Кирило-Мефодіївське братство

37. Перша світова війна та воєнні дії на території України. Український національно-визвольний рух в роки війни.

Відповідно війна мала не­справедливий і загарбницький характер. 1 серпня 1914 р вважається днем початку війни. Напередодні війни накреслилися основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість тери­торій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Пів­нічній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати голо­вного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, За­карпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем.

З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні-вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичи­ну, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Ка­рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли­вість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і пів­нічної Буковини російська влада встановила режим, який, мав запрова­дити «русские начала» в житті населення краю .

Крім Галичини, австро-німецькі війсь­ка під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестей­щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане мате­ріальне постачання військ і прорахунки командування. Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де­портацією населення. Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова). Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бро­дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених.

Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улі­тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, но­вими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фро­нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру. Події Першої світової війни активізували національний рух в Україні - як в Галичині (Західна Україна) так і на Наддніпрянщині (Східна Україна). Війна розбудила національну свідомість українців, заставила велику їх частину включитися у справу визволення свого народу від поневолення.

Діячі національного руху в Галичині ще з кінця XIX ст. сформулювали ідею незалежності та соборності українських земель.

Для Східної України характерним був виступ за помірковану автономію східноукраїнських земель у складі Росії.Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо­налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.

З поч.. І св. Війни в Рос. імперії був оголошений військовий стан---посилилось нац. та політ. переслідування, збільш. Роб. День до 15-16 год., знизилась зароб. плата, підв. Ціни на продукти. Все це та поразки на фронті привели до наростання револ. Настроїв в імперії. 17 лютого 1917 в С-Пітер. Розпачали страйк робітники Путилівського заводу. 23.02 на заклик більшов. до страйку приєдналися всі трудові колективи столиці. 25.02 страйк і револ. Демонстрації переросли у всезагальний політ. страйк. Під гаслами:»Геть війну, геть царя». 26.02 розпоч. збройне повстання. 27.02 відбул. І засідання Петроградської ради робіт. та селян. депутатів, яке взяло на себе керування повстанням. 27.02 держ дума обрала Тим час. Комітет, 2.03. після зречення царя тимч. Комітет був пере імен. В тимч. Уряд на чолі з князем Львовим. В Рос. імп. поч.. лютнева буржуазна демокр. революція. 13.03.1917 револ. Події столиці стали відомі в Києві. З гол. Установ та орг. Києва був створ. виконавчий комітет, який діяв в Києві від ім.. тимч. Уряду. Крім цієї влади була Київська рада робіт. І сел.. депутатів і ЦР

