Резерви та шляхи підвищення ефективності діяльності підприємства. Резерви підвищення ефективності функціонування підприємства – це можливості досягнення більш ефективної його діяльності в результаті забезпечення належної дії

Резерви підвищення ефективності функціонування підприємства – це можливості досягнення більш ефективної його діяльності в результаті забезпечення належної дії факторів, що дають змогу раціональніше використовувати наявні ресурси та організаційно-інноваційний потенціал.

Найважливіші напрямки проведення заходів по задіянню резервомобілізуючих факторів називаються напрямками або шляхами забезпечення (чи використання резервів) підвищення ефективності функціонування підприємства.

Склад резервів підвищення ефективності підприємства:

Ø ресурсні резерви

Ø організаційно-технологічні резерви

Ø резерви підвищення якості продукції

Ø резерви основних узагальнюючих результатів роботи

Зупинимось на більш детальному висвітленні кожного з названих видів ресурсів.

Ресурсні резерви підприємств - це резерви поліпшення використання основних і оборотних виробничих фондів (основного і оборотного капіталу), а також резерви ефективнішого використання трудових ресурсів (резерви підвищення продуктивності праці).

Функціонування основних виробничих фондів (ОВФ) і оборотних засобів (ОЗ) в умовах перехідного періоду показало, що надзвичайно важливою умовою ефективного обігу авансованого в них капіталу на рівні підприємств усіх форм власності й сукупного капіталу народного господарства повинно стати державне регулювання обігу основного і оборотного капіталу та процесів їх відтворення.

Ринкові відносини й конкуренція в певних межах регулюють процеси обігу капіталу. Однак, досвід країн з ринковою економікою показав, що цього недостатньо. Для досягнення оптимальних масштабів оновлення ОВФ в економічно розвинутих країнах проводяться глибокі дослідження процесів обігу капіталу, постійний аналіз стану зношеності, вікового складу, сукупної величини засобів праці. Центральними економічними органами розробляються різні методи втручання держави шляхом розробки спеціальних програм, законів, заходів стимулювання, які сприяють виводу із виробництва застарілих засобів праці та оновленню їх парку, що є необхідною умовою зростання ефективності суспільного виробництва.

Державне регулювання обігу капіталу в Україні також повинно здійснюватись різними методами. Щодо державних підприємств можна застосовувати пряме адміністрування й директивні методи управління формуванням, оновленням та використанням ОВФ та оборотних засобів. Державний вплив може здійснюватись і на більшості приватизованих підприємств з державними корпоративними правами (з пакетом акцій, що належить державі).

Обіг капіталу підприємств здійснюється через банківські установи. Держава також є власником акцій значної частини комерційних банків, що дозволяє їй впливати на рух банківських капіталів, а через них – на обіг капіталів підприємств. Регулюючу функцію у цій сфері здійснює й така державна структура, як Національний банк України. Однак дотепер не створений і не функціонує дієвий механізм управління часткою державного капіталу на підприємствах і в банках, що не дозволяє реалізувати можливості державного регулювання. Більше того, були вжиті заходи державного регулювання, що негативно впливають на обіг основного та оборотного капіталу. До них відносяться обмеження дії Положення про формування амортизаційного фонду, вилучення й централізація частини амортизаційних відрахувань. В законодавство з питань оподаткування були внесені зміни, які не сприяли поповненню оборотних коштів підприємств за рахунок власних джерел.

Важливе значення має встановлення взаємозв'язку між основними фондами і оборотними засобами. Оборотні засоби складають "грошовий фундамент" побудови всього капіталу, і співвідношення їх з основними фондами повинно знаходитись в належних пропорціях, що забезпечують нормальний обіг вартості всього капіталу. Визначення і підтримання раціональної структури повного кругообігу оборотних засобів і основних фондів, пропорцій між тривалістю їх знаходження у сфері виробництва і в сфері обігу необхідно враховувати в управлінні капіталом як окремого підприємства так і на макрорівні.

Нормальний кругообіг оборотних коштів є умовою одержання підприємством повного ефекту від технологічного оновлення виробництва, при якому часто досягається вивільнення оборотних коштів від скорочення часу виробництва. Ці кошти можуть бути використані для капітальних інвестицій.

Приведені вище положення свідчать про важливість прискорення оборотності оборотних коштів. Отже, для мобілізації резервів підвищення ефективності використання оборотних коштів, перш за все, повинні задіюватись фактори (чинники) прискорення їх оборотності й, зокрема, такі:

Ø зменшення обсягів незавершеного виробництва;

Ø удосконалення системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих запасів;

Ø прискорення реалізації готової продукції (активізація маркетингової діяльності);

Ø зменшення обсягів дебіторської заборгованості.

