ТЕМА 5. МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ в УКРАЇНІ у 1920-30-х рр. – 2 год.

План практичного заняття:

1. Основні напрямки в розвитку українського мистецтва в 20-і рр. ХХ ст.

2. Українське мистецтво 30-х рр. і його трагедія. Доля українських культурних кадрів.

3. Українізація і її вплив на розвиток мистецтва.

Література:

1. Модерн та постмодерн ХХ ст. / Вечірко Р. М. Українська та зарубіжна культура /http://domreferatov.com/book_issue-2853.html

2. Пащенко В. Православ’я в Україні.Державно-церковні стосунки. 20-30-ті роки ХХ ст. – Полтава : Кн-ое изд-во, 1995.

3. Український авангард 1900-1910-х рр. / Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навч. посібник. К. : Знання, 2007 / http://ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/zmist.htm

4. Ігнатуша О.М. Конфесії Південної України в 20-30-х рр. ХХ ст. / Міжконфесійні взаємини на півдні України ХVІІІ – ХХ століття. – Запоріжжя : РА “Тандем–У”, 1999.

5. Малевич Казимир / http://www.kazmalevich.info/

6. Турченко Ф.Г., Ігнатуша О.М. Українська автокефальна // Вітчизна. – 1989. – №12.

Тематика рефератів:

1. Суть та принципи культурної політики радянської влади щодо національних меншин, які проживали в УРСР.

Хронологія подій:

1920, травень – пленум Всеукраїнської православної церковної ради. Проголошення автокефалії.

1921, жовтень – Всеукраїнський православний церковний собор. Рукоположення Василя Липківського на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієя України.

1922 – створення в Києві театру «Березіль» Леся Курбаса.

1923-1933 – радянська українізація.

1923 – Помісний собор РПЦ. Визнання «обновленнями» автокефалії православної церкви в Україні. Боротьба проти «традиційної» течії в РПЦ.

1923 – Зустріч керівництва УАПЦ з головою Раднаркому УРСР. Заява про підтримку влади Рад.

1923, листопад – Помісний собор українських «обновленців». Утворення незалежної церкви – Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Право вільного вибору мови богослужіння. Існувала до середини 40-х рр., злилася з РПЦ.

1925 – заснування Одеської Держдрами.

1925-1928 – літературна дискусія.

1926-1929 – робота О.Довженка на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

1930 – процес СВУ.

1930, січень – Третій Всеукраїнський православний собор. Саморозпуск УАПЦ.

1933 – самогубство Скрипника та Хвильового.

Терміни:

Абстракціонізм (лат. abstractus – відокремлений, відірваний) – напрям у модерністському мистецтві XX ст., що цілком відмовляється від реалістичного зображення предметів і явищ.

Авангардизм (фр. avante-garde – передовий загін) – узагальнюючий термін для позначення новаторських напрямів у художній культурі XX ст., для яких характерний пошук нових, нетрадиційних засобів вираження.

Супрематизм (лат. supremus – найвищий) – різновид абстракціонізму; твори супрематизму є комбінаціями кольорових геометричних фігур (квадрат, трикутник, коло).

Кіномистецтво – мистецтво відтворення на екрані зображень, які викликають враження реальної дійсності.

Автокефалія – самоврядування, адміністративна незалежність помісних православних церков.

Обновленці – назва реформаторського руху в ВПЦ в першій половині ХХ ст. За лібералізацію церковних канонів; як окрема синодальна церква в Україні з осередком в Харкові, прихильно ставилась до більшовиків та на правах самоуправи признавала над собою аналогічну синодальну церкву в Москві.

Коренізація – процес укорінення державних партій в національних республіках, сприяння розвиткові культур та мов національностям та створення державного апарату з місцевих кадрів.

Ідеологія – система поглядів, ідей, що характеризують яку-небудь соціальну групу, клас, політичну партію, суспільство.

Тоталітаризм (фр. totalite – сукупність, повнота, від лат. totus – увесь, цілий) – форма державного правління, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства, ліквідацією демократичних свобод.

