ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. УРЯДОВИЙ УКАЗ 1876 РОКУ

Госуд. Імп. В 18/30 день минулого травня височайше наказав: 1) не допускати вводу в межі імперії без окремого на те дозволу Головн. упр. Яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі. 2) Друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного писменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головн. управл. 3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот. 4) припинити видання газети «Киевский телеграф». Про цю височайшу волю пропоную Головн. упр.до належного виконання.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К., 2000. – С.201.

Музика

Із статті М.Лисенко «Характеристика музикальних особливостей малоросійських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» – наголос на існування національних особливостей українського фольклору:

«Безперечно, малоруські народні пісні, які беруть свій початок у глибокій давнині, мають у своїй основі, так само як і великоруські староцерковні або грецькі лади, які не подібні до теперішніх музичних гам, хоч і тут, у великоруських народних піснях, зустрічаються переважно гами – фрігійська, міксолідійська та еолійська, а в наших піснях – часто іонійська, буває часом лідійська (яка ніде досі не зустрічається у великоруських) і частково дорійська (у великоруських піснях теж дуже рідка). Але, якщо великоруські пісні зберегли у всій незайманій чистоті і замкнутості стародавні лади, малоруські внесли в них більше елементу ліричного і пристрасного, «додали жалощів», за щасливим виразом самого бандуриста, від чого мелодія з діатонічної, спокійно безпристрасної, постійно наближалась до мінорної гами і допускала хроматизм, так би мовити європеїзувалая, не втрачаючи, йроте, своєї епічно-характерної краси».

Хрестоматія з історії Української РСР: У 2 т. – К., 1961. – Т.2. – С.296.

Драматургія

З автобіографічного листа М.П.Старицького:

Від 1863 по 1871 рр. і від 1876-1881 рр. були страшенні утиски і цензурні, і поліцейські, і жандармські: мало не щоденні труси, арешти, тюрми, висилки до Сибіру і навіть шибиниці так при таких обставинах доводилось працювати: жах, лемент, одчай панували скрізь, і не було де шукати ні поради, ні підмоги, тільки невелике коло українських літераторів та щирої молоді підтримувало мене, іноді жі люди промовляли слово ласкаве чи ставали попліч яття, а найбільше невгавна жадоба власної думки.

У першій період утисків до 1872 року було заборонено цілком у Росії наше слово: ми вимушені були співати у концертах народні пісні на французькій мові Отож з 1872 р. розрішено було український приватний спектакль: з того часу, крім перекладів, які дозволено було до друку, я узявся й до сцени, вважаючи її за могутній орудок до розвиття самопізнаття народного. Склалося в Києві Товариство сценічних аматорів, і я став на чолі його режисером і постатчиком п’єс: отож і появились тоді лібретта до музики – «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплена», водевіль «Як ковбаса та чарка».

Вертаючись до того руху, що спалахнув був у Києві в 1872 р., мушу додати, що він швидко й погас: скасував його височайший указ 1876 р. 16 мая. Тим указом українська мова була цілком заборонена, той указ не дав мені видати і моєї драми «Не судилось», яка була в 1876 р. начорно викінчена і читана Матвієву, Косачці, Кониському, Комарову, а потім уже, по дозволі української сцени, читана в 1881 р. цілому гурту. Так ото до сього року все стояло облогом, а з 1881 р. знову стала дозволеною, хоч і тяжкими обставинами, рідна сцена, і я з гарячою вірою завзявся постачати для неї, а потім з 1883 р. і сам став на чолі трупи, поклавши на її розвиток усю свою спадщину.

Визначним літературним явищем стала драматургічна творчість М.Л.Кропивницького, діяльність якого тісно пов’язана з становленням професійного театру в Україні. Автор звертається до скарбниці народної творчості, виступав як представник демократичного напряму в літературі і мистецтві, метою якого було служіні народові. Уже в першому творі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» постають етнографічні картини.

У 80–90-х роках його п’єси досягають високого реалістичного звучання. Драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» – соціальні проблеми.

Принципи критичного реалізму в українській драматургії утверджував І.К.Карпенко-Карий. Він увійшов в історію української демократичної культури і як борець за національний театр, і як творець соціальної драми і комедії. Образ українських жінок в творах – «Безталанна», «Наймичка». У 1900 р. Карпенко-Карий написав свій кращій твір – п’єсу «Хазя’їн».

Хрестоматія з історії Української РСР: У 2 т. – К., 1961. – Т.2. – С.299.

ДОПОВІДЬ М.К. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ НА І ВСЕРОСІЙСЬКОМУ З’ЇЗДІ СЦЕНІЧНИХ ДІЯЧІВ У МОСКВІ (1898р.):

Театр на півдні Росії терпить від особливих, спеціально встановлених для малоруського театру обмежень: ми говоримо про обмеження, які тяжать на малоруських сценічних творах. Для сцени безумовно заборонені: а) переклади на малоруську мову драматичних творів з інших мов, б) п’єси з життя інтелігенції, в) п’єси з минулого життя Малоросії[§§] (існує два-три винятки, коли подібні п’єси дозволялися, більшість же п’єс історичного змісту забороняється саме з огляду на цей зміст). Таке насильне скорочення малоруського репертуару відбивається дуже шкідливо на діяльності малоруських труп, штучно скорочуючи їх репертуар і вводячи в нього несприятливу для справи одноманітність; малоруські трупи змушені часто переїжджати з міста до міста, бо, пробувши на одному місці і швидко вичерпавши репертуар, вони мусять переїжджати в інше місце, що, через витрати на переїзди труп з численним складом артистів, хору й оркестру, вкрай несприятливо відбивається на матеріальних умовах життя їх учасників. Мало того, малоруський народ позбавляється можливості ознайомитися з творами європейських класиків, з особами своєї історії, а артисти малоруських труп не можуть у достатній мірі розвивати свої сили, будучи змушеними діяти в надто вузькій сфері, усунені від тих широких горизонтів, які їм розкривають животрепетні інтереси життя інтелігенції, минуле життя рідного народу й твори великих творців інших літератур.

Лише при відсутності згаданих обмежень театр на півдні Росії може мати належне йому значення, стати народним і піти з великих міст у міста повітові, в містечка й села. Тільки при поширенні його в народ, в село, театр набуде значення великої виховної сили і досягне різноманітних цілей, які йому тепер ставляться – освітніх і моральних; та, повторюю, для того, щоб театр мав поширення в народі, утворив собі публіку з населення невеликих міст, містечок і сіл, необхідно, щоб він став справді народним, щоб як зміст п’єс, так і мова їх були близькі й приступні народові.

Завдання театру – стати народним; проникнути в народ, а одною з умов цього є й приступність його ще в одному відношенні: у розумінні дешевизни; дешевизна сценічних вистав роблячи їх приступними біднішій і численнішій частині населення, посилює відвідування театру і дає в результаті матеріальні вигоди. Потреба в театрі у народу, без сумніву є, треба тільки уміло задовольнити її. Бажано щоб народний театр на півдні Росії, даючи народові сцену рідною мовою, в той же час був йому приступним і по дешевизні.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. За ред.С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К., 2000. – С.226-227.

Питання для самоконтролю: