Комплексний характер військової історії

Військова історія - це комплексна наука. Складовими частинами її виступають історія воєн, історія військового будівництва (інакше - історія родів військ), історія воєнного мистецтва. Найрозробленіші з-поміж допоміжних військово-історичних дисциплін - військова історіографія та військово-історичне джерелознавство.Складові ВННайважливішими складовими військової науки є: теорія військового мистецтва, теорія військового будівництва, теорія військового навчання й виховання, теорія військової економіки й тилу.Теорія військового мистецтва включає теорію стратегії, оперативного мистецтва й тактики. Теорія стратегії, являючись вищою галуззю військового мистецтва, розробляє теоретичні основи планування, підготовки та ведення війни й стратегічних операцій.Теорія оперативного мистецтва розробляє принципи й способи підготовки й ведення спільних і самостійних операцій і бойових дій оперативних об'єднань видів Збройних сил.Теоріятактики займається питаннями підготовки й ведення бою з'єднаннями, частинами й підрозділами.Складовою частиною стратегії, оперативного мистецтва й тактики є теорія управління, що розробляє способи керівництва Збройними силами й управління військами (силами).Теорія військового будівництва розкриває питання складу організаційної структури збройних сил у мирний і воєнний час, системи їх відмобілізування, комплектування й розгортання, підготовки резервів, організації військової служби й інші питання.Теорія військового навчання й виховання розробляє форми й методи підготовки захисників своєї Батьківщини.Теорія військової економіки й тилу досліджує питання накопичення й використання матеріальних засобів для оборони країни й забезпечення діяльності збройних сил, як у мирний так і у воєнний час.

Значення науки історії загалом, а в нашому випадку - військовоісторичної науки полягає в тому, щоб допомогти пояснити явища й процеси сучасності з урахуванням інших глибинних прихованих у минулому причин, виявити під новими формами сталі тенденції. Власне, військова творчість українців і є об’єктом військової історії України;сюди належать усі без винятку війни і армії на території України, незалежновід їх національного характеру.Вивчення всесвітньої військової історії, класичних зразків воєнного мистецтва мають першорядне значення в підготовці командних кадрів найвищої ланки, передусім з метою розвитку в них оперативно-тактичного мислення й формування навичок організації операції (бою). Щодо цього досвід військового минулого України являє практичний інтерес в основному стосовно останніх десятиріч, на які припадає машинний період війни на її території (з кінця 1920 - початку 1930-х pp.).

Не менше значення має врахування військово-історичного досвіду в плануванні війни як сукупності специфічних сфер діяльності, зокрема боротьби невійськовими засобами в інтересах збройних сил. Адже такі засоби (психологічні, пропагандистські, дипломатичні, економічні тощо) значно глибше закорінені в минулому, не так динамічно змінюються, як суто військово-технічні засоби ведення війни.

Наукові військово-історичні розробки можуть і повинні безпосередньо використовуватися в морально-психологічній підготовці особового складу збройних сил і військово-патріотичному вихованні допризовної і призовної молоді, здійсненні відповідного ідеологічного впливу на все населення країни.

Військова історія належить до найважливіших складників державної (державницької) ідеології³.

5. Національний характер Військово-історичної науки

Військова історія завжди глибоко національна, як і національна військова доктрина. Усі події і явища треба розглядати, узагальнювати й оцінювати з національних позицій, з погляду відповідності їх інтересам українського народу й української держави. Такий підхід дасть змогу, зокрема, вичленувати ряд повстань, походів, конфліктів з контексту польської і російської історіографії й кваліфікувати їх як українсько-російські чи українсько-польські війни.

До загальних проблем, пов'язаних з військовою історією, належать також відношення війни й політики (внутрішньої і зовнішньої), українського суспільства й українських збройних сил, української армії і української держави, світового і національного досвіду в українському воєнному мистецтві, виявлення відмітних рис української національної військової психології та ідеології (військово-теоретичної думки) тощо.

До наскрізних, однак специфічно українських, проблем військової історії залічуємо взаємини українського суспільства і збройних сил чужих держав, що панували на українських етнічних землях, згадані вже політико-географічні проблеми моря і степу, деякі інші. Найважчим, на наш погляд, буде осмислення того, що від середини XIV до кінця XX ст. українці не виграли жодної війни. Цю проблему не просто не розглядали - її навіть не фіксували в такій формі й у такому хронологічному обсязі ні науковці, ні публіцисти. Якщо її військово-політичний аспект принаймні частково оприявнюється в дослідженнях окремих періодів української минувшини, то військово-технічний і психологічний, а також політико-виховний - на сьогодні найголовніший - абсолютно не заторкнутий.