані з дівоцтвом. Барвінок — символ молодості, кохання та чистого шлюбу, тому війчастий у весільному ритуалі. Почесне місце в народних звича­ях посідає м'ята. Які калина, м'ята є символом дівочої краси і цноти. У фольклорі м'ята нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немовби одну рослину — руту-м'яту. За традицією вінок для молодої та вінки для дружок плели з м'яти, барвінку і рути.

Лобода в українців символізувала нужду та вбогість. Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил. У день вес Ілля його вплітали у вінок молодої або зав'язували між її волоссям.

Полин найчастіше використовували як оберіг від русалок, зустріч з якими вважа­лася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). У народних піснях і переказах полин нерідко виступає символом нещас­ливого життя.

Червоний цвіт маку — символ дівочої краси. Поширеним було вірування в чу­додійні властивості маку як оберегу від лиходійства відьом, упирів.

Багато народних оповідань існує і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося симво­лом родючості. Жито — символ плодючості й тому часте в ритуалах, особливо весільному. Використовується або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, часто ставиться в головах молодих при першій шлюбній ночі.

Гарбуз — символ відмови, і дівчина, відмовляючи парубкові, за якого її сватають, дає йому гарбуза. Мед як продукт роботящих бджіл здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах. Хміль слугує символом родючості. Перед вінчанням молоду завжди обсипали хмелем, тому ця рослина асоціюється з весільною традиційністю.

Просо, гречка й конопля віддавна мають інтимний відтінок. Звідси й поговірки «Не пхай носа до чужого проса», «Вискочив, як Василь з конопель».

Хліб з глибокої давнини у великій повазі. Він — основа життя. Культ хліба в ук­раїнців ще й тепер сильний. Він присутній при сватанні, весіллі. Хлібом зустрічають гостя, з хлібом ходять у свята до поважних людей. Коровай — це ритуальний священний жертовний хліб, що заступив м'ясну жертву (лат. «саго» — «м'ясо»).

У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тварин­ний світ. Птахи, звірі, плазуни присутні в народи их обрядах та іграх, у системах прикмет і ворожінь.

Коза в традиційних віруваннях відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола, тому її боялася нечиста сила. Водночас, коза символізувала родючість і життєву силу. Звідси традиційні обходи села з «козою», які влаштовували на свято Коляди. За часів християнства цей звичай залишився як не­від'ємна частина різдвяних свят.

Лис завжди виступає як хитрун. Вовк —символ швидкості, своєю ненажерливі­стю — символ голоду. Ведмідь — символ недотепи. Собака — з глибокої давнини стала символом вірності, баран чи вівця — символом невинності. Кінь здавна користувався традиційною пошаною. Відомі магічні дії та повір'я пов'язані з кінською підковою.

Зозуля — символ суму та вдівства. Це віщий птах. Чайка — символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка. Символом тужної жінки є також і горлиця та лебідка. Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові. Ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.

За народними повір'ями крик півня, що віщує наближення дня, відганяє від хати нечисту силу і злих духів. Широковідомий переказ про червоного півня, який може показати захований скарб.

Деякі птахи з глибокої давнини вважаються лиховісними. Ворон, галка можуть накаркати біду, пугач або сова також кричать на лихої Ці елементи світогляду наших предків і дотепер ще живуть у народній свідомості.

Слов'янські вірування особливо тісно були пов'язані із землею. Божества населя­ли ліси, поля, води. Кожне урочище мало своїх богів, життя наших пращурів було опо­вите повір'ями про русалок, водяників, лісовиків.

Перші відомості про демонологічні вірування слов'ян подають київські книжни­ки та український міфологічний фольклор. На жаль, лише у XIX ст. розпочалося систе­матизоване фіксування й вивчення української міфології як однієї зі складових загаль­нослов'янської культури.

Аналіз змісту цих вірувань дає підставу виділити два основні етапи в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів. Другий ви­никає уже за часів трипільської культури і успадковується слов'янами. До того ж пер­ший етап фактично не закінчується і триває поряд з другим навіть уже за християнських часів.

