Економічний розвиток Київської Русі.

Проблеми методологічного порядку зумовлює прискорення процесу розвитку суспільного виробництва, застосування нових технологій виробництва, форм і методів управління ним, концентрація уваги на людському факторі виробництва та управління, необхідність посилення зв'язку науки з виробництвом тощо. М.п. полягають у необхідності аналізу принципів, засобів, методів наукової діяльності, які забезпечують пізнання та узагальнення економічних процесів і явищ, виявлення причин, тенденцій, закономірностей їх виникнення, існування та розвитку.

М.п. економічної науки можна виокремити, виходячи з тих функцій, які виконує методологія, як наука про методи пізнання. При цьому слід мати на увазі, що хоча існують різні визначення методології (вузькі й широкі), всі вони не заперечують виконання нею трьох функцій: отримання нового знання; структурування цього знання у вигляді нових понять, категорій, законів, гіпотез, ідей, теорій; організацію використання нових знань у суспільній практиці -освітній, виховній, виробничій та іншій діяльності. можна виокремити наступні методологічні проблеми:

ті, що пов'язані з реалізацією функції отримання, створення нового знання про економічні процеси та явища;

ті, що пов'язані із структуруванням цього знання у вигляді нових понять, категорій, законів, гіпотез, ідей, теорій; ті, що пов'язані з організацією використання нових знань в суспільній практиці.

Що стосується проблем, пов'язаних з використанням нових знань в суспільній практиці, то вони проявляються головним чином у непридатності багатьох спеціальних методологій для пізнання тих чи інших конкретних явищ з галузевих та функціональних економік. Непридатність зумовлена тим, що методології для пізнання явищ з галузевих і функціональних економік здебільшого відірвані не тільки від філософських і загальнонаукових принципів та законів розвитку суспільного виробництва, а й від методологічних висновків політичної економії. Іншими словами, методологічні узагальнення для використання в конкретних галузях базуються в певній мірі на стихійно-емпіричному пізнанні, на знаннях, що їх дала практика Якщо практика багата, велика, то, зрозуміло, вона може дати більш-менш ефективні узагальнення (наприклад, практика ведення ринкового господарства), а якщо досвіду практичної діяльності не достатньо, то й методологічні узагальнення, установки будуть малоефективні.

Економічний розвиток Київської Русі.

Панує натуральне господарство, при якому все необхідне провадиться не для продажу на ринок, а для внутрішнього вжитку.

Землеробство - основне заняття, розроблялися: пшениця, овес, просо, жито, ячмінь та ін. культури.

Основними знаряддями праці були: рало (дерев'яний плуг), борона, серп, коса. Скотарство - розводилися воли, коні, корови, вівця, свині, кози і т.д. Ремесло - до 60 фахів: ковальське, ткацьке, гончарне, шкіряне, ювелірне й ін. Внутрішня торгівля - ремісничі вироби повсюдно змінювалися на с/господарські. Намітилася деяка спеціалізація районів: із Прикарпаття везли сіль; із півдня - хліб, худоба; із півночі - хутра. Зовнішня торгівля - Русь експортувала: худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутра; імпортувала: вино, тканини, прянощі і т.п. Найбільший торговий шлях - «із варяг у греки» - по Дніпру. Допоміжні галузі - полювання (за допомогою цибулі, стріл, мереж і пасток); рибна ловля (ловили гачком, неводом); бортництво (збирання дикого меду).

9. Причини розпаду Київської Русі. Відокремлення князівств від Києва.

Феодальна роздробленість не була випадком, і всі країни Європи пройшли, через неї.

1) Зростання великого феодального землеволодіння. У результаті розвитку феодальних відносин всередині ХІ, на початку. ХІІ ст. настає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (К. Русь) уже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що: а) унаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феодалів не був зацікавлений в об'єднанні з іншими феодалами, не було ніякої економічної причини триматися старого об'єднання (К. Русі); б) місцеві феодали в себе у вотчинах вже обзавелися чималими штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку - поборотися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем); г) ріст і зміцнення міст - перетворив їх в економічні, політичні центри значних феодальних вотчин і убезпечив від нападу великого київського князя або кочівників.

