Романтизм у театрі

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

83.Внесок Лесі Українки у розвиток української культури

Сьогодні в духовному житті нашого народу період активного пізнання історії, відкриття нових і повернення до життя призабутих імен. Ми бачимо нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані з іменами Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших діячів української культури. Особливу дослідницьку цікавість становить період кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли в педагогічній практиці України були сформульовані концептуальні засади національної освіти і виховання, висунуті ґрунтовні ідеї щодо виховного ідеалу українця, зроблено вагомий внесок до розвитку вітчизняної педагогічної думки.Серед постатей цього часу, що продовжують нести в собі значний конструктивний для нашого суспільства потенціал, однією з найбільш значущих є Леся Українка. Багатогранний талант Лесі Українки виявився у найрізноманітніших сферах літературної праці - вона була ліриком, драматургом, прозаїком, літературним критиком і публіцистом, перекладачем і фольклористом. Але найважливішим є те, що в літературному процесі своєї доби вона не лише могутній і різносторонній талант, а й активний і непримиренний борець, з чітко визначено соціальною позицією, а також просвітниця, що глибоко розуміла гуманістичні засади педагогічного процесу і залишила власні міркування та практичні спроби, спрямовані на його оптимальну організацію. Продовжуючи традиції революційно-демократичної літератури, поетеса одночасно стала видатним новатором - внесла свої ідеї, теми, образи в українську літературу, розширюючи її обрії, а разом з тим дала їй нові жанри, послідовно утверджувала народження нового творчого методу, основні принципи якого намагалась обґрунтувати і теоретично. Сучасні дослідники О. Бабишкін [1], А.Диба [2], М. Кармазина [3], В. Струманський [4], Н. Шевченко [5], І. Шиманська [6] високо поціновують творчі здобутки Лесі Українки, розкриваючи все нові риси її таланту. Проте ця непересічна людина викликає інтерес ще й такою мало розкритою гранню своєї життєвої позиції, як погляди на долю рідного народу, зокрема, на перспективи розвитку його освіченості, а відтак - на педагогічні аспекти формування особистості. Провідним чинником формування педагогічних ідей Лесі Українки вважаємо родинне середовище Косачів-Драгоманових - української еліти, що інтегрувала найбільш характерні для тогочасного суспільства гуманістичні погляди на виховання українця - гідного представника свого етносу. Леся Українка була справжнім гуманістом, але водночас ставила високі вимоги до особистості як суб'єкта історичного процесу (і водночас як члена суспільства).Письменниця вважала, що якість особистості має поціновуватися насамперед з того, яку реальну користь ця особистість приносить своєму народові. Співвідношення «особа - народ» загалом становить для письменниці морально-етичну проблему, яка художніми засобами вирішується нею подвійно: особа має приносити користь народу, проте аби бути корисною, сама вона має бути гідною свого народу. Леся Українка є автором першого українського підручника з історії стародавнього сходу. Історія його створення пов'язана з ім'ям Ольги Косач-Кривинюк, молодшої сестри письменниці, заради якої він творився. Підручник „Стародавня історія східних народів" виступає практичним відображення дидактичних позицій Лесі Українки і кардинально відрізнявся від тих, котрі тоді використовувалися у школах. Основною відмінністю підручника було те, що в ньому не просто декламувалися і нав'язувалися певні догми. Він спонукав дитину до мисленевої діяльності: самостійно робити висновки, аналізувати прочитане, порівнювати та зіставляти певні факти та події. У цьому літературно-педагогічному творі письменниця і педагог прагнула донести до читача думку про те, що не може бути пріоритету певної нації. І хоча «всі народи уважали свою країну серединою світу, а себе - найкращим народом», ця позиція є хибною. [6, с. 21] Такий підхід був протидією одночасно двом силам, що мали значення на тогочасній політичній арені Російської імперії: великодержавному шовінізму та ухилу в націоналістичну самозакоханість. Важливо, що Леся Українка - одна з найбільш патріотичних постатей вітчизняної культури - всією своєю творчістю, і зокрема - перекладацькою діяльністю стверджувала ідею взаємозв'язків між народами на паритетних засадах, ніскільки не впадаючи в крайнощі націоналістичних пріоритетів. Непересічним, на думку письменниці, є значення рідної мови, яка не лише повинна бути в національній школі засобом комунікації, а і виконує значну виховну роль. Леся Українка широко займалася громадсько-просвітницькою діяльністю. Її прагненням було перш за все підвищити загальну грамотність населення України. Архівні матеріали розкривають багато фактів безпосереднього зв'язку письменниці з соціа-демократичними та іскрівськими організаціями. Була членом українського товариства „Просвіта", які створювалися задля допомоги розвитку української культури і просвіти українського народу рідною мовою. Письменниця була активною учасницею гуртка молодих літераторів „Плеяда", де вона займалася активною перекладацькою діяльністю. Серед морально-етичних якостей, що становлять основу виховного ідеалу українця, Леся Українка виокремлює ті, що характеризують його як чесну, порядну людину, свідому свого обов'язку перед рідним народом. Засуджується агресивність, продажність таланту, соціальна пасивність. Педагогічну цінність становить розкриття в напрямку, що вивчається, таких морально-етичних понять, як справедливість, гідність, здатність до самопожертви, особиста мужність і цілеспрямованість. Вимоги до особистості вчителя, що їх висловлює Леся Українка, є відображенням виховних традицій, прийнятих у рідному їй колі передової української інтелігенції кінця ХІХ століття і базуються на уявленні про дитину як повноправну особистість, рівноправного суб'єкта міжособистісних взаємин, а навчання та виховання - як розвиток кращих природних якостей дитини на засадах гуманізму. Педагогічний процес у сучасній загальноосвітній та вищій школі може спиратися на погляди Лесі Українки щодо: поєднання у змісті освіти національного та загальнолюдського; ствердження пріоритету гуманістичних цінностей загальнолюдського плану без приниження значення національних цінностей українського народу, насамперед його мова; формування взаємин у сім'ї як виховному середовищі, що поєднує ознаки мікро середовища (родина) та макросередовища (суспільство); формування уміння конструктивної життєтворчості особистості в умовах, які є для неї несприятливими з об'єктивних причин (хвороба, обмеженість соціальних можливостей тощо). Життєвий шлях Лесі Українки та вивчення її творчого спадку являють собою потужне джерело ідей, що сприяють побудові педагогічного впливу на гуманістичних засадах.