Основи господарського права України

Поняття і предмет правового регулювання господарського права України; поняття підприємства як організаційної форми господарювання; розуміння державних та комунальних унітарних підприємств; поняття господарських товариств; визначення та ознаки підприємств колективної власності; загальна характеристика приватних та інших видів підприємств; цілі та форми об'єднань підприємств; статус громадянина як суб'єкта господарювання; майнова основа господарювання; розуміння корпоративних прав; поняття господарських зобов'язань; характеристика інституту відповідальності за правопорушення у сфері господарювання; поняття галузей та видів господарської діяльності; загальну характеристику зовнішньоекономічної діяльності; правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон.

§ 1. Господарське право України: поняття і предмет правового регулювання

Безпосереднім предметом регулювання господарського пра­ва є господарська діяльність, але це та діяльність, що зв'язана з виробництвом іреалізацією продукції, виконанням робіт і надан­ням послуг, а також із забезпеченням їхніх виробників необхід­ними ресурсами. Це визначення, відтворене протягом багатьох років із різними незначними модифікаціями у вітчизняній юри­дичній літературі, може бути прийняте за основу і в даний час.

Сутність господарського права визначається тими задачами, шо воно покликано вирішувати в суспільстві. Задача господарсь-

490

Глава 13

Основи господарського права України

491

кого права — системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі. Таке забез­печення є однією з невід'ємних умов ефективного функціону­вання народного господарства країни, комерційного і некомер-ційного господарського обороту. Правове регулювання — одна з форм управління соціально-економічним розвитком. Право створює в суспільстві визначений порядок, протистоїть сваволі. Особливого значення набуває правове регулювання в галузі еко­номічних відносин, зокрема в сфері виробництва і розподілу, де воно виступає як основна форма регулювання. Правове регу­лювання господарської діяльності можна охарактеризувати в цілому як інструмент (механізм, засіб) забезпечення організо­ваності і порядку в народному господарстві.

Основним джерелом господарського права є Господарський кодекс, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 p., який вступив у дію з 1 січня 2004 р. поряд з Цивільним кодек­сом України. Відношення Цивільного кодексу до Господарсь­кого кодексу є відношенням загального до спеціального зако­нодавства. Господарський кодекс України встановлює відповід­но до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарю­вання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти гос­подарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетен­цією, а також громадяни, громадські та інші організації, які вис­тупають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконан­ня робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають ціно-

ву визначеність. Сферу господарських відносин становлять гос­подарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньо­господарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами розуміють відноси­ни, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єк­тами організаційно-господарських повноважень у процесі уп­равління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськи­ми є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарюван­ня з його структурними підрозділами.

Не є предметом регулювання Господарського Кодексу:

—майнові та особисті немайнові відносини, що регулюють­
ся Цивільним кодексом України;

—земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо
використання й охорони рослинного і тваринного світу, тери­
торій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного
повітря;

—трудові відносини;

—фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання,
що виникають у процесі формування та контролю виконання
бюджетів усіх рівнів;

— адміністративні та інші відносини управління за участі
суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або
місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарсь­
кою компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-
господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

Загальними принципами господарювання в Україні є:

—забезпечення економічної багатоманітності та рівний за­
хист державою усіх суб'єктів господарювання;

—свобода підприємницької діяльності у межах, визначених
законом;

—вільний рух капіталів, товарів та послуг на території Ук­
раїни;

—обмеження державного регулювання економічних процесів
у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості
економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, еколо-

492

Глава 13

Основи господарського права України

493

гічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

— захист національного товаровиробника;

— заборона незаконного втручання органів державної влади
та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­
дарські відносини.

Держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання. У сфері господа­рювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточ­ну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів госпо­дарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

— державне замовлення, державне завдання;

— ліцензування, патентування і квотування;

— сертифікація та стандартизація;

— застосування нормативів та лімітів;

— регулювання цін і тарифів;

— надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

— надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­
сидій.

Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на ос­нові загальнодержавних програм, що затверджуються Верхов­ною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єкта­ми господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досяг­ненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслі­док чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації то­вару на ринку.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематич­на, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнен­ня економічних і соціальних результатів та одержання прибут-

ку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійсню­вати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємниц­тво в яких забороняється, встановлюються виключно законом. Підприємництво здійснюється на основі:

—вільного вибору підприємцем видів підприємницької
діяльності;

—самостійного формування підприємцем програми діяль­
ності, вибору постачальників і споживачів продукції, що вироб­
ляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших
видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, вста­
новлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

—вільного найму підприємцем працівників;

—комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

—вільного розпорядження прибутком, що залишається у
підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом;

—самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономіч­
ної діяльності, використання підприємцем належної йому част­
ки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких органі­заційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

З метою створення сприятливих організаційних та економі­чних умов для розвитку підприємництва органи влади на умо­вах і в порядку, передбачених законом:

—надають підприємцям земельні ділянки, передають держав­
не майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

—сприяють підприємцям в організації матеріально-техніч­
ного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяль­
ності, підготовці кадрів;

—здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій
об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем
або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

—стимулюють модернізацію технології, інноваційну
діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та
послуг;

—надають підприємцям інші види допомоги.

494

Глава 13

Основи господарського права України

495

Некомерційне господарювання — це самостійна систематич­на господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами госпо­дарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомер-ційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами госпо­дарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до законодавства забороняється підприємництво, на основі рішення відповідно­го органу державної влади чи органу місцевого самоврядуван­ня. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники госпо­дарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, ре-алізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відпо­відальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарю­вання є:

а) господарські організації — юридичні особи, створені відпо­
відно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та
інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодек­
су, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

б) громадяни України, іноземці та особи без громадянства,
які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відпо­
відно до закону як підприємці;

в) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи гос­
подарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для
здійснення господарської діяльності.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шля­хом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виді­лення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єк­тів) господарювання з додержанням вимог законодавства.

Установчими документами суб'єкта господарювання є рішен­ня про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарю­вання. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого май­на, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльні­стю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, по­рядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до за­кону.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи уп­равління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта гос­подарювання, передбачені законодавством. Статут може місти­ти й інші відомості, що не суперечать законодавству

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводить­ся у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюєть­ся шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, пе­ретворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — зас­новників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським кодексом, — за рішен­ням суду.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарю­вання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарю­вання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього

496

Глава 13

Основи господарського права України

497

переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові пра­ва і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарю­вання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення од­ного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання на ін­ший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Суб'єкт господарювання ліквідується:

—за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

—у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався,
чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

—у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,
крім випадків, передбачених законом;

—у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта госпо­дарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучен­ня його з державного реєстру.

§ 2. Підприємство як організаційна форма господарювання

Підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, ство­рений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задово­лення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарсь­кої діяльності.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Ук­
раїні можуть діяти підприємства таких видів: ■

—приватне підприємство, що діє на основі приватної влас­
ності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

—підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності);

—комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;

—державне підприємство, що діє на основі державної влас­
ності;

—підприємство, засноване на змішаній формі власності (на
базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, перед­бачені законом. Якщо в статутному фонді підприємства інозем­на інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно виз­нається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприєм­ство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формуван­ня статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затвер­джує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи тру­дової діяльності засновників (учасників), їх спільного управлін­ня справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

498

Глава 13

Основи господарського права України

499

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу ва­лового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути відне­сені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а об­сяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тися­чам євро за середньорічним курсом Національного банку Ук­раїни щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансо­вий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від ре­алізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквіва­лентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Націо­нального банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є:

—грошові та матеріальні внески засновників;

—доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших
видів господарської діяльності;

—доходи від цінних паперів;

—кредити банків та інших кредиторів;

—капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

—майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, органі­
зацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

—інші джерела, не заборонені законодавством України.

Цілісний майновий комплекс підприємства визнається не­рухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених кодексом та законами, прий­нятими відповідно до нього.

§ 3. Державні та комунальні унітарні підприємства

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відок­ремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Державне унітар­не підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями влас­ника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприєм­ницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприєм­ництва, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном. Май­но державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Казенні підприємства створюються у галузях народного гос подарства, в яких:

—законом дозволено здійснення господарської діяльності
лише державним підприємствам;

—основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем про­
дукції (робіт, послуг) виступає держава;

—за умовами господарювання неможлива вільна конкурен­
ція товаровиробників чи споживачів;

—переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво
суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми
умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як пра­
вило, не може бути рентабельним;

—приватизацію майнових комплексів державних підпри
ємств заборонено законом.

