Становлення і основні етапи історичного розвитку соціології.
З найдавніших часів людей цікавили не лише загадки і явищанавколишньої його природи, а й проблеми, пов'язані з його власним існуванням серед інших людей. Дійсно, чому люди прагнуть жити серед інших людей, а не поодинці? Що змушує їх проводити міжбули межею, поділятися на окремі держави і ворогувати один здругом? Чому одним дозволено користуватися багатьма багатствами, а іншимвідмовлено у всьому?
Пошук відповідей на ці та інші питання змусив вчених і мислителів в давнину звернути свій погляд на людину і на суспільство, в якому він існує. Витоки соціології можна знайти в міркуваннях учених і мудреців
- У мудрих радах з різних життєвих питань. Прикладом таких міркувань служать книги філософів даоської школи Мо-цзи, в яких робилися спроби на основі спостережень і роздумів визначити шляхи найкращого правління, виховання молоді, а також умови для діяльності з найбільшою користю. А індійські тексти «Махабхарати» визначають порядок суспільного життя, необхідний для досягнення могутності правителів і щастя для всіх людей, що живуть.
Антична думка дала новий поштовх дослідженням соціальної сфери.
Такі роботи Платона, як «Держава» або «Закони», а також «Політика»
Аристотеля поклали початок вивченню окремих суспільних інститутів,Зокрема держави, сім'ї, права. Вперше античні філософи звернулися допроблеми місця людини в суспільстві. Автори античних творів поставиливчення про людину і суспільство на теоретичну основу.
Епоху Відродження можна вважати новим етапом у розвитку соціальної думки. У цей період з'являються спрямовані на вивчення різних сторін суспільства нові дослідження, які можна віднести до галузі соціології. Еразм
Роттердамський, Томас Мор, Нікколо Макіавеллі, Мішель Монтень – великі середньовічні вчені, які підняли проблеми людських відносин у суспільстві. В результаті почала складатися модель суспільства, що нагадувала громаду, де порядок і моральні підвалини регулювалися волею Бога і традиціями. Людина в такій системі світобудови грала незначну роль.
Пізніше діячі епохи Просвітництва докорінно змінили погляд на суспільствоі на місце в ньому людини. Клод Адріан Гельвецький, Дені Дідро, Жан-Жак
Руссо, Вольтер починають аналізувати структуру суспільства, визначати витоки розвитку нерівності, поява неоднорідності суспільства, виявляти роль релігії в соціальних процесах. Створюючи механічну, раціональну модель суспільства, вони розглядають окремо людину як незалежний суб'єкт,поведінка якого залежить в основному від його власних вольових зусиль.
У цей період італійський філософ Д. Віко спробував створити основунової науки про суспільство. Але в основному всі дослідження в даній області характеризувалися уривчастістю, не систематичністю. Досягнення в області вивчення суспільних явищ були незначними у порівнянні з успіхами в інших областях наукової діяльності. Відставання у вивченні суспільних явищ можна пояснити кількома причинами.
По-перше, тривалий час вважалося, що кожна людина має абсолютну свободу у виборі лінії поведінки, професії, суспільства. Ця свобода обмежувалася лише Божественним проведенням. Таким чином,людина в будь-який момент з власної примхи може змінювати поведінку,суспільство, в якому вона живе, закони і звичаї, що існують в державі,встановлювати існуючий порядок.
По-друге, французькі просвітителі Вольтер, Гольбах, Дідро були переконані в тому, що людина має не тільки вільною волею, а й розумом, здатністю до навчання. Окремо висновок про те, що саме головне --навчити людей сприймати милосердя, культуру, справедливість і чесноту, а також дати їй найкращу модель устрою суспільства і люди зможуть влаштувати своє життя відповідно до неї і встановити найкращий соціальний порядок і добробут.
Такі наївні погляди на суспільство і людину панували в науковому світі до тих пір, поки ускладнення людських відносин, створення складних організацій, розвиток різних сфер людського життя не привели до необхідного практичного вирішення проблем взаємовідносин між людьми і соціальними спільнотами, створення діючих організацій, гасіннящо виникають соціальних конфліктів і так далі. Життя зажадала науковоїрозробки цих насущних проблем.
