СОЦІОЛОГІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані форми людської поведінки. Як небажана вважається поведінка: злодіїв і геніїв, лінивих і занадто працелюбних. Різні відхилення в соціальній поведінці і діяльності від середньої норми – як в позитивному, так і в негативному напрямку - загрожували стабільності суспільства, яка завжди цінувалася більш за все. Відхилення поведінки діяльності від норм в соціології прийнято називати девіантним, тобто це такі дії та вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Сутність девіантної поведінки полягає у недотримуванні вимог соціальної норми в різних ситуаціях, що призводить до порушення взаємодії особистості і суспільства.

Практично життя будь-якого суспільства характеризується наявністю девіацій. Соціальні відхилення є властивістю кожної соціальної системи. Проблеми соціальних відхилень вивчають: психологія, криміналістика, правова статистика, педагогіка. Кожна із цих наук відповідно висвітлює природу девіації. Так, психологія аналізує девіацію через призму психофізіологічних змін^ вивчає особливості характеристик людей, основні^фізіологічні чинники, що за певних обставин викликають відхилення. Педагогіка аналізує девіацію з точки зору вимовного процесу і засобів щодо її запобігання в процесі соціалізації, виховання людини. Кримінологія розглядає патологічні форми вияву девіації - делінквентивна (протиправна) установка, поведінка, дії. Лише соціологічний підхід дає можливість комплексно об'єднати всі досліджувані сторони природи девіації, її функціонування і "місце" у суспільних відносинах.

Соціологія девіантної поведінки - це дисципліна, що в системності вивчає прояви девіації, її причини - як соціально-психологічні, так і загальносуспільні чинники, а також систематизує весь наявний матеріал, всі наукові джерела, підходи вивчення, принципи, що стосуються поведінки, діяльності людей та груп, які не відповідають загальноприйнятим нормам. При цьому сама соціологія займається вивченням найбільш загальних причин і наслідків девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, показує шлях відповідного ефективного контролю, ліквідації, запобігання наслідкам проявів такого типу.

Об'єктом соціології девіацій виступають, таким чином, суб'єкти девіантної поведінки - люди, групи людей, організації. Предметом даної дисципліни виступають характеристики та природа соціального явища як девіантна поведінка та діяльність і розгляд їх як специфічних відповідних відносин.

(Отже, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної думки, називають девіантною. Це - в широкому розумінні. У вузькому ж розумінні девіантною поведінкою вважають порушення неформальних норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. А всі серйозні порушення формальних норм і законів, дотримання яких гарантується державою, а значить, вони є протиправними - виступають в якості делінквентивної поведінки. Тому перший тип поведінки (девіантна) є відносним (те, що для одних людей є відхиленням, для інших є звичайною нормою), а другий є абсолютним. До делінквентивності відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини. Але, як уже зазначалося вище, прояви девіантної поведінки можуть мати не тільки негативний, а і позитивний характер.

До першого типу (негативний характер поведінки) відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть небезпечних форм, внаслідок чого суспільство повинно застосовувати відповідні санкції. Такого типу відхилення від соціальних норм називаються деструктивною девіацією. Вчинки, поведінка, діяльність людей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше - активно протистоять загальносуспільним, зокрема правовим нормативам, є протиправним посяганням. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є "деформовані" потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства.

Другий тип девіантної поведінки (позитивний характер відхилення) пов'язаний з елементами розвитку суспільного життя і не має відтінку соціально небажаного негативного і антисоціального взірця. Цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст і найчастіше спостерігається в період певних соціальних змін, реформ, перетворень тощо, коли руйнуються стереотипи і застарілі норми та взірці поведінки. До такого типу можна віднести: героїв, бунтарів, першовідкривачів, геніїв, легендарних передовиків та інших пансіонаріїв.