§ 4. Господарські товариства

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання при­бутку. У випадках, передбачених кодексом, господарське това­риство може діяти у складі одного учасника.

500

Глава 13

Основи господарського права України

501

До господарських товариств належать: акціонерні товари­ства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій одна­кової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'я­заннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відпові­дальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учас­ники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ри­зик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визна­чених установчими документами розмірів і яке несе відпові­дальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додатко­ву солідарну відповідальність у визначеному установчими до­кументами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учас­ників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасни­ки якого відповідно до укладеного між ними договору здійсню­ють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями това­риства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товари­ства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язання­ми додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасни­ки), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише свої­ми вкладами (вкладники).

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закри­тими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розпов­сюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватися та про­даватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають пере­важне право на придбання акцій, що продаються іншими акціо­нерами товариства.

Господарське товариство є власником:

—майна, переданого йому у власність засновниками і учас­
никами як внески;

—продукції, виробленої в результаті господарської діяль­
ності товариства;

—доходів, одержаних від господарської діяльності товариства;

—іншого майна, набутого товариством на підставах, не забо­
ронених законом.

§ 5. Підприємства колективної власності

Підприємством колективної власності визнається корпора­тивне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колектив­ної власності є виробничі кооперативи, підприємства спожив­чої кооперації, підприємства громадських та релігійних органі­зацій, інші підприємства, передбачені законом.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднан­ня громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності. Спожив­ча кооперація в Україні — система самоврядних організацій гро­мадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху. Первинною лан-

Глава 13

Основи господарського права України

503

кою споживчої кооперації є споживче товариство — самовряд­на організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання гро­мадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іно­земної інвестиції на його баланс. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інве­стиційної діяльності відповідно до законодавства України з ме­тою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє вик­лючно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпе­ки держави.

§ 6. Приватні підприємства. Інші види підприємств

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іно­земців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з викорис­танням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи.

Селянське (фермерське) господарство є формою підприєм­ництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Членами селянсько­го (фермерського) господарства не можуть бути особи, які пра­цюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Орендним підприємством визнається підприємство, створе­не орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи май­нового комплексу виробничого структурного підрозділу (струк­турної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприєм­ницької діяльності. Орендарем є юридична особа, утворена чле­нами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

Підприємство, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприєм­ством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу

§ 7. Об'єднання підприємств

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утво­рена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як дер­жавні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворе­не за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на доб­ровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Гос­подарські об'єднання діють на основі установчого договору та/ або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднан­ня підприємств, утворене державними (комунальними) підприєм­ствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначе­них законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого са­моврядування.

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпо­рації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, пе­редбачені законом.

504

Глава 13

Основи господарського права України

505

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдна­лися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації ви­робництва, організації спільних виробництв на основі об'єднан­ня учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задо­волення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є госпо­дарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у гос­подарську діяльність підприємств — учасників асоціації.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожно­го з учасників органам управління корпорації.

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних про­ектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділя­ють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших дже­рел, у порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвести­ційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Підприємства — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення Господарсь­кого кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Підприємства — учасники об'єднання можуть вий­ти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладе­них договорів з іншими суб'єктами господарювання.

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні

особи). Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке ство­рюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріори­тетних галузей виробництва і структурної перебудови економі­ки України, включаючи програми згідно з міжнародними дого­ворами України, а також з метою виробництва кінцевої про­дукції. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі про­мислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Асоційовані підприємства (господарські організації) — це гру­па суб'єктів господарювання — юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирі­шальною. Проста залежність між асоційованими підприємства­ми виникає у разі, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. Вирішаль­на залежність між асоційованими підприємствами виникає, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпо-рядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається хол­динговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірні­ми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпо-рядкування відповідно до вимог Кодексу та інших законів. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або опе­рації, то контролююче підприємство повинно компенсувати зав­дані дочірньому підприємству збитки.

Глава 13

Основи господарського права України

507

§ 8. Громадянин як суб'єкт господарювання

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови держав­ної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звер­нено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність.

