Особливості сімейного виховання дошкільників

У сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та ін­ших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почут­тя, навички спілкування і спільної діяльності. Сім'я створює передумови для взаємопроникнення світу дітей і світу дорослих, що є важливим чинником соціалізації особис­тості. Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя.

Універсальний, всеохопний, постійний виховний вплив сім'ї на особистість є наслідком дії таких чинників:

1. Безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почут­тя захищеності, створює атмосферу душевності, соціаль­ного і життєвого оптимізму. Взаємини дітей і дорослих у сім'ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу до­шкільника, його ставлення до людей і життя. Все це є важ­ливими передумовами розвитку індивідуальності дитини.

2. Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видах діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сі­мейному житті дитини, неможливо змоделювати в жодній досконалій виховній системі.

3. Багаторольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взає­модії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.

4. Можливість набуття дитиною позитивного досвіду і переживання негативних почуттів. Усе це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є не­обхідними для набуття почуття впевненості, відповідаль­ності, уміння долати життєві негаразди, гідно поводитися за будь-яких обставин.

Головне, щоб дитина сприймала сім'ю як фактор її емо­ційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантію того, що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтрим­ку і захист.

У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів, набу­ває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов'язкові, необхідні для ін­ших справи. Вона повинна навчитися визнавати свої нега­тивні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважував П. Лесгафт, «таємниця сімейного вихо­вання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортати­ся, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди ста­витись до дитини з першого дня появи її на світ, як до лю­дини, з повним визнанням її особистості...».

Характерною особливістю виховного впливу сім'ї є йо­го первинність. Йдеться про те, що сім'я є першим джере­лом цього впливу, а, як зазначав Ж.-Ж. Руссо, кожен на­ступний вихователь значно слабше впливає на дитину, ніж попередній. Крім того, процес виховання в сім'ї є більш природним, ніж у виховному закладі. Взаємодія у сім'ї пе­редбачає ширші можливості для дитини бути суб'єктом ді­яльності, ніж у дошкільних закладах, у яких вона є більш зарегламентованою.

Виховні можливості сім'ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об'єктивних і суб'єктивних умов.

До об'єктивних умов реалізації виховного потенціалу в сім'ї належать:

— рівень матеріального достатку сім'ї (рівень і струк­тура використання доходів, матеріальні умови життєді­яльності);

— забезпеченість дитячими дошкільними закладами, школами, закладами охорони здоров'я;

— кількість і склад (структура) сім'ї.

Суб'єктивними умовами реалізації виховного потен­ціалу сім'ї є:

— громадянська спрямованість і культура батьків, їх­нє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, вихову­вати їх як гармонійних особистостей;

— загальний культурний потенціал, традиції, мораль­ні та духовні цінності сім'ї;

— місце дитини в сімейному колективі, моральний ав­торитет батьків в її очах;

— педагогічна культура батьків.

Гармонійна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чин­ників є передумовою формування і розвитку досконалої особистості. Однак з різних причин такої гармонійної єд­ності не існує. У різні історичні епохи ці причини мають свої специфічні особливості, хоч загалом їх джерела при­близно однакові та й наслідки мало чим відрізняються. Наприклад, соціально-політична, економічна стабільність у суспільстві є передумовою матеріального благополуччя і сприятливого для розвитку дитини морального, психоло­гічного клімату в сім'ї. За таких умов дитина має змогу відкривати для себе й опановувати механізми міжособистісної взаємодії, вчитися поводитися у конкретних життє­вих ситуаціях на рівні цивілізаційної культури. Головним у цьому для неї є реальна життєва практика її батьків і найближчих родичів.

Політична, соціально-економічна нестабільність де­структивно впливають на соціальне самопочуття сім'ї, по­роджують нервозність, апатію, соціальний песимізм до­рослих або їх гіпертрофоване ставлення до матеріальних чинників буття, що неминуче позначається на формуванні внутрішнього світу дітей. Адже, переймаючись пошуком джерел існування або нагромадженням багатства, батьки все менше приділяють уваги моральним чинникам функ­ціонування сім'ї. Із матеріальними аспектами пов'язаний авторитет батька в сім'ї, оскільки він за традиційним роз­поділом тендерних ролей відповідальний за це. Нерідко зниження його авторитету у складні періоди життя пов'язане з не цілком тактовною поведінкою матері. Час­то батьки або хтось один із них змушені шукати заробітків далеко від дому, що породжує властиві неповним сім'ям проблеми, передусім позбавляє дітей спілкування, душев­ного тепла, зразків соціальної поведінки.