Шляхи (напрямки) мобілізації резервів підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів

Ø аналіз ресурсоспоживання та виявлення основних причин втрат і нераціонального використання матеріальних ресурсів

Ø забезпечення обґрунтованого нормування витрат матеріальних ресурсів та визначення потреби підприємства в них для виконання виробничої програми та забезпечення ресурсами інших напрямків діяльності

Ø організація використання вторинних ресурсів на підприємстві

Ø здійснення заміни традиційно використовуваних матеріалів сучасними, більш дешевими, без погіршення при цьому якості продукції, на виготовлення якої вони витрачаються

Ø впровадження на підприємстві ресурсозберігаючих технологій

Ø формування (удосконалення діючої) системи матеріальної мотивації за раціональніше (більш економне) матеріалоспоживання та забезпечення її успішного використання

Основними напрямками підвищення ефективності використання ОВФ підприємства є такі:

Ø поліпшення їх складу, структури і стану;

Ø зниження фондомісткості виготовлюваної підприємством продукції, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на підприємстві;

Ø сформування (удосконалення діючої) системи матеріальної мотивації за раціональніше (більш ефективне) використання ОВФ та забезпечення успішного функціонування цієї системи.

Надзвичайно важливим напрямком мобілізації резервів ефективнішого використання ОВФ на підприємствах обробних галузей є раціональне формування виробничої потужності (ВП) підприємства на їх базі та максимальне завантаження виробничою програмою раціонально сформованої потужності. Цей напрямок недостатньо висвітлений в учбовій літературі. Тому зупинимось на ньому докладніше.

Першим етапом цієї роботи є формування максимальної за величиною ВП підприємства на базі наявних у нього основних виробничих фондів (ОВФ) шляхом:

Ø розробки програми випуску продукції, що користується попитом на ринку, є конкурентноздатною і має структуру трудомісткості (машиномісткості) виготовлення, яка максимально відповідає структурі виробничої системи машин (ВСМ) підприємства;

Ø нарощування пропускних здатностей (потенційних спроможностей по виконанню виробничих програм, що випливають з виробничої програми підприємства) тих ланок ВСМ, які є її вузькими (близькими до вузьких або лімітуючими) місцями.

При здійсненні першого етапу роботи всі зусилля спрямовуються на забезпечення максимальної величини і якомога меншої фондомісткості формованої ВП підприємства. Фондомісткість ВП підприємства – це вартість ОВФ, на базі яких вона сформована, що припадає на одиницю потужності, представленої у вартісному виразі. Надзвичайно важливою складовою фондомісткості ВП підприємства є її машиномісткість, тобто вартість знарядь праці (найбільш активної частини ОВФ), що утворюють ВСМ, яка припадає на одиницю потужності, представленої у вартісному виразі. Для максимального зниження машиномісткості ВП підприємства, сформованої в результаті проведення описаного вище першого етапу роботи, проводиться другий етап раціонального формування потужності на майбутній період.

Суть цього етапу полягає в регулюванні пропорційності у пропускних здатностях ланок ВСМ підприємства (у потужностях його виробничих підрозділів), під якою розуміється приблизно однакова величина цих пропускних здатностей (потужностей), обчислених у процентах до виробничих програм, виконуваних ланками ВСМ (виробничими підрозділами). Причому виробничі потужності ланок ВСМ (підрозділів основного виробництва)встановлюються, виходячи із виробничої програми підприємства. З підвищенням рівня пропорційності (зниженням рівня диспропорції) у пропускних здатностях ланок ВСМ підприємства знижується машиномісткість його ВП, що зумовлено зменшенням у ланках ВСМ кількості обладнання, зайвого для сформованої потужності. Це те обладнання, вилучення якого з виробництва (з ланок ВСМ) не призведе до зменшення величини сформованої ВП. Адже ВП підприємства (в процентах до його планової виробничої програми) приймається на рівні пропускної здатності тієї ланки (тих ланок) ВСМ, у якої (у яких) вона мінімальна. Якщо пропускна здатність ланки ВСМ перевищує мінімальну, по якій прийнята ВП підприємства, то кількість обладнання, яка забезпечує це перевищення, якраз і відноситься до зайвого для сформованої потужності.