2) Величезні географічні розміри та етнічна неоднорідність. К. князь ще не володів достатньо міцним і розгалуженим апаратом влади не мав розвиненої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій території. Поряд з слов’янами тут проживало ще 20 народів.
3) Зміна торгової кон'юнктури - Західна Європа спочатку торгувала безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговий маршрут до Чорного моря. Сутність і значення феодальної роздробленості. По своїй суті вона явилася перехідним періодом від ранньофеодальної держави К. Русі, (механічного об'єднання земель) до зрілого феодального товариства (централізованій державі). У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис і інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основних прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елементів феодального апарату і т.п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств. Тобто, феодальна роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, чим ранньофеодальна К. Русь, сприяла росту продуктивних сил і більш гнучко захищала інтереси панівного класу. Водночас, феодальна роздробленість знизила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії. Спочатку, у ХІІ ст., Київська Русь розпадається на 12 князівств (їхнє число постійно змінювалося), найбільшими з який були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородська феодальна республіка й ін. Потім їхнє число на початку 13 ст. дійшло до 50, а в XIV сторіччі - навіть 250.

10. Утворення єдиної Галицько-Волинської держави. Політика Р.Мстиславича.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло: вдале географічне положення, необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга, енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264). Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. 1203р. – приєднує Київ и Переяслав. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив.

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила до західноєвропейського світу як його органічна складова.

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князям

Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.
У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

11.Відновлення Галицько-Волинської держави. Політика Д.Галицького.

За смерті Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Для цього періоду характерне свавілля бояр, безперервне втручання у внутрішні справи західноукраїнських земель, зростаюча монгольська загроза. І у 1238 році нарешті закінчилася боротьба за відновлення державної єдності. Данило зміг оволодіти Галичем. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Данило був коронований папським легатом. Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає.

12. Галицько-Волинська держава за наступників Д.Галицького. Причини занепаду.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Васильком і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.) Хоча він і був змушений визнати свою залежність від хана, приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Територія Галицько-Волинської держави-найбільша за всю свою історію. На рубежі XIII – XIVст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301 – 1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрій прийняв королівський титул. Стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули. Загибель Андрія та Лева II урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до поширення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14–річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Юний князь проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

13. Поширення влади литовських князів на українські землі. Соціально-економічний та політичний розвиток України у складі Великого князівства Литовського.

Українські землі завжди приваблювали Литовських князів за часів князювання Гедиміна. Литва перетворилася у могутню державу. Вона протистояла нападам Німеччини, а також готувалася до завоювання слов’янських земель. Уже у той час більше двох третин території литовської держави складалися із земель, на яких проживали руські племена. Литва допомагала слов’янам звільнитися від татарської залежності. Під час правління сина Гедиміна, Ольгерда територія Литовського князівства розширилась. До неї приєдналась Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяслівщина. Князь Ольгерд поважав руську мову, традиції і культуру. Але його метою було приєднання до Литви земель південної Русі. В боротьбі за Волинь Ольгерду довелося витримати боротьбу з польський королем Казимиром, але після приєднання Волині литовське князівство стало найбільше у Європі. За князя Ольгерда влада золотої орди на українських землях була ліквідована. Литовське правління не гнітило українське населення, поважало їхню мову, традицію та не порушувало місцевого устрою, багато литовців прийняло християнство. Але ставлення до українців змінилося після того як Литва об’єдналася з Польщею проти Тевтонського ордену. Утворилась польсько-литовська держава, яка дозволила польським феодалам загарбувати українські землі. Вітовт продовжує приєднання української землі, але татари в 1399 р розбили військо Вітовта і Литва втратила узбережжя чорного моря. Польща гнобила укр. народ, вводила католицьку віру. В 1432 р Велике князівство Литовське розкололося на 2 табори: заселене литовцями землі відійшли до князя Сигізмунда, а в Укр. і Білорусії — до Свидригайла. Волинь лишилася під владою литовського князівства. Великих успіхів добилася Литва в Україні, правління її було найкращім для України, але агресивні поляки витіснили литовців з України. У 13-15 ст.ст. ослаблені золотоординським ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Міндовгом, що захватили «Чорну Русь»; Витеном (1293-1316) і Гедиміном (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. частину російських земель; Вітовтом (1392 - 1430), що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоординським ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) це вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державна мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Вітовту, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів.