Розуміння необхідності вивчення соціальних спільнот людей іпроцесів їх розвитку і функціонування з'явилося порівняно недавно.
Поштовхом до дослідження соціальних питань послужив розвиток виробництва,коли люди зіткнулися з обмеженістю ресурсів, в результаті чого єдиним способом збільшення продуктивності стало раціональне використання робочої сили. Стало очевидним, що складною технікою можуть керувати лише грамотні, зацікавлені у своїй діяльності люди. Крімтого, ускладнення всіх сфер життєдіяльності людей поставило проблеми здійснення взаємодії між ними, управління цими взаємодіямиі створення соціального порядку в суспільстві. Коли ці проблеми були усвідомленіі поставлені, виникли передумови формування та розвитку науки, що вивчаєасоціації людей, їх поведінку в цих асоціаціях, а також взаємодіяміж людьми і результати таких взаємодій.
Слово соціологія, що позначає область наукового знання, було введенов науковий обіг французьким мислителем О. Контом в 30-х роках минулого століття в його роботі «Курс позитивної філософії». О. Конт у своїх роботах проводив аналогію між соціальними явищами і явищами, що спостерігаються вфізики, хімії, медицини, що ставилося під сумнів і критикувалося вже прийого життя. «У його розумінні соціологія була рівнозначна суспільствознавства,що включає в себе все, що відноситься до суспільства. Філософія О. Конта отримала назву «позитивізм». Проголошена ним «позитивна філософія» зводилася до задачі простого підсумовування загальних висновків окремих приватних наук. Цей самий принцип поширювався Контом і на соціологію, роль якоївін визначав завданнями спостереження фактів і процесів суспільного життя, їх опису та систематизації. »
Історична та наукова роль О. Конта полягає насамперед у тому, що проблему вивчення суспільства і взаємозв'язків усередині нього він поставив у рамки певної науки, яку назвав соціологією. Хоча він не зміг визначити досить чітко предмет нової науки і знайти науковий метод, що дозволяє всебічно вивчати закономірності суспільного розвитку.
Справжнє розвиток і визнання соціологія отримала тільки тоді,коли були розроблені і сформульовані основні наукові концепції та з'явилася можливість створення теоретичних основ вивчення соціальних явищ. Це класичний період розвитку соціології. Тут можна відзначити трьох видатних мислителів, які живуть в період з середини XIX і до початку XXстоліття. Це німецькі вчені Карл Маркс і Макс Вебер, а також француз Еміль
Дюркгейм.
К. Маркс вперше представив суспільство як продукт історичногорозвитку, як динамічно розвивається структуру. Він обгрунтував виникнення соціальної нерівності і проаналізував соціальні конфлікти як явища,необхідні для суспільного розвитку і прогресу.
М. Вебер розробив громадську соціологічну теорію. Одним з центральних пунктів теорії стало виділення їм елементарної частинки поведінки індивіда в суспільстві - соціальної дії, яка є причиною і наслідком системи складних взаємин між людьми. При цьому суспільство являє собою сукупність діючих індивідів, кожен з яких прагне до досягнення своїх власних цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі цієї кооперації утворюються асоціації (групи або товариства).
Е. Дюркгейм - засновник французької соціологічної школи. Він прагнув перш за все до автономії соціології, відокремлення її від предмета предмета інших наук про суспільство, а також до пояснення всіх феноменів суспільного життя виключно з соціологічних позицій. Е. Дюркгейм вважав, що існування і закономірності суспільства не залежать від дій окремих індивідів. Об'єднуючись в групи, люди відразу починають підкорятися правилами та нормами, які він назвав «колективною свідомістю». Кожна соціальна одиниця має виконувати певну функцію, необхідну для існування суспільства як цілого. Таким чином, «Першим соціологом,що дав вузьку трактування соціологічної науки, був Е. Дюркгейм. З його ім'ям пов'язаний перехід соціології від науки, тотожною суспільствознавства, до науки,пов'язаної з вивченням соціальних явищ і соціальних відносин суспільного життя, тобто самостійної, що стоїть в ряду інших суспільних наук - політекономії, філософії, історії та інших. »
Вчення про суспільство Е. Дюркгейма лягло в основу багатьох сучасних соціологічних теорій і сучасні вчені справедливо називають його класиком у галузі соціології.
