Київська Русь

Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори, в яких втілені перші ідеї, що мали соціологічне значення: Слово про закон і благодать” (ІХ ст.) – першого київського митрополита Іларіона,„Повчання дітям” (ХІІ ст.) – Володимира Мономаха, „Печерський патерик”, „Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.),„Іпатіївський літопис” (ХVст.), „Повість минулих літ” Нестора, „Руська правда” Ярослава Мудрого.

Однією з найважливіших протосоціологічних пам’яток першої половини XI ст. справедливо вважають «Руську прав­ду»князя Ярослава Мудрого, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрішньо-державні феодальні відносини. У дидактико-теологічному творі «Слово про закон і благодать» (XI ст.) спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу. Дуже важливі ідеї містить «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він наставляв своїх синів бути гуманними, чесними, милосердними, відстоювати правду і справедливість, долати злобу, сварки, не допускати беззаконня. У цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.

Чимало цікавих спостережень, міркувань є у «Слові про похід Ігорів» (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об’єднання руських земель і подолання міжусобиць, що зміцнять Руську державу. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIIIст., найпомітнішим серед яких є «Повість минулих літ” головна ідея твору,полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис», який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв’язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. А більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою. 3 півдня дошкуляли татарські напади. До кінця ХVIст. – у духовній культурі України відсутні були будь-які вияви суспільних знань

2) Розвиток соціологічної думки в ХVІст. – початкуXVIІ ст.

Історична доля українського народу покликала до життя своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб’єктом якої було козацтво. З козацтвом були пов’язані перші переписи насе­ления в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський-Роксолан(1513—1566), він обґрунтував поло­жения, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку та існування держави, повинні підкорятися всі, навіть королі. Держава виконує обов’язки щодо громадянина — її метою є гарантія права на існування кожного індивіда, Обов’язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність повинна бути спрямована передусім на інтереси держави.

Суспільні погляди С.Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII—XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киево-Могилянської академії, зокрема Ф.Прокопович, у бібліотеці якого були праці С. Оріховського.

Величезне місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. займає мислитель-полеміст Іван Вишенський(між 1545—50 — після 1620). Він стає найпомітнішою постаттю в українському духовному житті – обстоював ідею свободи, рівності людей, справедливості у сфері духу, основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу, дотримання святих заповідей.

З XVIІст. У багатьох куточках України виникають перші культурно-освітні осередки (Остріг, Харків, Львів, Київ). Видатними діячами-просвітниками тієї доби в Україні були Петро Могила (1594-1647),Стефан Яворський (1658-1722),– Феофан Прокопович (1686-1736), Павло Величковський, Юліан Кониський, вони крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі, освіті.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода(1722—1794), особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої корисної для суспільства праці, яка є основною сфе­рою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях. У творчості Г. Сковороди започатковані и ідеї екзистенціалізму, які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Але його діяльність безперечно створила передумови для формування нової української культури ХІХ сторіччя.