14. Польсько-литовські унії кінця 14-початку 15 ст.: передумови, суть та наслідки

Кревская унія (1385): а) причини – прагнення Литви та Польщі обєднати зусилля в боротьбі проти Тефтонського ордену; загроза збоку Московського князівства; Міжфеодальні чвари як у Польщі так і в Литві б) утримання Унії: Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдской битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Витовт, ставши великим литовським князем, зумів на час (1392-1430) відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (явившиеся одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру, хоча і починалися, але успіху не мали. Так, запрошені в 1433 р. князем Свидригайлом татари воювати з польсько-литовськими рядами благоразумно відмовилися. А в 1470 р. після смерті київського князя Симеона Олельковича ця посада залишалася незайнятим. Проте, Кревская Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).
Городейська унія (1413 р)- а) причини: прагнення Литви до державної незалежності від Польщі після перемоги в Грюнвальдській битві. б) утримання унії: поляки зобов язалися обирати короля за згодою литовських феодалів; Великий князь обирався литовськими феодалами за згодою польського короля і магнатами; визнавалась самостійність Литви, хоча зверхність Польщі залишалася; урівнення в правах польської і литовської католицької знаті. в) наслідки : стався розкол на релігійному грунті: рівні з поляками права надавалися лише литовцям-католикам. На православних феодалів в тому числі українців ці права не поширювались.; посилення литовсько української опозиції проти інкорпорації, що після смерті Вітовта у 1430 р. призвело до фактичного розколу на литовські та західноруські землі і ослаблення ВКЛ.
Люблінская унія (1569 р.) - Утворення Речі Посполитої а) причини – прагнення ВКЛ здобути союзника в боротьбі з Московією (Лівонська війна); польська шляхта сподівалась в такий шлях розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель вже не було; українська, білоруська та литовська шляхта була зацікавлена в польській моделі державності притаманними їй політичними правами та становими привілеями до шляхти б) утримання Унії - Польща і Литва об'єдналися в єдину державу Речі Посполитої; на об'єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони и т п. по польському зразку; загальний польський король (колишній одночасно великим князем Литовським) обирався і польськими і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські - у Польщі; католицтво, як пануюча релігія й ін.; г) значення унії - допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію укр., білоруських і литовських земель, класове і національно-колоніальне гноблення трудящого населення; д) наслідки унії: захоплення укр. земель місцевої, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалася в значних землеробських магнатів, що експлуатували укр. селян; покріпачення селян - остаточно затверджено Литовським статутом 1588 , по якому встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим установлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і селянським майном; полонізація укр. знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі. Втративши смак до політики, укр. магнати перетворилися в невідомих раніше польському товариству олігархів.
Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православну церкву створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах; прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії – укр. церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою - папу Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму; фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси. Проти Унії вели боротьбу частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острожским (1527-1608), а також укр. братерства.

15. Люблінська унія. І її політичні наслідки для України.

1 липня 1569р була підписана Люблінська унія. Причини – прагнення ВКЛ здобути союзника в боротьбі з Московією (Лівонська війна); польська шляхта сподівалась в такий шлях розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель вже не було; українська, білоруська та литовська шляхта була зацікавлена в польській моделі державності притаманними їй політичними правами та становими привілеями до шляхти Після Люблінської унії Україна зазнала потужної польської експансії. В XVI ст.становище Литовської держави було критичним.1522-Москва відібрала в Литви Чернігів.

