Задунайська Січ.

Задуна́йська Січ — військово-державна організація колишніх запорозьких козаків яка виникла після зруйнування царськими військами Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім турецька адміністрація переселила їх на правий берег.

Ліквідація Запорізької Січі не означала однак, що козацтво вдалося викреслити з Історії України. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню в нових формах. Звичайно, частина колишніх запорожців розійшлася по своїх зимівниках, хуторах, селах І містах І стала звичайними селянами або міщанами. Адже саме тоді удвічі зростає: чисельність сільської людності, що проживала уздовж берегів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.

Але найнепокірніші запорожці покинули Російську Імперію і втекли за Дунай, на землі, що знаходилися під пануванням турецького султана Абдул-Гаміда І. Тут у гирлі великої європейської ріки вони заснували Задунайську Січ спочатку на лівому березі Дунаю, а потім, за наказом турецького уряду, який намагався віддалити колишніх запорожців від України, її було перенесено на правий берег.

Кажуть, що коли султан звелів запорожцям присягати на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи принесену із собою рідну землю І впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».

Задунайська Січ була майже копією Запорізької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й виноградарство. Хоч у Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було кріпацтва.

Це створювало з неї оазис свободи, магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Відомо, що посланці задунайців таємно прибували на Україну І поверталися назад на чолі великих загонів нових втікачів. Так, у 1779 р. у місті Самарь було заарештовано колишнього запорожця Якова Савича Чорногора, який збирав трьохтисячний загін втікачів за Дунай. За рішенням суду Яків Чорногор і деякі Інші козаки, що робили аналогічні вчинки, були биті батогами І заслані на Сибір.

Однак згодом задунайцям все важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати їх для придушення національно-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Оттаманської Порти, частина козаків вже наприкінці XVIII — початку XIX ст. втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки.

У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна, І задунайці мусили вирішити питання: на чиєму боці їм битися? Всупереч наказу султана Махмеда (Мухаммеда) II останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а, навпаки, вступив у секретні переговори з російським командуванням.

30 травня 1828 р. під Ізмаїлом 1500 задунайських козаків на чолі з Й. Гладким перейшли разом із своїми човнами на бік російських військ. І допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю. На жаль, операція Гладкого не була добре продуманою, внаслідок чого турки жорстоко розправилися з тими козаками, що залишалися на Задунайській Січі, і повністю зруйнували цю Січ.

Задунайці взяли участь у подальшій боротьбі проти турецької армії і зробили свій внесок у перемогу Росії. За Адріанопольським мирним договором 1829 р. Туреччина передавала Росії гирло Дунаю і східний берег Чорного моря.