Які ви знаєте напрями сучасної економічної теорії?

Неокласична економічна теорія.

В останній третині ХІХ ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього способу виробництва у свою вищу і водночас низхідну стадію розвитку, що характеризується передусім виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавленням. Ця стадія неоднозначно тлумачилася представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії.

Неокласична концепція — один з основних напрямів сучасної економічної теорії, що досліджує поведінку окремих господарських суб'єктів, тобто рівень мікроекономіки. Неокласична теорія ґрунтується передусім на постулатах австрійської математичної школи. Основоположником напряму був англійський економіст Альфред Маршалл; у СІНА — Дж.-Б. Кларк, в Італії — В. Парето. Неокласичний напрям розвивали англійські економісти А. Пігу, Дж.-Б. Мід, американські теоретики Р. Солоу, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Таккер, М. Бредліташ.

Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три основні напрями:

1) неокласична економічна теорія;

2) інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм;

3) кейнсіанство.

Об’єкт дослідження неокласичної економічної теорії – поведінка Homo economicus – «людини економічної», що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Головним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за обмеженого втручання держави. Ця теорія виникла в 70-ті роки ХІХ ст.. Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, поєднують її з теорією витрат виробництва, протиставляючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції «граничної корисності» були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є результатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірюється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших. Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів». Ця теорія найбільшого розвитку набула в працях англійських економістів А. Маршалла та А. Пігу. Певною мірою до цього напряму можна віднести М. Тугана-Барановського. У межах «неокласичного відродження» важливу роль відіграє теорія монетаризму.

Монетаризм (англ. мoney – гроші) – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту.

Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. у США. Його лідер – глава чиказької школи політичної економії М.Фрідмен – виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Інституціоналізм(лат. institutum – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою економічних процесів визнавав психологічні, соціально-правові фактори – позаекономічні фактори.

Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т.Веблен, Д.Коммонс, У.Гамільтон, англійський економіст А.Гобсон та ін. Т.Веблен, наприклад розглядав життя людини як боротьбу за існування, а значить процес відбору і пристосування. Аналогічною, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів – держави, правових, морально-етичних норм, профспілок, тощо, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя ( в тому числі господарського), людських зв’язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.

Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади – гуманітарній інтелігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства.

Кейнсіанство та його еволюція.

Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені всесвітньо відомого англійського економіста Дж.Кейнса (1883-1946), який найбільш повно усвідомлював, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, неможливо “уникнути повного руйнування існуючих економічних форм”. Кейнс одним із перших у західній економічній науці обгрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження і та ін. Ці категорії він розглядав у їх взаємодії та функціональних зв’язках.

На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо, рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно насамперед регулювати попит шляхом підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідні для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, за раціональне використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зростання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні витрати на військові цілі.

В економічній науці лібералізм — це сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він виступав проти скасування залишків регламентування промисловості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Сучасні послідовники економічного лібералізму (американські вчені Л.Мізес та Ф.Хаєк) виступають навіть проти робочого законодавства (регулювання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати, тощо). Деякі вітчизняні економісти-реформатори підтримують ці ідеї стосовно економіки України. Вони розробили й відповідні практичні рекомендації, що в умовах перебування при владі більшості некомпетентних урядів (після проголошення державної незалежності) призвело до розвалу державного управління економікою і завдало народному господарству великих збитків.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp.

Неокласичний синтез – узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів в межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономічної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Тому концепцію неокласичного синтезу ще називають ортодоксальним кейнсіанством. Його найвідоміші представники — американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу відроджує класичні істини і надає їм законної сили.

Теорію неокласичного синтезу критикують представники монетаристської школи (зокрема М.Фрідмен), концепції “економіки пропозиції”, “раціональних очікувань”. Головним напрямом такої критики є теза прихильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умови для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна, не відповідає вимогам сьогодення.

Ліворадикальна політична економія. Однією з течій сучасної економічної думки є ліворадикальна політична економія, що відображає інтереси проміжних верств і прошарків розвинутих країн Заходу (насамперед інтелігенції) та реалії дійсності. Оскільки проміжні верстви і прошарки складаються з різноманітних груп, а серед інтелігенції спостерігається різка диференціація, то ліворадикальній політекономії властива внутрішня неоднорідність і навіть суперечливість їх методологічних і теоретичних засад.

Місцем народження цієї течії були університети розвинутих країн світу, передусім США. Найвідоміші представники ліворадикальної політекономії – вчені Г.Шерман, Р.Едванс (США), П.Андерсон, Дж.Харрісон (Великобританія) та ін.