Якщо провести статистичне підрахування, то виявиться, що в цивілізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих груп припадає близько 10-15% загальної чисельності населення. Близько 70-80% населення становлять так звані "середняки" - люди із несуттєвими відхиленнями у поведінці та діяльності (див. рис. 1):

Таким чином, на одному полюсі індивіди, які виявляють максимально несхвальну поведінку (злочинці, бунтарі, терористи, зрадники, бродяги, вандали тощо). На іншому полюсі - група осіб із максимально-схваленими відхиленнями (національні герої, видатні діячі науки, спорту, культури, таланти, генії, успішні цивілізовані підприємці, місіонери, меценати, поліглоти).

У соціології девіантна поведінка розглядається з різних позицій. З Одного боку, основні концепції і традиції, підходи класифікуються умовно на біологічні, психологічні, соціологічні, що говорить про домінант-пояснення тієї чи іншої теорії щодо природи девіації (відхилення). Інша, так звана факторна класифікація, більш конкретніше - за групами основних чинників – оповідає про природу та причини девіацій.

Науковий інтерес до девіантної поведінки одним з перших виявів італійський лікар Ц. Ламброзо, який показав зв'язок між кримінальною поведінкою та відповідними фізичними рисами. На його думку, люди з певними людськими рисами обличчя (притаманними особам на більш ранніх стадіях розвитку людської свідомості) – більш схильні до негативних "злочинних" проявів. Саме фізичні риси, особливості люди пов'язані зі схильністю Подібну ідею розвивав і американський психолог У. Шелдон (девіантам, як правило, найчастіше притаманні певні, особливі фізичні характеристики, які не є властивими для інших людей).

Біологічні концепції поступово витіснялися пізнішими дослідженнями. Домінант конфліктності визначав відомий австрійський психіатр 3. Фрейд, основоположник психоаналітичної теорії. На основі психоаналітичний гіпотез робились спроби встановити зв'язок між і девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами, як правило конфліктного характеру. Конфліктна парадигма була доповнена пізніше американськими психологами Селлінгом, Міллером та ін., які визначили: причиною девіації є конфлікти між нормами певної субкультури та панівною культурою в певному суспільстві. Деякі вчені причиною девіації вважають антагонізм між нормами капіталістичного суспільства та певними соціальними елементами, в котрих сформувалася інша ціннісна структура, що йшла врозріз з пануючим ладом та буденністю.

Найбільш повно проаналізував проблему девіації з точки зору соціологічних підходів відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який протягом всієї своєї діяльності надавав особливого значенню вияву причин порядку та безладдя у суспільстві. Важливе місце в аналізі девіантної поведінки і теоретичних проблем суспільства та особистості посідають поняття "норма" та "патологія", які відображають нормальні та патологічні стани суспільного життя. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував з точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Нормальним, за Дюркгеймом, є всі "діяння" соціального організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгеймом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: нормальні факти ті, які найбільш розповсюджені. Всі інші є патологічними, хворобливими для соціального організму. Це означає, що нормальний тип збігається із "середнім" (збалансованим нормальним явищем) і що будь-яке відхилення від цього еталону суспільного здоров'я є хворобливим патологічним явищем. Тому, згідно з логікою вченого, злочини та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізують системою наказів, покарань (соціальний контроль), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоровий А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих "Індустріальних" суспільств (зростання числа самогубств, послаблення їх засудження з боку моралі, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме тут Дюркгейм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми - факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою, Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і приводить до його деградації – тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя.

Виділяючи "ненормальні", з його точки зору, форми суспільного життя, вчений один з перших теоретизує і визначає поняття "соціальна аномія" як такий суспільний стан, за якого відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда, групи, як роздрібненість правил, котрі регулюють відносини між соціальними функціями. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, який характерний для кризових періодів розвитку суспільства, коли загострюється протиріччя між класами, групами, індивідами та суспільством, відбувається занепад соціальних функцій.