Третім етапом проведення роботи, спрямованої на раціональне формування ВП підприємства, є забезпечення у майбутньому періоді якомога більшого зниження частини фондомісткості виробничої потужності, яка припадає на всі інші групи ОВФ, за виключенням робочих машин та обладнання, що утворюють ВСМ. Найбільш малодинамічними з цих груп ОВФ є пасивні елементи ОВФ (будівлі, споруди і передавальні пристрої). Виведення окремих об'єктів вказаних груп ОВФ з експлуатації і таким чином зменшення загальної вартості пасивної частини ОВФ є завданням дуже важким, а в багатьох випадках, таким, що не підлягає практичному розв'язанню. За виключенням, звичайно, тих випадків, коли об'єкти пасивної частини ОВФ вибувають з причини непридатності для подальшої експлуатації і можна обійтись без заміни їх новими (без їх фізичного відтворення).

При відсутності можливостей виведення об'єктів пасивної частини ОВФ з експлуатації, найбільш реальним є досягнення відносного зменшення вартості цієї частини в розрахунку на одиницю виробничої потужності. Основним шляхом розв'язання цього завдання є інтенсивне нарощування виробничої потужності підприємства за рахунок збільшення пропускної здатності вузьких і лімітуючи ланок ВСМ. При цьому, звичайно, не повинні вводитись нові об'єкти пасивної частини ОВФ з метою недопущення зростання її вартості.

Знижувати ту частину фондомісткості виробничої потужності, яка припадає на всі інші елементи ОВФ (крім тих, що відносяться до пасивної їх частини, а також до робочих машин і обладнання) можна як за рахунок абсолютного зменшення кількості цих елементів та їх вартості, так і шляхом інтенсивного нарощування пропускної здатності вузьких і лімітуючи ланок ВСМ.

В результаті здійснення заходів по перерахованих вище трьох етапах формується на базі наявних ОВФ максимальна за величиною виробнича потужність підприємства з якомога нижчим рівнем фондомісткості цієї потужності.

Суть четвертого (кінцевого) етапу проведення роботи, спрямованої на поліпшення використання ОВФ машинобудівного підприємства, полягає в забезпеченні якомога вищого рівня (коефіцієнта) використання сформованої (за принципами, викладеними вище) виробничої потужності. Досягнення цієї мети забезпечується шляхом проведення підрозділами і службами підприємства організаційних заходів у трьох найважливіших напрямках:

Ø по забезпеченню максимального завантаження раціонально сформованої виробничої потужності плановою виробничою програмою;

Ø по якомога більшому скороченню втрат часу роботи обладнання від цілозмінних і внутрізмінних простоїв;

Ø по максимально можливому скороченню втрат виготовлюваної підприємством продукції від невиправного браку, а також у виробництві та зберіганні.

Увага!

На підвищення продуктивності праці впливає ряд факторів, під якими розуміють об'єктивні сили або причини, які зумовлюють її зміну.

Найважливішими укрупненими факторами підвищення продуктивності праці на підприємстві є:

Ø підвищення техніко-технологічного рівня виробництва;

Ø удосконалення організації виробництва, праці й управління;

Ø соціальний розвиток колективу.

Для мобілізації резервів підвищення продуктивності праці на підприємстві слід здійснювати спрямовані на досягнення цієї мети заходи, які забезпечують дію факторів, що впливають на зміну продуктивності праці саме у резервомобілізуючому напрямку. Такі заходи називаються шляхами або напрямками підвищення продуктивності праці.

Найважливіші укрупнені фактори (з якими співпадають резерви) та шляхи або напрямки зростання продуктивності праці на підприємстві наведені на рисунку 19.2. По кожному з трьох укрупнених факторів (резервів), наведених на рис 19.2, виділяють спочатку більш загальні (з наступною диференціацією на конкретніші) шляхи або напрямки зростання продуктивності праці. Сутність факторів (резервів) та шляхів або напрямків підвищення продуктивності праці на підприємстві, представлених на рис. 19.2, зрозуміла із назви кожного з них і не потребує додаткових пояснень.

Найважливішими з резервів удосконалення організації виробництва на підприємствах є резерви якомога раціональнішого поєднання в часі й

Рис. 19.2. Внутрішньовиробничі резерви та шляхи підвищенняпродуктивності праці на підприємстві

просторі засобів виробництва і живої праці з метою мінімізації витрат на виготовлення продукції та забезпечення її високої якості й конкурент­оспроможності. Основними шляхами мобілізації даної групи резервів можна назвати такі:

1. Посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах завдяки широкому застосуванню автоматичних потокових ліній, робототехнічних комплексів і гнучких виробничих систем, що роблять можливим зведення до мінімуму втрат часу й ресурсів, багаторазове підвищення продуктивності праці, значне прискорення оновлення продукції, що виготовляється. В умовах перехідного періоду, а тим більше в умовах ринкової економіки, на перший план висувається гнучкість виробництва, його здатність швидко перейти на випуск нових видів продукції, конкурентноспроможних на ринку.

