Право працівника на оплату праці і його захист

Розглядаючи питання захисту права працівника на отримання винагороди за працю, слід керуватися Конституцією України, чинним трудовим законодавством, а також керівною постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці №13. У цій постанові підкреслено, що судовий захист є найважливішою гарантією конституційного права громадянина заробляти собі на життя працею, яка він вільно обирає або на який вільно погоджується.

Працівник має право на оплату своєї праці у відповідності з актами законодавства і колективним договором на підставі укладеного трудового договору. Власник при укладенні трудового договору зобов'язаний повідомити працівникові усі умови оплати праці, її розміри, порядок і терміни виплати.

Розмір заробітної плати може бути нижчий встановленого трудовим договором розміру і мінімальної зарплати у разі невиконання норм вироблення, виготовлення продукції, що виявилася браком, а також з інших причин, передбачених діючим законодавством, які мали місце з вини працівника.

Забороняється дискримінація в оплаті праці, зниження її розміру залежно від походження, соціального, майнового положення, політичних, релігійних переконань, членства в профспілці, місця мешкання і інших причин, встановлених в законі.

Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку погіршувати положення робітника в оплаті праці в порівнянні з умовами, передбаченими законодавством, угодами, колективними договорами.

Забороняється будь-яким способом обмежувати права працівника вільно розпоряджатися своєю зарплатою. По-цьому не допускаються випадки отримання зарплати, що належить працівникові, членами його сім'ї, іншими особами без спеціально оформленого доручення.

Закон забороняє робити утримання із зарплати, метою яких є явна або прихована упла-та власникові або посередникові за збереження місця роботи.

Утримання із зарплати можуть робитися тільки у випадках, передбачених законом. Зокрема, згідно ст. 127 КЗпП за наказом (розпорядженню) власника можуть бути проведені утримання для:

1) повернення авансу, виданого в рахунок зарплати або для службового відрядження;

2) для повернення сум, надмірно виплачених внаслідок рахункових помилок;

3) для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переклад в іншу місцевість;

4) на господарські потреби.

У усіх вказаних випадках утримання можуть проводитись, якщо працівник не оспорює основу і розмір утримання. Іншими словами, потрібно отримати згоду працівника на таке утримання. Якщо згода отримана, наказ видається не пізніше за один місяць з дня закінчення терміну, встановленого для повернення авансу або з дня виплати неправильно розрахованої суми.

Утримання із зарплати також можуть робитися у разі звільнення працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже використав щорічну відпустку. При цьому слід пам'ятати, що закон не дозволяє робити такі утримання при звільненні по підставах, не пов'язаних із звільненням за власним бажанням.
У разі спричинення працівником майнового збитку, заподіяного підприємству, з яким він в трудових відносинах, також робляться утримання із зарплати працівника для відшкодування шкоди в розмірі, що не перевищує середньомісячний заробіток працівника.