Таким чином, назва науки "соціологія", так вдало застосоване
О. Контом, згодом було насичено науковим, теоретичним змістом завдяки працям К. Маркса, М. Вебера і Е. Дюркгейма. В результаті їхніх зусиль соціологія перетворилася на науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.
| 2. Виникнення, становлення і розвиток соціальних знань у Стародавньому світі, в епоху Середньовіччя та Нового часу. Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв'язку з міфологією. Міф став першою формою відображення соціальної реальності, в якому вигадка переплітається з реальністю, матерія з духовністю. Міфологічне трактування світу характерне для родоплемінного способу життя, а також для стародавніх держав. Це пов'язано насамперед з залежністю людини від природи, соціальних процесів від природних. Недарма головними героями міфів є боги та міфічні істоти, люди ж лише виконують їх волю і не є самостійними, тож міфи мають фаталістичний характер (нездатність людей змінити свою долю, що визначена для них богами). Загалом міфи можна поділяти на дві групи — космогонічні (про створення і розвиток світу та природи) та антропогонічні (походження людини, та про її фізичний і духовний світ). Характерним для міфу є ототожнення суб'єктивної уяви з реальним предметом, явищем чи процесом (наприклад ототожнення блискавки з вогняними стрілами, землетрусу з ударами лапою диких тварин тощо). Як зазначалося вище, для міфології є характерним ототожнення природи з соціальними явищами. Звідси вважається, що будь-що, в тому числі і людина, має живу душу, натомість міфічні істоти набувають часто людських обрисів (наприклад, кентавр - напівлюдина, напівкінь). Саме тому в міфах у богів є своя субординація, статуси, які визначають їх права, займаються вони схожими видами занять з людьми (наприклад, Гефест — коваль, Гермес — мандрівник, Артеміда — мисливець, Зевс — правитель). Можна припустити, що в такий спосіб пояснювалась і соціальна нерівність у суспільстві. Тож зрозуміло, що аналізуючи міфи, сучасні дослідники можуть відтворити соціальні процеси та явища, що відбувались в первісному або ранньокласовому суспільстві. Міфічне відображення світу характерне у різний час для різних народів, що доводить закономірність їх появи. Цікавим є також і те, що міфологія різних народів є дуже схожою, причому навіть тих, між яким соціальні контакти у ті часи були виключені (наприклад, міфологія майя і стародавніх греків). Це свідчить про схожі стадії соціального розвитку різних народів і схоже пояснення ними як явищ і предметів природи, так і соціальних процесів та явищ. Окремі міфи є пов'язані між собою у часі, наприклад, у міфах стародавніх слов'ян, йдеться про те, що світ був створений богом Родом, пізніше з'явилися інші божества, що зайняли своє місце, і тільки потім з'явилася людина. Проте, історичний час, власне як і історичний простір, для міфів загалом не характерний, адже вони, як уже зазначалось, носили для людини фаталістичний характер, і доля кожного визначена заздалегідь, отже час тут не має жодної цінності. Зі зменшенням залежності людини від природи міфи поступово замінюються героїчним епосом. Героїчний епос, на відміну від епосу як літературного жанру, — це оповідь про героїчне минуле, картини життя народу, його ідеали, прагнення, мораль. Епос у різних народів набирав різних форм. Так існував усний епос (українські історичні пісні) та письмовий ("Іліада" та "Одіссея" Гомера). У стародавніх народів епос найчастіше набував форми героїчних поем. Крім названих творів Гомера, серед відомих епічних поем слід назвати "Махабхарату" та "Рамаяну" (II тис. до н. е., Індія), шумерський "Епос про Гільгамеша" (III тис. до н. е.), вірменський епос "Сасунці Давид" ("Давид Сасунський", X ст.). У германських народів епос мав форму балад, у скандинавських — саг, у східних слов'ян — билин та історичних пісень [5, с. 10]. На відміну від міфу, епос містить більш реалістичне трактування світу, місця в ньому суспільства та людини. Так, у епічних творах провідне місце займають не боги, а людина-герой, часто наділена надзвичайною силою (що інколи наближує епос до міфів), у ньому обов'язково присутній історичний час. Історичний