- 1549-1552 рік- Литва не змогла зупинити вторгнення татар.

-1562-1570 рік – тривала війна з Московським царством. Литва втратила Полоцьк.

Всередині країни посилювався антилитовський рух. Литва змушена була звернутися за допомогою до Польщі. Польща висунула умову об’єднання Литви з Польщею й в 1569 році Литва змушена була погодитися .1 липня 1569 році в м. Любліні представник Великого князівства Литовського склало присягу на вірність державній унії та підписала акт . Так утворилась Польсько-Литовська держава - Річ Посполита з виборним королем, спільною скарбницею і грішми, єдиною зовнішньою політикою. Майже всі українські землі ввійшли до складу Польщі. Люблінська унія негативно відбилася на долі українців. Виживання нації було поставлено під сумнів.

Політичні наслідки Люблінської унії.

- була ліквідована адміністративна система, заповнена при Києві . Українські землі поділені на 6 воєводств : Галицькі, Бельзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське.

- Південні Причорноморські землі перебували під ударами татар.

Разом з тим слід зауважити, що унія 1569 р. мала для України й певне позитивне значення: вперше за довгий час українські землі об'єдналися в одній, хоч і ворожій українцям, державі. Пожвавилися зв'язки між окремими українськими краями, прискорилася колонізація Подніпров'я; селяни Полісся, Поділля і Волині заселяли та освоювали багатющі степові простори (у XVI ст. Волинь була найзаселеною частиною України). Київ і Львів поступово ставали всеукраїнськими центрами духовності й культури. Подальше національне піднесення було б не зовсім логічним, якби наприкінці XV ст. у надрах українського суспільства не зародилася сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність — українське козацтво. Унія – новий етап у житті українських земель, етап згортання політ. життя, ек. утисків, прогресуючої втрати нац. традицій та культури. Для укр. шляхти це був єдиний вибір (демократ. але слабіючи Литва, набираючи силу але централізована Московська держава, більш стабільна Польща).

16. Релігійні відносини в Україні. Брестська унія.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій. Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська). Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Дедалі більшу активність у спротиві національно-релігійному гнобленню відіграють братства, які виникли як станові організації українського міщанства. За зразком Львівського братства (1586р.) вони виникають скрізь по Україні. З часом стали всестановими інституціями, братства відіграли важливу роль у захисті загальнонаціональних інтересів, розвитку української культури і захисту її від полонізації, насадження католицизму. Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства. Із 1610-х рр. до оборони православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства – козацтво. У 1620р. за сприяння Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита київського Й.Борецького та 5 єпископів. Але, православний єпископат і всю церкву було легалізовано лише протягом 1632 – 1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я, завдяки рішучим діям козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом київським став П.Могила (1632 – 1647рр.). П.Могила докорінно реформував церковне життя. Він прагнув поліпшити матеріальне і суспільне становище православної церкви, зрівняти її у правах із католицькою. У богослужінні було запроваджено українську мову.

17. Теорії походження та причини виникнення українського козацтва.

Термін “козак” згадується вперше у Початковій монгольській хроніці (1240р.) (“одинокий” “схильний до завоювання”). Пізніше цей термін зустрічається у 16 ст. у словнику половецької мови “Кодекс Куменікус” (1303). Версії, щодо походження:“Хозарська”-ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами, “Чорно-клобуцька” – тюркські племена в Пороссі на кордоні із степом, “Татарська” – татарські поселення на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, “Автохтонна” – спадкоємці вічових громад Київської Русі, “Бродницька” (пониззя Дунаю) слов’янське степове населення, “Уходницька” – громади вільних озброєних людей, “Захисна” – з метою відсічі татарській загрозі, “Соціальна” – козацтво з’явилося внаслідок посилення економічного, політичного, національного і релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання. Чинники, що сприяли появі козацтва: 1. Існування великого масиву вільних земель зі сприятливими умовами для життя, 2. Досвід освоєння південних територій, 3. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозабезпечення. Необхідність виникнення козацтва зумовлена:1.Зростання великого феодального землеволодіння (з 15 ст.), 2.Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту, 3.Наростання зовнішньої загрози (захист від турків і татар).
Серед головних причин виникнення козацтва були татарські походи і соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами – ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького. Пізніше була заснована на острові Томаківка Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594 – 1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б.Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького.