Стародавні пам'ятки згадують про божків, яких почитали давні слов'яни. Таких божків було дуже багато, вони населяли весь різноманітний світ навколишньої приро­ди. У воді жили водянки, які любили перевертати човни, атому рибалки мусять добре знатися з ними й задобрювати їх. У болотах живуть болотяники або ациболоти, в очере­тах порядкують очеретяники. Навіть у криниці живе криничний дід.

Ліси населяли лісовики або полісуни, які жили у дуплах сухих дерев. Ночами вони можуть верещати і лякати людей. А коли полісуни починали битися, у лісі здіймалася буря. Лісовика й усе лісове царство поетично оспівала у «Лісовій пісні» Леся Українка.

Давні українці вірили, що у збіжжі обов'язково повинні жити польовики, які дуже люблять викочуватися в хлібах і носитися з вітром по них.

Грецький письменник VI ст. Прокопій Кесарійський розповідає про слов'ян, які «почитають ріки і німф, і деякі інші божества і приносять жертви також і їм всім». Цими німфами у нас здавна були русалки, яких у глибоку давнину називали берегинями. Вес­ною, коли тане сніг, русалки виходять із-під землі, де вони зимують, і гучно розмовля­ють. Вночі вони виходять на берег і при світлі місяця водять хороводи. Русалки можуть залоскотати кожного, хто попадається в їх руки, зваблений красою.

Подругами і сестрами русалок водяних вважалися лісові мавки. Як розтануть сніги, мавки засаджують гори і долини квітами. А коли все розквітає, вони заквітчують свої коси, заманюючи хлопців власною красою.

За народними уявленнями різновидом злого духу, що як зірка падає з неба, був перелесник. Він міг набирати вигляду будь-якої людини, відвідувати людей і навіть оселятися у їх хаті.

Міфічні велетні-людоїди песиголовці за народними переказами відрізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритою шерстю людини з собачою головою одним оком посеред чола, іноді з рогом. Пересувалися вони дуже швидко у повітрі чіпляючись один за одного.

Народні казки й легенди змальовують демонічну істоту, що має вигляд старого діда з величезними бровами і віями. Це — вій. Від погляду його може гинути все навкру­ги. Очевидно саме з оповідями про вія пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення.

Найдавнішим уособленням зловорожих сил був упир. Упирі — персонажі, що сто­ять на межі між зооморфними і антропоморфними істотами. Така двоїстість форми вла­стива й багатьом іншим образам демонічного типу надприродного, зокрема, уявленням про «нечистих» небіжчиків (утоплеників, убитих тощо) та про вовкулаків. До речі, вов­кулаки — це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків.

І зазвичай найпопулярнішим образом української демонології є чорт (біс, дия­вол, дідько, люципер, сатана, нечистий, куций, той тощо). Звичайним помешканням чорта вважали млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини, чор­тополоху тощо. Функції чорта дуже різноманітні, він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Чорт може вдаватися до перевтілення, причому набирати вигляду не тільки людей, а й неживих предметів.

Демонологічний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції особливо під впливом християнства. «Ранній» чорт не мав нія­кого відношення до пекла, тепер же «куций у пеклі припікає». До того ж в українських легендах чорт виступає суперником і антиподом бога і робить свій внесок у творення світу. Саме він навчив людей ковальства, винайшов вогонь, млин, скрипку, дуду, горі­лку і тютюн. Йому навіть приписували такі плоди технічного прогресу, як фабрики, залізниці, телефон тощо.

Для традиційної народної свідомості чорт—уособлення таємничої сили, якою кля­нуть своїх ворогів: «Бодай тебе чорт узяв», «Іди під три чорти», «Приніс же тебе дідько не в час, не в годину».