Умови для розвитку культури:

Розвиток культури в 20-30-і рр. ХХ ст. відбувався в складних умовах. Завершений на початку 20-х рр. новий поділ українських земель гальмував визрівання державної нації та її культури. Культурний потенціал народу доводилося створювати практично заново, розв’язуючи в першу чергу важливі проблеми культурного розвитку: ліквідацію неписемності, створення наукових закладів.

Ще на поч. ХХ ст. українські художники повертаються в бік «модернішого» Заходу. Український авангард в художньому мистецтві постає як протест проти реалістичного жанрового живопису ХІХ ст. з його національною селянською тематикою і іконізацією власної історії. Найбільш впливова фігура авангардного мистецтва – К.С. Малевич – основоположник одного з видів абстрактного мистецтва – супрематизму.

Згідно зі стратегічною метою радянської влади, в новій державі втілюється в життя «єдино правильний творчий метод» яким мусили користуватися радянськi митцi – метод «соціалістичного реалізму» (цей термін використовувався у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції миру і людини, обумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»). Всі інші культурні напрямки, течії, школи оголошувалися шкідливими. Інакомислячі піддавалися переслідуванням. Непокорних було фізично ліквідовано або вилучено з культурного життя іншими заходами. Трагічно склалася доля М.Бойчука, С.Налепинської-Бойчук, В.Седляра, І.Падалки і ін., їх твори знищено, як і знищено багато творів тих, хто перетривав репресії (наприклад, творчий доробок А.Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: було ліквідовано «Березоль» і фізично знищено Л.Курбаса (засновник театру), М.Куліша (головний драматург), отримали різні строки заслання кращі актори (Й.Гірняк).

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами революційних пісень, з’являється радянська масова пісня. В цьому напрямі працювали композитори Г.Г. Верьовка, П.О. Козицький, Л.М. Ревуцький, К.Є. Богуславський.

В 1920-х рр. інтенсивно розвивається виробнича база кiнематографу (1928 р. в Києвi побудовано одну з найбiльших на тi часи студiй). Перший фільм цього періоду – документальна стрічка «Великий Жовтень», створена на Одеській кінофабриці до п’ятої річниці Жовтневої революції режисером В.Р. Гардіним. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О. П. Довженка (кінофільми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930)). У 1926 р. виходить на екрани двосерійний фільм «Тарас Шевченко», відразу оцінений як помітне явище українського і всього радянського кіномистецтва. Він став найбільш досконалим і в усьому режисерському доробку П. Чардиніна. З початку 30-х років кіномистецтво вступило в новий етап розвитку, пов’язаний з появою звукового кіно. Першими звуковими кінофільмами в Україні були документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д.Вертова (1930) і художні фільми «Фронт» О.Соловйова (1931) та «Іван» О.Довженка (1932). Кіно починають використовувати в поширенні знань, в антирелігійній пропаганді (так, знімається ряд фільмів на антирелігійні теми: «Чудотворець», «Комбриг Іванов», «Старець Василь Грязнов» та ін.).

Формально керiвництво культурною сферою було зосереджене спершу в Наркоматi освiти УСРР, з кiнця З0-х було створено Комiтет у справах мистецтв, а згодом – союзно-республiканське мiнiстерство культури УРСР. Вiд 1922 р. iснувало Всеукраїнське кiнофотоуправлiння, що керувало трьома українськими «кiнофабриками» (в Одесi, Ялтi, Києвi), дiяли окремi державнi органи управлiння книговидавничою галуззю, пресою та радiо. З 30-х рр. українськi республiканськi органи управлiння культурною сферою (Мiнкультури, Держкомвидав, Держкiно, Держтелерадiо) перебували у подвiйному пiдпорядкуваннi – Ради Мiнiстрiв УРСР та вiдповiдних загальносоюзних органiв.

З 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У і урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації – як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності здійснюється українізація– тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація.

Отже, українська радянська культура стала ще однiєю ланкою тоталiтарної машини, яка вiдрiзнялася вiд культури росiйської насамперед тим, що мiру дозволеного було тут значно звужено, а над митцями висiло можливе звинувачення в «українському буржуазному нацiоналiзмi».