простір в епосі — це найчастіше територія своєї країни, яку епічний герой захищає від ворогів. Проте, найголовніша відмінність епосу від міфу полягає у тому, що він, здебільшого оповідає про реальні події, хоч ті й набули у епосі легендарного забарвлення (як приклад, у "Іліаді" та "Одіссеї" поряд з героями діють боги). Про достовірність подій, описаних у епосі, свідчать історичні джерела, отримані насамперед завдяки археологічним знахідкам. Так, німецький вчений Г. Шліман довів реальність існування Трої, описаної у Іліаді, віднайшовши це стародавнє місто на території Малої Азії, неподалік від місця, яке було вказане самим Гомером. Вдалося відтворити і приблизний час троянських подій – 1200 р. до н. е. Отже, героїчний епос, у порівнянні з міфом був значним кроком уперед у пізнанні людиною свого місця у світі. Для сучасної науки він є цінним тому, що оповідає про реальні соціальні відносини, культуру і побут тих часів, у яких писався епос, а не в перекрученій формі як у міфах. Епос відтворював філософію, політику і мораль народів, якими він був створений. Проте епос, як і міфологія, був донауковою формою відображення соціальних подій та явищ. З розвитком соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності, які пов'язані з елементами наукових знань, передусім філософських та історичних. Велике значення у розвитку наукових знань про суспільство мав запис історичних подій особами, що йменували себе логографами, чия школа виникла і функціонувала в давній Греції у VI - V ст. до н. е. Найвідомішими логографами були Кадм, Гекатей, Ксанф, Харон, Гелланік. Заслуга логографів полягає в тому, що вони перейшли від усних переказів до письмових записів історичних подій, запис подій вели в хронологічній послідовності, а найголовніше те, що вони змогли відтворити реальні історичні події на основі оповідей та легенд; таким чином до нас дійшли свідчення про події, які мали місце близько трьох тисячоліть тому. Праці логографів стали першим кроком до історичного осмислення подій. Вони стали предтечею виникнення наукових знань про суспільство, які вийшли на новий ступінь розвитку з появою таких наук як історія та філософія. Продовжили розвиток античної історіографії видатні давньогрецькі історики Геродот (бл. 490 — 425 р. до н. е.), Фукідід (бл. 460 — 400 pp. до н. е.), Полібій (бл. 201 — 120 pp. до н. е.), Плутарх (46 — 126 pp. н. е.). Найбільшою заслугою давньогрецьких історіографів є визнання людини як єдиного суб'єкта історичного процесу. Це означало відмову від міфологічних чи легендарних підходів до осмислення суспільства до констатації реальних фактів дійсності і наукового розуміння соціального розвитку. Велике значення для сучасної науки має творчість давньогрецьких істориків ще й тому, що вони прагнули реалістично осмислити історичний матеріал, зібраний у попередні часи, завдяки чому ми маємо можливість зрозуміти специфіку розвитку стародавнього суспільства на різних етапах його існування. У методологічній частині праці Геродота, Фукідіда і Полібія цінні тим, що у них проводиться критичний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання викладу достовірних фактів з посиланнями на відповідні джерела інформації. Вони вперше почали вивчати суспільство як особливий об'єкт дослідження, абстрагуючи його, на відміну від філософів, від природи та Всесвіту. Вони вперше у пізнанні соціальної реальності почали використовувати методи сучасної соціології, такі як опитування, спостереження, аналіз документів. На жаль, наукові доробки істориків античної доби знайшли своє логічне продовження лише в епоху Відродження, так як філософія цього періоду зневажливо і критично ставилась до історії, вважаючи її неправильною і непотрібною наукою. Це зумовлювалось фаталістичними традиціями стародавніх часів, за якими доля людини і Всесвіту запрограмована багато років тому, а значить сучасне і майбутнє розписані по полицях наперед. Філософське осмислення суспільства, яке найбільш яскраво розквітло в античній Греції, трактує факт його появи з виникненням держави. Такі ідеї знаходимо у працях Демокріта, Платона, Аристотеля, У Демокріта держава мислиться як наслідок розвитку первісної