Розділ 1

Історія медицини та фармації України як наука та предмет викладання у вищій медичній школі

Проблеми української історії медицини та фармації.Історія медицини та фармації України - частина її національної історії і культури. Її слід розглядати в контексті загальної історії України, тих соціально - економічних і політичних процесів, що вплинули на її розвиток.

Відновлення в 1991р. незалежності Української держави дало можливість українським фахівцям - історикам приступити до перегляду багатовікового історичного шляху розвитку і написання правдивої історії нашої держави.

Історія України, якщо взяти відлік з християнських часів, сповнена драматичних подій. Більше 100 років українські землі були під монголо - татарським ігом, майже 300 років Україною володіли Велике князівство Литовське і Річ Посполита, потім більше 200 років Правобережна Україна була під протекторатом Польщі і Туреччини, майже шість століть західноукраїнські землі входили до складу королівства Польського, Австро - Угорської імперії, панської Польщі, Закарпатська Русь і Північна Буковина віками відчували на собі володарювання Угорщини і румунських бояр.

Із середини ХVII ст. починається 337 - літній період перебування України у складі Московської держави, куди вона необачно потрапила “под высокую царскую руку”.

Повернення історичної правди, зокрема стосовно історії медицини, ліквідація “білих плям”, дослідження багатьох питань, які ще не так давно були за завісою таємничості, нарешті, повернення незаслужено забутих імен - це ті основні стратегічні напрями, якими йдуть сьогоднішні дослідники історії медицини суверенної України.

Найтрагічніше в нашій історії є те, що довгий час самих понять «українська держава» і “українська медицина” не існувало. Наукові досягнення медиків - українців, як і самі видатні медики - українці за походженням, називались “вітчизняними”. При цьому піддавалось забуттю те, що Вітчизною для них була Україна.

Особливу сторінку в історії України займає Західна Україна, 600 - річне перебування якої під владою інших держав наклало суттєвий відбиток на розвиток всього краю, і медицини зокрема. Ці землі багаті своїм історико - медичним минулим. Якщо суворо дотримуватись хронології, то саме тут з ` явилися перші на території сучасної суверенної України вищі навчальні заклади, де вивчалася медицина, - академії Острозька (1578) і Замойська (1593), найстаріший в Україні медичний факультет Львівського університету (1661).

Має свої особливості і хронологічна характеристика епохи після жовтневого перевороту 1917 р. Україна стала ареною кривавої боротьби за владу між совітською Росією і українськими державними формуваннями - Центральною Радою, Гетьманатом, Директорією.

До недавнього минулого ці факти історії свідомо замовчувались або подавались в тенденційному вигляді. Потреба відтворення історичної правди змушує оцінювати їх по - новому.

Слід переглянути й історичні особливості розвитку медицини в радянських умовах. Необхідна об’єктивна, принципова і правдива оцінка цього періоду.

Починати ліквідовувати “білі плями” треба з часів України - Руси, яку звично було називати Древньоруською державою. Тут гра слів, яка потім була піднесена до рівня політики. “Русь” - це стародавня назва України, що пішла від слов’янських племен “русів” (“росів”), які ще в І тисячолітті нової ери проживали на території Середнього Придніпров’я і згодом, об’єднавшись, утворили державність “Руська земля”, яка після проголошення Києва столицею, стала називатись “Київська Русь”.

До часів Київської Русі відноситься і побудова Києво - Печерської лаври, яка нараховує 950 років і яка стала місцем заснування перших в Україні лікарень і притулків. Вона дала перших представників медичної професії, але в історико - медичному плані цей період досліджено слабко.

Особливе місце в історії України займає період, що називається “козаччина”. Саме з ним пов’язане існування Запорізької Січі. Але її історико - медичні аспекти відомі в основному з експозиції Музею медицини та досліджень М. К. Бородія. Історики медицини, насамперед областей, де були “козацькі вольності”, повинні зайнятися цими дослідженнями, не обмежуючись тільки Трахтемирівським та Межигірським козацькими шпиталями.

Потребують подальшого дослідження питання підготовки лікарів в Україні, зокрема в Замойській і особливо Острозькій академіях. Як значний культурний центр саме Острозька академія дала Києво - Могилянському колегіуму перших викладачів. Її вихованцем був гетьман України П. Сагайдачний, який разом з усім Запорізьким військом став колективним членом Київського братства і фінансово підтримував діяльність Києво - Могилянського колегіуму.

Взагалі Києво - Могилянський колегіум, а потім академія, як перший світський навчальний заклад Східної Європи, в історико - медичному аспекті майже не досліджено.

