Лесь Курбас-видатний діяч українського театру.

«Людина, яка була театром» (О. Дейч )

Кожна епоха народжує митців, які потрапляють на стрижень духовного й культурного життя нації, втілюючи у своїй творчості найістотніші риси народу, їхнє мистецтво мовби вбирає в себе творчу енергію країни, особливо в драматичну добу, в часи виняткової напруги, піднесень, трагічних прозрінь і пророчих осяянь. Саме таким велетнем був Лесь Курбас – одна з найвидатніших постатей українського культурного життя 20-х – початку 30-х років, один з провідних діячів відродження української національної культури. Він – актор і режисер, публіцист і організатор театру, театральний педагог і сценічний діяч, драматург і перекладач, мислитель, або (якщо скористатися висловом Неллі Корнієнко) – глибоко своєрідний філософ-естетик. Осяжність і вдумливість висунутих і розв’язуваних Курбасом митецьких та філософських завдань співмірна як з трагізмом його особистої долі, так і з долею всієї української культури ХХ століття. Народився Олександр-Зенон Степанович Курбас 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Хлопець навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962). У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Тонкому, елегантному, освіченому Лесеві, з приємною галицькою зовнішністю, з пластичною ходою й нестримною енергією, втихомиреною якоюсь внутрішньою урівноваженістю, не потрібно було ставати до герцю, аби довести свою правоту. Він не боровся з пихатістю, безграмотністю, нахабністю тогочасних «корифеїв», хоча нещадно «колов» гострим слівцем їх провінційність і «рум’янощокість». Він просто не працював так, як вони. Під час навчання у Віденському університеті Курбас не так відвідує лекції, як вистоює довжелезні черги до театральних кас. У Відні «вибухають» експресіоністи, чаруючи й шокуючи публіку своїми екстравагантними виставами. Там він вчиться, насичується бунтарськими настроями, аби й собі «вибухнути» вже вдома. У театрі Гната Хоткевича «Руська бесіда» (в якому Курбас починає грати по закінченні навчання у Львові) йому тісно й марудно у комічних і опереткових ролях героїв-коханців. Тож, акумулювавши поруч себе своїх друзів-акторів, Курбас започатковує в Тернополі «Тернопільські театральні вечори». Актори беруться ставити сучасників — Чехова, Горького… Та Курбасовій експресії затісно в провінції, тож він пристає на пропозицію Миколи Садовського грати в його театрі й переїжджає до Києва. Проте й у Садовського він почувається дико, скуто, особливо під час гри в народних п’єсах. А ось його блискуче прочитання ролі Хлестакова в «Ревізорі» Гоголя подивувало всіх: «Напустив всілякої чортівні цей галичанин», — писали про нього. У Садовського Курбаса помітила експресивна учениця драматичної школи ім. М. Лисенка (пізніше одна з провідних акторок «Молодого театру») Поля Самійленко. Вона познайомила Курбаса з іншими учнями драмшколи і… починаються неймовірні експерименти молодих, настроєних рішуче й безкомпромісно проти, за влучним висловом Курбаса, «присипаних затхлим, смердючим цукром сентиментальності» театрів. Кожною своєю новою постановкою, спочатку з молодотеатрівцями, потім у Кийдрамте, пізніше — в «Березолі», Курбас струшував нафталіновий пил з т. з. академічних театральних установ. Саме він першим розкриває сцену до глядача, ділиться з ним енергією, кидає кураж і свіжий жарт, руйнуючи шаблон пафосу й зарозумілості. У театрі він не боїться синтезів, здавалося б, несумісних, як на тогочасного глядача, речей: у «Гайдамаках» сміливо поєднує сцену похорон Гонтою своїх синів й буйний, затятий гопак, за що отримує «смачного ляпаса» від високочолого традиціоналіста П. Саксаганського, який, бачте, традиційно «сльози не пустив» від побаченої вистави. Чи був тогочасний глядач, вихований саме в етнографічно-побутовій театральній традиції, готовим до таких неординарних експериментів? Чи розумів він натяки в «Різдвяному вертепі» й «Етюдах» за О. Олесем? Чи міг