Основні положення Дюркгейма актуальні і сьогодні. Таким чином, визначаючи категорію девіації, необхідно підкреслити, що спрямованість відступів від встановлених норм може бути різною. Вони можуть "охоплювати" сторони як конструктивного, радикально-позитивного характеру, так і деструктивного, негативного, антисоціального характеру. Отже, девіація - це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, котрі не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою розуміють характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної суспільної системи.

Дещо подібну теорію соціальної дезорганізації висунули американські соціологи С. Шоу та Д. Маккей, згідно з якою різномаїття девіантних форм виникає при відсутності або послабленості чи суперечливості культурних цінностей, норм, відповідних соціальних зв'язків. З точки зору соціальної аномії пояснював природу девіації і американський соціолог Р. Мертон, визначаючи причину через появу та існування розриву між цілями суспільства та стимулюючими засобами їх досягнення.

Всі вищезазначені теорії вказують на різні причини, що викликають соціальні відхилення. Таких причин є багато, і вони разом з тим змінюються з розвитком суспільства щодо постійного головного джерела девіацій, яке робить це явище завжди притаманним людському суспільству. Та, на думку соціологів, ним виступає соціальна нерівність - як нерівні можливості у задоволенні потреб. Перш за все-, це проходить на фоні диференціації і стратифікації суспільства, посилення соціальної нерівності і поляризації суспільства, що, в свою чергу, призводить до конфліктів та відхилень як на рівні внутрішнього світу індивіда, так і у відносинах його із суспільством. І, як правило, у генеруванні девіантної поведінки виступає не сам по собі рівень задоволення матеріальних та культурних потреб, а ступінь різниці, розрив у можливостях їх задоволення для різних соціальних груп, ступінь розриву між співвідношенням потреб і можливостей їх задоволення.

Звичайно, природа (походження) девіації є досить різноманітна, тому вона і класифікується за кількома критеріями ("проти чого, кого", "на що та задля чого спрямована", мотиви, інтереси тощо):

■ залежно від типу норми, що порушується (мораль, право, табу, закони, правила спілкування);

■ залежно від відносин (сприйняття або заперечення) індивіда (групи) до цілей суспільства та соціально прийнятих засобів їх досягнення.

Групування видів і форм відхилень є сенс здійснювати і за сферами життєдіяльності людей. Відповідно до цього, до відхилень у виробничо-трудовій сфері слід відносити: дармоїдство, порушення трудової дисципліни, безгосподарність, кар'єризм, бюрократизм тощо. До відхилень у сфері розподілу - прагнення якомога більше урвати: спекуляцію, блат, особливі послуги, "кумівство" та ін. До відхилень у сфері суспільно-політичного життя - радикальний націоналізм, екстремізм. Відхиленнями у сфері побуту та дозвілля є: пияцтво, зневажання сімейного обов'язку тощо. У сфері культури, духовного життя - грубість, безкультур'я і т. ін.; у сфері спілкування - егоїзм, брехливість, зверхність, негостинність, нечесність та ін.

При аналізі негативних сторін життя соціологи переважно оперують такими поняттями, як "пияцтво", "бюрократизм", "злочини", "бродяжництво", "наркоманія", "проституція", "аморальність", "відсутність культурних цінностей". Згідно з даними соціологічних обстежень всіх вікових категорій, найбільшу тривогу викликають масштаби поширення негативних явищ серед молоді.

З кінця 80-х - початку 90-х років збільшилися масштаби протиправної діяльності, коли поруч із зростанням злочинів проти особи, суспільства, держави, реальну небезпеку почали становити організована злочинність ті чи інші модифікації мафіозних груп. Знята завіса з таких негативних реалій, як наркоманія, проституція, корупція. Предметом відкритого наукового і політичного обговорення є економічна злочинність і діяльність різних молодіжних об'єднань, що характеризуються кримінальною поведінкою.