2. Удосконалення організації виробництва в просторі, тобто раціоналізація виробничої структури й техніко-виробничої бази підприємств, перш за все, шляхом проведення їх реконструкції й технічного переозброєння. Саме реконструкція й технічне переозброєння, проведені з використанням найновіших досягнень в галузі знарядь і засобів праці, забезпечують у багатьох випадках можливість посилення безперервності п гнучкості виробництва, про що говорилось вище.

3. Здійснення деконцентрації, розвиток кооперування, проведення диверсифікації та перепрофілювання виробництва, що забезпечує демонополізацію виготовлення багатьох видів продукції, посилення конкурентноспроможності продуцентів на ринку.

4. Удосконалення організації виробництва в часі, тобто забезпечення раціонального складу і якомога коротшої тривалості виробничих циклів виготовлення основної продукції, операційних циклів виготовлення допоміжної продукції, виконання допоміжних і обслуговуючих процесів, а також удосконалення виробничих процесів у підрозділах основного виробництва підприємства.

5. Удосконалення оперативного управління виробництвам і, насамперед – оперативно-виробничого планування та опера­тивної підготовки до виконання виробничими підрозділами змінно-добових оперативних планів, зміст якої полягає у забезпеченні підрозділів усім необхідним для виконання цих планів. Нерідко оперативно-виробниче планування здійснюється без використання обґрунтованих календарно-планових нормативів, без обґрунтованих розрахунків запасів сировини і матеріалів, незавершеного виробництва, купованих виробів і напівфабрикатів та інших виробничих ресурсів. Оптимальний рівень запасів повинен визначатись для кожного конкретного підприємства, виходячи із особливостей асортименту продукції, техніки, технології, організації виробництва, а також із врахуванням особливостей поставок виробничих ресурсів і збуту готової продукції.

6. У конкретних умовах підприємства слід аналізувати усі аспекти, що визначають ефективність організації робіт, – від рівня робочого місця окремого робітника чи спеціаліста до рівня підприємства в цілому, а після цього усувати всі недоліки в організації робіт, виявлені аналізом. Аналізуючи організацію виробництва і робіт, особливу увагу слід звертати, з врахуванням, звичайно, специфіки діяльності підприємства, на можливості застосування у його виробничих підрозділах більш високих типів виробництва (дрібносерійного замість одиничного, середньосерійного замість дрібносерійного і т. д.).

Основними шляхами (напрямками) використання резервів у галузі технології в умовах сучасного етапу НТР і поглиблення ринкових відносин є такі:

1. Перехід до малостадійних процесів через поєднання в одному технологічному агрегаті кількох операцій, що раніше виконувались окремо (наприклад, верстати з ЧПУ, які дістали назву оброблювальних центрів).

2. Застосування технологічних систем, які забезпечують мало- або безвідходне та ресурсоекономне виробництво.

3. Підвищення рівня комплексності механізації й автоматизації виробничих і трудових процесів на засадах застосування систем машин і технологічних ліній.

4. Впровадження технологічних процесів з використанням засобів мікроелектроніки, що дає змогу одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягати більш динамічної гнучкості виробництва.

Технологічні методи все більше і усе частіше визначають конкретну форму і функції засобів та предметів праці, а отже, ініціюють появу інших напрямків НТП, витіснення з виробництва застарілі знаряддя праці, по­роджують нові машини та устаткування, засоби автоматизації. Зараз принципово нові види техніки розробляються й виготовляються під нові технології, а не навпаки, як це було раніше, коли панував примат засобів праці.

Відзначимо найважливіші шляхи (напрямки) реалізації резервів підвищення якості продукції на підприємствах у сучасних умовах.

Проведення більш результативної роботи по забезпеченню якості на стадії проектування продукції. Фаза проектування – це стартовий майданчик для досягнення високого рівня якості продукції у виробництві. Приймаючи рішення по проекту продукції, слід брати до уваги бажання і потреби споживача, виробничі та сервісні можливості виробника, безпечність виробу (як в процесі виробництва, так і у сфері експлуатації), затрати на його виготовлення та іншу важливу інформа­цію про виріб, що розроблюється.

Для забезпечення високої якості продукції необхідно, щоб розробники (проектувальники) та виробники (з обов'язковою участю відділів технічного контролю, матеріально-технічного постачання, маркетингу, збуту, фінансового) разом з представниками замовників (споживачів) виробляли концепцію проектування. Це дозволяє досягнути високої тех­нологічності виробу (виробничої й експлуатаційної), що надалі призво­дить до забезпечення мінімальних відхилень виготовлюваних виробів від проектних параметрів по найважливіших характеристиках конструкції.

