Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки.

"Культурна революція". З початком сталінської "революції зверху" розпочався відкат. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.

Подібно до того, як "шахтинська справа" виявилася першим процесом проти російськомовної технічної інтелігенції, справа "Спілки визволення України" стала першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції.

Справі СВУ передували менш масштабні акції, розгорнуті підручним Сталіна в Україні Л.Кагановичем. Розпочинаючи боротьбу з "шумськізмом", яка виникла на ґрунті тривіальних особистих незгод з наркомом освіти О.Шумським, Каганович тут же постарався осмислити і представити її в узагальненому, теоретизованому вигляді.

Майже одночасно з'явився ще один термін – "волобуєвщина". Його теж слід розглядати як продукт діяльності ідеологічних диригентів з команди Кагановича-Сталіна в Україні. Стаття економіста Михайла Волобуєва "До проблеми української економіки». М.Волобуєв вимагав забезпечити за українськими економічними центрами можливість дійсного керівництва народним господарством, а союзному Держплану та іншим загальносоюзним відомствам надати лише "загальнодирективні функції".

Цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Яворського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського.

Розпочинаються істотні кадрові втрати понесли ВУАН, де М.Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку він очолював певний час. У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури, Харківський інститут української культури ім.Д.Багалія, Інститут української літератури ім.Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія". Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах.

Після самогубства М.Хвильового у травні 1933 р. почалися арешти серед письменників. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".

"Ухил до українського націоналізму" став, за заявою Сталіна, головною небезпекою у республіці. У боротьбі із "скрипниківщиною" злилися два напрями придушення будь-яких проявів національного самоствердження – безпосередньо у владних структурах союзної республіки (націонал-ухильники) і в українському суспільстві (буржуазний націоналізм). Об'єднанням цих двох напрямків компартійно-радянський центр коригував небажані для нього наслідки десятилітньої кампанії українізації.

''Більшовицька українізація".Українізація в межах УСРР вважалася прийнятною і розглядалася як "більшовицька", якщо вона здійснювалася під суворим контролем партійних комітетів (звідси – більшовицька). В резолюції на доповідь про роботу ЦК ВКП(б) XII з'їзд КП(б)У (січень 1934 р.) високо оцінив результати кампанії по розгрому "націоналістичного ухилу Скрипника".

Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. Зокрема, ХІІ з’їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова до Києва. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". Перенесення столиці було далеко не єдиною демонстрацією "відданості" більшовиків України національним цінностям українського народу. У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім.Т.Шевченка, історії України та українського фольклору.

У березні 1936 р. гастролями Київського державного театру опери і балету відкрилися грандіозна Декада української літератури та мистецтва в Москві. Після цього розпочався регулярний взаємообмін здобутками національних культур між союзними республіками. Він мав демонструвати розквіт національних за формою культур "під зорею Радянської влади".

Велетенські масштаби погрому, здійсненого в сфері української культури у 1933-1934 рр. постишевським десантом, переконували багатьох в тому, що політика українізації припинилася. Місцеві керівники почали в діловодстві переходити на російську мову, деякі з полегшенням, інші – з остраху бути звинуваченими в буржуазному українському націоналізмі. Але всі вони наражалися на гостру реакцію з боку головного погромника – Постишева. Цей "діалектик" у промові на пленумі Київського міськпарткому 22 лютого 1935 р. у черговий раз заявив про марну спробу ворогів "змалювати справу так, мовляв, що до 1933 року українізація була, а після цього періоду розгромили українську культуру". Він напустився на керівників, які ігнорували українську мову, звинувачуючи їх в тому, що вони "до питань українізації підходять не зовсім так, як слід було б, не по-більшовицькому".