38. Центральна Рада: створення, основні напрями діяльності та причини падіння

Як тільки у Києві стало відомо, що 2 березня 1917 р. цар Микола II зрікся влади, національні сили різних напрямів (самостійники, автономісти, феодалісти) розпочали діяльність щодо створення єдиного координаційного центру. У ніч з 3 на 4 березня такий центр було утворено і названо Українською Центральною Радою, або просто ЦР. Вона мала об'єднати всі українські партії у боротьбі за відродження власної держави, згодом провести вибори і скликати український парламент, який створить уряд. Отже, 4 березня 1917 р. ЦР офіційно заявила про своє утворення. Головою ЦР обрала Михайло Грушевського, його заступниками стали Володимир Винниченко та С. Єфремов.
ЦР Була створ. 17.03.1917. Проіснувала до 29.04.1918. Червень 1917-ІІ всеукр. військ. з’їзд у Києві---оголошено І універсал. Проголошення автономії України, але невіддільної від Росії. Голова-Грушевський. ЦР створила генеральний секретаріат (Уряд Укр..), його голова-Вінниченко. На поч.. липня 1917 для узгодження укр.-рос відносин до Києва прибула делегація тимчасового уряду (на чолі-Керенський)---видання ІІ універсала 16 липня 1918---тимчас. уряд визнавав право Укр. на автономію і визнавав ЦР і ген секретаріат, як орган держ. влади. В ІІ універсалі ЦР підкреслює, що не претендує на повну держ. незалежність, ЦР погодилась на розширення свого складу, включивши представників нац. меншин, рос. кадетів. В листопаді, в Києві проходить ІІІ всеукр. військ. з’їзд, який постановив негайно в світлі тих подій, що відбулися в Рос. проголосити укр.. демокр. республіку 20.11.1917. УЦР приймає ІІІ універсал, в якому зазначалося, що Укр.. не відокремл. від Рос., але відтепер вся влада в Укр.. належить лише УЦР та генсекрітаріату. Укр.. проголошувалась Укр.. народ. Республікою (УНР). В укр.. прогол. Дем. свободи, огол. амністія, скасовувалось поміщ. землеволодіння, запроваджувався держ. контроль над виробництвом. В Укр.. проголошувався 8-год. Роб. День, відмінена смертна кара. У Квітні 1917 більшовики провели декілька акцій в Києві, зокрема на заводі «Арсенал», вони організували та підняли повстання робітників, яке силою придушило ЦР---від неї відвернулися робітники. У грудні 1917 в Києві більшовики скликали І всеукр. з’їзд рад. ЦР забороняє діяльність з’їзду в Києві і дозволяє продовжити його в Харкові. У грудні 1917 більшов. надсилають ЦР ультиматум. ЦР відхиляє його. З 10.12. більшов. розпочали війну з ЦР. В сер. місяця на Київ розпоч. наступ 12-тис. більшов. армія. 22.01.1918 ЦР прогол. 4 універсал про самостійність УНР. У січні 1918 ЦР підписує угоду з країнами Четверного союзу про взаємодопомогу. На поч.. лютого австро-нім. Війська поч.. займати тер-рію. Укр.. 29.04.1918 на останньому засіданні ЦР нім-австр. Війська увірвалися до залу і оголосили про розпуск ЦР та утв. Нового уряду-Гетьманату.

Причини поразки: розкол в укр.. суспільстві, взаємні обвинувачення політичних партій…, небажання і невміння створити регулярні збройні сили, запізніле усвідомлення лідерами ЦР необхідності сильної виконавчої влади; відсутність міжнародної підтримки; політична недосвідченість лідерів.

39. Гетьманат П.Скоропадського і його політика.

Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські.

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася захопити східно-галицькі землі та Холмщину;

Але Антанта не визнала Гетьманську державу.

Основні причини падіння гетьманату.

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

40. Директорія в Україні і її політика. Проголошення ЗУНР

Об’єднання УНР і ЗУНР. У листопаді 14.11.1918 представники політ партій в Києві об’єдналися в нац союз і створ новий орган УНР—Директорію.19.12.1918р. свою владу в Києві прогол Директорія.Керівництво Директорії скад з 5 осіб:Винниченко (голова), Петлюра,Швець, Андріївський, Макаренко. Дир.. віднов діяльність профспілок і встан 8 год роб день , відмін. Рішення Гетьманату по аграрному питанню. На місцях, за часів Дир.. реальна влада належ отаманам, що не підпорядков уряду. Дир.. власний управлінський апарат так і не створ. В самій Дир. Дуже швидко намітився розкол внаслідок якого в лютому 1919 Дир залишив Винниченко. Орган переход до рук Петлюри. У кін 1918р – громад війна .УНР намаг захистити Укр. як від більшовиків так і від білогвардійців. На поч. лютого 1919р під тиском більш військ Дир. Залиш Київ і переїждж до Вінниці. Київ займ більш війська. В сер лютого 1919р більш уряд Харкова переїждж до Києва. У серпні 1919р Дир. і ЗУНР організ спільний похід проти більшовиків. 30.08.1919р більш армія залиш Київ. 31.08.1919р. Дир. огол урочистий вступ об’єднаних армій до Києва. В цей же день з ранку Київ займ війська Денікіна. Під їх тиском укр. армії знову відступають від Києва і огол війну Денікіну. Взимку 1919р об’єднані укр. армії провели невдалий похід проти Денікіна. На поч. 1920р Петлюра йде на зближ з Польщею.У листопаді 1918р розпоч військ дії ЗУНР і Польщі . 21.11.1918 укр війська залиш Львів і столицю перенос до Тернополя. У цей же час проти ЗУНР розпоч війну і Румунія . До кін листопада рум війська окуп Буковину і в грудні ця терит перейшла до Рум. 22.01.1919р між УНР і ЗУНР було підпис акт обєднання ,за яким ЗУНР пере імен в зх обл. УНР. У квітні 1920р УНР-Д і Польща підпис Варшавський договір, за яким Польща визнав незал УНР і Дир. На чолі з Петлюрою, як верх владу в Укр. Польща зобов’язалася не уклад міжнар угод спрям проти Укр.. Польща гарантує нац-культ права укр. населення Польщі. Дир. Погодж на те, що після перемоги пол.-укр військ над більш і звільнення укр. території , до Польщі відійдуть зх-укр землі:Галичини, зх Волинь,частина Полісся, Підляшшя , Холмщина. Після підписання договору влітку розпоч рад-пол війна, яка тривала до жовтня 1920р У березні 1921р між Пол і більш був підпис Ризікий мирний договір, за яким Пол визнала УРСР і за це одерж від більш уряду зх-укр землі, які Польщі обіцяв Петлюра.
Причини поразки Директорії УНР: внутрішні суперечки серед членів Директорії, особисті антипатіх керівників Директорії, різна внутрішня та зовнішньополітична орієнтація; слабке розуміння нагальних потреб населення;розвал української армії; неспроможність Директорії вирішити соціально-економічні питання, зокрема аграрне, невдала зовнішня політика, відсутність міжнародної політики.