відповісти на іронічні розумування Воротаря-Блазня в «Макбеті»? Поза тим Курбас не зважає на кпини недалекої критики, заздрість колег-режисерів, бо має викластися на повну, бо не може не працювати. У «Газі» Кайзера він дивує вивіреною, математично чіткою пластикою акторських масовок — актори за допомогою різноманітних акробатичних пристроїв конструюють образ тіл-гвинтиків моторошно-гігантської машинерії. У «Джіммі Гіґґінз» Лесь вводить екран не лише як елемент декорації, а як новий майданчик для продовження сценічної дії. Йому затісно в рамках вузької сценічної коробки, а можливості щойно посталого кінематографу допомагають додати й доповнити не передане на сцені. Події на сцені й екрані монтуються перед глядачем у єдиний фільм-виставу. У цій же виставі Курбас досягає ще одного цікавого ефекту — потік підсвідомості головного героя відтворює масовка акторів: фантасмагоричні фігури в просторі будують химерні сплетіння думок Джіммі. Актори, що могли й співати, й танцювати, і акробатичні трюки виробляти — результат особливого вишколу. Лесеві пощастило запрошувати до себе в театр іменитих педагогів: хореографа Большого театру М. Мордкіна, балетмейстера Броніславу Ніжинську, співака Сладкопєвцева. За Курбасовою методою, розповідати має не актор, а його тіло. Ідеал актора — «розумний арлекін» — освічений, мислячий, самопізнаний, що постійно прагне проявити свою індивідуальність. Отже, режисер — не диктатор, а приятель, помічник у пошуку. Лесь Курбас не терпів прямолінійності, не вмів виводити «правильні» й «неправильні» образи пролетаря й буржуа, чого від нього вимагали цензори. Навіть у таких урядових замовленнях, як вистави «Жовтень» і «Диктатура», Курбас чинить свою «революцію». «Жовтень» до 5-ї річниці соціалістичної революції постає інсценізацією полонезу Фредеріка Шопена, де актори не так грають, як танцюють. «Диктатуру» Івана Микитенка Лесь оформлює як музичну драму (критики називали її навіть першою українською оперою). У виставі немає звичних діалогів, репліки перебиваються музикою, або виголошуються речитативом. Тут порушуються звичні пропорції сприймання — гігантські люди й маленькі хатинки, величезні двометрові бутлі самогону, смажені поросята розміром з вола й поруч з ними нікчемні дрібні люди, ласі до такого «добра». За такою інтерпретацією, звісно, губився соціалістичний пафос Івана Микитенка, його дратувало курбасівське прочитання. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору. У Курбасі був якийсь стальний стрижень, який годі було зламати навіть у табірних умовах. 1934 року він пише: «До біса гарно тут. Пробую щось організувати. Важко. Але, здається, початок зроблено». І ставить у 1936 році у таборі Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежій горі «Інтервенцію» Л. Славіна. З переведенням у табір суворішого режиму на Вянь-Губі — «Смерть Тарєлкіна» Сухово-Кобиліна, оперету-фарс «Адвокат Патлен». Пізніше разом із драматургом М. Ірчаном, чеським композитором Урбаником репетирує сатиричну оперету-вар’єте «Сон на Вянь-Губі», де Курбас грає міма-музиканта, якого постійно дратують, якому заважають грати, відбирають інструмент, заломлюють руки, але він вперто й настирливо продовжує. Звісно, виставу заборонили до показу. А Ірчана, Урбаника й Курбаса переводять на Соловки. 3 листопада 1937 року Леся Курбаса розстріляли в урочищі Сандоморх в Карелії. Наступного дня там же розстрілюють 1111 етапованих із Соловецького кремля — «в честь подготовки к празднованию ХХ-летия Великой Октябрьской социалистической революции». Серед 1111 розстріляних – Микола Зеров, Павло Филипович, Марко Вороний, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Антон Крушельницький, Матвій Яворський, Володимир Чехівський... У 1957 році Леся Курбаса посмертно реабілітовано. 30 років творчість видатного діяча культури була під забороною. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР». 1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