Найпоширенішими є рецидиви (як серед молоді, так і загалом у суспільстві) таких явищ, як злочинність, наркоманія, алкоголізм, проституція, що перебувають у тісному взаємозв'язку і які "вписані" як в наше, так і в інші суспільства досить міцно.

Слід зазначити, що загальні об'єктивні та суб'єктивні умови визначають лише можливості відхиленої поведінки, але не є їх безпосередніми причинами. Перетворення можливості на дійсність через вчинки, дії людей залежить від конкретних факторів, які реалізуються як на рівні мікросередовища, так і на макросуспільному рівні. В одних і тих же економічних і соціально-психологічних умовах доводиться спостерігати суттєві, а іноді - й принципові розрізнення в поведінці людей. Вони зумовлені обставинами в сім'ї, навчальному та трудовому колективі, впливом малих груп, а також індивідуальними особливостями людини.

Різні компоненти мікросередовища завжди є носіями певних моральних форм і впливають, в свою чергу, на відповідну поведінку своїх членів. Іноді буває і так, що лише один елемент мікросередовища, а не все середовище в цілому має антисуспільну спрямованість. Негативний морально-психологічний клімат, розходження групових норм, складності в адаптації, відсутність вимогливості, конфліктність, напруженість в спілкуванні - далеко не повний перелік причин девіантної поведінки. Більшість девіацій породжується в сім'ї і пов'язана з недоліками сімейного виховання, конфліктами в школі, низьким загальнокультурним та загальноосвітнім рівнем об'єктів виховання.

Певні суперечності існують і в групових колективах. Набуваючи іноді форм конфліктів, вони негативно впливають на поведінку працівників. Причиною тому можуть служити різні чинники, а саме:

■ суперечності пошуку (зіткнення новаторства і консерватизму, творчості та догматизму, знання та невігластва);

■ егоїстичні суперечності;

■ суперечності нездійснених очікувань.

У цілому дослідження показують, що значна частина аморальних вчинків, здійснюваних підлітками і молодими людьми, пов'язана з їх орієнтацією на "групові" норми, які вступають у протиріччя із суспільними. Джерелом антисуспільних відхилень, що виникають, є і незбіг реального процесу розвитку суспільства і здійснення людьми права на ризик та пошук. Це питання і сьогодні є актуальним і викликає інтерес. В цьому плані інтерес представляє феномен підприємництва - як одна із форм девіантної поведінки.

Підприємницьку орієнтацію можна окреслити через безпосередні риси підприємця:

■ готовність брати на себе ризик, пов'язаний з виявленою можливістю розвитку бізнесу;

■ активне сприйняття реалізації нововведень;

■ лінія на агресивність та випередження в конкурентній боротьбі;

■ прагнення бути незалежним;

■ віра у власні ідеї;

■ тенденція до спрощення та ін.

Такі елементи підприємницької орієнтації відрізняють її від консервативної, зумовлюють спрямованість її на динамічне зростання. Суть підприємництва завжди полягала в пошуку і дослідженні нових можливостей. Підприємництво - це активна творча поведінка, що реалізується в інноваційній діяльності в умовах певного ризику і з метою отримання особистої користі. Девіз підприємця – plus ultra ("ще більше"). Єдина звичка, яка є у справжніх інноваційних суб'єктів, – це звичка руйнувати традиційне. Іншим суттєвим елементом підприємницької орієнтації, що породжує девіацію, є ризик. Ризик забезпечує здійснення ініціативних, новаторських ідей, спрямованих на досягнення успіху. Різновидом ризику може бути і авантюра. Авантюра значною мірою характерна для підприємців, особливо в ситуації нерозвинутого ринку. Найбільшого успіху завжди досягають ризик-тейнери (люди, які мислять і діють неординарно, творчо вирішують економічні проблеми, приймають сміливі рішення, ламають стереотипи, долають психологічні бар'єри).

