РОЗВИТОК МИСТЕЦТВА у східних слов'ян

Увесь багатий поетичний світ язичництва виступав уособленням реальних при­родних сил, з якими людина взаємодіяла в реальному житті. Ритуальні обряди, симво­ліка — це було виявом прагнення людини до активного втручання в природні процеси, виявом її віри у власні сили. І стародавнє мистецтво відігравало в цьому не останню роль. Мистецтво приходило на допомогу людині, створюючи амулети, які повинні оберігати від злих духів, прикрашаючи повсякденне життя.

До нас не дійшли пам'ятники давньослов'янського зодчества. Але ми маємо свідоцт­ва, що воно було значним і що своїм яскравим розквітом кам'яне будівництво Київської держави зобов'язане дерев'яному зодчеству язичницької Русі.

великої богині, цей образ завжди зливався з символами життя й плодючості, з деревом, квітами, сонцем і різними живими сутностями. То голова у неї прикрашена вінком із квітів, то в руках вона тримає сонячні диски, то руки ЇЇ поступово переходять у молоде дерево або у птаха. Цей образ, якому поклонялися не тільки слов'яни, а й інші народи, образ жінки з піднятими до неба (до сонця!) руками, є прообразом богородиці Оранти, заступниці роду людського. У давніх слов'ян вона звалася Берегинею, Житньою Бабою, Рожаницею.

Звичайно, політеїстичному язичництву було ще далеко до образу боголюдини, але загалом воно вже подолало демоністичний зооморфізм. Богам уже притаманні вла­стивості людини —її вид, звичай, спосіб життя. Перун, наприклад, їздить по небу на громовій колісниці, Даждьбог жив у чудовому палаці, мав дванадцять царств і управляв ними через своїх сестер, синів, бог неба Сварог—дід вітрів, що «віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві».

Боги, які люди, розмовляють, радіють, гніваються, люблять, веселяться. Украї­нському, як і будь-якому іншому, політеїзму притаманні уявлення про ієрархію над­природних сил. Ця ознака теїстичного була породженням і ствердженням реально існуючої соціальної ієрархії, чого не знали демонологічні образи в добу їх формування. Численні боги, які опікували певне родоплемінне об'єднання, відтіснялися на другий план володарями природи і суспільності — богами неба, землі, ремесел війни тощо. Такими й були Перун, Стрибог, Даждьбог.

Сварог (від санскр. «свар» — небо, або інша гіпотеза — сварог — той, що все поро­див) вважався богом неба, вогню, заліза, ковальства і шлюбу. За легендою саме він викував першого плуга і золоту обручку. Його можна порівняти з давньогрецьким Гефестом, який також був богом вогню і ковальства. У певному відношенні Сварог уподібнюється давньогрецьким героям, які були винахідниками ремесел, знарядь праці, адже він винайшов плуга, навчив людей молотити зерно і випікати хліб. Сварог живе серед людей, піклується про них. У християнстві культ Сварога перейшов на православних святих Кузьму і Дем'яна.

Із зміцненням князівської влади головні функції дедалі більше перебирає Перун і, зрештою, виходить на перше місце серед богів. Перуна вважали богом дощу, вогню, грому і блискавки, а, водночас, і богом війни та воїнів. Перун багато в чому нагадував Зевса. У свідомості язичника-землероба Перун наділявся ще й функцією бога родючості, але був і войовничим богом, і «богом над богами». За переказами і легендами він тримав у руках лук та колчан зі стрілами, чим особливо підкреслювалася його військова функція. Пе­рун мав значення і хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на зем­лю тепло, давав дощ. У звеличенні Перуна можна вбачати зародки в київському язич­ництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством. З часом у християнському світогляді виникли образи православних святих Іллі Громовержця, Георгія Побідоносця та Михайла Архистратига, до яких перейшли функції язичницького Перуна.