Майже нічого не відомо про діяльність в академії “медичного класу”, який існував ще до відкриття в Києві медичного факультету. Відроджена в наші дні Києво - Могилянська академія, як гуманітарний університет якісно нового типу, чекає своїх дослідників - істориків - медицини.

Більше 100 років в Україні існувало гетьманське правління. Цей період мало досліджений в історико - медичному плані. Зараз змінюються погляди на гетьманів, на їх роль у боротьбі за самостійність України. По - новому, зокрема, висвітлюється постать Мазепи, який за 22 роки гетьманування в Україні відзначився широким меценатством, в тому числі і будівництвом навчального корпусу Києво - Могилянської академії. Саме тому її свого часу називали Могиляно – Мазепинською визнаючи внесок гетьмана в справу освіти. На утримання шпиталю при Києво - Печерському монастирі І. Мазепа подарував два села в Баришівському повіті Переяславського полку.

Досить неординарною вважається і постать останнього гетьмана К. Розумовського, який намагався перетворити Київську академію в університет, а також розробив проект створення в Батурині університету з медичним факультетом, для чого закупив за кордоном медичні прилади й інструменти, побудував як навчальну базу першу в Україні сільську лікарню, запроектував анатомічний театр.

“Білою плямою” залишається і питання благодійності в Україні. Це поняття взагалі було вилучене з нашого лексикону, а тим часом саме на ниві медицини в дореволюційний період в цій галузі було зроблено чимало. Багато приміщень, в яких сьогодні містяться лікувальні заклади, колись називалися іменами своїх меценатів.

Зберегти від забуття імена меценатів і благодійників, якими, наприклад, у Києві були Н. Терещенко, І. Бродський, І. Зайцев, М. Дегтярьов та інші, обов ` язок не лише істориків медицини, а й усіх лікарів.

Відомо, що Україна з давніх часів підтримувала міжнародні зв’язки в галузі медицини, але ці сторінки історико - медичного минулого розкриті далеко не повністю і обмежуються перетасуванням відомих подій і фактів. Зараз, коли суверенна Україна розширює коло міжнародного співробітництва, відтворення історичної правди в цьому напрямку має велике політичне значення.

Сказане стосується, зокрема, Львівського університету, становлення і розвиток медичного факультету якого відбувались під впливом і з безпосередньою участю представників Віденського, Празького, Ягеллонського та інших західноєвропейських університетів, викладачі яких стали першими завідувачами кафедр медичного факультету, засновниками наукового медичного мислення на західноукраїнських землях.

Нарешті, як не прикро про це говорити, “білою плямою” є питання дослідження історії народної медицини України, інтерес до якої значно підвищився останніми роками.

Стосовно наших часів, то тут теж є “білі плями”, які потребують висвітлення, бо вони є наслідками сталінської політики щодо України. Серед них штучні голодомори в Україні 1921 - 1922 і 1932 - 1933 рр. та їхні наслідки для здоров’я населення, а також виявлення і вивчення матеріалів про репресованих медиків України.

Належне місце повинен зайняти аналіз ролі так званих дискусій з вузлових медико - біологічних питань на сумнозвісних академічних сесіях 1948, 1950, 1962, 70 - х років з генетики, павловської фізіології, психології тощо та їхніх наслідків для України. Саме цей напрямок має висвітлити справжні причини відставання окремих галузей української медичної науки, що позначаються ще й досі.

Нещодавно в нашому лексиконі з’явився термін “українська діаспора”. Відтворення діяльності її медичної частини за кордоном - важливе завдання історії медицини.

Найбільшим недоліком або провиною перед нащадками є відсутність науково-обгрунтованої фундаментальної праці “Історія медицини України”, підготовка якої стала велінням часу.

В історії медицини як науки дуже багато болючих місць і одним з них протягом багатьох років залишається її викладання в медичних вузах та створення повноцінних науково-дослідних інституцій історико-медичного профілю. Без цього, а також створення сучасного підручника не може бути мови про відродження історії медицини України. Незважаючи на те, що в умовах суверенітету це питання набуває державної і політичної ваги, вивчення історії медицини перебуває в зародковому стані. І ще одне надзвичайно важливе питання - це підготовка і підвищення кваліфікації викладачів з історії медицини. Україна повинна сама створювати свою систему післядипломної підготовки в галузі історії медицини. Вирішення цього питання нерозривно пов’язане зі створенням в Україні хоча б єдиної самостійної кафедри історії медицини і охорони здоров’я.