18. Запорізька Січ як військова і адміністративно-територіальна одиниця.

Передумови: 1) існування «Дикого поля» - великих пристепових територій – як наслідок нападів кримських татар; 2) виникнення степового господарства; 3) загроза нападів та фізичного винищення українського населення кримськими татарами; 4) національний, соціальний та релігійний гніт з боку польської шляхти.
Запорізька Січ – була столицею козаків. Вона знаходилась на острові, була оточена ровом і десятиметровим валом, на валу стояв дерев`яний частокіл. Довкола стояли сторожові башти з гарматами, добре укріпленим був вихід до річки. На території Січі були побудовані хати-курені де жили козаки. Також там знаходились склади, арсенали для зброї, торгові лавки, а в центрі знаходився майдан з церквою та стовпом, де карали засуджених козаків. Таких фортець було спочатку п`ять, а потім – вісім. Основна маса козаків проживала поза Січчю і збиралася лише під час виборів або воєнного походу. На чолі Січі стояв кошовий отаман, який обирався на один рік. При цьому йому вручали символ влади – булаву.

Вищий орган - козацька рада: загальна рада(все козацтво),мала рада(старшини). Збирались перед або після Різдва, Пасхи, 14 жовтня, Покров…На загальній раді обираються керівництво Січі: кошовий, обозний, писар, суддя, осавул.

Козацька старшина має помічників (військово-служителів): військовий пушкар (завідує артилерією, постачання пороху, ядер, свинцю завідує пушкар нею – злочинці); тлумач (перекладав документи, вів переговори з іноземцями, очолював розвідку,входив до складу козацьких посольств); кантаржій (головний за ваги та міру, торгівельні відносини); довбиш(б’є барабани (литаври)); бунчужний, хорунжий, булавничий (зберігальники клейнодів). Кошовий отаман – має необмежену владу, здійснює дипломатичні стосунки, затверджує на посади, ділить землі між паланками, питання про прийом або звільнення. Суддя – здійснює судочинство. Наказній отаман (за відсутності кошового). Регулює витрати коштів, відає збереженням козацької скарбниці(мала – має кожна Січ, обмежена кількість грошей; велика – за межами Січі: гармати,гроші). Писар – Готує листи до іноземців, укладає та підписує документи, очолює січову канцелярію. Осавул – організовує прикордонну службу, охороняє шляхи до Січі, виконує судові вироки. Обозний – очолює артилерійську, фортифікаційну справу. Керує артилерією, організовує табір.

В мирний час козаки займалися скотарством, але святим їх обов’язком було захищати свою землю від ворогів. Зрада каралася смертю. Вступити до козацтва було просто. Потрібно було лише вірити в Бога. Запорізька Січ, як політичне утворення була зародком майбутньої козацької держави. Її визнавали в Європі, з ними укладали угоди іноземні держави. Запорізька Січ жила за законами дисципліни, підкоренню вибраному отаману.

Наслідки: 1) зростання самосвідомості українців; 2) початок боротьби за звільнення від Речі Посполитої; 3) Зростання інтересу до України і авторитету козацтва в Зах. Європі.
Заснування першої Запорізької Січі, історики, як правило пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д.Вишневецького (Байди) (1516 – 1563). Під його керівництвом протягом 1552 – 1556рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, що стала не тільки гарантом безпеки, а й стала своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртуванням запорізького козацтва. З часом на Запоріжжі сформувалась нова українська (козацька) державність, що була прообразом справжньої держави. Для Січі були притаманні усі ознаки держави. Січ:всі землі в управлінні і володінні козаків;центральне поселення, де знаходиться адміністративне и військове управління Січі.