Таким чином, служби підприємства-виробника, що займаються по­ставкою ресурсів і якістю продукції, а також майбутні постачальники, які залучаються цими службами до співробітництва на етапі проекту­вання, беруть участь у закладанні високого рівня якості й надійності виробів на цьому етапі.

Участь у проектуванні виробничників підприємства-виробника доз­воляє, починаючи з ранніх стадій проекту, одночасно розробляти виріб і процес його виробництва, що дозволяє визначити виробничі потужності, вибрати оптимальний процес виготовлення виробу. Також забезпечуєть­ся можливість, ще з етапу проектування, готували обладнання та інстру­менти, необхідні для виготовлення розроблюваної продукції, а отже – скоротити терміни запуску її у вироб­ництво.

Висока якість продукції та скорочення тривалості її проектування за­безпечується використанням прогресивних інформаційних систем і тех­нологій, методів динамічного та імітаційного моделювання, комп'ютер­ного проектування, а також закладеними у новий виріб запатентовани­ми винаходами, прогресивними ідеями, високотехнологічними конструк­торськими рішеннями, передбаченими в конструкції прогресивними матеріалами, з яких він повинен виготовлятись.

Досягнення більшого внеску стадії передвиробничого марке­тингу в забезпечення високої якості розроблюваної продукції. Для цього потрібно розробляти науково обґрунтовані програми передвироб­ничого маркетингу, застосовувати найбільш досконалі методи і викори­стовувати найбільш ефективні засоби його проведення. Після прове­дення передвиробничого маркетингу повинні здійснюватись належна обробка й аналіз зібраної маркетингової інформації з використанням для цього сучасних методів (в першу чергу – економіко-математичних) і засобів (перш за все – комп'ютерної техніки).

Забезпечення більш високої якості продукції (як заново роз­робленої і освоєної, так і виготовлюваної) на стадіях:

Ø постачання: за рахунок належного прийому, вхідного контролю, складання, зберігання та регулювання запасів виробничих ресурсів, використовуваних для вироб­ництва продукції;

Ø виготовлення продукції за рахунок підвищення якості засобів праці, предметів праці, самої праці при обробці, складанні, монтажі, налагоджуванні, контролі й вип­робуванні продукції;

Ø реалізації продукції за рахунок її кращого пакування, відправлення і транспорту­вання, вибору каналів просування продукції до споживачів, які забезпечують краще зберігання її якісних характеристик.

Забезпечення кращого збереження якості продукції на етапі її га­рантійного обслуговування, спрямованого на підтримання показників якості на належному рівні під час монтажу, ремонту, міжремонтного та іншого обслуговування продукції у споживача.

Забезпечення сертифікації продукції підприємства за міжнародни­ми стандартами ІСО серії 9000. Сьогодні ці стандарти прийняті як на­ціональні, практично, в усіх розвинених країнах світу. З розвитком рин­кових відносин, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків, система якості, що відповідає міжнародним стандартам, стає визначальним фак­тором не тільки якості, але й конкурентноспроможності продукції вітчиз­няних підприємств:

Ø наявність сертифікату на продукцію або систему якості може бути вирішаль­ним при заключенні договору і підписанні контракту;

Ø сертифікат на продукцію може впливати на розмір контрактної ціни;

Ø наявність сертифікату впливає на вирішення питань про страхування та отри­мання кредитів, оскільки забезпечує гарантії страховим компаніям та банкам.

У більшості випадків, споживачі або замовники прагнуть отримати гарантії стосовно того, що постачальник є спроможним стабільно ви­робляти продукцію необхідного їм рівня якості, що він має відповідну систему якості. Якщо у виробника відсутня високоефективна система якості, то він може втрачати вигідні контракти або бути змушеним про­давати продукцію по знижених цінах. Сертифікація продукції за міжна­родними стандартами ІСО серії 9000 є гарантією наявності у виробника високоефективної системи якості.

Без впровадження міжнародних стандартів в умовах жорсткої міжна­родної конкуренції, ефективна експортна діяльність підприємства стає неможливою.

Незважаючи на складності, пов'язані із сертифікацією продукції за міжнародними стандартами, її здійснення є засобом пожвавлення інно­ваційної діяльності підприємств, підвищення конкурентноспроможності їх продукції, розвитку ринково орієнтованого бізнесу.

