Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII —у XVIII ст.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг усіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їх панування, гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною особливістю спадкового («вічного», «спокійного») володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Розширення меж приватного старшинського землеволодіння здійснювалося різними способами: займанщина вільних земель; захоплення громадських земель та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового закабалення їхніх власників; гетьманські надання та пожалування царського уряду «за службу великому государю» з фонду вільних військових маєтностей; перетворення рангових земельних володінь на спадкові.

Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись у такий спосіб бодай частково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав та вольностей. Однак Росію як централізовану державу не влаштовувала практика стихійної «займанщини». Саме тому з метою посилення контролю за процесом зростання старшинського землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель винятково за царськими указами.

За цих обставин у 30-ті роки XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період правління гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлася1.

Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Рум´янцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масованим наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIII ст., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння земельними угіддями. Після поразки Української революції старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилося в забороні козакам вільно розпоряджатися землею, примусовому використанні безплатної козацької праці в старшинських маєтках, забороні козакам торгувати горілкою, насильному переведенні їх у посполиті тощо. Становище козацького стану погіршувалося. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах Російської імперії, охороняли південні кордони від татар, будували канали та фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації козацьких господарств. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна частина козаків змушена була виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Обмеження їхніх прав виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п´яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 p., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння. Величезні латифундії Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів та інших нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не тільки пред´являли права на батьківські землі, а й захоплювали королівські та колишні шляхетські землі. Внаслідок цього на середину XVIII ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80% території Правобережжя.

Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від будь-яких повинностей залежно від договору на 15—30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною ознакою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас розвивалося сільське господарство. Виникли прогресивні тенденції та процеси:

— підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни;

— зростання ролі зернового господарства;

— збільшення асортименту сільськогосподарських культур (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо);

— розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев;

— розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;

— поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита; Волинь — пшениці, Полісся — льону й конопель, землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо);

— зростання товаризації сільського господарства.

Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторі, а й якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки — промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесло та промисли. Ремісниче виробництво характеризувалося такими особливостями: розширенням спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці XVIII ст. — вже 300); поглибленням спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); залученням ремесла до процесу товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисловості від сільського господарства підштовхували розвиток урбанізації в українських землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як правило, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині XVIII ст. — 200.

Провідними промислами в українських землях цієї доби було млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. З часом на базі дрібних селянських промислів та міського ремесла під впливом кількісних (зростання розмірів виробництва, концентрації більшої кількості працюючих) та якісних (поглиблення поділу праці, застосування найманої робочої сили) змін поступово формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води та вітру. Особливу роль відіграло широке запровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І прискорили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-ті роки XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-ті роки XVIII ст.

Початкові форми мануфактури — це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. До таких мануфактур належали підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), папір (паперові), селітру (майдани) та ін. Розвинуті, централізовані мануфактури виникали у текстильній, насамперед суконній, промисловості. Найбільшими з них були Путивльська (Глушківська), Ряшківська (Прилуцький повіт) та Салтівська (Слобожанщина).

Більшість цих підприємств були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До запровадження кріпацтва 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману робочу силу. Надалі активно експлуатується примусова праця кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Однак навіть на купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю.

Характерною ознакою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.

Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, У Слобожанщині — 271. У Правобережній Україні в першій третині XVII ст. виникло 16 ярмарків, у 40— 50-ті роки — 42. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбільшими і найбагатшими за асортиментом були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародобі, Харкові, Сумах, Львові. Зокрема, товарооборот ніжинських та роменських ярмарків сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб.

Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв´язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих районів, ярмарки об´єднували економічні регіони України, створюючи передумови для формування національного ринку.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їх впливові та владі суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.