19. Організація реєстрового козацтва. Порівняльна характеристика низового та реєстрового козацтва

Причини: 1) прагнення залучити козаків на державну службу, використовуючи їх для захисту своїх південних кордонів; 2) бажання встановити над козаками контроль і в такий спосіб обмежити їхній вплив на українське суспільство та уникнути загострення відносин з Туреччиною та Кримським ханством; 3) намагання не допустити антипольських повстань.

1572р – Сигізмунд ІІ Август видає універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, занесені в реєстр и отримали правовий статус регулярного війська. Хоч і малося на меті розкол козацтва, використання частини його сил на користь Польщі, але це був початок двом суспільним процесам:1.утворенню реєстрового збройного формування;2.легитімізації козацького стану(юридичному признанні прав, привілеїв, обов’язків козацтва. За короля Стефана Баторія 1578р. вже 600 козаків було включено до списку. Але постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинилися поза ним. Несвоєчасна платня реєстровцям і порушення майнових прав козаків спричинило невдоволення реєстровців, а утиски не реєстровців протести запорожців. Важливим чинником, який визначав настрій більшості реєстрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення.

Пізніше це все стане причиною козацько-селянських повстань.

20.Причини, характер, періодизація та рушійні сили Визвольної війни українського народу середини XVII ст.

1648 – 1657рр – період Національно-визвольної війни. Польська шляхта все більше поневолювала укр. народ. Примусово насаджалася польська культура, мова, католицька релігія. Селяни, остаточно закріпачені, все більше втікали від панів і примикали до козаків.

Польський уряд боявся козацтва, бо це вже була самостійна політична сила, але і не відмовлявся від їхніх послуг у якості дешевої сили. Мета: знищення польського панування на українських територіях, створення власної держави.

Таким чином політика Польщі в Україні призвела до масових народних повстань:

Причини повстань:

- посилення феодального та національного гніту.

- загострення суперечностей між релігіями.

- загострення боротьби між багатими і бідними українцями;

- зусилля польського права на українських землях;

Козацтво прагнуло поширити свою владу на якомога більшій території України. Воно було вирішальною силою в боротьбі укр. народу проти поляків.

Характер народних повстань:

- антифеодальний ( проти закріпачення)

- антипольський ( проти польської культури і релігії)

- визвольний ( за незалежність від Речі Посполитої )

Найважливішою рушійною силою повстань було козацтво:

- Криштоф Косинський (1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко.)

- Григорій Лобода та Северин Наливайко;( Северин Наливайко, був «чоловіком видатної вроди й визначних здібностей... до того ж знаменитий артилерист». Северин вирішив «добувати свій хліб козакуванням». У 1595 р., після вдалого нападу на турків у Молдавії, на чолі 2,5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливішим було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки.
В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили.

- Тарас Федорович ( Трясило ) (повів у старостівські землі велике повстанське військо. в укладеній у Переяславі угоді повсталі козаки добилися несподівано великих поступок: реєстр збільшувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія. Проте нерозв'язаними лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до повстання.)

- Іван Сулима (зруйнував фортецю й знищив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козаків, прагнучи вислужитися перед поляками, видала Сулиму королівським властям, які засудили його до страти.)

- Яков Остряниця

Повстання здебільшого подавлялися, тому що були;

- погано організовані

- часто йшли на згоду з польським урядом;

Періодизація:

Перший етап (лютий – вересень 1648 року) – формується ідея автономії для козацького регіону (центральна і південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої;

Другий етап (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) завершується процес розроблення політичної програми, яка вперше в історії української політичної думки перебрала створення незалежної держави в межах усіх етнографічних земель України;

Третій етап (серпень 1649 – червень 1651 рр.) – крах, внаслідок позиції Кримського ханства, спроб реалізації програми створення незалежної Української держави; Четвертий етап (червень 1651 – березень 1654 рр.) невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України у межах Речі Посполитої і пошук оптимального варіанту шляхом прийняття протекції московського царя чи турецького султана.

