Проголошення незалежності України.

У 1989—1990 рр. у СРСР поряд із соціально-екоиомічними проб­лемами гостро постало питання щодо зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум із питання збе­реження Радянського Союзу. В Україні під час його проведення Вер­ховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитуван­ня, було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму розпочався так званий «Ново- огарьовський процес» — переговори керівників дев'яти республік, включаючи Україну, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провес­ти 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятува­ти державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей процес утрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення в будь-якій формі.

19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перево­роту. Блокувавши М. Горбачова на дачі у Форосі, найближчі співпра­цівники президента СРСР оголосили про створення Державного комі­тету з надзвичайного стану (ДКИС, рос. — ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

Вони заявили про свій намір відновити в країні порядок і не до­пустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Установлювався контроль над засо­бами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан.

Проте заколотники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керів­ництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також інших, міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представ­ники України під синьо-жовтими прапорами. Рішучі дії Б. Єльци­на підтримали більшість урядів країн світу. Заколот провалився.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції і наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КГТУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвалювався переворот і парткомам пропонува­лося організувати підтримку дій ДКНС.

Присланий до України генерал Варенников заявив, що в разі не- підтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мають відбуватися на основі закону, і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тіль­ки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступшц} з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР За умов блокування Президією Вер­ховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС демократи розгор­нули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла істо­ричний документ — Акт проголошення незалежності України, у яко­му, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України • та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України». Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна. Акт проголо­шення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ ве­ликої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Згідно з чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийняту й постанову Вер­ховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум відбувся в намічений термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвер­дження Акта відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національ­ного складу. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», час піною ще однієї імперії з оновленим фасадом. Результати голосу вашія ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Поча­лася хвиля дипломатичного визнання України як' незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Пре­зидента своєї самостійної держави. До виборчо­го бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатів — В. Гриньова, Л. Крав­чука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорново- ла, І. Юхновського. Кандидат у Президенти Украї­ни О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської об- ■ Л. Кравчук ласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія де­мократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України ака­деміка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у- недале­кому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він став першим Президентом незалежної України.