Американські соціологи І. Коен і Р. Мертон називають основною причиною девіантної поведінки і наявність напруження (як результат порушення єдності культури, цілей та інституційованих засобів). Є підстави говорити в принципі про певну схильність підприємництва до аномії. Це результат того, що підприємець, не знаходячи законних засобів для задоволення потреб, обирає незаконні шляхи й способи. Тут і злочинність можна розуміти як "незаконну адаптацію". За такого пристосування використовуються заборонені, але часто ефективні засоби досягнення. Деструктивною формою девіації в сфері економіки є економічна злочинність - це вже прояви девіації більш обширного макросоціологічного рівня, діяльність на якому досить важко "вписується" в контекст соціальних відхилень.

В умовах нашої дійсності можна говорити про існування аномії. Перша причина тому - зіткнення з абсолютно новою для нас ситуацією – ринком. Відбулася радикальна зміна характеру суспільних відносин, і вся система існуючих конструктивних правил не тільки виявилася зовсім нездатною регулювати соціальні процеси, а й стала значною перешкодою на шляху їх розвитку. Навіть уже нововведені правила не відображають реальних відносин і не є чіткими орієнтирами та регуляторами життєдіяльності підприємців та інших когорт населення.

Проблема подолання різноманітних проявів злочинності, правопорушень і девіантної поведінки в цілому вимагає комплексної системи дослідження стану і тенденцій зміни соціального середовища - його суспільних норм, правового системозабезпечення. Важливе місце у вирішенні актуальних питань зміцнення законності та правопорядку займає і взаємна спрямованість соціології та кримінології. Це багато в чому визначає і шляхи запобігання, а також подолання девіантної поведінки.

Все це потребує знання суті, причин, ознак, факторів як зовнішнього макросоціального рівня, так і внутрішньо-особистісного рівня суб'єкту девіації – що свідчить про комплексний підхід даної дисципліни щодо обґрунтування практичних заходів з даної проблеми.

Кожний соціальний інститут характеризується наявністю цілі своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої цілі, набором соціальних статусів і ролей, типових для даного інституту. Соціальні інститути забезпечують можливість членам суспільства, соціальним групам задовольняти свої потреби, стабілізують соціальні відносини, вносять погодженість у дії членів суспільства.

Кожний головний соціальний інститут виконує свою основну функцію. Так, для інституту сім’ї й шлюбу основною є функція відтворення потомства, виховання. Для економічних інститутів основною виступає функція добування засобів існування. Для політичних інститутів — підтримка законів і правил.

Соціалізація людей, прилучення їх до базових цінностей — основна функція інституту освіти. А для інституту релігії основна функція — сприяння соборним відносинам і установкам, поглибленню віри.

Діяльність соціального інституту розглядається як функціональна, якщо вона сприяє збереженню стабільності й інтеграції суспільства, і розцінюється як дисфункціиональна, якщо працює не на його збереження, а на руйнування.

Наростання дисфункцій у діяльності соціальних інститутів може вести до соціальної дезорганізації суспільства.

Функції й дисфункції соціальних інститутів бувають явними й латентними. Явні — це офіційно заявлені, всіма усвідомлені й очевидні. Латентні — приховані, не заявлені. Наприклад, явні функції вузу — придбання спеціальності й диплома про отриману освіту, набуття фундаментальних знань, навчання професійним ролям тощо. Латентні — придбання певного соціального статусу, зав’язування міцних дружніх зв’язків, можливість вибору супутника життя.

Кожний соціальний інститут виконує свої специфічні функції в суспільстві. Тим часом є ряд функцій, які властиві соціальному інституту як такому. Серед них виділимо:

1. Функція закріплення й відтворення суспільних відносин. Будь-який інститут має систему правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх членів і роблять цю поведінку передбачуваною. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

2. Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди стикається з інститутом, що регламентує його поведінку в цій області. Таким чином, за допомогою інститутів людина виявляє передбачувану й стандартизовану поведінку. Вона виконує рольові вимоги — очікування й знає, чого чекати від навколишніх людей. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності.

3. Інтегративна функція. Ця функція містить у собі процес об’єднання, взаємозалежності й взаємовідповідальності членів соціальних груп, який відбувається під впливом інституційованних норм, правил, санкцій і систем ролей. Інтеграція людей в інституті супроводжується впорядкуванням системи взаємодій, збільшенням обсягу й частоти контактів. Усе це приводить до підвищення стійкості й цілісності елементів соціальної структури, особливо соціальних організацій.

4. Транслюча функція. Суспільство не могло б розвиватися, якби не було можливості передавати соціальний досвід. Кожний інститут для свого нормального функціонування має потребу в приході нових людей. У зв’язку з цим у кожному інституті передбачений механізм, що дозволяє індивідам соціалізуватися, прилучитися до його цінностей, норм і ролей. Наприклад, сім’я, виховуючи дитину, прагне орієнтувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються її батьки. Державні установи прагнуть впливати на громадян, щоб прищепити їм норми покори й лояльності, а церква намагається прилучити до віри якнайбільше членів суспільства.

Специфіка і статус економічної соціології як галузі наукового пізнання

Економічна соціологія — інтегральна наукова дисципліна, яка досліджує соціальні процеси та явища, що відбуваються у сфері економіки. Започаткована вона у США в середині 50-х років XX ст. (Н. Смелзер, Т. Парсонс, К. Девіс та ін.) як наслідок усвідомлення вузькості «чистого економізму», його недостатності для осмислення складних процесів управління і пошуку ефективних моделей господарювання.
Соціологія економіки характеризується широким колом складних аналітичних питань і проблем, оскільки розглядає економічне життя як взаємодію різноманітних суспільних груп, які:
— посідають різне місце в історично визначеній системі суспільного виробництва;
— наділені різними можливостями, правами та обов'язками у сфері економічної діяльності;
— відрізняються одна від одної наявністю власності, рівнем прибутку та споживання;
— виконують специфічні виробничі та соціальні функції;
— мають особисті інтереси, потреби, ціннісні орієнтації, спосіб життя.
До комплексу досліджуваних емпіричних об'єктів економічної соціології належать: соціальні функції економіки; соціальні аспекти економічних інститутів (різні види виробництва, обміну, власності, підприємництва); форми регулювання економіки; соціальні групи в економіці (кількісний і якісний склад, мотивація діяльності, зміст виконуваних функцій, інтереси, статус, рівень та джерела прибутків); типи мислення в різних економічних системах; види економічної поведінки та участі в управлінні господарством; взаємодія вертикальних структур (міністерств, підприємств, первинних підрозділів) і груп працівників, її економічна ефективність; міжгрупові відносини, стимули мобільності, зміст службових інструкцій, норми господарського права та ін.