—безпосередньо як підприємець або через приватне підприєм­
ство, що ним створюється;

—із залученням або без залучення найманої праці;

— самостійно або спільно з іншими особами.
Громадянин-підприємець зобов'язаний:

—у передбачених законом випадках і порядку одержати
ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

—повідомляти органи державної реєстрації про зміну його
адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль­
ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності,
що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

—додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за­
безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним ви­
готовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації
продукції, встановлених законодавством;

—не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­
шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

—вести облік результатів своєї підприємницької діяльності
відповідно до вимог законодавства;

—своєчасно надавати податковим органам декларації про
доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та
інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обо­
в'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

§ 9. Майнова основа господарювання

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання,

право оперативного управління, а також право оперативного ви­користання майна. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права ко­ристування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджаєть­ся майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбаче­них кодексом та іншими законами.

Правом оперативною управління визнається речове право суб'єк­та господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

—грошові та матеріальні внески засновників;

—доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

—доходи від цінних паперів;

—капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

—надходження від продажу (здачі в оренду) майнових
об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших
суб'єктів;

—кредити банків та інших кредиторів;

—безоплатні та благодійні внески, пожертвування органі­
зацій і громадян;

—інші джерела, не заборонені законом.

Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарю­вання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

§ 10. Корпоративні права

Корпоративні права — це права особи, частка якої визначаєть­ся у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні гос­подарською організацією, отримання певної частки прибутку

508

Глава 13

Основи господарського права України

509

(дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації остан­ньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передба­чені законом та статутними документами. Володіння корпора­тивними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо во­лодіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Корпоративні права держави здійснюються визначеними зако­ном центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

§ 11. Господарські зобов'язання

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єк­том господарювання та іншим учасником (учасниками) відно­син у сфері господарювання з підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єк­та (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобо­в'язання. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Господарські зобов'язання можуть виникати:

—безпосередньо із закону або іншого нормативно-правово­
го акта, що регулює господарську діяльність;

—з акта управління господарською діяльністю;

—з господарського договору та інших угод, передбачених
законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які
йому не суперечать;

—внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом госпо­
дарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єк­
том господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те
підстав;

— у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності
та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон
пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єк­тами господарювання або між суб'єктами господарювання і не-господарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язан­нями.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, вико­нання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випад­ках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть ви­значати зміст договору на основі:

—вільного волевиявлення, коли сторони мають право пого­
джувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не супере­
чать законодавству;

—примірного договору, рекомендованого органом управлін­
ня суб'єктам господарювання для використання при укладенні
ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою
змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або
доповнювати його зміст;

—типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів
України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом
державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту
типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

—договору приєднання, запропонованого однією стороною
для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в
договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпле­ного печатками. Допускається укладення господарських дого­ворів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, фак-сограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шля­хом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо

Глава 13

законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та поряд­ку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і повертає один при­мірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання до­говору.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належ­ним чином відповідно до закону, інших правових актів, догово­ру, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'я­зання — відповідно до вимог, що за певних умов звичайно став­ляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуван­ням особливостей, передбачених господарським кодексом.

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, про­веденим належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управне-ної та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених кодексом або іншими законами. Господарське зобов'язання при­пиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам зако­ну, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам дер­жави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської ком­петенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визна­но судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язан­ня, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'я­зання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання пе-

Основи господарського права України

ред іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як ч^рез відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним. Нездатність борж­ника відновити свою платоспроможність та задовольнити ви­знані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрут­ством. Суб'єктом банкрутства (далі — банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути виз­нані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.

Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, наділені господарською компетенцією, у межах своїх пов­новажень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобі­гання його банкрутству. Власники майна державного (комуналь­ного) або приватного підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо за­побігання банкрутству вказаного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлен­ня платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація). По­дання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'я­зок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановленому законом.

Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлюється Зако­ном «Про Державний бюджет України».

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспромож­ного боржника застосовуються такі процедури:

—розпорядження майном боржника;

—мирова угода;

—санація (відновлення платоспроможності) боржника;

—ліквідація банкрута.

Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодав­ства.

512

Глава 13

Основи господарського права України

513

§ 12. Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'я­зання чи порушення правил здійснення господарської діяль­ності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт гос­подарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що на­лежне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслі­док дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин заданих умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'я­зань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку по­трібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у борж­ника необхідних коштів.

Господарсько-правова відповідальність базується на прин­ципах, згідно з якими:

—потерпіла сторона має право на відшкодування збитків
незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

—передбачена законом відповідальність виробника (продав­
ця) за недоброякісність продукції застосовується також неза­
лежно від того, чи є застереження про це в договорі;

—сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а
також відшкодування збитків не звільняють правопорушника
без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань
у натурі;

—у господарському договорі неприпустимі застереження
щодо виключення або обмеження відповідальності виробника
(продавця) продукції.

