Італійське відродження

1 джотто ( поклоніння волхвів )

2 «Народження Венери» (італ. Nascita di Venere) — картина італійського художника тосканської школи Сандро Боттічеллі. Картина являє собою живопис темперою на полотні розміром 172,5 × 278,5 см. В даний час зберігається в галереї Уффіці, Флоренція. Картина ілюструє міф народження Венери (грец. Афродіти). Оголена богиня пливе до берега в розкритої раковині, гнана вітром. У лівій частині картини Зефір (західний вітер) в обіймах своєї дружини Хлориди (рим. Флора) дме на раковину, створюючи вітер, наповнений квітами. На березі богиню зустрічає одна з грацій.

Уже сам план, ескізи, особливий матеріал (дошкитополі) та виконання картини свідчать про особливу майстерність та витонченість роботи, призначеної для заможного замовника. На картині зображено всіяну квітами галявину під склепінням апельсинового гаю. Людські постаті, зображені на картині, вирізняються на тлі темнозелених трави та гілля дерев. Просвіт між деревами посередині картини виглядає як своєрідна екседра. Гай і галявина були типовим топосом райського саду в тосканській літературі 14-15 століть. На передньому плані зображено переважно помаранчеві дерева з яскравими плодами й цвитом. Окрім того на картині зображено інші дерева і кущі: лаврові кущі біля Зефіра,миртовий кущ за Венерою, а також хвойні рослини (можливотис), шишки й глиця кипарисів. Квітуча галявина всіяна різноманітними квітами. Фахівці нарахували 190 квітів, 138 з яких вдалося ідентифікувати^[1]. Боттічеллі надзвичайно ретельно відтворив півники (присутні на гербі Флоренції),незабудки, дзвіночки, гвоздики, маргаритки, васильки,кульбаби, левкої, гіацинти, жовтець, квіти суниці, троянди. Зображені на картині квіти є типовими для околиць Флоренції й цвітуть в період з березня по травень.

Якщо розглядати персонажів картини справа наліво, можна зауважити сворідний ритм 3-1-3-1. Три персонажі першої групи: бог західного вітру Зефір, поряд з яким дерева вгинаються без плодів; Зефір переслідує Хлориду, зображену в момент перетворення на Флору — у неї з рота вже розлітаються квіти; сама богиня квітів Флора, щедрою рукою розкидає троянди. Щоб підкреслити метаморфозу німфи, Боттічеллі показав, що елементи одягу в Хлориди та Флори розлітаються в різні боки.

Наступна, центральна постать композиції — Венера, богиня садів та любові. Її верховенство художник підкреслює не лише центральним розташуванням, а й двома ореолами з листямирта (атрибуту Венери) та просвітів між кущем мирта та апельсиновими деревами. Просвіти утворюють арку, що нагадує зображення Мадонни, зокрема й самого Боттічеллі. Жест правої руки Венери спрямований до лівої частини картини. Над Венерою розташований путто (або Ерос) із зав'язаними очима, що скеровує стрілу в середню Хариту.

Ліворуч від Венери розташована група з трьох Харит, які танцюють, взявшись за руки. За Гесіодом, це Аглая(«Сяюча»), Ефросина («Благомисляча») і Талія («Квітуча»). Середня Харита (можливо, Ефросина) позирає на Меркурія. Пози Харит нагадують пози дочок Іофора з фрески Боттічеллі «Сцени з життя Мойсея» в Сикстинській капелі. За зразком свого вчителя Філіппо Ліппі Боттічеллі майстерно передає стрункі тіла Харит та Хлориди, які є водночас вдягненими й роздягненими.

Останню групу утворює Меркурій з його атрибутами: шоломом, крилатими сандалями та кадукеєм. Боттічеллі зробив його охоронцем саду, озброєним мечем. Меркурій за допомогою кадукея намагається розвіяти хмари.

Усі персонажі майже не торкаються землі, вони ніби ширяють над нею.

Картина «Весна» не висіла на білій стіні (як зараз в ГалереїУффіці), а була вмонтована у високу спинку доволі масивної софи (італ. letuccio), виготовленої з кипарисового дерева^[1].

«Таємна вечеря» — відома фреска Леонардо да Вінчі, стінопис якої створено в період1495–1497 років у монастирі домініканців Санта Марія делле Ґраціє в Мілані. Шедевр, який в історії живопису відкриває епоху Відродження, зображує Ісуса Христа з апостолами та скорботне з ними застілля у вечір перед самим розп'яттям. Обмірковуючи майбутню «Тайну вечерю», Леонардо не тільки виконував начерки, але й записував свої думки про дії окремих учасників цієї сцени: «Той, що пив і поставив кубок на місце, звертає голову до того, що говорить, інший з'єднує пальці обох рук і з насупленими бровами дивиться на свого товариша, інший показує долоні рук, препіднімає плечі до вух і висловлює здивування ротом…» У записах не зазначені імена апостолів, але Леонардо, скоріш за все, ясно уявляв собі дії кожного з них і місце, яке кожен мав зайняти в загальній композиції. Імовірніше за все, за його версією апостоли розташовуються так (зліва направо): Варфоломій, Яків Менший (молодший), Андрій, Юда Іскаріотський, Петро (позаду Іуди), Іван. Від Христа вправо: Фома (ззаду), Яків (старший), Пилип, Матвій, Фаддей, Симон Зілот. Уточнюючи в малюнках пози і жести, він шукав таких форм вираження, які утягнули б всі фігури в єдиний вир пристрастей. Він хотів зберегти в образах апостолів живих людей, кожен з яких по-своєму відгукується на події, що відбуваються.