Ні економічні науки, ні загальна соціологія цих об'єктів спеціально не досліджують. Політична економія розглядає економічні відносини не як сферу функціонування соціальних об'єктів, а як систему, де люди залишаються, так би мовити, «за кадром» економічної теорії. Для загальної соціології діяльність і поведінка соціальних груп у сфері економіки — лише одна з багатьох форм активності. Жодна з цих наук не має спеціального теоретичного, тим більше методичного апарату для дослідження структури суб'єкта економічного розвитку, основних видів його економічної активності, тенденцій, які в ній простежуються, механізмів цієї активності, її впливу на кінцеві результати економічного розвитку суспільства. Все це зумовило виникнення спеціальної галузі соціологічної науки, в центрі уваги якої — діяльність та поведінка соціальних груп саме в системі економічних відносин.
Особливість об'єкта економічної соціології полягає в тому, що досліджується не окремо взята тенденція у сфері економіки та суспільства, не взаємозв'язки між ними, а механізми, які породжують і регулюють ці взаємозв'язки. Так, розподільчі відносини — це феномен економіки, але в основі цих відносин лежить певний регулюючий соціальний механізм: поведінка і взаємозв'язок соціальних груп (на різних рівнях економіки), від яких залежить характер розподілу. Аналогічно в основі управління виробництвом, динамікою якості продукції, продуктивністю праці та багатьма іншими економічними процесами лежать відповідні соціальні регулятори: соціальні групи, поведінка яких визначає характер цих процесів, а відповідно, і результати, до яких вони приводять.
Маючи в полі зору ті чи інші економічні структури і процеси, економічна соціологія розкриває соціальні механізми, від яких залежить характер їх перебігу: супроводжуються вони зростанням чи зниженням економічних показників; породжують позитивні чи негативні соціальні наслідки. Отже, в центрі уваги економічної соціології перебуває вплив соціальних регуляторів на економічний розвиток.
Предметом економічної соціології є соціальний механізм розвитку економіки — система поведінки і свідомість суспільних груп в економічній сфері, взаємодія їх між собою і з державою.
Категоріальний апарат економічної соціології охоплює загальнонаукові, загальносоціальні й специфічні категорії.
Загальнонаукові категорії (структура, процес, розвиток та ін.) запозичені із загальної методології. В економічній соціології вони використовуються як засіб опису економічної та соціальної сфер, соціального механізму розвитку економіки.
Загальносоціальні категорії (власність, споживання, повноваження, посада, мобільність, конфліктність та ін.) запозичені із суспільних наук, в тому числі й соціології. І хоч назви таких категорій загальноприйняті, зміст та інтерпретація їх в межах економічної соціології мають свої особливості. Наприклад, у поняття загальної соціології «соціальна структура» економічна соціологія вкладає особливе наповнення суб'єкта економіки, до складу якого входять групи, що функціонують на різних рівнях управління нею.
Специфічні категорії економічної соціології виникли у ній самій і відображають властивий саме їй кут зору, підхід до суспільного життя. Головні з них: соціальний механізм розвитку економіки, економічна поведінка, економічна культура та ін.
У межах економічної соціології існує також прикладна галузь — соціологія промисловості, яка вивчає діяльність, диференціацію та взаємодію певних соціальних груп, які функціонують у сфері промислового виробництва. Висновки та результати досліджень індустріальної соціології (промисловості) і соціології спільнот останнім часом використовують особливо активно.