Учасники господарських відносин, що порушили майнові пра­ва або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших

санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа — учас­ник господарських відносин, чиї права або законні інтереси по­рушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з поруш­ником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

Учасник господарських відносин, який порушив господарсь­ке зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення гос­подарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збит­ки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміють витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею до­ходи, які управнена сторона одержала б у разі належного вико­нання зобов'язання або додержання правил здійснення госпо­дарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

—вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,
визначена відповідно до вимог законодавства;

—додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єк­
там, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів
тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок пору­
шення зобов'язання другою стороною;

—неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­
на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належ­
ного виконання зобов'язання другою стороною;

—матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках,
передбачених законом.

Учасник господарських відносин, який вчинив господарсь­ке правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учас­ників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а якщо збитків завдано іншим суб'єктам, — зобов'язаний відшко­дувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному поряд­ку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не пе­редбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушен-

17 4- 130

514

Глава 13

Основи господарського права України

515

ня ним правил здійснення господарської діяльності, невиконан­ня або неналежного виконання господарського зобов'язання. Щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не до­пускається У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що на­лежить до державного сектора економіки, або порушення по­в'язане з виконанням державного контракту, або виконання зо­бов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету Ук­раїни чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи догово­ром, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплект­
ності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двад­
цяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів
(робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання стягується
пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких
допущено прострочення виконання за кожний день прострочен
ня, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягуєть­
ся штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язан­ня встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

- допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

- збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні
санкції,

- за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки,
або штрафні санкції.

У господарських договорах сторони можуть передбачати ви­користання таких видів оперативно-господарських санкцій:

а) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання
управненою стороною, із звільненням ЇЇ від відповідальності за
це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

б) відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано нена­
лежним чином або достроково виконано боржником без згоди
другої сторони;

в) відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт
внаслідок прострочення виставлення акредитива платником,
припинення видачі банківських позичок тощо;

г) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття по­
дальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною,
або повернення в односторонньому порядку виконаного кредито­
ром за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцепт­
ному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

ґ) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань сторо­ною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати про­дукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оп­лату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

д) відмова від встановлення на майбутнє господарських від­
носин із стороною, яка порушує зобов'язання.

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарюван­ня можуть бути застосовані уповноваженими органами держав­ної влади або органами місцевого самоврядування адміністра­тивно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-право­вого або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановлено­му законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарюван­ня такі адміністративно-господарські санкції:

—вилучення прибутку (доходу);

—адміністративно-господарський штраф;

—стягнення зборів (обов'язкових платежів);

—зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;

—застосування антидемпінгових заходів;

—припинення експортно-імпортних операцій;

—застосування індивідуального режиму ліцензування;

—зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом
господарювання певних видів господарської діяльності;

\і*

516

Глава 13

Основи господарського права України

517

— анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом
господарювання окремих видів господарської діяльності;

—обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарю­
вання;

—скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта гос­
подарювання;

—інші адміністративно-господарські санкції, встановлені
кодексом та іншими законами.

§ 13. Галузі та види

господарської діяльності

Особливості правового регулювання господарських відносин визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми результату господарської діяльності, простору, на якому складаються госпо­дарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особ­ливостей суб'єктів, між якими виникають господарські відноси­ни. Правове регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням суспільного розподілу праці, що склався, та об'єк­тивно існуючих галузей народного господарства.

Вид господарської діяльності має місце у разі об'єднання ре­сурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та мате­ріалів, робочої сили) для створення виробництва певної про­дукції або надання послуг. Окремий вид діяльності може скла­датися з єдиного простого процесу або охоплювати ряд процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації. У правовому регулюванні господарської діяльності та у здійсненні державного управління народним господарством мають врахо­вуватися особливості здійснення суб'єктами господарювання окремих видів цієї діяльності. Для віднесення суб'єкта господа­рювання до відповідної категорії обліку визначаються основні, другорядні та допоміжні види господарської діяльності.

Господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється суб'єк­тами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на ре­алізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забез-

печує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг. Госпо­дарсько-торговельна діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачан­ня і збут; енергопостача