41. Встановлення радянської влади в Україні. Політика «військового комунізму» та її наслідки.

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня 1919 р. в Харкові цей уряд декларував необхідність об’єднання УСРР з Росією на засадах соціалістичної федерації. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Усе це дало змогу більшовикам закріпити свою владу шляхом прийняттям першої радянської Конституції України. У березні 1919 р. III Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив Конституцію УСРР, обрав ЦВК Рад України, сформував уряд – Раду народних комісарів. У Конституції відзначалося, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату, основним завданням якої є перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Вищим органом державної влади був з’їзд Рад. Місцевими органами влади були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми.
Політика “воєнного комунізму” містила у собі:

• націоналізацію промисловості, тобто ліквідацію приватної власності на засоби виробництва. Це робилося для того, щоб позбавити суперників більшовиків економічних важелів впливу, зосередивши їх у себе. На практиці це часто призводило до мілітаризації виробництва і ліквідації матеріальних стимулів до праці;

• введення продовольчої розкладки. У період війни продовольче питання стало центральним – треба було годувати величезні армії. Більшовики вирішували це за допомогою фактично безкоштовної (гроші знецінилися) реквізиції сільськогосподарських продуктів, насамперед зерна. Селянам залишали лише по 30 фунтів на місяць на їжу і для посіву. Приватна торгівля хлібом суворо заборонялася і каралася;

• в організації сільського господарства більшовики перейшли до спроб замінити приватне одноосібне господарство усуспільненим (радгоспи, комуни), але в цих господарствах панувала зрівнялівка, праця була погано організована, і більшість з них скоро розпалися;

• вводилася загальна трудова повинність. Усі громадяни від 15 до 50 років повинні були працювати. Фактично, це була мілітаризація праці (створювались і “трудові армії”), яка давала змогу більшовикам за допомогою репресивних методів вирішувати значні виробничі завдання;

• карткова система розподілу продуктів у містах. Розміри продовольчого пайка визначалися за “класовою ознакою”, тобто робітники отримували більше, ніж службовці. Проте і для робітників пайок був незначним – 300-400 г хліба на добу;

• оскільки гроші знецінилися, то деякі комунальні послуги були безкоштовними;

• у політичній сфері “воєнний комунізм” виявився у запровадженні “диктатури пролетаріату”, яка насправді була диктатурою Комуністичної партії із застосуванням масових репресій проти “класових ворогів”, до яких часто потрапляли зовсім невинні люди.
Таким чином, політика “воєнного комунізму” означала відмову від товарно-грошових, ринкових відносин в економіці і встановленні відкритої військової диктатури в політичній сфері. Така політика не могла не викликати невдоволення у більшості населення України.

42. Нова економічна політика: суть, причини, наслідки.

Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.
Суть Непу:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:
В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.

Значення: 1) при НЭПі були досягнуті найвищі темпи розвитку країни 2) в найкоротші терміни відновлене господарство країни; 3) виріс рівень життя населення; 4)відновлено промисловість і с/г довоєнного рівня.