Проголошуючи одним з напрямів соціалістичного будівництва культурну революцію,керівники ВКП(б) і Радянської держави змушені були приділити велику увагу елементарній ліквідації неписьменності. Як виявилося, це завдання було не з легких, у тому числі через небажання багатьох людей освоювати грамоту. Тому до проблеми лікнепу були підключені всі "передавальні паси" від влади до населення – партія, профспілки, комсомол, кооперативні, студентські і піонерські організації, добровільні товариства.

ВУЦВК, і РНК УСРР у липні 1929 р. утворили спеціальний фонд лікнепу. Товариство "Геть неписьменність!"

У 1936 р. стали утворюватися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. В Наркомосі України було створене спеціальне управління з навчання дорослих.

Проблему загального навчання ("всеобучу") вперше поставив XVI з'їзд державної партії влітку 1930 р. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 14 серпня 1930 р. у країні запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а для переростків від 11 до 15 років встановлювалося обов'язкове навчання в дво – і однорічних школах-курсах.

У першій п'ятирічці істотна частка початкових шкіл була перетворена на семирічки. Деякі семирічки, особливо у великих містах, переходили на десятирічне навчання. В другій п'ятирічці кількість шкіл-десятирічок збільшилася майже вдесятеро, в них навчалося до третини учнів.

В 1929/30 навчальному році були створені галузеві інститути на базі факультетів багатопрофільних вузів (Харківського і Київського політехнічного. Сталінського гірничого та ін.). Технікуми, які мали добру матеріальну базу і кваліфікований склад викладачів, перетворювалися в інститути.

У 1930 р. з’явилася нова форма технічного навчання – завод-втуз. Втузи були відкриті на технічно оснащених підприємствах.

В 1934 р. було відновлено великі індустріальні (політехнічні) інститути в Одесі, Києві, Сталіно, які готували спеціалістів широкого профілю. З 1933 р. в Україні відновилася університетська освіта. Почали працювати університети в Одесі, Києві, Харкові і Дніпропетровську.

Після всіх реорганізацій кількість вузів зросла з 19 в 1914/15 до 129 в 1938/39 навчальному році. Вишу освіту давали своїм студентам 35 індустріально-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних навчальних закладів. Загальна кількість студентів зросла за чверть століття з 27 до 124 тис. За першу п'ятирічку вузи підготували 48 тис. за другу – понад 70 тис. спеціалістів, а технікуми – відповідно 62 і 125 тис. спеціалісті

Президентом ВУАН у липні 1930 р. став О.Богомолець. Він здійснив давно обговорювану перебудову структури Академії: основною науково-організаційною ланкою замість науково-дослідної кафедри ставав інститут. Якщо в 20-ті рр. пануючими в Академії були гуманітарні цикли наук, то з початку 30-х рр. на перше місце вийшов природничо-технічний відділ, а в ньому – індустріально-технічний цикл наук. У 1931 р. було складено перший в історії Академії тематичний план наукових досліджень, який передбачав колективну розробку ряду проблем.

У 1929 р. виникли Інститут технічної механіки, Інститут будівельної механіки, Інститут єврейської культури, в 1930 р. – Інститут зоології і біології, Інститут мовознавства, в 1931 р. – Інститут хімії та Інститут ботаніки. У цьому році до складу Академії було передано з підпорядкування Наркомату освіти ряд науково-дослідних установ – Інститут мікробіології і епідеміології, Інститут польської культури, Інститут фізики.

У 1934 р. було створено Інститут гірничої механіки, Інститут клінічної фізіології, Раду з вивчення продуктивних сил УСРР, Інститут хімічної технології, Геофізичну обсерваторію, Інститут математики, Інститут історії матеріальної культури, Інститут електрозварювання, Інститут біозоології. В систему ВУАН було передано Інститут водного господарства (пізніше – Інститут гідромеханіки) та Інститут біохімії. З квітня 1934 р. ВУАН була підпорядкована безпосередньо Раднаркому УСРР.