общини. Суспільство з'являється лише у державі, так як вона являє собою цивілізацією, у той час, коли первісні племена перебували на стадії дикості. Інтереси держави повинні ставитися вище за інтереси особи, бо коли гине держава, то з нею гине усе (тобто, розуміється, що без держави існування суспільства є неможливим). Подібної точки зору дотримується і Платон, котрий вважає, що потреби кожного громадянина мають підкорятися потребам полісу, розуміючи його як суспільство. Цікаво, що елементи порівняння суспільства з державою побутують не лише у працях мислителів Стародавньої Еллади, а й зустрічаються і дещо раніше, причому, зовсім у інших куточках земної кулі — наприклад, Китаї. Так, Конфуцій, розвиваючи патріархальну теорію походження суспільства і держави, ототожнює державу з сім'єю, у якій імператор — суворий, але справедливий батько, а його підлеглі — слухняні діти. Отже, для представників стародавньої філософії характерне ототожнення політичного і соціального, держави і суспільства. Схожість поглядів на суспільство у працях стародавніх філософів полягає й у тому, що усі вони у тій чи іншій мірі обстоювали справедливість устрою рабовласницької держави, розуміючи рабство як логічне, звичайне і необхідне явище. Демокріт (бл. 460 - 370 р. до н. е.) — відомий давньогрецький матеріаліст, вважав, що соціальне є породженням природного. Так, люди, на його думку навчилися ткати у павуків, будувати будинки - у ластівок, співати у співочих птахів. Така думка Демокріта є цінною тим, що давньогрецький вчений вперше обґрунтував закон розвитку потреб, оскільки за його вченням усі досягнення та винаходи людства були можливими за виникнення у людей об'єктивних потреб у подібних винаходах. Подібні міркування є близькими до точки зору сучасної науки. Вчений був одним із родоначальників семантичної концепції походження суспільства. Він вважав, що люди об'єднались і допомагали один одному, щоб вижити у боротьбі з стихійними силами природи, хижаками, хворобами. Для того, щоб полегшити спілкування, люди навчились членороздільній мові, але оскільки вони жили на різних територіях, то й мови у них були різним и. Важливе місце у становленні протосоціології, філософського осмислення суспільства стародавньої Греції займають погляди Платона (427 — 347 р. до н. е.). Він був автором цілої низки наукових праць ("Політика", "Закони"), серед яких особливе місце займає "Держава". У радянські часи Платона вважали одним із перших розробників соціалістичної моделі суспільства. Мислитель вважав, що поведінкою людини насамперед керують пристрасті і бажання. Тому щоб вгамувати їх, й існують держава та закони. Філософ поділяє держави на ряд типів, серед яких він виділяє правильні (монархія та аристократія) та неправильні (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Але незалежно від того, є держава правильною чи ні, вона все одно не досконала. Натомість, існуючим державним устроям Платон протиставляє свою, "ідеальну" державу. Ідеальною на думку Платона, є така держава, у котрій усі громадяни мають однакові радощі і печалі. Соціальна нерівність, яка існує в ній, не породжує ненависті один до одного, є законною і пояснюється наступними причинами. Людським душам притаманна присутність трьох груп факторів — розуму і розсудливості; мужності і запалу; поміркованості і здатності контролювати власні пристрасті. У різних осіб це проявляється по-різному, бо як вважає філософ, соціальна структура суспільства формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі і розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучилися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння Ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій. Так, люди, яким властива перша група факторів, тобто розум і розсудливість, стають філософами-царями, ті, яким притаманна друга група факторів (мужність і запал) — воїнами, інші, чия душа містить третю групу факторів (поміркованість і самовладання) — ремісниками, землеробами і торговцями. Кожен із трьох класів виконує свої функції, кожен має своє і не втручається в чуже. Це означає, що конфлікти для ідеальної держави річ нехарактерна і неприпустима, а отже лише за такого устрою суспільство може бути стабільним. Таке пояснення соціальної нерівності, як уже було сказано вище, трактується Платоном як справедливе, і містить, як бачимо, елементи фаталізму, котрі були притаманні античній філософії взагалі. У своїй ідеальній державі Платон не бачить місця приватній власності, яка, на його думку, є джерелом нещасть, протиріч і конфліктів між людьми, спричиняє неоднакові радощі і печалі. Строго мають бути регламентовані шлюбні і сімейні стосунки. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові — з 25 до 55. Дітей, що народились за такими віковими рамками, необхідно знищувати. Статеві стосунки треба регламентувати так, щоб кращі сходилися з кращими, гірші - з гіршими. Сім'ю, як вважав мислитель, слід скасувати взагалі. Адже, якщо у кожного чоловік, дружина і діти свої, це викликає неоднакові для всіх радощі і печалі і гармонія у суспільстві порушується. Таким чином, дітей має виховувати держава, батьки ж знатимуть, що серед дітей певного віку є і їхні діти, до всіх будуть ставитись з однаковою любов'ю, а значить у всіх батьків і дітей будуть однакові радощі і печалі. Чи будуть люди у такій державі щасливі? Платон особливо не переймається цим питанням. Головне для нього, що така держава буде щасливою. Суспільне ж благо для нього значить незрівнянно більше, ніж благо індивідуальне. Таким чином, соціологічна система Платона справляє подвійне вражання. Елементи раціональності у нього поєднуються з рисами утопізму. Його вчення є цілісним, елементи у ньому логічно пов'язані між собою. З теоретичної точки зору соціально-філософська концепція мислителя майже бездоганна, у той же час з практичного боку вона нездійсненна. Теоретичні елементи платонівської концепції, хоч і виглядають чіткими і структурованими, проте не мають ніякого емпіричного підґрунтя і доказовості. Учень Платона, найвизначніший мислитель давнини Аристотель Стагіріт (384 - 322 р. до н. е.) зарекомендував себе всебічно освіченою людиною, спеціалістом з філософії, соціології, політології, логіки, психології, математики та астрономії. Наукова спадщина вченого дійшла до нас у цілій низці праць, серед яких найбільш вагомими є "Метафізика", "Риторика", "Аналітика", "Політика", "Етики". Його соціально-філософська парадигма була відмінною від системи світобачення та "ідеальної держави" Платона. У вченні Аристотеля значне місце надається етичному та психологічному компонентам особистості, що впливають на її діяльність як соціальної істоти. У вченні Аристотеля особливе місце займає поняття доброчинності людини (арете), що є серединою між двома пороками. Так наприклад, чесність і правдивість є серединою між брехливістю і хвалькуватістю, мужність — між боягузтвом і відчайдушністю. Найвищою доброчинністю, на думку Аристотеля є розум, оскільки він дає можливість відрізнити добре від лихого, порядне від безчесного, розум дає можливість людині розвивати у собі доброчинності. Проте, сама по собі доброчинність ще не є благом, оскільки не передбачає жодних дій. Благом же є діяльність людини, сенсом життя — самовдосконалення, досягнення вищого блага. Причому для цього підходящими є не лише активна діяльність, праця, а навіть і дозвілля. У розумінні вченого дозвілля — це не безглузде убивання часу, а час, заповнений різними видами занять, включаючись у які, особа може розвивати свою доброчинність і самовдосконалюватись. До таких занять Аристотель відносив філософське умоспоглядання, вправи, музику, мистецтво, спілкування. Взагалі, вчений розглядає три можливих способи життя людини — брутальний, присвячений лише розвагам і втіхам; державний, що ґрунтується на пошані; та споглядальний. Останньому пояснення не дається, проте, проаналізувавши етичну концепцію Аристотеля, можна припустити, що мова йде про філософське умоспоглядання, розвиток доброчинності, самовдосконалення. Логічним продовженням етичної системи мислителя, є пошук ним, як і Платоном, держави соціальної справедливості. Проте, на відміну від свого учителя, Аристотель не відкидає приватну власність, як джерело конфліктів та розбрату, а навпаки, вважає її символом справедливості. Адже, коли власність поділена між окремими особами, кожен знатиме, що