43. Індустріалізація в Україні: причини і наслідки.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію.

Причини: економічні (технологічне та економічне відставання СРСР від передових розвинених країн); політичні (лідери комуністичної партії вважали, що партія повинна спиратися на робітничий клас. Для збільшення його чисельності будували нові фабрики та заводи); стратегічні (СРСР повинен бути готовий до неминучої війни із сусідніми капіталістичними країнами, які налаштовані до нього вороже. Для захисту соціалістичної держави потрібна високо розвинена промисловість, здатна виробляти зброю.
Джерела індустріалізації: перекачування коштів із с/г та л/промисловості у важку; експлуатація селян та робітників (індустріалізація здійснювалася форсованим темпом. Висувалося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і наздогнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Усе це досягалося за рахунок величезного напруження сил усього народу, збереження низького рівня його життя (особливо селянства)); використання дешевої роб. сили (ув’язнених); експорт товарів за дешевими цінами.

Наслідки:1)Інвестування в промисловість республіки, значної частини коштів; 2)Побудова та реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих промислових об’єктів; 3)Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки(в СРСР було споруджено більше пром. підприємств);4)Поява нових галузей;5)Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії; 6)зміцнення обороноздатності країни; 7)перетворення України на індустріальну країну.

44. Утворення СРСР. Україна в складі Союзу РСР. Перші конституції.

На поч.. 20-х р. УРСР була формально не залеж. Державою, вела активні міжнарод. відносини. До 22 р. відкрила власні дипломатичні представництва і посольства в Австр, Польщі, Туреччині, Нім. Укр.. була учасницею більш ніж 60 міжнарод. Договорів. У кін. грудня 20 р. між Укр.. і Рос. була підписана угода про військ. і господар. союз. Розпоч. процес зближення держав. У 1921-22 йшла підготовка союзного договору. Передбачалося об’єднати в союзну держ. 6 республік: Укр., Рос, Білор, Закавказьку федер-ю (Грузія, Вірменія, Азербайдж). Обговорювали 2 принципи об’єднання: 1. принцип автономізації передбачав входження до складу союзної держави республік на правах територіальних автономій; 2. конфедеративний принцип: республіки в союзній державі мали зберігати власний суверенітет. Було прийнято середній варіант: Федерація рівноправних республік в єдиній союзній державі. 30.12.1922-І всесоюзний з’їзд рад проголосив утв. СРСР.. У січні 1924 була прийнята І союзна конституція, яка юрид. Закріпила союз, тобто акт створення СРСР. Республіки втрачали власний суверенітет, позбавлялися права вести зовн. стосунки. Для введення спільної зовн. політики було створ. союзне міністерство закордонних справ.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалювалися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радився щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною та Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з’їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Проте союзний договір так і не був підписаний. Замість документа, який повинен був мати міжнародний характер, було підписано внутрішньодержавний акт – Конституцію СРСР.

45.Колективізація в Україні: причини і наслідки.

Колективізація – примусове, насильницьке об’єднання індивідуальних селянських господарств у колективні для встановлення контролю держави над ними.

Мета: отримання коштів для проведення індустріалізації; установлення контролю держави над с/г виробництвом; розв’язання хлібної проблеми; збільшення продуктивності с/г; ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади.

Основні заходи: 1929р. курс на «прискорену колективізацію» у СРСР; насильницьке створення колгоспів, радгоспів; створення машино-тракторних станцій (МТС); розкуркулення – вилучення майна у тих селян, яких влада вважала багатіями; примусове вилучення хліба у селян; обмеження переселення селян до міст (1932-1933 рр. запровадження паспортів для жителів міст; 1937 р. заборона селянам залишати колгоспи;

Наслідки: завершення одержавлення економіки; отримання державою коштів для індустріалізації; зруйнування, занепад с/г; ліквідація індивідуальних селянських господарств; голодомор 1932-33рр.; формування радянської системи господарювання, заснованої на трудовій дисципліні, примусовій праці, натуральній оплаті, прикріплення селян до колгоспів.

46. Політика українізації в 20-ті роки: причини, хід і наслідки.

Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на під­ставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р.

Українізація – політика більшовицького керівництва у національно культурній сфері України (квітень 1923 – до початку 30-х років ХХ ст.)