За твердженням психологів, неповна сім'я є одним із найпотужніших джерел психогенних переживань особис­тості (неврозів, гострих афективних реакцій, ситуативно обумовлених порушень поведінки). Психічно травмує ді­тей розлучення батьків та їхня боротьба за дитину чи, нав­паки, збайдужіння до дитини одного з них. Розлучення по­роджує проблему дозованого спілкування, задарювання дитини як засіб підтвердження любові до неї та інші боліс­ні явища. Часто переживання дитини посилює психічна травма того з батьків, з ким вона залишилася.

Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його статевій соціа­лізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутньої сім'ї. У дівчинки формується підсвідоме уявлення про те, що без батька її діти можуть обійтися, тобто повноцінна сім'я не стає головною цінністю її життя. Хлопчик за такої ситуації має матір за зразок чоловічої поведінки у сім'ї, ос­кільки вона перебирає на себе роль захисника, хазяїна, створювача і розпорядника матеріальних благ. За таких умов він виростає малоініціативним, несміливим, йому не вистачає необхідних для дорослого життя чоловічих (маскулінних) якостей, що в майбутньому плодитиме пробле­ми формування його дітей.

Зі специфічними труднощами пов'язане виховання дітей у молодих сім'ях, що зумовлене недостатньою мо­ральною, психологічною, соціальною зрілістю учасників подружжя. Збідненим, нерозвиненим є їх розуміння своєї ролі в житті дитини, відповідальності за її виховання. І навіть щирі їхні старання щодо цього наштовхуються на від­сутність життєвого досвіду, знань, уміння терпляче, послі­довно і наполегливо дорослішати разом із своєю дитиною. Труднощі виховання дітей у молодих сім'ях полягають у:

— нерозумінні батьками самоцінності дошкільного ди­тинства, його значення для формування особистості дитини;

— несформованості у батьків педагогічної рефлексії — вміння аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини педагогічних помилок, не­ефективності методів, які вони використовують, тощо;

— орієнтації на виховання з дитини «генія», намаган­ня реалізувати в дитині власний невикористаний, як вони вважають, потенціал, упущені ними життєві шанси.

Молоді батьки часто вдаються до авторитарного вихо­вання, вважають покарання найефективнішим виховним засобом, пред'являють суперечливі вимоги до поведінки дитини, непослідовно, суб'єктивно оцінюють її дії, що по­роджує або надмірну жорстокість у ставленні до неї, або вседозволеність.

Взаємини, тактику виховання дітей у сім'ї можна від­нести до одного з таких типів:

— диктат. Такі взаємини засновані на жорсткій регла­ментації поведінки дитини, суворому контролі за нею, ви­користанні покарань, погроз тощо. Як правило, у таких сім'ях діти живуть у страху, постійно лицемірять, бре­шуть, наслідком чого стають різноманітні відхилення у їх­ній поведінці;

— опіка. Вдаючись до такої тактики, батьки намага­ються відгородити дитину від життєвих реалій, випробу­вань, намагаються все вирішувати за неї, задовольняти її потреби і примхи. За таких умов дитина позбавлена змоги формувати в собі необхідні для подальшого життя психо­логічні, вольові якості, об'єктивно оцінювати себе, свої можливості й інших людей, цілеспрямовано працювати над собою. Усе це деформує її внутрішній світ, систему цін­ностей, різко занижує або завищує її вимоги до оточення, спонукає до девіантних форм задоволення своїх потреб;

— мирне співіснування на засадах невтручання. Цю тактику характеризують максимальне дистанціювання дорослих від життя дитини, абсолютне невтручання у її справи, залишення наодинці зі своїми проблемами, міні­мальні вимоги до її поведінки. Це породжує відчуження дітей і батьків. Діти, не маючи від батьків належної під­тримки, будучи позбавленими необхідних для їх станов­лення зразків соціальної поведінки, часто почуваються складно у ситуаціях, з якими легко справлятимуться їх однолітки, які виростали у сприятливіших педагогічних умовах. У них можливі образи на своїх батьків за байду­жість до себе;