Своєрідна багатофункціональність характерна і для інших слов'янських богів, серед яких можна виділити Даждьбога. Його вважали сином Сварога, богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю. Зображувався він

У V cт. візантійський дипломат Приск Панійський відвідав на Дунаї ставку гуннського царя Аттіли, до війська якого входили й слов'янські дружини. Жителі сіл, через які він проїжджав, пригощали його хмільним медом, ячмінним квасом і говорили слов'янсь­кою мовою. Палац грізного завойовника вразив освіченого грека: такого будівельного мистецтва, такого потягу до краси він не очікував від варварів. Палац, за його словами, був збудований із добре обробленого дерева і оточений дерев'яним парканом не для безпеки, а для краси, бо він був декорований прекрасним різьбленням. Кочівники-гунни були далекі від будівельного мистецтва. Вони часто користувалися культурними до­сягненнями переможених народів, примушуючи їх працювати на себе. Очевидно, так було і на Дунаї, де жили слов'яни.

Східні джерела сповіщають нам, що навіть у далеких походах русини не розлуча­лися зі своїми теслярськими інструментами.

Археологічні дослідження дають нам уявлення про давньоруське житло. Воно прикрашалось різьбленим орнаментом на одвірках, на вікнах, біля порога. Писемні дже­рела дозволяють говорити, що, крім звичайного житла, теслярі язичницької Русі буду­вали храми, фортеці, палаци, закладаючи основи монументального зодчества Київської Русі.

Розрізняють дві форми прояву мистецтва у стародавніх слов'ян: ужиткове мис­тецтво — художнє оформлення одягу, знарядь праці, домашніх речей тощо і культове мистецтво — предмети, пов'язані з релігійними віруваннями і призначені для сакральних ритуалів.

Звичайно, розмежування це можна вважати умовним, адже часто прикрашання предметів повсякденного вжитку було пов'язане з язичницьким світоглядом. Лінійний і хвилястий орнаменти символізували воду, річку. У давніх вишивках зустрічаємо символіку рослинного і тваринного світу. Давньослов'янські зображення богів були здеб­ільшого дерев'яними і тому майже не збереглися до наших днів. Лише у місцях, де були родовища каменю, збереглися кам'яні статуї, які дають уявлення про художню творчість східних слов'ян дохристиянської доби. Можна помітити стилістичну подібність цих ста­туй до кам'яних баб скіфської доби.

Усередині XIX ст. з подільської ріки Збруч витягли слов'янського ідола, відомого під назвою Збруцького ідола, або Святовида. Зараз він зберігається у Краківському музеї. Скульптура потрапила в ріку за часів християнізації Русі. Час створення статуї не встановлено.

Збруцький ідол являє собою чотиригранний стовп висотою понад два метри, увін­чаний головою з чотирма обличчями, в слов'янській шапці півсферичної форми, ніби облямованій хутром. Всі обличчя добре окреслені, з чіткими рисами. У верхній частині стовпа (нижче голови) знаходяться рельєфні зображення людиноподібних постатей. Отже, істота, відтворена стародавнім скульптором, мала не тільки чотири обличчя, а й чотири тулуба, вісім рук і вісім ніг. А можливо, це чотири окремі істоти під однією шапкою. Руки мають чітко окреслені пальці. В одному випадку в правій руці зображено ритуальний ріг, в іншому — маленьку постать коня біля ніг, а на поясі — шаблю з трохи вигнутим лезом.

Середній ярус зображень на стовпі складається з чотирьох невеликих людських постатей з непомірно високими головами, короткими ногами і розведеними руками. На нижньому ярусі з трьох сторін вирізані рельєфи облич з неприємним, злим виразом.

Три яруси зображень — це тривимірність світу: небо — місце, де живуть боги; земля, заселена людьми і царство злих духів під землею. Художник прагне за допомогою скромних засобів передати спокій небожителів у верхньому ярусі, безпорадність людей — у середньому і гнів та злість на обличчях — у нижньому.

