Онтологія Нового часу про світобудову та місце людини в ній (Спіноза, Лейбніц).

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під."бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р. Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція — це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.

Здавалося б людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість—воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи; повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання — інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "Під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646 - 1716) був прихильником Б.Спінози, щиро захоплювався його філософією, проте не поділяв її наріжних положень: на його думку, субстанція в Спінози поставала гармонійною, врівноваженою, тому лишалось незрозумілим, чому в світі відбуваються динамічні зміни. Лейбніц вважав, що рухливість, багатобарвність та мінливість світу мають бути притаманними самій субстанції. Розмірковуючи над проблемами буття і пізнання (а Лейбніц був видатним математиком і фізиком), він розробив власне вчення про субстанцію, що отримало назву монадології - вчення про монади як найперші субстанційні одиниці реальності.

Лейбніц доводив, що осмислення реалій світу вимагає припущення, що його засади складає нескінченна множина субстанційних частинок - монад, що схожі на атоми тим, що постають неподільними, єдиними, вічними (монос - єдиний, одиничний). Проте усі складності дійсності, на думку Лейбніца, вимагають того, щоби ми приписали монадам особливі якості, не такі, що приписувались атомам. По-перше, вони мають бути енергетично насиченими, оскільки постають джерелом рухливості світу. По-друге, кожна монада має бути окремою одиничною субстанцією, володіти певними якостями, проте має нести інформацію про стан всього світового цілого, інакше вона не зможе зайняти в ньому відповідне їй місце. По-третє, монада не може бути ні матеріальною, ні духовною, проте здатною породжувати як матеріальні, так і духовні явища. Лейбніц вважав, що монади - це метафізичні сутності, фактично - такі одиниці нескінченного світового простору буття, що постають центрами дії, енергії, сили. Саме в своїх проявах та поєднаннях вони тяжіють або до утворення духовних, або матеріальних сутностей. Тому існують монади-дії (реакції), монади-чуття (душі), монади-духи (або самосприйняття). Із їх певних сполучень утворюються складні сутності.

Оскільки кожна монада реагує на стан світобудови в цілому, то в світі не може існувати ні двох однакових монад, ні станів, ні сутностей, адже будь-який рух змінює не лише конфігурацію монад, а й стан світового цілого. Тому якби ми припустили, що може відбутись ще один ідеально точно такий же рух, що й попередній, все одно він діяв би вже в новому стані світу.

На основі таких міркувань Лейбніц заклав у своє вчення низку принципів, які мали характер логіко-математичних постулатів. Принцип тотожності наголошував на тому, що будь-що володіє характером онтологічної повноти, самодостатності: кожна річ тотожна самій собі, а тому істина передбачає визнання тотожності як предмету думки, так і думки із предметом. Принцип всезагальних відмінностей стверджує, що внаслідок самого характеру світових засад (монад) немає і не може бути двох цілком тотожних речей або станів. Відповідно, кожна річ тотожна собі і відрізняється від усіх інших. Принцип неперервності змін відроджує ідею давньої філософії щодо того, що в природі немає порожнечі: весь можливий простір буття заповнений різновидами монад. Звідси випливала важлива теза Лейбніца проте, що в світі немає абсолютно малої та абсолютно великої величини. Принцип всезагального зв'язку передбачає єдність світу як за його станами, так і за взаємодіями. Всі ці принципи резюмуються ідеєю світової гармонії (або наперед встановленої гармонії): розумна єдність всіх одиниць буття існує тому, що Бог може створити і створює найкращий із усіх можливих світів, і про це свідчить характер світобудови.

Дуже важливим моментом вчення Лейбніца постає те, що воно спиралось на важливі метафізичні засади і поза ними втрачало сенс: філософ був переконаний, що всі стани та прояви дійсності можуть бути осмислені лише при припущенні існування за видимими речами вищих метафізичних абсолютів. Він міркував так: якщо не існує абсолютних вимірів або станів як речей, так і світу в цілому, все постає відносним, а тому переважно невизначеним. Якщо немає абсолютів, то відносне також не може бути сприйнятим та зрозумілим. Тому світ має два виміри: реальний та абсолютний. Останній постає божественним началом світу.

Таким чином, Лейбніц створив інший варіант онтологічного вчення, що подавав світ динамічним, різноманітним, проте єдиним і злагодженим. Таке розуміння світобудови передбачало взаємне віддзеркалення всіх речей та явищ одне в одному. Звідси Лейбніц припускав, що можна створити єдину штучну мову для всіх напрямів науки. Він також ввів у логіку новий закон - закон достатньої підстави, що передбачав, що кожна річ має певні підстави для того, щоби відрізнятись від усіх інших. Спираючись на монадологію, він розробив засади вищої математики (обчислення нескінченно малих величин), а також намагався обґрунтувати принципову відмінність істин фактів від істин ідей на тій підставі, що ідеї орієнтують пізнання на цілісність буття, на необхідне та суттєве, а факти - на індивідуальні або часткові відмінності між речами. Вчення Лейбніца суттєво вплинуло на подальшу європейську науку та філософію.