90.Образотворче мистецтво модерністів почХХст
Набуває поширення модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Модернізм породжує нові стилі - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризмРозвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

91.Основні течії модернізму та їх прояв в українській культурі
Український модернізм розвивався в 2 етапи:
1. Модернізм межі віків (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).
2. “Розстріляне відродження” (20-30-ті рр. ХХ ст.).
Перша хвиля українського модернізму
Поряд с продовженням класичної реалістичної традиції в українській культурі починають з’являтися ознаки нового мистецтва – модернізму.Представлений був багатьма напрямками.
Неоромантизм
Художній напрям, який розвиває традиції романтизму (увага до внутрішнього світу, емоційність, стихійність, контрастність тощо), проте з нових світоглядних позицій модернізму. На противагу об´єктивізмові народницько-просвітительського світогляду, який тяжів до ілюстрування життєвими "фактами" та ситуаціями певних етичних і політичних ідей, у неоромантичній концепції стверджується значимість суб´єктивного як певної цінності. Представники: теоретики – Леся Українка (критичні праці “Утопія в белетристиці”, “Сучасна європейська соціальна драма”, “Винниченко”, художні твори “Лісова пісня”), М.Вороний (“Євшан-зілля”). Неоромантизм в українській музиці позначений тематичним заглибленням у сферу переживань особистості, спогадів про минуле, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування (цикл "Пісні настрою" Л. Степового та ін.), яскраво вираженим індивідуалізмом (до вільного композиторського прочитання народної пісні), зануренням в історичну (сюїта "Елевзінські містерії" І. Рачинського), східну ("Східний марш" В. Сокальського), астральну (симфонічні фантазії "Любування в зорях" та "Уранія" В. Якименка), казково-фантастичну (поема-ноктюрн "Ангел" Ф. Якименка, симфонічна поема "Вій" Б. Яновського) тематику. Тогочасний живопис про свою переорієнтацію у рамках неоромантичної концепції заявив відомим "Портретом дівчини у червоному капелюсі" О. Мурашка, який звертає свій погляд на те, що є безумовно позитивним завдяки своїй красі.
Неокласицизм
Художній напрям, який ґрунтується на засадах мистецтва класицизму (античні традиції, класичні жанри, традиційні образи, простота і логічність), однак збагачених ідеологією модернізму.Був більш поширений у художній літературі. Представники: Леся Українка (“Оргія”, “Камінний господар”), І. Франко (сонети).
Символізм
Стильова течія модернізму, що базується на інтуїтивному, ірраціональному освоєнні людської душі, яка протиставляється зовнішній дійсності. Основним засобом зображення стає символ. Був більш поширений у художній літературі та музиці. Представники: композитор Л. Ревуцький; О. Олесь та літературні угрупування “Молода муза” та “Українська хата”.
Модерн
Стильова течія в архітектурі та живописі, яка базується на складних, невимушених, асиметричних формах, насамперед рослинних, що використовувались в оздобленні.
Представники: О.Новаківський, М.Жук, Г.Нарбут у живописі, В.Городецький в архітектурі.
Експресіонізм
Течія модернізму, що полягає у відображенні загостреного суб’єктивного світобачення, гіпертрофованого “Я” митця, бурхливих переживань та емоцій, протесту проти дегуманізації. Був більш поширений у художній літературі та живописі.
Представники: В. Стефаник (“Камінний хрест”), Т. Осьмачка в літературі; О. Довгаль, М. Котляревська, В. Єрмилов, М. Фрадкін у живописі.
Імпресіонізм
Художня течія, яка полягає у відтворенні особистісних вражень та спостережень мінливих миттєвих переживань і відчуттів.
Був більш поширений у художній літературі та живописі.
Представники: К. Костанді, О. Мурашко, І. Труш, І. Їжакевич у живописі;
М.Коцюбинський (“Цвіт яблуні”, “Intermezzo”).
Натуралізм
Літературний напрям модернізму, що характеризується фактографічним зображенням дійсності і виводить людську особистість зі спадковості та соціально-матеріального становища. Представники: І. Франко (“Борислав сміється”)

92.Видатні представники українського кіномистецтва.Поетичне кіно.
В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. У 1920-ті роки почала працювати Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Велику роль у становленні і розвитку кіномистецтва відіграв Олександр Довженко, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно, він з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І.Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.

93.Нова генерація українських письменників на рубежі ХХ-ХХІ стПопулярними авторами в Україні є Марія Матіос, Лада Лузіна, Люко Дашвар, Любко Дереш, Ірена Карпа, Ірен Роздобудько та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастівМарини та Сергія Дяченків. Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі у Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник.

Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв’янського, які відзначаються широким використанням нецензурної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.

На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ти видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами

Старше покоління літературних митців: Ліна Костенко, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук та ін.