Серед резервів поліпшення основних узагальнюючих результатів діяльності підприємства провідне місце займають резерви зростання прибутку, резерви підвищення рентабельності вкладеного капіталу і рентабельності виробництва.

Розглянемо найважливіші шляхи реалізації (використання) підприємством резервів зростання прибутку, тобто забезпечення дії факторів, що впливають на зміну прибутку, в резервомобілізуючому напрямі Найважливішими факторами зростання прибутку підприємства є:

Ø раціоналізація ресурсоспоживання, удосконалення управління та обслу­говування виробництва, що забезпечує зниження виробничих витрат (со­бівартості виготовлюваної продукції).

Ø інноваційний розвиток підприємства (впровадження нововведень та їх успішна комерціалізація), що забезпечує зниження витрат на виготовлення та підвищення якості виробів, а в результаті більш високу їх конкурентноздатність.

Резервомобілізуючу дію першого з відмічених факторів найкраще забезпечує стратегія підприємства, яка орієнтується на надання покуп­цям більше цінностей за їх гроші. Такий конкурентний підхід називаєть­ся стратегією оптимальних витрат, оскільки, в даному випадку, вироб­ник забезпечує нижчі витрати (порівняно з конкурентами) на свої това­ри, які однаково позиціонуються з товарами конкурентів за шкалою "якість-обслуговування-характеристики-привабливість". Характерними рисами підприємства, яке успішно реалізує стратегію оптимальних вит­рат, є вміння розробити і впровадити додаткові атрибути товару з мен­шими витратами або запропонувати продукцію, відмінну від аналогів конкурентів (за своїми можливостями) за цінами, прийнятними для по­купців. Найбільш вправні у цій стратегії підприємства вміють одночас­но керувати витратами, знижуючи їх, і вносити покращуючі зміни в то­вар.

Стратегія оптимальних витрат має найбільшу привабливість з точки зору можливості конкурентного маневрування. Вона передбачає ство­рення цінності для покупця, балансуючи між стратегіями низьких вит­рат і диференціації. На ринках, де покупці дивляться одночасно на ціну й на споживчу цінність товару (а таких ринків більшість), стратегія оп­тимальних витрат має перевагу перед стратегіями низьких витрат і диференціації. Адже при цій стратегії підприємство може пропонувати покупцям товар середньої якості по невисокій ціні або товар доброї якості по середній ціні. Більшість покупців віддають перевагу саме тим, а не дешевим низькоякісним або дорогим, у вищій мірі диференційованим товарам.

Резервомобілізуючу дію другої групи факторів зумовлюють, в першу чергу, такі 5 найважливіших, що забезпечують підприємству конкурен­тну перевагу.

1. Нові технології. Вони створюють можливості для здійснення багатьох видів інновацій, які забезпечують зниження витрат на виробництво та підвищення якості продукції, а отже – й зростання прибутку підприємства.

2. Нові або змінені запити покупців. Конкурентну перевагу, а отже й зростання прибутку, забезпечують собі підприємства, що здійснили продуктові та інші інновації, які найбільше відповідають новим або зміненим запитам споживачів.

3. Поява нового сегменту ринку. Ще одна можливість забезпечення конкурентної переваги і зростання прибутку підприємства відкривається при утворенні цілком нового сегмента ринку або перегрупуванні існуючих сегментів. Тут є можливість не лише вийти на новий контингент покупців, але й забезпечити більш ефективний випуск продукції, знайти нові підходи до певних груп споживачів. Яскравий приклад цього – випуск автонавантажувачів у Японії. Японські фірми виявили обійдений увагою сегмент ринку - малогабаритні багатоцільові автонавантажувачі – і взялись за нього. При цьому були забезпечені уніфікація моделей і високоавтоматизоване виробництво цих автонавантажувачів.

4. Зміна вартості або джерел ресурсів виробництва. Одні виробники забезпечують собі конкурентні переваги і збільшення прибутку за рахунок використання замість традиційних виробничих ресурсів їх більш ефективних замінників, а також за рахунок освоєння більш дешевих джерел ресурсів. Інші ж, які не забезпечили собі цього, послаблюють своє становище на ринку, втрачають можливість збільшення прибутків за рахунок даного фактора.

5. Зміна законодавчої бази і державного регулювання. Зміна нормативно-правової бази і політики уряду в таких сферах, як стандарти, охорона довкілля, оподаткування, ліцензування, залучення іноземних інвестицій, – ще один поширений стимул до новацій і нововведень, які забезпечують конкурентну перевагу і збільшення прибутків.