йому належить і буде до нього ретельно ставитися. Розміри власності кожної особи обмежуються автоматично, оскільки вони усвідомлюються інтелектуальними особами, які відчувають розумні межі власності, інші ж хоча і бажають більше, проте не мають можливості стільки отримати. Як і Платон, Аристотель розділяє держави на правильні та неправильні . Правильними державними устроями на думку мислителя є монархія, аристократія та політея (влада більшості). Неправильними — тиранія, олігархія й демократія. Для нього більш справедливою є та держава, де діє влада закону (аристократія, монархія). Хоча закон і не зовсім справедливий та об'єктивний, він все одно кращий, ніж свавілля особи. Тому, тип держави, де є влада особи (тиранія), Аристотель вважає неправильним. Як прихильник "середини", мислитель виступає провідником інтересів так званого "середнього елемента". Оскільки в кожній державі є багаті і бідні, то вважаючи, що середина — найкраще, він визнає, що середні верстви суспільства є його опорою, а держава, що складається з людей, які мають середні статки, матиме найкращий державний лад, буде найдосконалішою. Таким чином, у кількісній перевазі "середнього елемента" вчений вбачає гарантію соціальної рівноваги та злагоди. Вищою формою суспільного життя (а по-суті суспільством), Аристотель вважає поліс - місто-державу. Людина ж, як житель полісу, є істотою політичною. Держава на думку вченого являє собою сукупність громадян. Проте, на відміну від Платона, який називає громадянами усіх вільних людей, Аристотель вважає ними лише тих осіб, які можуть здійснювати управління державою. Якщо особа має право участі у виборах, і вона цим правом скористалась, то вона є громадянином, так я к бере участь у формуванні держави. Як і усі представники стародавньої науки, Аристотель не вважає громадянами рабів. Але, якщо для більшості раби є "знаряддям, що говорить", то мислитель вважає, що у сфері виробництва матеріальних благ раби — це знаряддя, проте у сфері міжособистісних стосунків раби є людьми. Тому несправедливими видаються закиди вбік Аристотеля, щодо обґрунтування ним законності рабства, оскільки як для епохи в яку він жив і творив, оцінюючи його якості етика і гуманіста, слід зауважити, щодо рабів учений ставився доволі лояльно. Таким чином, соціологічна концепція Аристотеля містить у собі достатню кількість цінного матеріалу, який почав осмислюватися лише через століття. І навіть сучасні соціологічні теорії середнього класу, соціальної стратифікації, соціального обміну беруть свої витоки з аристотелівської наукової системи. Крім теоретичного філософського та історичного осмислення суспільства та соціальних явищ, у стародавніх країнах вперше в історії людства були започатковані традиції практичного дослідження населення, його майнових статків та сфер діяльності. Сприяла цьому поява математичних знань, з допомогою лічби можна було обчислювати людей, домашніх тварин, різних продуктів. Одну із перших письмових згадок подібного обчислення зустрічаємо в стародавніх індійських трактатах — дхармашастрах. Зокрема, один із них — "Закони Ману" — розповідає про організацію збору різних даних, необхідних для економічної та політичної діяльності одним із індійських царів. Отримані результати, як йдеться у трактаті, були необхідні для встановлення податків з торговців. Із записок "Шіцзі" ("Історичні записки", Китай, II ст. до н. е.), ми дізнаємось, що один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і наказав дослідити якість ґрунтів, продуктів, підрахувати населення для раціонального розподілу податків. Практика переписів населення була популярною і на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі. Про подібні переписи йдеться у Книгах Старого Заповіту, підтверджуються ці факти і сучасною наукою. Так, один із них був організований близько 973 р. до н.е. царем Давидом. Перепис встановив кількість дорослого чоловічого населення - 800 тис. ізраїльтян, 500 тис. іудеїв. Таким чином, ми бачимо, що праці стародавніх мислителів поклали початок соціологічній думці. Антична наука створила підґрунтя для розвитку суспільствознавства наступних епох. |
Дата добавления: 2014-12-24; просмотров: 1031;