П'ятий етап (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду Б. Хмельницького за возз’єднання західного регіону України з козацькою республікою, спочатку (березень 1654 – травень 1656 рр.) в союзі з Москвою, а пізніше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в коаліції із Швецією і Трансільванією та її невдача.

21. Хід і основні події Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.
Причини: у цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої; орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб вплинула на структуру поміщицьких господарств, вони активно перетворювалися на фільварки; зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва; масове ополячення; відсутність власної держави; церковний розкол; зростання невдоволення українського міщанства; обмеження прав козацтва; полонізація укр. культури, примусове насадження католицизму; польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку.
Рушійні сили: козацтво, селянство, міщани, частина української шляхти, православне духовенство.
Характерні ознаки: піднесення свідомості укр.. народу, високий рівень організації, відхід частини етнічних укр.. земель під протекторат Польщі та Москви ( з 1654 р.).
Хід: Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків — кримських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.
Очолив визвольну боротьбу українського народу Б. Хмельницький – козацький сотник, талановитий полководець і дипломат, непримиримий ворог магнатсько-шляхетської Польщі. Після опанування 3апорізькою Січчю Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм. Залучив на свій бік реєстрових козаків. 19 квітня На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком нац.-визвольної війни укр. народу. В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б.Хмельницький наполягав лише на автономії. У відповідь коронний гетьман М.Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки. Слідом за цим, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені.. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї.

Під м. Збаражем у серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду. Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність реєстрового козацтва мала становити 40 тис. Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи.

Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Під м. Берестечком сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б. Хмельницького. Перевага залишилася на боці поляків, і Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмеж. Київським воєводством, чисельність козаків < до 20 тис., гетьман підпорядк. владі коронного гетьмана, а польські пани могли поверн. у свої маєтки. Б. Хмельницький, у травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася перемогою козаків. Білоцерківська угода втратила свою силу. Нова сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. Україна вступила у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. 5 важливих пунктів: 1)незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха; 2)васальна залежність України від Росії; 3) "автономія" України у складі Росії; 4) "возз’єднання" українського та російського народів; 5) "військовий союз" між Україною та Росією. Блискучі перемоги селянсько-козацького війська у 1648 році привели до повного розгрому польських збройних сил і ліквідації усієї адміністративно-політичної системи Речі Посполитої в Україні. У квітні 1657 року в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником В. Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія.

Наслідки: формування української держави на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств; посилення міжнародного авторитету України, активізація дипломатичних відносин з країнами Європи; зростання самосвідомості та консолідація українського народу; прискорення формування українського етносу.

22. Входження України під протекторат Московського царства. "Березневі статті" 1654 р. Військові дії 1654-1657рр.

Козацька держава, створена під час Визвольної війни, була унікальним явищем не тільки у вітчизняній, ай у світовій історії. З одного боку, вона мала найважливіші елементи державності: адміністративний поділ, судову систему, відповідну структуру господарства та податково-фінансові органи, військо, кордони тощо. Держава на чолі з гетьманом провадила незалежну зовнішню політику, дістала визнання багатьох країн. З іншого боку, всі ці здобутки могли бути втрачені. Україна не могла остаточно перемогти Польщу без доброго союзника. Крим був ненадійним, тимчасовим союзником, що мав у війні власні корисливі інтереси - домогтися ослаблення обох країн, щоб мати змогу й надалі грабувати населення і брати ясир з українських земель.

Комбінація сил проти Польщі могла бути різною. Але найреальнішим був союз із Московією, яка мала власні рахунки з Польщею і за допомогою козацького війська сподівалася вирішити свої територіальні проблеми.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. На ній козацька старшина склала усну присягу московському цареві на вірнопідданство. Водночас московська делегація заприсяглася від імені царя зберегти за Україною її права та захищати від ворога.

