Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демокра​тичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюра​лізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авто​ритарного режиму провідне місце посідають примусові мето​ди державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичай​ні методи державного керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знеціню​ється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднан​ня останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до ав​торитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади ан​тидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на за​гальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со​ціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Автори​тарний режим установлюється шляхом державних переворо​тів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані, так званих "чорних полковників" у Греції). В Іспанії 1930-х років авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через анти​державний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячо​го демократичного режиму нового коаліційного уряду. У ре​зультаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися ін​ститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади від​носно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.

Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрок​ратії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансо​вої або земельної аристократії, расової меншості, група зако​лотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис​ленні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін. За авторитар​ного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки гро​мадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентра​ція влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дис​ципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тен​денція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівницт​ва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму від​повідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на розвиток еконо​міки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення ре​волюційних перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і корисними. Це має особ​ливо велике значення за так званих перехідних періодів або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє завдан​ня, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного режиму. Отже, наявність елементів авторита​ризму не завжди свідчить про існування власне авторитар​ного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний, може перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках демократичні інсти​тути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані (вибори, народне представництво, права людини), він здат​ний перерости у демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авто​ритаризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці, досить різноманітні форми засновані на підвище​ній концентрації державної влади, пріоритеті держави, від​сутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ря​ду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи ін​формації тощо); поширеному застосуванні репресивних захо​дів щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого ре​жиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому йо​го різновиді. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і авторитарним ре​жимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому властиві ті самі вкрай негативні риси, що характери​зують авторитаризм у цілому. Але за тоталітаризму вони на​бувають гіпертрофованого вигляду, і в той самий час зника​ють окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної но​менклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі адміністра​тивно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійс​нення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства — економікою, політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розгля​дається як знаряддя досягнення мети, проголошеною прав​лячою верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні права людини, що фор​мально проголошуються, вбачаються як подаровані держа​вою. Держава намагається контролювати навіть думки підда​них, широко пропагуючи лише програмні положення панів​ної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування "соціалістичних" пере​творень). Великого розмаху набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов'язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньо​му СРСР, мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, іслам​ського фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійс​нюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи — своєрідного некоронованого абсолютного мо​нарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі вла​ди за спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтри​мується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., то​талітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-команд​ної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, ко​лишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тота​літарні режими складаються також на базі панування верхів​ки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким засто​суванням насильства. Воно спрямовано на створення атмос​фери загального страху, проти потенціальних ворогів усере​дині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних таборів. Характерним є створення розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У біль​шості таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня полі​тика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув'язнення, примусового переселення і довголітньої приму​сової, фактично рабської, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу — фізично було зни​щено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антина​родну сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавіл​ля. Держава за таких умов стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого антиправовий характер, вони виконують роль простого знаряд​дя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і уста​леного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держа​ва, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо. аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Пар​тійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апа​рат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається своєрідна діа​лектична суперечність в розвитку суспільства. З одного бо​ку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особли​во поширюється роль каральних органів і армії. Але, з друго​го боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правля​чої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається різноманітність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи прова​дить повну або часткову націоналізацію засобів виробницт​ва. Тому в умовах тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у других — так звана змішана приватно-державна власність, у третіх — відбувалося повне усуспільнення засо​бів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаску​вати свою антинародну сутність. Зберігається суто формаль​не існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, уро​чисте прийняття "демократичних" конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснен​ня принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демо​кратичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких ре​жимів, як фашистський, расистський, теократичний, війсь​кової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від де​мократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах на​стає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступо​вим нарощенням елементів демократизму і зменшенням еле​ментів авторитаризму.

У "чистому" вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах демократичного режиму деяких ознак ав​торитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму — окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для де​мократичних перетворень корисними можуть бути навіть та​кі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформа​торської діяльності держави і які поступово зникатимуть з

вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існу​вання тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформу​вання старої системи під тиском громадської думки і полі​тичних конкурентів або з власної ініціативи державної вла​ди. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму до нижчого і далі — до демократичного режиму може відбува​тися мирним шляхом, як це було з переходом від фашист​ського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Лекція № 5. “Політичні партії і партійні системи”

План