Збереглися малюнки художника до «Тайної вечері».

Мона ліза

Уважний аналіз композиції приводить до висновку, що Леонардо не прагнув створити індивідуальний портрет. «Мона Ліза» стала здійсненням ідей художника, висловлених ним у своєму трактаті з живопису. Підхід Леонардо до своїх робіт завжди мав науковий характер. Тому «Мона Ліза», на створення якої він витратив багато років, стала гарним, але в той же час недосяжним і безчуттєвим образом. Вона одночасно здається жаданою та холодною. Попри те, що погляд Джоконди спрямований на нас, між нами і нею створений візуальний бар'єр — ручка стільця, що діє як перегородка. Подібна концепція виключає можливість інтимного діалогу, як, приміром, у портреті Балтазара Кастільоне (виставлено в Луврі, Париж), написаному Рафаелем близько десяти років потому. Тим не менш, наш погляд постійно повертається до її освітленого обличчя, оточеного, як рамкою, темним, прихованим під прозорою фатою волоссям, тінями на шиї і темним димчастим пейзажем заднього плану. На тлі віддалених гір фігура справляє враження монументального, хоча формат картини невеликий (77х53 см). Ця монументальність, властива возвишеним, божественним істотам, тримає нас, простих смертних, на відстані і одночасно змушує нас безуспішно прагнути до недосяжного. Недаремно Леонардо вибрав позицію моделі, дуже схожу з позиціями богоматері в італійських картинах XV століття. Додаткову дистанцію створює штучність, яка виникає з-за бездоганного сфумато-ефекту (відмови від чітких обрисів на користь створення «повітряного» враження). Треба вважати, Леонардо фактично повністю звільнився від портретної подібності на користь створення ілюзії атмосфери та живого дихаючого тіла за допомогою площини, фарб і пензля. Для нас Джоконда назавжди залишиться шедевром Леонардо.
Секрет виразності особи Джоконди в техніці багатошарового живопису «лессіровками»-тонкими шарами фарби поверх вже висохлих шарів. Що це дає? При проходженні світла через прозорі шари фарби до полотна воно відбивається і розсіюється зовсім по різному в залежності від кута зору на полотно або від кута падіння світла при русі Сонця. Тому вираз її обличчя постійно невловимо змінюється, воно дійсно як живе. Але це-лише початок ефекту, при деякій зміні точки бачення, навіть зовсім незначно, обличчя набуває раптом зовсім виразно обриси черепа, її скроньові западини поглиблюються, очі починають провалюватися… Перед нами вже не усміхнена жінка, а якійсь знущальний оскал самої смерті, це дуже добре видно при перегляді оригіналу, але зовсім не передається в репродукціях. Виникає дуже сильний психологічний ефект, ефект контрасту, коли в одному образі сплавлені два абсолютно протилежних початки. І чим сильніший контраст, тим сильніший вплив, але сильнішого контрасту, ніж життя і смерть придумати неможливо… Тут вся неосяжність людського існування відлиті в одному образі, в цьому геніальність Леонардо. Загадка в тому, як йому вдалося досягти саме зображення черепа, смерті, що мерехтить крізь гарне жіноче обличчя, адже це майже неможливе завдання, але це — рівень думки і духу великого художника і філософа…

«Пані з горностаєм» (італ. Dama con l'ermellino) — жіночий портрет пензля Леонардо да Вінчі, написаний близько 1489–1490 років. На думку багатьох дослідників, зображує Чечилію Галлерані і написаний в період, коли вона була коханкоюміланського герцога Лодовіко Сфорца, а Леонардо був у герцога на службі. Це поясний портрет, що зображує жінку, написану в три четверті. В її очах можна побичити допитливий погляд, що відведений трохи вбік. На тім'ї жінки головний убор, що зветься скуфія, а її лоб прикрашений ферроньєркою, зкамеєю чи дорогоцінним каменем за ломбардською модою. Дама одягнена в сукню терракотового кольору, фон портрету — нейтральний чорний. Знизу картина «обрізана» парапетом, що є традиціцним для міланських портретів. Намисто, що декілька разів обмотане довкола її шиї, контрастує з квадратною лінією розрізу і орнаментальними рукавами. Її волосся розділене на прямий пробір і прикриває вуха.

Лінія малюнку має дійсно могутню виразність. Не гублячись в дрібницях, але й не уникаючи їх, вона вичерпно і в той самий час без найменшого схематизма виражає саму сутність картини. Варто відмітити, як детально промальовані аксесуари одягу й інші дрібниці, на відміну від обличчя. Вважається, що цього вимагав придворний стиль, що панував у той час, серед художників наближених до королівського двору. Лінія у Леонардо — це не тільки контур, вона також володіє певними просторово-стереоскопічними якостями, ніби створюючи реальне відчуття об'єму, живої пластики, що усилюється характерною для Леонардо м'якою косою штриховкою.