Утримати конкурентні переваги і джерела додаткових прибутків, за­безпечених за рахунок названих вище факторів, можна трьома основ­ними шляхами, залежно від рангу чинників, що забезпечують перевагу.

Ø Переваги, що забезпечуються чинниками низького рангу, такими, як дешева робоча сила або сировина, легко можуть бути досягнуті й конкурентами.

Ø Переваги більш високого порядку (патентована технологія, ди­ференціація на основі унікальних товарів чи послуг, імідж: фірми та ін.) не такі легкодоступні для конкурентів і можуть з високим рівнем надійності утримуватись.

Ø Найбільш надійне забезпечення переваг за рахунок чинників дуже високого порядку - це постійне удосконалення, модернізація діяль­ності, впровадження прогресивних змін, здійснення процесів рес­труктуризації та реінжинірингу.

Важливим засобом утримання конкурентних переваг і забезпечення себе додатковими прибутками є утримання якомога більшої кількості джерел цих переваг. Якщо підприємство спирається на одне джерело (невелику кількість таких джерел), конкурентам легко позбавити його цієї переваги (цих переваг). Підприємства, які довгі роки утримують лідер­ство, забезпечують себе великою кількістю джерел конкурентних пе­реваг.

Для визначення найважливіших шляхів реалізації підприємством ре­зервів підвищення рентабельності вкладеного капіталу і виробництва доцільно розглянути два показники, за якими вона розраховується:

, (19.20)

де Н_п – річна норма прибутку на вкладений капітал;

Д – річний дохід підприємства від підприємницької діяльності (створення і реалізації споживчих благ), грн.;

В – річні витрати підприємства на створення і реалізацію споживчих благ, грн.;

К – величина вкладеного капіталу, грн.

, (19.14)

де Р_в – рентабельність виробництва, яку в економічній літературі часто називають загальною рентабельністю;

П_р – річний прибуток від реалізації продукції, грн.;

О_ф – середньорічна сума основних виробничих фондів (основного капіталу), грн.;

О_к – середньорічна сума матеріальних оборотних коштів (оборотного капіталу), грн.

Для реалізації результатів підвищення Н_п і Р_в потрібно збільшувати прибуток, тобто нарощувати виробництво та реалізацію споживчих благ при незмінному обсязі капіталу (ресурсів) і/або зменшувати витрати підприємства, а також зменшувати позичковий процент на капітал. Стра­тегія виробника-підприємця щодо використання ресурсів полягає у по­шуку оптимального співвідношення між описаними організаційно-еко­номічними діями.

Зацікавленість підприємства в ефективній віддачі ресурсів обумов­люється наявністю системи стимулювання (економічних важелів) і організаційних передумов (форм, структур, видів діяльності). Система стимулювання базується на прагненні підприємства до максимізації чистого прибутку і враховує:

Ø механізм оподаткування майна;

Ø механізм кредитування;

Ø механізм використання виручки від реалізації зайвого майна.

Організаційні передумови включають форми, засоби, структури, види діяльності, які притаманні ринковій економіці і розширюють можливості підприємства щодо залучення ресурсів. Крім таких традиційних форм як купівля або виготовлення, вони включають і суто ринкові, серед яких найпоширеніші – оренда (лізинг), факторинг, рейтинг.

Оподаткування майна створює мотиви зменшення кількості ресурсів (при однаковій величині прибутку) або збільшення прибутку (при не­змінному обсязі ресурсів).

Механізм кредитування діє як стимул ефективного використання ре­сурсів шляхом оцінки альтернативи фінансування розвитку підприєм­ства за рахунок короткострокових чи довгострокових кредитів, бо це є вибір між доведенням ризику до мінімуму або одержанням максималь­них прибутків. Фінансові менеджери залежно від того, як вони став­ляться до ризику, вибирають особливі підходи до фінансування своїх активів, але будь-який спосіб кредитування потребує максимізації вико­ристання ресурсів.

Механізм використання виручки від реалізації зайвого майна (зараху­вання її на рахунок підприємства як грошових надходжень) зацікавлює підприємців у швидкому вивільненні непотрібного майна.

Вибір підприємством найдоцільнішої форми залучення і подальшого використання ресурсів базується на аналізі економічних переваг і не­доліків різних організаційних варіантів. Так, при вирішенні головної про­блеми підприємства-виробника: яким чином поповнити виробничі ре­сурси, наприклад, технологічне устаткування, можливі такі варіанти:

1) придбати потрібне устаткування у власність (купівля);

2) виготовити устаткування власними силами на підприємстві (виготовлення);

3) орендувати устаткування безпосередньо у власника або через лізингову компанію у лізингодавця (оренда);

4) не залучати додаткове устаткування, а укласти угоду на виготовлення потрібної продукції на інших підприємствах (кооперація).