Причини українізації: забезпечення підтримки політики більшовиків корінним населенням республіки; виховання кадрів з корінного населення республіки, які мали впроваджувати політику більшовиків.

Завдання українізації: упровадження української мови в роботу державних органів; поповнення партії, державного та господарського апаратів місцевими кадрами; переведення на українську мову викладання у школах, вищих навчальних закладах.

Наслідки українізації: збільшення кількості шкіл з українською мовою навчання (85% у 1927); переведення на українську мову діловодства; зростання частки українців серед державних службовців (35% до 54%); залучення до культурного будівництва національної інтелігенції; відродження української культури, насамперед літератури.

Українізація спрямована на під­готовку та виховання партійно-державних кад­рів української національності; урахування націо­нальних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифіко­ваної верхівки КП(б) України.

Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Ак­тивними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій,М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й держав­них органів.У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних мен­шин. У 1938 р. політику коренізаціі в Україні було згорнуто остаточно. Висновок. У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою по­літики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізаціі була згорнута.

47. Початок Другої світової війни. Політика сталінського режиму на західноукраїнських землях.

Підписаний 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод. Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтралізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність нацистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За .чотири тижні польська держава перестала існувати.

За умовами таємничого протоколу 17 вересня рад. Армія порушує рад-польський кордон і поч.. захоплення зх. терит-й Укр. (сх.. Польща). Проти рад. Армії польська армія ніяких дій не робила. 28 вересня по закінченні захоплення Польщі Нім. і СРСР підпис. Ще 1 договір про дружбу та кордон. Рад. Уряд поч.. проводити політику включ. Зх. Укр.. земель до СРСР. 1 лист. 1939-5 позачергова сесія ВР СРСР приймає закон про вкл. Зх. Укр. до складу СРСР і возз’єднання її в УРСР. Після цього закону поч.. соц. перетворення на зх. Укр.: формув-ня адміністрації-командна система управління. 2. насаджується система тотального контролю за населенням. 3. заборон. Укр.. політ. партії та громад. організації. 4. відбув. націоналізація промисл. і землі. 5.розпоч. колективізація. У 1940 розпоч. депортація населення до Сибіру та Казахстану. У черв. 1940 рад. Уряд надсилає ультиматум Румунії з пропозицією віддати СРСР пн. Буковину чи Бессарабію. Румунія відхиляє ультиматум, рад. держав. розпоч. військові дії проти Румунії. 28.06.40р. рад. Війська переходять рад-рум. кордон. Військові дії тривають декілька днів і Рум. задовольняє вимоги СРСР. 2.08.40р.-7 сесія ВР СРСР приймає закон про вкл. До складу СРСР пн. Буковини 3-х повітів Бессарабії. На поч.. 41р. залиш. не приєднаними лише Закарпатські тер-рії. У червні 45р. в улитим. Формі рад. Влада зажадала від Чехії Закарпаття.

Якщо величезна більшість західних українців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони. Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—30 тис. українських політичних біженців. Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

48. Напад Німеччини на СРСР. Україна в планах загарбників. Захоплення українських земель.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» (Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців; часткове онімечення населення; знищення генетичного фонду слов’ян; перетворення місцевого населення на рабів; пограбування культурних цінностей; знищення пам’яток культури; частину її земель передбачалося передати сателітам (держава, формально незалежна, але яка перебуває під політичним та економічним впливом іншої держави і користується його протекціонізмом на міжнародній арені) гітлерівської Німеччини. )Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. Величезними були людські та матеріальні втрати. Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко ліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — були запроторені до концтабору Заксенхаузен.