Теоретичні передумови виникнення та основні етапи розвитку економічної соціології

Як самостійний науковий напрям

оціологія економіки зародилася в США в середині 50-х років XX ст. Головна соціальна передумова її виникнення полягала в необхідності пошуку шляхів ефективного управління людьми в процесі виробництва в умовах розширення та поглиблення економічних зв'язків, загострення соціальних протиріч. Формування економічної соціології було підготовлене розвитком наукової думки. Перші теорії взаємодії економіки та суспільства постали ще до виникнення самої соціології. Однією з них була теорія економічного лібералізму А. Сміта. У своїх поглядах він базувався на уявленні про утилітаристську (практичну, корисну) природу людини, коли кожен товаровиробник переслідує свою вигоду та інтерес, а суспільство об'єднує зусилля та плани індивідів. Економічну систему А. Сміт уявляв як саморегулюючу систему, втручання в яку політиків приносить лише шкоду. Держава повинна бути гарантом свободи підприємницької діяльності, повної конкуренції і т.ін. Ідеї А. Сміта згодом були розвинуті у працях Д. Рікардо, головна з яких — «Основи політичної економії та оподаткування» (1817) — присвячена проблемам економічної діяльності людини. Йому належить вироблення теорій розподілу та відтворення, які мають за своєю природою соціальний характер. З погляду економічної соціології, заслуговує на увагу і праця англійського економіста Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення» (1798), в якій досліджується взаємозалежність між виробництвом та динамікою народонаселення.
Наступний етап історичного розвитку економічної соціології пов'язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, постали й основні соціальні протиріччя цієї економічної системи (кризи початку XIX ст., антагонізм праці та капіталу, безробіття та ін.). Класична теорія в межах своєї парадигми не змогла пояснити ці моменти, навпаки, головний її постулат полягав у гармонії інтересів: чим вищі накопичення капіталу і його відтворення, тим вищий добробут усього суспільства.
Першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Ж. де Сісмонді, поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників.
Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної думки зробив і О. Конт, який одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформулював закони його функціонування і розвитку.
Соціальний підхід до економіки характерний для методології К. Маркса. Він розглядав закономірності економічного розвитку з позиції інтересів, діяльності і відносин між класами, які займають різне (в тому числі протилежне) становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки Маркс вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і відповідно — до політичної влади. Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділяли вивченню конкретного становища робітничого класу, з'ясуванню політичного фактора розвитку економіки, ролі в цьому процесі держави, зокрема, місця буржуазної держави в регулюванні становища робітничого класу та використанні його праці.
Марксизм для свого часу був найповнішою теорією, яка пояснювала взаємодію економіки та суспільства. Але згодом суспільству та світовому господарству стали притаманні нові риси: капіталізм став більш гнучким у соціальному плані, змінилися відносини праці й капіталу, активно задіювалося державне регулювання. Постали нові ідеї, певною мірою відмінні від марксизму, а то й протилежні йому. Найвидатнішими представниками цього етапу розвитку економічної соціології були М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен. У цей період економіку вивчали з позицій загальної соціологічної теорії.
М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів — політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» тощо, а обґрунтоване в марксизмі (після французьких істориків) поняття «клас» доповнив поняттям «статусні групи», що відображає суспільний престиж груп, які посідають різне класове становище. За М. Вебером, статусні групи формують особливий спосіб життя. Групи з різними статусами утворюють певну впорядкованість — стратифікацію. М. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку. Але якщо К. Маркс і марксисти «давно призначили час побачення капіталізму з історією», то М. Вебер вбачав у ньому етап і стан європейської культури. Капіталізм як предмет вивчення вимагав аналізу логіки і методології наукового знання, насамперед «чистих понять». Вони й були представлені М. Вебером у концепції ідеальних типів на противагу матеріалістичній теорії відображення. Результати соціально-економічного аналізу суспільства найбільш стисло викладені М. Вебером у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму».
Американський економіст і соціолог Т. Веблен вважав основою соціального життя матеріальне виробництво, виступав за обмеженість економічного підходу до споживання. Головним недоліком економічної теорії, на його думку, є її відмова визнати своїм предметом людські дії, адже це значно складніше, ніж так звані нормальні рівняння пропозиції та попиту. На цій основі він сформулював тезу про те, що економічна наука повинна стати наукою про поведінку людей щодо матеріальних засобів існування.
Сферою досліджень Т. Веблена була споживча поведінка різних соціальних груп. Специфіка його підходу до цієї поведінки полягала в урахуванні широкого спектра психологічних та культурних чинників.
Вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства досліджено у праці Е.Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893), в якій подано тлумачення соціальних процесів в економічній сфері. Саме Е. Дюркгейм уперше описав

рацю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На його думку, економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.
Отже, на цьому етапі становлення економічної соціології було з'ясовано низку теоретичних аспектів: формування методології, принципів аналізу реальних процесів взаємозв'язку економіки і суспільства, вироблення категорій, необхідних для описання цієї взаємодії.
Наступний період (початок 20-х — середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки.
Третій етап (50—60-ті роки XX ст.) пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Пар-сонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя.
У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході — системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).
Головний результат цього періоду (50—60-ті роки XX ст.) — інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв'язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем.
Четвертий період (кінець 60-х—70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв'язків економіки та суспільства була створена.
П'ятий етап (кінець 70-х — кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв'язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології».
Нині економічна соціологія в її західному варіанті займається вивченням широкого спектра актуальних економі-ко-соціальних проблем сучасності.