Оцінка вибуття оборотних активів. Оборотні засоби, використання яких, як очікується, призведе до отримання економічних вигод у майбутньому

Оборотні засоби, використання яких, як очікується, призведе до отримання економічних вигод у майбутньому, називають оборотними активами. Оборотні активи – грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші оборотні засоби, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи дванадцяти місяців.

Увага!

Оборотні активи можуть оцінюватися за двома оцінками: собівартістю і вартістю реалізації.

Види вартісних оцінок:

Ø Історична собівартість – сума сплачених грошових коштів і їх еквівалентів чи вартість компенсації на момент придбання, яка є одночасно первісною вартістю;

Ø Поточна собівартість – сума грошових коштів і їх еквівалентів, яка була б сплачена в разі придбання такого самого або еквівалентного активу на поточний момент;

Ø Вартість реалізації – сума грошових коштів і їх еквівалентів, яку можна було б отримати в певний момент шляхом продажу оборотного активу.

Серед перелічених пріоритетною визнано оцінку оборотних активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання, тобто, за історичною (фактичною) собівартістю.

Значну частину оборотних засобів становлять запаси, які можуть оцінюватись за двома оцінками: собівартістю і чистою вартістю реалізації.

Собівартість (первісна вартість) запасів – це витрати на придбання, переробку, доставку до їх теперішнього місцезнаходження та приведення їх у теперішній стан.

Первісна вартість сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, купованих напівфабрикатів тощо формується на стадії їх придбання, транспортування цих запасів до моменту передачі – у виробництво, незавершеного виробництва, на стадії виробництва продукції. Первісна вартість готової продукції вважається сформованою в той момент, коли завершується її виготовлення та відбувається передача з цеху на склад.

Чиста вартість реалізації (можлива чиста ціна продажу) запасів – це вартість, за якою продаж: тих чи інших запасів є можливим у разі втрати ними певних властивостей, внаслідок чого їх собівартість може виявитися відшкодованою не повністю.

Розраховується чиста вартість реалізації як різниця між очікуваною ціною реалізації та очікуваними витратами на завершення їх виробництва та реалізацію. Необхідність такого розрахунку виникає тоді, коли ціна запасів знизилась або вони зіпсовані, застаріли чи іншим чином втратили свою первісну очікувану економічну вигоду.

Оцінка запасів відбувається при їх вибутті з однієї стадії операційногоциклу до іншої. Так, вибуття сировини і матеріалів відбувається тоді, коли ці запаси передаються у виробництво, тобто перебувають на стадії незавершеного виробництва і вважаються запасами. У свою чергу, незавершені вироби в міру готовності передаються на склад готової продукції, тобто вибувають з виробництва і перебувають у запасах готової продукції, а готова продукція відпускається споживачам тощо.

Оцінка запасів здійснюється за одним з таких методів: іденти­фікованої собівартості; середньозваженої собівартості; ФІФО; ЛІФО; нормативних витрат; ціною продажу. Розглянемо порядок застосування кожного із них.

Метод ідентифікованої собівартості можна застосовувати щодо тих видів запасів, які використовуються для виконання спеціальних замовлень та проектів, чи які не можуть бути замінені один одним. Такі запаси оцінюють за ідентифікованою собівартістю, тобто за якою ціною куплено, за тією ж списано у виробництво, на склад готової продукції чи в реалізацію.

Метод оцінки за середньозваженою собівартістю засто­совується окремо для запасів, однакових за призначенням і споживчими характеристиками. Середньозважена собівартість визначається як відношення сумарної вартості таких запасів до сумарної їх кількості у фізичних одиницях. Приклад застосування цього методу подано в табл. 6.4.

Таблиця 6.4

Оцінка запасів за середньозваженою собівартістю

Оцінка запасів за методом ФІФО передбачає, що запаси, які надійшли першим, першими і реалізуються (first-in, first-out – FIFO), тобто використовуються у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство. Основним недоліком є вплив зовнішніх економічних чинників на показник валового прибутку підприємства. Приклад цього методу подано в табл. 6.5.

Таблиця 6.5

Оцінка запасів за методом ФІФО

Метод ЛІФО ґрунтується на припущенні, що запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження запасів (last-in, first-out – LIFO). При цьому, вартість залишку запасів на кінець звітного місяця визначається за собівартістю перших за часом отриманих запасів. Цей метод має переваги над методом ФІФО, зокрема, він дозволяє підприємству співвідносити поточну (ринкову) вартість запасів і вартість продажу, а також в умовах зростання цін поповнювати свої запаси, не шукаючи додаткових джерел оборотних засобів. Однак, їх оцінка часто не збігається з поточною реальною вартістю: у період інфляції вона виявляється заниженою, а у період дефляції – завищеною. Приклад цього методу подано в табл. 6.6.

Оцінка запасів за методом нормативних витрат передбачає визначення собівартості одиниці продукції за статтями витрат на основі діючих (поточних) норм витрат, які встановлені підприємством з

Таблиця 6.6

Оцінка запасів за методом ЛІФО

урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Складається нормативна калькуляція послідовно: спочатку на окремі деталі, вузли, а вже потім на продукцію в цілому. Нормативна собівартість такої продукції визначається за первісною вартістю. Метод поширений на підприємствах таких галузей, як машинобудівна, меблева, будівельна.

Метод оцінки за ціною продажу ґрунтується на застосуванні підприємствами роздрібної торгівлі середнього процента торговельної націнки товарів. Цей метод використовують підприємства, що мають значну і змінну номенклатуру товарів з приблизно однаковим рівнем торговельної націнки. Собівартість реалізованих товарів визначається як різниця між продажною (роздрібною) вартістю реалізованих товарів і сумою торговельної націнки на ці товари. Сума торговельної націнки на реалізовані товари визначається як добуток продажної (роздрібної) вартості реалізованих товарів і середнього відсотка торговельної націнки. Середній відсоток торговельної націнки визначається діленням суми залишку торговельних націнок на початок звітного місяця і торговельних націнок у продажній вартості одержаних у звітному місяці товарів на суму продажної (роздрібної) вартості залишку товарів на початок звітного місяця та продажної (роздрібної) вартості отриманих у звітному місяці товарів.