У перші дні серпня 1941 р. почалася героїчна оборона Одеси, на яку наступали 18 румунських дивізій. Упродовж 73 днів захисники міста успішно відбивали один штурм за іншим. І лише 16 жовтня, коли до Одеси підійшли німецькі дивізії, радянські війська залишили місто і відійшли до Криму. 18 серпня німці вийшли до Дніпра в районі Запоріжжя, а 25 серпня ними був узятий один із найбільших промислових центрів України - Дніпропетровськ. 10 вересня німецькі війська вступили до древнього Чернігова. Проте головною метою німецької групи "Південь" в Україні був Київ. Виникла реальна загроза грандіозного оточення радянських військ, але Сталін вимагав утримувати Київ за будь-яку ціну. Наслідки цього рішення були трагічними. 15 вересня німецькі танкові клини з'єдналися в районі міста Лохвиця, замкнувши тим самим кільце оточення. По-слідував наказ залишити Київ і відступити, але було вже надто пізно. Наприкінці вересня 1941 р. німецькі війська зайняли майже всю територію Донбасу. 25 жовтня, після важких боїв, фашисти вдерлися до Харкова. Одночасно частини вермахту вступили до Криму і 30 жовтня почали блокаду Севастополя. До 16 листопада вся територія Кримського півострова, за винятком Севастополя, який героїчно оборонявся, була в руках противника. На початку липня 1942 р. після героїчної 250-денної оборони гітлерівці взяли Севастополь. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ у Луганській області - останній населений пункт в Україні. Таким чином вся без виключення територія України була окупована фашистами.

49. Окупаційний режим в Україні в роки Великої Вітчизняної війни і його наслідки.

Окупаційна влада поділила територію України на адміністративні райони: дистрикт Галичина, рей комісаріат «Україна», прифронтова зона, губернаторство Трансністрія. Для управлінням окупованими територіями німецьке командування створило спеціальне Управління окупованими територіями. Був введений «новий порядок» (гітлерівський окупаційний режим). Завдання окупаційного режиму: жорстокістю і терором залякати людей, зламати їх опір і перетворити на покірних рабів.
Складові «нового порядку»:
- Масове знищення людей (було утворено гетто, концтабори, спеціальні «фабрики смерті», на території України знаходяться найбільші місця загибелі людей (на території України знищено 3,9 млн мирних жителів), знищення військовополонених)
- Система пограбувань (до березня 1943 до Нім. вивезено 5,9 млн тонн пшениці, 1372 тис. тонн картоплі, 2120 тис. тонн голів худоби, 220 тис. тонн цукру, 49 тис. тонн масла,; відбувалося тотальне привласнення культурних цінностей України
- Система експлуатації людських і матеріальних ресурсів (примусова мобілізація робочої сили до Нім., подушний податок, тривалість робочого дня 12-14 годин, українські робітники відправлялись на примусову працю до Німеччини, людські витрати в Україні становили 40% всього населення СРСР)

50. 0УН-УПА : створення, керівництво, та напрями діяльності.

У червні після відступу рад військ у Львові 30.06.41р ОУН прогол Укр. незал держ.(після цієї невдалої спроби організувати розкол на 2 крила: 1) на чолі з Мельником(ОУН-М); 2)Радикал., кероване Бандерою(ОУН-Б), що поч. між собою ворогув; мельниківці допомагали німцям, а бандерівці створ УПА(укр. повстанська армія) і боролися за незалежність Укр.)Був створ уряд ,який очолював Ярослав Стецько. Німці спочатку підтримували цей акт, але у вересні 1941р після захоплення Києва німці розпочали масові репресії проти ОУН і ліквід незал Укр. держ. Керівництво ОУН заарештувало та переправило до концтаборів Німеччини. Навесні 1943р ОУН створ УПА. До складу УПА вход 4 групи(УПА-схід, захід, північ, південь) :1)пн-поліська,що діяла на Волині та Поліссі; 2)пд.:на Правобережжі;3)зх:Галичина, пн. Буковини,Закарп.;4)сх.:Житом,Київ, Черні обл-і. Всі групи УПА склад з військ округів . Округи ділил. на відтинки,що ділил на курені, а ті в свою чергу-на сотні, соти, рої. Тактика боротьби УПА:1) диверсія проти нім і рад військ;2) замахи на представн рад партійн апарату;3) пропаганда ідей ОУН;4) пошир листівок та гасел;5) вивішув нац прапорів. На відміну від партиз руху УПА проіснувала до серп 50-х рр.(поч. 60-х рр.).
Соціально-економічна платформа організації: безкоштовна передача землі селянам; свобода вибору форм господарювання; рівність у правах та обов’язках у майбутній державі всіх громадян, які мешкають на її території незалежно від національності; право на існування інших політичних течій і партій.

51. Партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни.