У 1936 р. після затвердження нового статуту ВУАН була перейменована на Академію наук УРСР. Як зазначалося раніше, Академія поповнилася у цьому році трьома українознавчими установами – Інститутом історії України, Інститутом українського фольклору та Інститутом української літератури ім.Т.Шевченка, а також Інститутом економіки. У 1938 р. у систему АН УРСР увійшов створений десятиліттям раніше Український фізико-технічний інститут (УФТІ).

Найбільш вагомі досягнення 30-х рр. в українській науці були пов'язані з діяльністю УФТІ. Тут провадилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кристалів. Молоді вчені цього інституту уперше в СРСР здійснили ядерну реакцію розщепленням ядра літію (О.Вальтер, Г.Латишев, ОЛейпунський, К.Синельников).

Праці математиків М.Крилова та його учня М.Боголюбова сприяли розвиткові теорії диференціальних рівнянь. З іменами цих великих вчених пов'язаний також прогрес досліджень у галузі математичної фізики. Вони розробили теорію нелінійних коливань, що сприяло розвиткові нелінійної механіки та її численних застосувань у розв'язанні технічних задач.

У заснованому Л.Писаржевським Інституті хімії (пізніше – загальної і неорганічної хімії) були закладені основи електронної теорії каталізу. Під керівництвом академіків П.Тутковського, В.Різниченка і Є.Оппокова розгорнулися геологічні і гідрологічні дослідження території України, перш за все, в Донбасі і на Криворіжжі. У 1930 р. була складена перша гідрологічна карта України.

Створена Є.Патоном у 1929 р. кафедра інженерних споруд із зварювальною лабораторією при Київському політехнічному інституті започаткувала матеріалознавчі дослідження, які мали негайний і ефективний вихід в практику. Нові методи зварювання використовувалися на Дніпробуді, будівництві Магнітогорського металургійного комбінату, інших новобудовах.

Плідних успіхів у галузі біологічних наук досягли колективи під керівництвом О.Богомольця (патофізіологія), О.Палладіна (біохімія нервової і м'язової діяльності), Г.Фодьборта (фізіологія травлення), Д.Воронцова (фізіологія нервової системи і електрофізіології.

Розвиток гуманітарних і суспільних наук був деформований "опікою" ЦК КП(б)У і ДПУ. Порівняно з 20-ми роками в цій сфері академічних досліджень стався різкий спад. Були втрачені цілі напрямки, які раніше успішно розвиватися, в тому числі у першому в світі Демографічному інституті. Після арешту М.Грушевського вся мережа створених ним історичних науково-дослідних установ була ліквідована, значна частина їх співробітників репресована.

Переламною в літературному житті стала постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 року. Постанова зобов'язувала художню інтелігенцію перебудувати творче життя на ідейних засадах марксизму-ленінізму, користуватися у своїй творчості методом соціалістичного реалізму, черпати сюжети для творів у повсякденному житті, пропагувати пафос соціалістичного будівництва, трудові подвиги стахановців, провідну роль партії в суспільно-політичному житті. Всі, хто не підпорядковувався правилам гри, встановленим державною партією, позбавлявся підтримки, у тому числі матеріальної, і наражався на переслідування, у тому числі з боку органів державної безпеки.

Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" мала на меті колективізувати творчу роботу письменників і поетів так само, як була колективізована селянська праця. Під керівництвом ЦК КП(б)У в Україні розгорнулася робота щодо підготовки з'їзду письменників України. Він розпочався у червні 1934 р. у Харкові і був продовжений у серпні того ж року в Києві. На з'їзді була створена Спілка радянських письменників України. Серед понад трьох сотень членів СРПУ були не тільки професійні письменники і поети, а й аматори з числа робітників та селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу. В Україні на нього відгукнулося близько 2 тис. робітників.

Услід за літераторами об'єдналися в творчі спілки театральні діячі, художники, композитори. Через спілки вони одержували замовлення, матеріальну підтримку, путівки в санаторії, квартири тощо. Контролювати творчість члена спілки було простіше, ніж поведінку економічно незалежного митця.