Ще одне скульптурне зображення давньослов'янського ідола зберігається у Камі­нець-Подільському музеї. Це звичайне схематичне зображення людини в натуральну величину, з круглою головою, грубо окресленим обличчям, руками, складеними на гру­дях, і великим рогом у правій руці. За характером і стилем зображення цей ідол близь­кий до кам'яних скульптур скіфської доби.

Зображення дохристиянських божеств і міфологічні мотиви були досить пошире­ними в ужитковому мистецтві. Образ великої богині зустрічається на ювелірних виро­бах, у художній вишивці. Цей образ можна вважати уособленням вічного кругообігу життя. Богиню зображують на весь зріст з піднесеними догори руками. Пізніше, за часів християнізації, цей образ злився з образом Богоматері, а культ великої богині перетво­рився на культ богородиці. Біля великої богині, як правило, зображувались два вершни­ки. З часом первісний зміст цих зображень втрачається, і образ богині перетворюється на звичайний декоративний мотив. Вишивані зображення великої богині найчастіше зустрічаються на рушниках. Рушник здавна мав не тільки утилітарне, практичне при­значення. Це був культовий предмет. Він був важливим елементом декоративного оз­доблення давньослов'янських каплиць, храмів, культових місць. Традиція ця виявила­ся надзвичайно стійкою: в Україні ікони прикрашають рушниками, хліб-сіль підносять на рушнику, рушниками перев'язують весільних старостів.

Образ великої богині був поширеним мотивом і в ювелірній справі. Ювелірне мистецтво східних слов'ян мало досить високий рівень розвитку. Про це свідчать пред­мети, які складають такзваний комплекс пальчастих фібул. Щодо композиції та художнього оформлення окремих виробів східнослов'янські ювеліри виявляли справжню віртуозність. Крім звіриного, антропоморфного вживався і геометричний стиль. До ньо­го належать речі, прикрашені кільцями, рисочками, ромбиками тощо. Фібулу ми розг­лядаємо як художній виріб, але головним її призначенням було служити застібкою для одягу.

Інкрустацією та різьбленням оздоблювали металеві вироби, зокрема предмети зброї. Зображення на них складали різні фігури — півмісяці, кільця, гребінці, значки у формі двозубця, схожі на пізніші дво- і тризубці, відомі під назвою «Знаків Рюриковичів».

В історичному музеї у Києві зберігаються литі срібні фігурки чоловічків із кладу VI ст., виявленого на Київщині. Сорочка на грудях у них прикрашена широкою, неначе вишитою, вставкою, як у традиційному українському і білоруському одязі. На давньо-слов'янських фібулах ми можемо побачити малюнки та орнаменти дуже тонкої, ювелір­ної майстерності. Відгуками скіфського звіриного стилю можна вважати зображення

коней, змій, лосів на давньослов'янських пластинах, фібулах, бляшках. Причому не анта­гонізм між людським і звіриним, а плавне, гармонійне поєднання двох складових, оче­видно є характерним для мистецтва, співзвучного давньослов'янському світобаченню.

Українська національна культура пройшла складний шлях, увібравши в себе кращі надбання минулого. Народ України дістав величезну спадщину від народів, які прожи­вали на цій території у попередні століття. Територія ця являла собою поле перехрещен­ня політичних, культурних і релігійних впливів між Сходом і Заходом. Стародавня куль­тура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в цьому процесі значну роль відігравали традиції місцевих народів та культурні зв'язки з сусідніми на­родами. Культура України зберегла і трансформувала у собі здобутки різних культур.

Художнє життя стародавніх слов'ян розвивалося самобутніми й оригінальними шляхами і позначене багатством тем, ідей, мотивів. Звичайно, за своїм художнім рівнем давньослов'янські пам'ятки не витримують порівняння з шедеврами, що були створені у пізніші часи. Але вони цінні для нас як свідоцтво естетичного відчуття наших далеких предків, їх життєлюбства і творчих устремлінь. Давньослов'янське образотворче мис­тецтво являло собою стилістично завершене своєрідне явище, яке стало підґрунтям для розвитку давньоруського мистецтва.