На Укр. сформ 2 течії опору:1)націоналістична;2) прорадянська(діяльність партиз з’єднань і підпільн груп. Формув партиз з’єднань розпоч відразу після ІІ СВ. На кін 41р на Укр. було залиш 3,5тис підпільн груп,але до літа 42р на Укр. їх залиш лише 22. У 42р влітку був створ укр. штаб партиз руху. Після цього поч. справжня партиз війна .За роки війни діяло декілька партиз з’єднань : Путивлівське з’єднання Ковпака, з’єднання Федорова(Черні обл.),партиз загони Сабурова(Прав.Укр. і Полісся), партиз з’єднання Наумова(Сум. і Брянська обл.-і).У 43р партиз організ рейди. Всеукр рух опору у 43 р досяг найб розмаху і наляк фашистів. Партиз боротьба набрала найб розмаху ,а протипартиз заходи нім принос їм мінімал. успіх. Більше від них стражд місцеве насел. Прифронтов тил нім армії став нагадув пороховий льох. Партиз формування на цей час вже не тільки нагадув частини регул армії, а й координув з ними бойові дії. Це був справж ІІ фронт ВВ війни.

Заходи партизанів: партизани надавали допомогу частинам Радянської армії, що наступали, при форсуванні Дніпра і визволенні Прав. України; підпільники взаємодіяли з партизанами, інформували населення на окупованих землях про ситуацію на фронті, влаштовували диверсії.

52. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Міжнародне становище УРСР по завершенню Другої світової війни.

Осінь 42р—апогей бойов дій на пд. ділянці.19.11.42р – поч. контрнаступ черв армії,яка добилася перелому у війні.16.12.42р Воронезький та Пд.-Зх фронти перейшли в наступ. Успіх супроводж бойові дії черв армії до лют 43р.,коли визвол Харк.5.07.43р поч. одна з найб битв ІІСВ, що мала виріш знач для долі Укр.-Курська битва. З її заверш створило умови для ширшого наступу черв армії рад-нім фронту. Війська Пд.-Зх та Пд. фронтів з 13.08.по 22.09. провели донбаську операцію, в результ якої 8.09.визвол Сталіно(Донецьк), а за 2 тижні Харк.На кін 09.43р.рад війська на 750-км фронті вийшли до Дніпра. Поч. кульмінац момент битв за Укр.6.11.43р-визволення Києва.Дуже важл за воєнно-політ результатами була Корсунь-Шевченківська операція 1 і 2 укр фронтів 25.01.по 17.02.44р(відкриття для червоної армії шляху на правобережну Укр .З 01 по 04 44р війська 1 і 2 укр фронтів очистили від ворога знач част.10.04—звільн Одеси. Війська 4 укр фронту та приморської армії розгром вороже угрупов на Крим.п-іві. 9.05.44р. – визвол Севастоп.27.07.44р.—визвол Львова.28.10.44р – визвол Закарп Укр. 8 жовтня 1944 визволено останній населений пункт УРСР. 14 жовтня – офіційна дата вигнання військ Німеччини.

Незважаючи на те,що Москвовське керівн. послідовно і жорстоко проводило боротьбу з укр. нац-визвол рухом, для Укр. повоєнна ситуація не була категорично негативною.

Загалом було втрачено 30% нац. доходу СРСР, загинуло 30 млн. його населення. З 1941-44 смертоносна хвиля 2 рази прокатилася по тер-ії Укр., де загинуло 3,9 млн. мирних жителів, 2,2 млн. людей було силоміць вивезено до Нім; 10 млн. чол.. втратило притулок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міськ. Типу та 28 тис. сіл Укр., 16,5 тис промислових. підприємств, 18тис. лікарень, 33 тис колгоспів. В Укр.. залишилось лише 19% довоєнної к-ті промисл. підприємств. Збитки завданні господарству Укр..=285 млрд. карб. Ця сума в 5 раз перевищувала дохід УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і госп-во Укр..=1,2 трильйона карб. Але основні втрати це ж звичайно людські. Міжнародний авторитет Української PCP виявився і в тому, що вона як один із фундаторів Організації Об'єднаних Націй (ООН) підписала й ратифікувала Статут цієї міжнародної організації. Делегація республіки брала участь у головних комітетах та комісіях ООН, зокрема в найголовнішому її органі — Раді Безпеки. У 50-х pp. представники Української PCP працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій. Участь громадськості республіки у розвитку зв'язків із зарубіжними країнами в повоєнні роки була надзвичайно утруднена "холодною війною", що її розпочав Сталін і його тоталітарний режим проти демократичних країн Заходу.