Його умови передбачали, що:

1) зберігалася недоторканність суспільно-політичного устрою України, її адміністративної та судової систем;

2) главою України залишався виборний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про результати виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірнопідданство цареві й отримати від нього клейноди;

3) у зовнішніх відносинах Україна зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву про зв'язки з іншими державами. Але без санкції царя не могла вести переговорів із Польщею та Туреччиною;

4) Україна здобула право мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;

5) Україна зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за військову допомогу). Але фінансова адміністрація не залежала від царя;

6) підтверджувалися права та вольності українських магнатів і шляхти (спадкові права на землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);

7) Московія пообіцяла захищати Україну від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві має бути військова залога російських військ на чолі з воєводою. Але вони не втручатимуться у внутрішні справи України.

Отже, українсько-московський договір був своєрідним компромісом, де кожна сторона мала на меті своє: Україна - військовий союз проти Речі Посполитої; Московія - вирішення територіальних питань і поступове включення України до свого складу.

Укладення Переяславсько-московського договору кардиналь­но змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують "Вічний договір" про взаємодопо­могу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кіль­кох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят і взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Віленське перемир'я. Українських деле­гатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене пе­ремир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-україн­ському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західно­українських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозь­кого; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних замірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Воло­щини та Литви. Все чіткіше у цей час почав виявляти себе швед­ський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У чер­вні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвер­дженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполи­тої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б.Хмельницького роз­бив інсульт, і він у вересні 1657 р. помирає так і не здійснивши своїх задумів.

23. Основні напрями державної політики гетьмана І.Виговського. Причини громадянської війни.

В 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського.

Виговський і пропольська орієнтація. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря . У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступк и в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі. Проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Нав’язані йому силою нові «Переяславські Статті» суттєво урізали автономію козацької держави.

Причини Руїни (?)

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ.

24. Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби „Руїни".

І. Брюховецький (1663 – 1668 рр.) В червні 1663 р. козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством обрала гетьманом Брюховецького. Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р., висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він у супроводі почту з п'яти сотень козаків здійснив подорож до Москви. Найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви. У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег, розгніваний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.

Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Під тиском поляків Дорошенко був вимушений повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина проста й неписьменна», Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. Дем'ян Многогрішний повідомив росіян про невдоволення українців і настояв на виведенні з Лівого берега московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодився обмежити кількість залог п'ятьма найбільшими містами. Крім часткового відновлення автономії, втраченої його попередником, Многогрішний також узявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців. Проте фатальними недоліками гетьмана були нетактовність і невміння порозумітися із старшиною. Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарештувати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.

Іван Самойлович (1672—1687). Побоюючись сильної гетьманської влади як такої, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Многогрішного. Водночас вона звернулася до царя з пропозицією обмежити гетьманські права. Так, коли у 1672 р. гетьманом обрали Самойловича, йому поставили умови не судити й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Самойлович протягом майже всього свого гетьманування намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою владу на всю Україну. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву, після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя. Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на Лівий берег. Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання у 1686 р. так званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним Київ і землі Війська Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Невдоволений московською політикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його у 1686 р. організували росіяни. Брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звинуватили Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою родину, а російські воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого у 1687 р. Самойловича скинули й заслали до Сибіру.

25. Внутрішня та зовнішня політика правобережних гетьманів доби „Руїни".

І. Виговський у зовнішніх стосунках схилявся до заснування незалежного українського князівства. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею. Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. Ще навіть до підписання Гадяцької угоди Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною.

Козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир. Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Разом із прибічниками він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся на Правобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі.

Серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був 38-річний черкаський полковник і наступний гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.В 1666 р. Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин. На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 р. поляки та росіяни підписали Андрусівський мир.

Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право-, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.

Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Розуміючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.

Його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили його.

26. Заселення Слобідської України. Соціально-економічний та політичний розвиток Слобожанщини в 2-й половині XVII ст. - XVIII ст.

Слобідська Україна. Ця величезна територія, розташована на схід від Полтави навколо сучасного Харкова, формально перебувала у межах Росії. Оскільки вона була малозаселеною й беззахисною перед наскоками татар, у середині XVII ст. царський уряд дозволив кілько