Водночас, чорт —досить комічна і безталанна фігура. В українському фольклорі він є постійним об'єктом для жартів та анекдотів. У боротьбі з чортом людина завжди виходить переможцем. Звідси й відоме українське прислів'я «Не такий страшний чорт, як його малюють».

З давніх часів родина у слов'ян була міцною, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий і відомий у всіх індоєвропейських на­родів. Домове вогнище було головною святинею дому. Богом домового вогнища у нас став домовик або домовий. Він —постійний вартовий дому, охоронець родини. Живе він у запічку. При переході на нове помешкання треба було виконати цілий обряд, щоб домовик перейшов з родиною. Якоїсь особливої назви для домовика не склалося, але існує версія, що такою могли бути Цур та Пек. У разі якоїсь небезпеки, на ворога напус­кал и свого домового закляттям« Цур тобі, Пек». Звідси й наші старі вирази «відцурати­ся» — відійти, відділитися від когось, «спекатися» — позбутися неприємностей. Можли­во подібне походження мають і слова «небезпечний», «безпека».

Отже, демонологічний тип вірувань охоплює дуже великий період історії сло­в'ян. Характерним для демонологічних персонажів є їх зооморфне уособлення: дух у тваринній подобі. Елементи антропоморфізму, швидше за все, є результатом теїстичних впливів. Історично демонологічні вірування, що свого часу прийшли на зміну «чуттєво-надчуттєвим» уявленням про надприродне, стали тим підґрунтям, на якому пізніше скла­даються теїстичні образи.

Феномен бога в українській міфології представлений багатьма образами, які скла­далися протягом тривалого часу. Характерною ознакою теїстичного язичництва є те. яким чином надприродне уявляється, існує в свідомості людини. На відміну від зооморфізму, антропоморфізація теїстичних образів означає не лише надання їм людської по­доби, а уособлення, персоніфікацію, наділення особистими рисами. Антропоморфізм був здавна властивий слов'янському образному мисленню. Яскраве свідоцтво тому — образ великої богині. В уявленнях давніх митців, які установили канон зображення

у вигляді антропоморфного Сонця. На думку академіка Б. Рибакова, культ Даждьбога сформувався за скіфських часів у VI- IV ст. до н. е. На початку нашої ери він стає богом лісів, гаїв байраків тощо. Даждьбог, як і його батько Сварог, образ боголюдини.

Сварог, Перун і Даждьбог— головні боги у східнослов'янському пантеоні, які позначені функцією владності, широтою впливу на явища природи і життя суспільства. Звичайно ж, такими широкими функціями відзначалися не всі язичницькі боги, але всі вони були опікунами природних явищ, виробничої діяльності людини. Такими були Ярило —бог весняних робіт та плотської любові, Велес — бог худоби, чередників і му­зик, Лель — бог кохання і бджолярства.

Особливе місце у пантеоні посідали Купало і Коляда. Слов'яни поділяли кален­дарний рік на Коляду і Купало, тобто на зиму і літо. Коляду вважали богинею неба, дружиною Даждьбога, матір'ю Сонця. Свято Коляди язичники відзначали з 24 грудня по 6 січня. Протягом цього періоду Коляда народжувала нового божича, нове Сонце. їй намагалася перешкодити зла Мара, і щоб уберегтися від неї, Коляда набирала вигляду кози. Звідси й колядування та водіння кози під час християнського різдва. З святом Коляди вчені пов'язують першопочатки українського вертепу та театру.

Купало був давньослов'янським богом родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту. Свято Купала з масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня.

Релігійні вірування давніх слов'ян знайшли свій вияву святково-обрядовій куль­турі, у культових відправах, що здійснювалися у святилищах, у ритуальних піснях, зви­чаях, казках тощо.

Політеїстичні вірування слов'ян готували основу для релігійності більш високого порядку. Українське православ'я, яке склалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а результатом взаємодії візантійської і київської традицій, що трансформувалися під впливом етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Ак­тивним чинником цих процесів і стала дохристиянська релігійно-міфологічна спадщи­на давніх українців та їх пращурів.