53. Заходи по відбудові зруйнованого війною господарства України.

Деякі зх. експерти вважали, що для відновлення госп-ва СРСР потрібно не менше 20-25 років, а то й 100 років. Але сталось не так, в серпні 44р. ВР УРСР прийняла закон про 5-річний план відбудови і розвитку народн. госп-ва УРСР. З 1946-50р.-обсяг капітальних вкладень у госп-во країни=65 млрд. карб. Це перевищувало капіталовкладення за 3 довоєнні 5річки разом взяті. За рішенням московських інстанцій з Уралу, далекого сходу та Поволжя в Укр.. направлялись працівники, надсилалась техніка й устаткування. Ці зусилля дали швидкі й серйозні результати: в Укр.. відбудована пром-сть. Обсяг валової продукції пром-сті Укр.. в 46-50р. було більше ніж у 40р. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи Запоріжсталь, Азовсталь, машинобуд. підпр-ства Києва та Харк. Відбудовуючи госп-во люди відроджували в першу чергу нормальне життя для себе і своїх дітей. Отже відбудова наргосп України суттєво відрізнялась від відбудов країн Заходу:великі збитки,принесені війною.Ускладнив процес голод 1946-1847рр. Відбудова здійснювалась власними силами, зх. країни активно використовували асигнування, що надавалося США відповідно плану маршала. Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості,активна роль командної системи. Як і в період індустріалізації, основна увага концентрувалась на відбудові базових галузей (відновленні роботи шахт, металургії, електростанцій, машинобудівних заводів та залізничного транспорту). На потреби важкої промисловості направлялося близько 80% капіталовкладень.

Проте це негативно відбивалося на розвитку інших галузей, перш за все сільського господарства, яке переживало особливо значні труднощі. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7 % капітальних витрат.

Ситуація в 1946–1947 рр. ще більше погіршилася у зв’язку з посухою і неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів’я худоби. Незважаючи на це, обов’язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі стали на шлях „соціалістичного будівництва”. В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн. тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік СРСР вмирали від голоду. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП(б) М, Хрущова по допомогу Україні продовольством під час голоду Сталін відповідав: „Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси”.

54. Політика десталінізації та її наслідки.

Хрущов розумів переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не революційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійснити перехід до нових методів, потрібно спочатку відійти від старих.

У 1956 р. на XX з’їзді партії Хрущов виголосив одну з найдрамати- чніших у радянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній критиці Сталіна за його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику розгубленість. Ця “секретна промова” стала сигналом до початку десталінізації. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика “культу осо- би” Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з численними власними скаргами та вимогами. Одним із перших пролунало, а потім не раз повторювалося звинува- чення за той жалюгідний стан, в якому опинилася українська мова. Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад україн- ської науки. Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілі- тувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре ім’я, стали репресовані комуністи. На Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і члени КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Кур- бас, кінорежисер зі світовою славою Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Драгоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру над властивою для неї прові- нційністю. Для мільйонів українців, ув’язнених у сибірських таборах приму- сової праці, десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл повернутися додому. Чи не найяскравішим свідченням рішучості Хрущова дотримува- тися основних засад радянської національної політики стала реформа освіти у 1958 р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отже, школярі були зобов’язані вивчати рідну, а також російську мову. Ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови.

- ліквідація культу особи Сталіна;

- ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій;

- амністія, часткова реабілітація незаконно засуджених;

- реформування силових відомств, упровадження в їхню діяль-

ність принципу законності;

- послаблення ідеологічного тиску, тимчасове припинення кампа-

нії проти "українського буржуазного націоналізму";

- децентралізація державного управління;

- розширення прав і повноважень союзних республік, зростан-

ня частки українців у партійному і державному апараті, зростання

впливу української партійно-державної еліти в союзному керівниц-

тві;

- лібералізація суспільно-політичного життя.

55. Країна в період «відлиги»: політичний та соціально-економічний розвиток

Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзові. За американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продукції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних і дорогих нововведень несла Україна.

Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-тракторних ста