— співробітництво. Така тактика взаємин у сім'ї, вихо­вання дітей є найпродуктивнішою, оскільки батьки намага­ються бути їхніми соратниками, є відкритими і щирими з ними, охоче впускають їх у свій світ. Між ними немає необґрунтованих таємниць, недовіри. За таких умов діти охоче експериментують, шукають, пробують себе, не боячись по­милитися і бути за це покараними. Батьки охоче допомага­ють у всіх справах, вміло підводять дітей до вирішення проблем, завдяки чому діти відкривають у собі все нові мож­ливості, здобувають упевненість у своїх силах. А участь у справах батьків збагачує їх соціальним досвідом, розширює світ, окреслює їм соціальну перспективу, яка часто є орієн­тиром їхнього розвитку.

Дещо своєрідно тлумачить особливості виховного впливу батьків на своїх дітей зарубіжна педагогічна наука, яка розрізняє такі його стилі:

а) авторитарний стиль — регламентація батьками по­ведінки дітей відповідно до стандартів;

б) пермісивний стиль — відсутність контролю за роз­витком, вихованням і життєдіяльністю дитини, що може бути зумовлена надмірною любов'ю до неї, недостатнім досвідом батьків, побоюванням втручатися в її розвиток, переоцінкою її можливостей;

в) авторитативний стиль — контроль за поведінкою ди­тини відповідно до її потреб з одночасним спрямуванням її розвитку, допомогою їй, визнанням її прав і врахуванням можливостей. Цей стиль вважають оптимальним.

Особливо збагачує виховний потенціал сім'ї участь у вихованні дітей представників різних поколінь (бабусь, дідусів), які мають більший життєвий досвід, більше віль­ного часу, ніж батьки. За правильної поведінки батьків стосунки їхніх дітей з бабусями і дідусями є емоційно близькими. Адже часто дідусі й бабусі ласкавіші у спілку­ванні з онуками, ніж батьки, а ті їм платять за це довірою, виявляють непідробну турботу, піклуються про них, роз­виваючи в собі при цьому такі важливі для особистості людські якості, як доброта, чуйність, щирість.

Щодо цього важливе узгодження виховних впливів на дитину представників різних поколінь. Старше покоління більше орієнтоване на те, щоб онуки повноцінно прожива­ли своє дитинство, батьки здебільшого розглядають дошкільний вік своїх дітей як підготовку до успіхів у дорос­лому житті, намагаючись урізноманітнити її заняттями іноземними мовами, спортом, музикою та ін. Там, де існує гармонія поглядів і впливів на розвиток, становлення ди­тини, вона має найбільше шансів повноцінно сформувати­ся як гармонійна особистість.

Особливу роль у сімейному вихованні, соціалізації дити­ни відіграють родинні традиції і звичаї. Традиція (лат. traditio — передача) — історично складені порядки, способи, правила поведінки, що передаються від покоління до поко­ління. Сімейні традиції регламентують створення сім'ї, появу дитини, подружні, батьківські стосунки, ведення домашнього господарства, організацію дозвілля, вшану­вання пам'яті предків. Вони призначені слугувати зміц­ненню сімейно-родинних зв'язків як механізму передачі таких особистих і соціальних цінних якостей, як любов, вірність, доброта, взаєморозуміння, щирість. До них нале­жать спільні заняття певними видами трудової діяльності, передавання родинних реліквій (документів, нагород, пам'ятних речей), складання родовідного дерева тощо. Звичаї — безпосередні приписи певних дій у конкретних ситуаціях, що відтворюють сімейні стосунки у життєді­яльності наступних поколінь. Стосуються вони як зовніш­ніх (прихід у гості, прийом гостей, пошанування предків), так і внутрішніх (колискова і поцілунок надобраніч, поба­жання доброго ранку тощо) форм поведінки.

Традиції та звичаї є взаємопов'язаними у реальному житті. Традиції є більш динамічним і багатоманітним яви­щем родинного життя, ніж звичаї, вони створюють простір для творчого використання звичаїв. Регулюючи прості форми взаємин у сім'ї, звичаї доповнюють традиції, однак вони не настільки динамічні, як традиції. Здебільшого звичаї можуть бути формою вияву традицій.

Щирі стосунки між членами сім'ї, безпосередність по­чуттів одне до одного є джерелом формування гармонійної, самодостатньої особистості дитини, а також збагачення вза­ємин дорослих, стимулювання їхнього самовиховання.