Кожний з варіантів може бути ефективним, виходячи з конкретної економічної ситуації. Обґрунтування економічної доцільності в цьому випадку повинно базуватися на вартісних оцінках зміни обсягу ресурсів, прибутку, рентабельності для кожного з варіантів і подальшому їх по­рівнянні.

Економічна практика свідчить, що за інших однакових умов найчасті­ше ефективнішою є оренда ресурсів у всіх її різновидах: фінансова орен­да (лізинг), оперативна оренда. В орендаря менше фінансових обмежень, ніж у покупця чи виробника, оскільки право власності залишається за орендодавцем. Оренда схожа на фінансування під заставу. Орендар перекладає ризик того, що обладнання стає застарілим, на орендодавця. Це, перш за все, стосується обладнання, для виготовлення якого потрібні такі складні технології, як комп'ютери, нові технічні системи. У цих випадках оренда може бути альтернативою купівлі обладнання. "Ціна" використання його менша в умовах оренди, а необхідність орен­дної плати примушує орендаря до більш ефективного використання майна.

Якщо підприємство-виробник стає орендодавцем і здає в оренду, на­приклад, комп'ютери та інше устаткування, то це можна зробити за умови ефективного використання всього обладнання і з метою одер­жання додаткової знижки за передане в оренду майно.

На відміну від орендаря лізингоотримувач платить не щомісячну плату за право користування об'єктом, а повну суму амортизаційних відраху­вань. Розподіл ризиків при цьому виглядає так. У випадку виявлення дефектів в об'єкті лізингової угоди лізингодавець поступається правом пред'явлення рекламацій до постачальника і передає це право лізинго-отримувачу. Останній приймає також на себе обов'язки, пов'язані з пра­вом власності (ризик випадкової втрати об'єкта, технічне обслугову­вання). Неможливість використання далі об'єкта лізингової угоди не звільняє підприємство-лізингоотримувач від повернення боргу. Таким чином, основна особливість лізингового договору полягає в тому, що з погляду розподілу ризиків, відповідальності й гарантії орендні договірні відносини замінюються правовим регулюванням на основі договорів купівлі-продажу.

Отже, реалізація резервів підвищення рентабельності вкладеного капіталу і рентабельності виробництва повинна забезпечуватись максимізацією доходу і прибутку підприємства та досягненням найбільш ефективного ресурсоспоживання описаними вище шляхами.

Резюме

Ø Для досягнення своєї мети кожне підприємство витрачає певні ресурси: матеріальні, трудові, фінансові та інші. Наслідком витрачання ресурсів є результат або ефект діяльності. Співвідношення ефекту або результату діяльності з витраченими для цього ресурсами показує ефективність або продуктивність функціонування підприємства.

Ø Вимірювання ефективності діяльності пов'язане з вибором належного критерію, встановленням відповідної системи показників, умов їх зміни та методики визначення.

Ø Резерви підвищення ефективності діяльності (функціонування) підприємства мобілізуються в результаті забезпечення належної (резервомобілізуючої) дії факторів, що зумовлюють утворення цих резервів. Важливо враховувати: ресурсні резерви; організаційно-технологічні резерви; резерви підвищення якості продукції; резерви поліпшення основних узагальнюючих результатів діяльності підприємства.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Який зв'язок показників діяльності функціональних служб з показниками ефективності діяльності підприємства?

2. Яким чином забезпечується узгодження критеріїв і показників ефективності діяльності ієрархічних рівнів оргструктур підприємств?

3. Що таке резерви підвищення ефективності функціонування (діяльності) підприємства та яким чином забезпечується використання (мобілізація) цих резервів?

4. На які найважливіші види (укрупнені групи) поділяються резерви підвищення ефективності функціонування підприємства?

5. Які найважливіші шляхи (напрямки) мобілізації резервів підвищення ефективності використання основних виробничих фондів (основного капіталу) підприємства?

6. Які основні шляхи мобілізації резервів підвищення ефективності використання оборотних коштів (оборотного капіталу) і матеріальних ресурсів підприємства?

7. Які основні шляхи мобілізації резервів підвищення ефективності використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці) на підприємствах?

8. Які основні шляхи забезпечення підприємством мобілізації наявних організаційно-технологічних резервів?

9. Які основні шляхи мобілізації резервів підвищення якості виготовлюваної підприємством продукції?

10. Які найважливіші шляхи мобілізації резервів поліпшення основних узагальнюючих результатів діяльності підприємства?